asyan.org
добавить свой файл
1
Звіздар (на конкурс)


1. Панна і Крук

Зоряне небо над ним сьогодні плакало зорями. Той зітканий Богом килим заворожував, розчиняв в собі, цілував, пестив і лякав… Так-так, він лякав своєю безмежністю, думкою про те, що це безмір'я таки безкінечне. Олег лежить на вмитій росою траві, яка, беручи тепло від землі та його тіла, стає майже сухою, м'якою, слухняною. Небо над зорями, небо під зорями і людина розчинена в тому небі. Якесь те небо геть інше. Через око телескопа  місяць видається не втаємниченим блазнем, як ото сьогодні, а звичайнісіньким небесним тілом й зовсім не світилом, навіть не ліхтариком. Купа каміння, гір, кратерів, океанів без води та шторму, пустель без піску та бурі…
Телескоп, трясця йому, зламався. Така оказія - звіздар без телескопа, однак не без зір. Ось вони - справжні! Чужі, рідні та неоднорідні. За тиждень обіцяли привезти той клятий окуляр, який простісінько розсипався на друзки. Два дні ходив, мов у воду опущений, вже звик до денного сну, перетворившись на пугача… За п'ять років геть забулося, що ніч може бути настільки живою – не згірше дня. Зазвичай ніч проходила мимохідь. Бо, притуливши очі до неба, через зіницю свого телескопа, нічні голоси лунали віддалено, немов шум морського прибою. Є собі й усе, отже поруч море. Так і це – небо зробилося його життям, звуками, мовою, світлом, світом… Воно стало його містерією.
І ось він, звіздар без телескопа, лежить горілиць на теплій землі. Чудернацька думка влітає в голову - світ насправді існує навіть тоді, коли ти подумки в ньому відсутній, зберігаючи твою сутність у ньому. Олег дивиться в зоряну міць над головою, уважно слухаючи звуки ночі – шелест трави, вистукування цикад, пташинй гомін пугачів, обійми дерев, гудіння хрущів, пестощі ночі. Він в полоні – такому розкішному, нестримно-жагучому.

Вона стояла, мов на п'єдесталі, на рукотворному горбі.  Хтось посередині лісової галявини з якогось дива насипав горбик. Той вже встиг зарости травою, заквітувати. Спочатку Олег її не помітив – здавалося, що то камінь, рясно вкритий смарагдовим лишайниковим килимком. Однак щось вабило Олега до камення. Чому б і ні – можна заради цікавості розгледіти його уважніше.
Часу теперечки вдосталь.
Відтоді, як Олег «потоваришував» з небом, спливло майже п'ять років. Його дружина Ліза померла під час пологів, забравши з собою на той світ  їхню ненароджену дитину. Недбалість лікарів. Він і сьогодні заледве пригадує ті дні. Кудись біг, щось розбивав, потім кров у нього на руках. Знав, напевне, не його кров. А потім в свідомості – провалля, то навіть не розбиті скельця чогось цілісного, а направду чорна діра, вирва. Оговтався на суді. Виявилося - він вбив людину, вірніше п'яного лікаря, який приймав пологи… Однак пригадати все так й не зміг. Життя  лишилося там, де небо було спільним і доля одна на двох. Зненацька все обірвалося – він зараз навіть не сам на сам, він половинчастий. Бо краща його половина померла разом з дружиною. Тоді ж згасло сонце і прийшла натомість пітьма, ніч. Суд виніс виправдувальний вирок. Наш суд найгуманніший у світі? Олегу було байдуже, як і де доживати свої літа - в стінах в'язниці на нарах чи в пустій занедбаній від розпачу та горілки квартирі.
Олег продав своє міське помешкання, купив маленьку хатинку в Кримських горах, знайшов роботу в Кацивелі на горі Кішка в обсерваторії і став звіздарем. Маючи освіту асторонома, зробити це було доволі просто. Куценькі зарплати не вабили сюди людей. Олегу ж однаково. В хатинці не було ні радіо, ні телевізора. Спартанські умови для життя. Байдуже!  Тільки він, небо й зорі. Зорі, він та небо. Жодних компромісів!
За п'ять років Олег зрідка гуляв лісом, який ріс навколо його оселі. Сьогодні прокинувся вдосвіта, чи не вперше за п'ять років вночі заснув. Зустрів сонце. Воно було прекрасне. Спогади зливою полилися в душу – він з Лізою на горі Піп Іван в Карпатах і схід сонця. Ліза в його променях світиться, стає сонцем. Тоді він зрозумів - жити без неї не зможе. А бачиш зміг,  вже майже п'ять років.
Олег обходить камінь з іншого боку і спотикається об погляд. З-під смарагдових кам'яних брів на нього дивляться кам'яні очі незнайомки. Був впевнений – то жінка.

Досі  не знає – навіщо він це зробив. Та  тільки зараз у нього в хаті на письмовому столі стоїть кам'яна голова жінки. Визволивши Панну з полону зеленого нашарування, несподівано на шиї незнайомки віднайшов вкритий сірістю та літами ланцюжок зі старим медальйоном. Обрисами медальйон нагадував ключ. Коли то добро почистив, то з-під нашарування бруду та літ на нього й справді дивився одним своїм оком срібний ключик. На його голівці була викарбувана сварга, обернена гранями до ночі. Отже, медальйон доволі таки старий. Майже не роздумуючи, ланцюжок повісив собі на шию.
Витесана з каменю жінка ніби посміхається, ніби насміхається. Хто зна тих жінок, що у них справді на думці, навіть коли вони кам'яні. Пишне довге волосся спадає хвилями на кам'яні рамена. Лоб та вуха незнайомки закриті від споглядальника. Очевидно європейка. Розкішний овал. Брови, мов птахи махають здивовано крилятами. З-під них на світ дивляться великі кам'яні очі. Тонкі губи ледь помітно посміхаються (?). Що це – сарказм чи лагідна вдача? По губах не читається… Олег сідає навпроти голови жінки так, щоб добре розгледіти кожну складочку на її кам'яному обличчі, але не надто близько. Бо можна потонути в бездумному проваллі звичайної брили каміння. Вперше за п'ять років він сповідується, голові кам'яної жінки.

Сьогодні полагодили телескоп. Вже вночі можна братися до небо-роботи. Олег ловить себе на думці, що майже не сумує за небом, як то було в перші три дні. Всі його думки витають навколо голови незнайомки. Хто вона? Завжди байдужа і разом з тим уважна. Як ті зорі, що витягли його з халепи забуття – далекі  мовчазні. Вона також витягує його звідкись й тягне кудись. Якби то знати – куди? Сьогодні він написав кам'яній жінці листа. Він не розучився писати. Насправді не знав, що ще вміє. Звертався до неї просто – Панна. Там була його сповідь, його біль. Лист поклав поруч зі скульптурою, а коли вернув вранці з роботи, навіть не здивувався – той щез…

Отак вони жили вкупі – Олег і кам'яна Панна. Він купив їй хутряну шапку й чорний шалик, щоб не мерзла холодними вечорами, які прийшли в гори вже в серпні. Вони розмовляли про все на світі: про небо й землю, про сонце й кригу, про людей, про життя й смерть, про непрочитані книги, про написані вірші, про ненаписані пісні. Кожного дня Олег писав Панні нового листа. Коли вертав додому з роботи – лист зникав. Куди щезав той лист – було байдуже. То її справа, бо лист був адресований не йому.  Він багато читав Панні. Раптом пригадав, що колись дуже любив читати. Панна була прекрасною співрозмовницею, вміла чути. Уважно, не перебиваючи, не даючи зайвих порад, завше погоджуючись зі всім, що б Олег не сказав. Панна була чудесним й натхненим слухачем - скоряючись шалу в поезії Рілке чи музиці в рубаях Хайяма, дощу чи сонцю в романах Гемінґвея та щирому сміху Гашека. Ідилія, яка все ж буває, гармонія, як у небі: чіткість в рухах планет, закономірність з'яви нових зірок й неминучість загибелі старих, котрі насправді ніколи не помирають, а лише змінюють форму й зміст…

Осінь принесла в гори смуток. Встеляючи землю попервах барвистим, а згодом зіжухлим листом, який жалібно курликає під ногами : «Киги-киги, киги-киги». Олег бреде лісом, тим саме лісом в якому зустрів кам'яну Панну. Вирішив взяти на роботі вихідний. Це доволі просто зробити, коли сам собі бос. А ось й той горбок на якому донедавна мешкала Панна. Вітер щедро притрусив його жовтим листом,  поцяцькувавши недбало бурштинову барву багрянцем. Сьогодні йому стало раптом затісно в чотирьох стінах хати, поруч з вірною жінкою. Захотілося смутку й розпачу осені. Сірості туманів, що хаотично кучерявляться навколо гірських шпилів, небуденності стежин, щедро всіяних листом… Тут рідко бувають люди, в такі нетрі майже ніхто не забредає, хіба що птахи, тумани й дощі. На горбику сидиь самітньо крук. Він з неполохливих, бо досить уважно роздивляється людину, яка сновигає лісом в пошуках загубленого себе. Олег підходить ближче. Крук стрімко здіймається в небо, робить коло над головою чоловіка й сміливо всідається на ліве плече Олега. Чомусь це не дивує. Отак вони вкупі мандрують осіннім лісом, гарна компанія: чоловік і крук.

Крук підстрибує на столі, поруч з Панною. Він зазирає їй в очі, п'є водицю з горнятка, потім своїм дзьобом торкається вуст кам'яної жінки, ніби збирається поцілувати її чи  дати напитися. Коли Олег читає вірші, слухачі уважно слухають. Чорні намистинки крукових очей дивляться майже лагідно. Олег, перед тим як піти на роботу, залишає квартирку на ніч розчиненою – для крука.
Вранці Олега зустрічає крук. Він, каркнувши, вже звично всідається на ліве плече, напрошуючись в гості.
В оселі Олега стає ще жвавіше - до голосу чоловіка та сміху Панни домішується каркання крука. Їм гарно вкупі, отим трьом самітникам.

2. Двері

Зима плаксива й сльотава  в цьому році, плаксива й колюча, мов розманіжена красуня. Дорога, яка веде з обсерваторії додому, розкисла і перетворилася на жахливе місиво, доведеться теліпатися навпростець. Там, де це можливо, Олег йде узбіччям, згодом доводиться завернути в ліс та спуститися ущелиною. Олег тривожить спокій лісу, перебираючись навмання через чагарники, ламаючи гілки кущів. Зовсім поруч знайома галявина. Через голі стовбури дерев легко розрізняє контури чогось білого, що яскравою плямою бовваніє на горбику. Коли Олег виходить на галявину, від подиву торопіє. На горбику стоять двері: білосніжні, лискучі, нові. Олег уважно роздивляється цю дивовижу.  Двері, як двері. Може вони вже давненько тут? Майже місяць сюди не потикався. Неждано Олегу вчувається галас за ними, ніби десь там вирує справжнє життя, інше життя. Воно його пережувало і виплюнуло, закинувшу на цю гору. Дало в руки телескоп та заставило витріщатися на зорі, які від цього все рівно ближчими і теплішими не стали. Стоп! Ні! Життя за дверима йому нічого поганого не зробило. Двері запрошують увійти. Маячня! Чоловік похапцем запихує руки до кишень, бо вони йому заважають зосередитися, недбало теліпаючись вздовж тіла. Олег майже бігом кидається якнайдалі від з'яви, заховавши голову між плечі, опустивши очі додолу й не озирається. Голоси зникають.
Чому він досі живе? Коли жити не хочеться, а померти немає сили?
На сосні, під хатою, його звично зустрічає крук: «Кра-кра».
- І тобі доброго дня, друже!

Погода зіпсулася не на жарт. Небо запеленало чорними хмарами. Які там зорі? Навіть хмарам в небі затісно. В Олега купа вільного часу: вночі спав, а вдень не знав, де себе діти. Трішки читав, трішки розмовляв з круком. Та крукові набридло слухати монотонне буркотіння чоловіка і він полетів. Панна незворушно сумує. На вулиці зрештою припиняється дощ й Олег вирішує прогулятися. Білі двері не дають йому спокою.

Цього разу двері були трішки іншими. На них з'явилася поштова скринька. Це вже не здавалося випадковим. Скриньку прилаштували дуже низько і Олег легко міг дістатися до неї, не забираючись на горбок. Вона була замкнена на маленький сріблястий замочок. Олег розчаровано дивиться на неї й раптом згадує про ключ, який висить у нього на шиї, подарунок Панни. Ключ ідеально пасує до замка. Скринька не порожня. В ній конверт. На конверті, де міститься адреса отримувача, виписано його теперішній адрес, на місці відправника хизується його стара адреса. Олег тремтячими руками відкриває конверт. Почерк Лізи, він не може помилитися, то почерк його Лізи:
«Листи твої отримала. Вертайся, будь ласка. Кохаю і жду. Нестерпно без тебе. І лячно, і боляче! Завжди лише твоя Ліза».
Руки починають тремтіти. На ліве плече опускається чорний крук. Він легко стукає своїм дзьобом  по плечі, виводячи чоловіка із заціпеніння. Голоси з-за дверей стають нав'язливішими. Його вони не відпускають. Зрештою, що йому втрачати? Олег вистрибує на горбок, повертає таку ж білосніжну, як і двері, ручку. На ручці вигравійовано зображення чорного крука. Олег розчиняє двері.

Олег відкриває очі і потрапляє в сонячиний день. Все довкола залите яскравим світлом. Вірніше стеля над головою сяє білизною. Олег звичним рухом відкидає вбік ковдру й сідає на ліжку.  І раптом відчуває - знайомі й теплі руки огортають його, тепла волога щока торкається до його колючої щоки:
- Коханий, ти отямився. Слава Богу! Я вірила в це, хоча лікарі поза очі нашіптували, що ти безнадійний. Я не вірила їм, чуєш - не вірила.

Ліза розповідає йому про те, чого він зовсім не пригадує. Немов би мова йде про сусіда чи родича.  П'ять тижнів назад, якраз в день народження їхнього сина, Олег потрапив в жахливу аварію. Так-так, у нього росте син. Водій, що керував машиною, яка заледве не вбила Олега, виявися тим самим лікарем, який мав приймати пологи у Лізи. Ескулап був добряче напідпитку. До місця праці, звичайно, не доїхав. В Олега руки й ноги цілі, навіть синців немає. Та сильний струс мозку викликав кому. Лікарі лякали невтішними діагнозами. «Якщо хворий не вийде із коми протягом одного-двох тижнів, то сподівання на його повернення до нормального людського життя мізерні» - товкмачили завчено. Навіть лікувальна фізкультура, психотерапія, корекції мовлення, пам'яті, мислення не допоможуть. Після коми, якщо звичайно він вийде з цього стану, обіцяли щедро слабоумність. Ліза не вірила лікарям. Тому вони з мамою почергово пантрують сон чоловіка, татка та сина.
Ніби кадри чорно-білого кіно в голові Олега пролітають образи з його напрочуд живої ілюзії: обсерваторія в горах, кам'яна Панна, двері, крук, запахи, голоси. То це все була хвороблива кома? Ото примарилося! Та чи люди поза межею бачать сни?
Вони з Лізою мають, що сказати одне одному, бо так давно не бачилися. Сидять тісно, сплівши руки й не можуть надивитися одне на одного.
- Коханий! Я хочу тобі щось показати. – Ліза схоплюється й підходить до вікна. На підвіконі стоїть її сумка. Звідтам виймає цілий стос дбайливо складених аркушів паперу. Чомусь вони видаються Олегу знайомими. Ліза ніжно посміхається й тицяє коханому в руки.
Це ті листи, котрі він писав Панні. Чи писав до аварії? Забув. Олег тремтячими руками перебирає їх. Ліза кладе голову йому на плече:
- Це я вчора знайшла в твоєму письмовому столі. Листи прекрасні. Я кохаю тебе. У відповідь захотілося тобі щось також написати. Хоча й не вмію так, як ти. Написала, поклала лист тобі під голову. Він там й досі лежить. Думаєш, я божевільна?
Зміст записки Олегу відомий.
Тепло розтікається тілом, він цілує кохану в очі, відчуваючи тріпотіння її вій. Вона поруч, жива і він щасливий.
Приходив лікар. Від зобаченого трішки прибалдів. Людина, яка провела в комі місяць, не може себе ось так адекватно поводити. Це суперечить всім постулатам медицини. Щось бубонів про унікальність такого випадку, інтенсивну терапію, реабілітацію. Сам себе й Лізу переконував, що хворий здоровий, як бик й за тиждень буде бігати, мов кінь. Олега таке зоологічне порівняння потішило, а нервове споглядання лікарем ще вчора майже мертовго хворого розсмішило.
Ліза побігла за малим, Олег хоче побачити сина. Додому його сьогодні не відпустили. Тому що «слід зробити деякі аналізи».
Олег стоїть у ванній кімнаті. Давненько він по-людськи не мився – довгих п'ять літ. Там в лісі у нього був такий собі плохенький душ. Дідько! Яких п'ять років? Добре тебе шандарахнуло. Олег роздивляється своє зле виголене худюще обличчя  у дзеркалі. Це, очевидно, Лізині труди, дружина не любить колючого обличчя.То він це чи не він? Показує зображенню язика, тип у дзеркалі робить те ж саме. На лівій руці, вище ліктя, помічає якусь дивну темну пляму.  Де вже встиг замурзатися? Недбало кидає погляд на неї, збираючись змити водою і стовпіє. То не пляма, то татуювання – чорний крук. Але ж у нього ніколи не було… Ошелешено дивиться на себе в дзеркалі. Погляд раптом падає на щось блискуче на шиї, що визирає з-під футболки. Це ланцюжок, але ж він донедавно ніколи їх не носив. Дивний здогад пропікає свідомість. Олег з-під майки витягує те, що там заховане й мирно теліпається на ланцюжку – сріблястий ключик, подарунок Панни. На голоівці ключика викарбувано сваргу, цього разу її рамена повернені до дня, до сонця.

В палаті над ліжком висить гарна репродукція картини Далі «Постійність пам'яті». Час, що спить  в обіймах світанку, стікає додолу.