asyan.org
добавить свой файл
1 2 3

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів



Реферат на тему:
Роль Адольфа Гітлера у світовій історії”

Якось одна людина мені сказала: "Послухайте, якщо ви це зробите, те тоді через шість тижнів Німеччина загине". Я говорю: "Що ви маєте на увазі?" – "Тоді Німеччина розвалиться". Я говорю: "Що ви маєте на увазі ?" – "Тоді Німеччини кінець". Я відповів: "Німецький народ у колишні часи витримав війни з римлянами. Німецький народ витримав переселення народів. Після німецький народ витримав великі війни раннього і пізнього Середньовіччя. Німецький народ витримав потім релігійні війни Нового часу. Німецький народ витримав потім Тридцятирічну війну. Після німецький народ витримав наполеонівські війни, визвольні війни, він витримав навіть світову війну, навіть революцію – і мене він теж витримає !"
Адольф Гітлер, 1938 рік

Майже без переходу, немов одна мить перемінила інше, зі смертю Гітлера і капітуляцією зник і націонал-соціалізм, начебто він був усього лише рухом, станом сп'яніння і катастрофою, що він же і породив. Не випадково в повідомленнях весни 1945 року нерідко фігурують вираження про раптом зниклі "чари", про "примару, що станула,": такого роду формули, узяті зі сфери магічного, наочно характеризували як на подив ірреальний характер режиму, так і раптову природу його кінця. Фахівці гітлерівської пропаганди невпинно повторювали про альпійські твердині, редути опору, а також про численні підрозділи вервольфов-"перевертнів" і пророкували продовження війни і після її закінчення – усе це виявилося блефом. Ще раз з'ясувався, наскільки ж націонал-соціалізм – та й фашизм узагалі – у своїй суті залежав від переважаючої сили, амбициозности, тріумфу, і яким непідготовленої був він, по суті, до моменту поразки. Недарма ж указувалося на те, що Німеччина була єдиною переможеною країною, що не породила ніякого руху Опору.

Це відсутність міцності не в останню чергу наочно просліджується і на поводженні ведучих діючих облич і функціонерів режиму. Насамперед хід Нюрнберзького процесу, а також наступних судових розглядів продемонстрував, за деякими виключеннями, явні старання ідеологічно дистанціюватися від того, що відбувалося, а злочинні діяння применшити чи заперечити, щоб у кінцевому рахунку усе – насильство, війна, геноцид – знайшло характер деякого страшного і дурного непорозуміння. Усе це сприяло створенню враження, начебто націонал-соціалізм зовсім не був явищем, що охоплював цілу епоху, а з'явився породженням спраги влади в однієї конкретної людини, а також комплексу почуттів заздрості і ненависті в одного неспокійного, прагнучого завоювань народу, тому що якби націонал– соціалізм мав глибокі корені у своєму часі і був одним з неодмінних рухів оного, та військова поразка не змогла б усунути і так круто відтіснити його в забуття.

Але ж він усього лише за якісь дванадцять років додав світу новий вигляд, і очевидно, що настільки могутні процеси навряд чи можуть бути достатнім образом пояснені капризом одинака, що дорвався до влади. Тому що тільки якщо цей одинак є фігурою, що інтегрує разнообразнейшие емоції, чи страхи інтереси, якщо волочуть його вперед могутні, прихожі з далеких далечіней енергії, стають можливими подібні події. У такім світлі ще раз вимальовується роль і значення Гітлера стосовно навколишнього його силам: існував гігантський, неупорядкований потенціал агресивності, страху, самовіддачі й егоїзму, що лежав у спокої і потребував лише того, щоб деяке владне явище розбудило, сфокусувало і використовувало його; цьому явищу був зобов'язаний той потенціал своєю ударною силою, з ним святкував він свої колосальні перемоги, але з ним же разом він і зник.

Однак Гітлер був не тільки фігурою, що об'єднала настільки багато тенденцій часу; у ще більшому ступені він і сам додавав подіям їхній напрямок, масштаби і радикальність. Завдячувало йому при цьому те, що його думки не були обтяжені якими–небудь попередніми умовами і що буквально усі – антагонізми супротивників, партнерів по союзі, нації, ідеї – він настільки ж холоднокровно, як і маніакально підкоряв своїм дивовижним цілям. Його екстремізм відповідав тієї внутрішньої дистанції, що він зберігав стосовно всіх сил. Багато чого говорить за те, що він – усупереч його стосовній ще до юнацьких років претензії, – так ніколи і не осмислив, що є історія; він бачив у ній свого роду навстіж відкритий для честолюбців храм слави. Змісту ж і правоти того, що відбувалося він не усвідомлював зовсім. І саме таким чином, з абстрагованою безтурботністю, йшов він на здійснення своїх задумів. У той час як інші державні діячі враховували реальність існуючого співвідношення сил, він відштовхувався від чистого місця: точно так само, як почав він без оглядки на існуюче проектувати новий мегаполіс Берлін, планувалося їм і повній перебудові Європи й усього світу; не тільки він сам прийшов з нізвідки – з нізвідки йшли і його думки. Не звертаючи уваги на границі на географічній карті Європи, що закріпилися в результаті воєн і зміни співвідношення сил, він переробив цю карту на свій лад, зруйнував держави і допоміг піднятися новим силам, викликав революції і поклав кінець століттю колоніалізму; в остаточному підсумку він гігантським образом розширив емпіричний обрій людства.

Домінуючим серед тих мотивів, у яких він стулявся із сильним плином духу часу, було незмінне почуття погрози: страх перед обличчям процесу знищення, жертвою якого були протягом століть багато держав і народи, але який тільки тепер, на цьому перехресті всієї історії. розвив універсальному, загрозливому всьому людству міць.

Ідея порятунку була для нього нерозривно зв'язана із самоствердженням Європи. поруч з який не існувало ніякої іншої частини світла, ніякої іншої скільки–небудь значної культури, всі інші континенти були лише географічними поняттями, простором для рабовласництва й експлуатації – порожніми площинами. Та й сам виступ Гітлера був одночасний і останнім гіперболізованим вираження європейського домагання залишатися хазяїном власної, а тим самим і всієї історії взагалі. У його картині світу Європа, у кінцевому рахунку, грала ту ж роль, що і німецький дух у свідомості пори його молодості: це була погроза, уже майже утрачена вища цінність.

І хоча сам він був фігурою демократичного століття, він уособлював собою лише його антиліберальний варіант, охарактеризований сполученням маніпуляції голосами шляхом плебісцитів і харизми вождя. Одним з неминущих гірких уроків листопадової революції 1918 року було усвідомлення того, що існує неясний взаємозв'язок між демократією й анархією, що хаотичні стани і є власним, непідробленим вираженням справжнього народовладдя, а сваволя – його законом. Звідси неважко витлумачити сходження Гітлера і як останню запеклу спробу удержати стару Європу в умовах звичної величі. До парадоксів явища Гітлера відноситься те, що він за допомогою краху намагався захистити почуття порядку й авторитету перед обличчям висхідної епохи демократії з її правами вирішального голосу для мас, емансипацією і розпадом національної і расової ідентичності. Але він виразив також і довго збирався протест проти знехтуваного егоїзму великого капіталу, проти коррумпирующей мішанини буржуазною ідеологією і матеріальним інтересом.

Не складає праці, розширивши ці представлення до глобального рівня, розпізнати в них ситуацію раннього етапу знаходження фашизмом своїх прихильників: це те маси середнього стану, що – на тлі загальних панічних настроїв – бачили себе в повільних задушливих їхніх обіймах, з одного боку, профспілок, а з іншого боку – універсальних магазинів, в обіймах комуністів і анонімних концернів. І, нарешті, явище Гітлера можна розуміти і як спробу твердження свого роду третьої позиції – між обома пануючими силами епохи, між лівими і правими. Це і додало його виступу той дволікий характер, що не охоплюється усіма визначеннями, такими як "консервативний", "реакційний", "капіталістичний" чи "дрібнобуржуазний". Знаходячись між усіма позиціями, він у той же час брав участь у них у всіх і узурпував їх существеннейшие елементи, звівши їх до власного, виняткового феномена. З його приходом до влади прийшов кінець і протиборству за Німеччину, початок якому було покладено після Першої світової війни Вільсоном і Леніним, коли один намагався залучити її на сторону парламентської демократії, а інший – на сторону справи світової революції; лише дванадцять років потому це протиборство відновилося і завершилося недавнім об'єднанням розділеної країни.

Хоча третя позиція, до якої прагнув Гітлер, і повинна була захопити весь континент, але її енергетичним ядром повинна була бути Німеччина: сучасна місія рейха полягала в тім, щоб дати утомленій Європі нові стимули і використовувати її як резервуар сил для світового панування Німеччини. Гітлер рвався надолужити упущене на імперіалістичній стадії німецького розвитку і виграти головний з можливих призів – гарантоване гігантською експансією влади на Сході панування над Європою, а завдяки цьому – над усім миром. Він виходив з того, що поділена земна куля незабаром уже не дасть можливості завоювати яку-небудь імперію, а оскільки він завжди мислив категоричними альтернативами, то йому представлялося, що доля Німеччини – або стати світовою державою, або ж "завершити існування... як друга Голландія і як друга Швейцарія", а може бути, навіть і "зникнути з обличчя землі чи стати народом-рабом, що обслуговує інших". Те розуміння, що його задум до безнадійної межі перенапружував сили і можливості країни, ніяк не могло скільки–небудь серйозно стурбувати його, тому що він вважав, що задача отут полягає в першу чергу в тім, щоб "змусити перед обличчям своєї долі німецький народ піти своїм шляхом до величі". Думка про зв'язаний з цим ризику загибелі Німеччини викликала в нього під час війни лише зауваження: "тоді буде все рівно".

Отже, і націоналізм Гітлера також не був однозначний, тому що він, не задумуючись, готовий був поступитися з інтересом нації. Але проте, цей націоналізм був досить інтенсивним, щоб викликати загальний опір. Тому що хоча Гітлер частково і виражав захисні емоції часу і континенту, а його гасла робили вплив далекий за межами країни, так що до Німеччини Гітлера з повагою, йому так ніколи і не удалося додати цьому своєму оборонному початку щось більше ніж вузький і твердий національний профіль. У ході своїх бункерних медитацій навесні 1945 року він якось назвав себе "останнім шансом Європи" і спробував у цьому зв'язку виправдати застосування насильства стосовно континенту: "Вона не могла бути скорена шармом чи силою переконання. Щоб її отримати, потрібно було її зґвалтувати". Але от саме шансом Європи Гітлер і не був: не було такого моменту, коли він зміг би, переступивши через себе, ввійти в гру дійсно в ролі політичної альтернативи. Хіба тільки під час війни, коли мова йшла про приблизно не позбавлену перспективу спробі додати кампанії проти Радянського Союзу європейську видимість, він розкрився як той заклятий ворог інтернаціоналізму, яким він починав, – людиною з, так сказати, глибокої європейської провінції.

Тим самим погляд ще раз звертається до до чудності суперечливого місця Гітлера в часі. Незважаючи на усю свою оборонну в принципі позицію, він довгий час вважався прогресивної по своїй суті, сучасною фігурою епохи, і його ореол був тоді у свідомості більшості його сучасників настільки ж незаперечним, як і та природа, якою він володіє в очах гнітючої частини нинішнього сприйняття. Сучасними й відповідальними духу часу здавалися 20–м і 30–м рокам і техніка, і колективні представлення про порядок, і монументальні пропорції, і войовничі позиції, і гордість людини з маси, і аура "зірки"; і однієї з причин успіху націонал-соціалізму було також саме те, що він спритно привласнив собі всі ці елементи. У тім же ряді стояли і командні жести великих особистостей; час сходження й успіхів Гітлера в значній мірі протікало під знаком цезаристских тенденцій, що доходили до тоталітарного культу вождя в сталінському Радянському Союзі й автократичному стилі Рузвельта. На цьому тлі Гітлер, відкрито і з принциповою гостротою заявивший про свою приналежність до такого типу володаря, здавався сигналом нових часів: він був рекламним щитом пафосу і здригання тих великих трибунів "століття мас", прихід яких передвіщав цій епосі Шпенглер. Примітно, що для публіки Гітлер і підкреслював – це завжди сильніше оптимістичний, звернений до майбутнього характер націонал-соціалізму, а не його регресивні риси, що стали предметом турбот головним чином Гімлера, Дарре, а також безлічі есесівських чинів.

Насправді ж, однак, Гітлер побоювався майбутнього; у "Застільних бесідах" у ставці фюрера він якось заявив, що радий, що йому довелось жити тільки на початку технічного століття, більш пізні покоління вже не будуть знати, "як прекрасний був колись цей світ". Незважаючи на усю свою орієнтовану на прогрес позу він був надзвичайно запізненою натурою, прихильної в основному образам, нормам і інстинктам XІ століття, що він і сприймав як найбільш значний період в історії людства. Та й у самій його кончині, який би невдало тривіальної і театральний вона ні показалася, відбилися ті дві сторони епохи, що його захоплювала і яку він одночасно ще раз представив: отут було щось від її гримучого блиску, що знайшов своє вираження в продирижированном їм по мотивах загибелі богів фіналі, але було і щось від її пошловатого характеру, коли він на манер потерпілого фіаско гравця лежав мерцем на дивані в бункері поруч з метрессой, його офіційною дружиною. Це з'явилося фіналом, що продемонстрував його випадання з часу і ще раз показавшим всю архаїчність самої його суті.



следующая страница >>