asyan.org
добавить свой файл
1 2 3



Циклічна концепція Д. Віко

ПЛАН.


  1. Історична передумова створення циклічної концепції д. Віко.

  2. Огляд циклічної концепції Джаммбаттіста. Віко.

  3. Аналіз циклічної концепції Д. Віко

    1. Позиція Віппера:;

    2. Позиція Зіммеля;

    3. Марксистська позиція;

    4. Позиція Сорокіна;

    5. Циклічна концепція в історії та релігії Індії;

    6. Циклічна концепція в історії Китаю.

  4. Вплив концепції Д. Віко на історичну науку.



Суспільна думка другої половини 19 ст. відмічена лінійною концепцією соціально-історичних змін. Більшість соціологів, економістів і філософів історії займалися в основному формулюванням "законів історичного розвитку" і відкриттям "історичних тенденцій і трендів". З часу "закону трьох стадій" Огюста Конта, що є яскравим зразком лінійної концепції, десятки таких "законів" і "тенденцій" пропонувалися багатьма соціологами, істориками, економістами і соціальними філософами. У їх теоріях суспільний процес малювався як щось рухоме до певної мети, процес історії подавався у вигляді визначеного курсу: всі народи починають історію з одного класу як першокурсники (у Конта "теологічна стадія"), потім всі переходять на другий курс ("метафізична стадія" Конта), пройшовши випускний клас, всі суспільства повинні закінчити на "стадії позитивізму", або "соціалізму", або "анархії", або "демократії", або "виродження" і т.п. Так лінійна концепція придбала характер есхатологічної інтерпретації соціально-історичного процесу.

Циклічна концепція соціальних змін - найстаріша в історії соціальної думки. Її чітка формула дана вже в "Еклезіасті", де ми читаємо: "Рід відходить, і рід приходить, а земля перебуває повіки. Сходить сонце, і заходить сонце, і поспішає до місця свого, де воно сходить. Що було, те й буде, і що робилося те і буде робитися, і немає нічого нового під сонцем. Буває щось, про що говорять: "Дивися, ось це нове", але було вже у віках, раніше нас".1

Ще один древній вияв віри в циклічний характер соціальних змін - древня астрологія. Періодичність появи певних зірок і віра в їх вплив на долі людей привели до віри в те, що багато які суспільні явища періодично повторюються з течією часу. Всім народженим під знаком Тельця або Скорпіона суджена певна доля, і усі відповідні періоди історії несуть на собі ті ж риси. Так астрологічні і кабалістичні вірування породили теорії циклічних і періодичних повторень історичного процесу. Прикладом таких теорій можуть служити астрологічні семирічні цикли.

За житті ідеї неаполітанського мислителя Джамбаттісти Віко (1668-1744) не отримали широкого визнання. Його головна праця «Основа нової науки про загальну природу націй», що вийшов в 1725 р. на батьківщині автора, була довгий час майже невідомою в Європі. Перший переклад був зроблений в Німеччині. Випадок наштовхнув на твір Віко професора гімназії В.Е. Вебера, який перевів його, значно скасувавши складності, і в 1822 року у Брокгаузі в Лейпцигу з'явилися розширене видання «Нової науки», включаючи Передмову, Автобіографію і сувору критику формальної сторони твору Віко. Однак це видання, вважають дослідники, не змінило істотно ситуацію. У 1827 році в Парижі вийшла книга історика Ж. Мішле «Міркування про систему і життя Віко», і хоч це був не переклад, а виклад концепції, саме це видання, вважають, зіграло величезну роль в справі популяризації ідей неаполітанського філософа. Більш ніж через сторіччя після першої німецької публікації Віко, новий переклад його твору зробив Е. Ауербах із зміненими коментарями. Лише в кінці XIX століття в Європі з'являються перші ґрунтовні монографії, присвячені Віко, що вийшли в Англії і в Німеччині. Сприяло надалі поширенню його ідей і історичне есе Б. Кроче «Філософія Джамбаттісти Віко», яке перевів в 1913 р. британський історик, археолог і дослідник культури Р. Коллінгвуд.

Взагалі, справжнє «відродження» Віко починається, як вважають італійці, саме з Кроче — одного з фундаментальних першовідкривачів Віко, і розцінюють його книгу як одну з кращих робіт, присвячених неаполітанському мислителю.

Однак жив ще один пропагандист і шанувальник творчості Віко — російський єврей, вчений зі світовим ім'ям Ісайє Берлін (1909-1997), чиї праці зараз активно видаються. Берлін пише, що в Оксфорді переконали його прочитати книгу про Віко, і «книга відкрила мені очі на щось нове»2 [5]. Берлін звертає увагу на вчення Віко про зміну людських культур, на те, що кожне суспільство має своє уявлення про реальність, про світ, про саме себе, про природу і що все це втілюється і виражається в своєрідних словах, мовних формулах, інститутах, тобто у всьому, чим живуть люди. Віко відкрив нове розуміння історії, вважає Берлін, а його метод в чомусь порівняємо з трансцендентальним методом Канта, бо він спробував показати, що історичний досвід суспільства повинен відбиватися в мові, архітектурі, міфах та мистецтві. Тим самим були відкриті нові можливості розуміння різних культур.

Дуже складний хід спадщини неаполітанця до освоєння його європейською гуманітарною наукою, привело, в результаті, до досить високої оцінки: дію його ідей часом порівнюють з коперніканським переворотом.

Багато які дослідники ХХ ст, вивчаючи спадщину великого неаполітанця, побачили велику близькість його поглядів досить широкому колу філософів і істориків минулого, серед яких Гердер, Монтеськье, Авг. Тьерри, Гегель, Фіхте, Шлегель, Коллінгвуд, Маркс, Дільтей, Хайдеггер і інші. Неможливо встановити міру впливу його ідей на творчість цих і ряду інших мислителів, однак безперечна близькість спонукає до проведення паралелей і аналогій. Широкий спектр проблем, порушений в творах Віко, дає підставу ставити йому в заслугу закладення основ порівняльної культурної антропології, філософії історії,порівняльної історичної лінгвістики, естетики, герменевтики, соціології, юриспруденції, вважати його родоначальником сучасної культурології і так званого культурного плюралізму.

Що стосується вітчизняного (радянського) гуманітарного знання, то тут освоєння спадщини Віко проходило не менш складними шляхами. На жаль, перший переклад на російську мову «Нової науки» Віко з'явився лише в XX столітті. Проте, концепція Віко була відома нашим співвітчизникам задовго до того. Відомий російський історик XIX віку Т.Н. Грановський, дав високу оцінку Віко, відгукнувшись про нього як про людину «глибокого розуму», яка «дійшла до високого переконання на історію», і хоча Грановський далеко не все приймав в концепції неаполітанця, проте звів саме до нього початок філософії історії, назвавши його «одним з тих страждальників науки від суспільного невизнання нових думок», якого тільки посмертно оцінили по заслугах .

У радянський період мали місце порою взаємовиключаюче трактування концепції Віко, що свідчить про прикре нерозуміння і спрощення. Так, наприклад, в багатотомній «Історії філософії» вчення Віко названо «горезвісною теорією кругообігу, згідно з якою людство фактично топчеться на місці, а якщо і рухається, то по замкненому колу і має тенденцію починати все спочатку»3. Нарівні з таким трактуванням, існували і інші, вірні оцінки теорії циклічності Віко, де мова йшла про те, що цикли повторюються «в іншому забарвленні», в новій якості. У 1980 році з'явилася перша монографія про Віко, написана М.А. Кисселем, в якій він заявив, що «у Віко доля провісника: нерозуміння, а іноді і пряме знущання сучасників, і слава в потомстві»4.

Що ж до ідеї циклу, присутньої в працях цього мислителя, то вона не є його власним винаходом. Одним з його найближчих попередників на цьому шляху в європейській науці був Н. Макьявеллі. Але для Віко, історика набагато більш значного, ніж Макьявеллі, характерно і більш ґрунтовне, і більш систематичний виклад цієї концепції. Сам Віко також не приписує собі в цьому першості, а навпаки, посилається на деякі авторитетні для нього вчення. Приведемо ряд визнань, зроблених ним в автобіографії: «схилявся більше, ніж перед всіма іншими, перед двома вченими — Платоном і Тацитом»5, погляди яких знаходилися в руслі циклічного трактування розвитку культури.

У своїй основній праці «Основи Нової Науки про загальну природу націй», Віко згадує про древню істину єгиптян, що збереглася, розказану, як він відмічає, Геродотом: «Єгиптяни весь час Світу, що протекло до них, зводили до трьох віків: першому — віку богів, другому — віку героїв, третьому — віку людей»6, і це він приймає як Основа Загальної Історії, яку збирається створити. Таким чином основна заслуга Віко полягає в тому, що він першим представив її в систематизованому вигляді, а також висвітлив в зв'язку з цим ряд проблем, які виявилися творче сприйнятими подальшими мислителями.

Віко дотримувався в своїх переконаннях на історію людства епікурейсько-лукрецієвського бачення, який випливає з визнання процесу поступового розвитку людства, що починається з періоду дикості. У міру історичної еволюції формуються і зміняють один одну різні епохи. Спочатку був «Вік богів» — це вік Поетичної Мудрості. Відповідно про це йде мова в Книзі другій «Про поетичну мудрість». Люди самі вигадали собі богів, вважає Віко, бо вірили, що всі необхідні або корисні для роду людського речі суть божества. Поети — Теології заснували язичницькі нації при шляху Міфів про Богів. Міфи, пише Віко, були першими Історіями Язичницьких Націй. І тому, перша наука, якій треба навчитися з тим, щоб пізнати минуле людства, це міфологія, тобто тлумачення Міфів.

Наступна епоха — «Вік героїв», докладно розглядається в Книзі третій «Про відкриття Істинного Гомера». Віко переконаний, що поеми Гомера — неповторний шедевр, але породити їх могло тільки грубе, жорстке, «героїчне» суспільство. У інші епохи не могли б бути створені такі шедеври, бо своєрідність кожної виявляється у всьому, виникаючому і існуючому в цю епоху і, передусім, в мові, правових нормах, мистецтві.

У Книзі четвертій «Про поступальний Рух, що здійснюється Націями» мова йде про «Епоху Людей». Тут Віко зупиняється на аналізі становлення кожної епохи, і вказує на необхідну обумовленість мови, політики, права, вдач, мистецтва тим типом епохи, в яких вони існують. Ось що говорить автор: «… відповідно цьому розподілу нації в постійному порядку причин, що ніколи не порушується і слідств завжди проходять через три види Природи, і що з цих трьох видів природи витікають три види Вдач, і що з цих трьох видів Вдач витікають три види Природного Права Народів, а відповідно цим трьом видам права встановлюються три вигляду Цивільного стану, тобто Держав»7 Далі Віко аналізує виниклі відповідно всім перерахованим етапам розвитку суспільства, три види Мов і стільки ж видів Характерів [знаків], три вигляду Юриспруденції, Розуміння Права.

П'ята книга, вона ж остання, «Про повернення людських речей при відродженні націй» починається з параграфа «Часи другого варварства» — тим самим Віко вводить нас відразу в матеріал другого циклу або другого кола розвитку історії. Ці часи «Другого Варварства» лежали на його думку, «в ще більш глибокій пітьмі, ніж часи Першого Варварства». І тут починається аналіз тих темних віків, в яких зародилася християнська релігія і, в міру Природного Поступального Руху, згідно з його логікою історії, повернулися «Часи справді Божественні», тобто почався новий виток розвитку націй: «За цими Божественними Часами пішли Часи Героїчні, коли знов повернулося розрізнення двох до деякої міри відмінної природи — Героїчною і Людською» (з. 443). Підтверджуючи встановлену ним логіку розвитку історії, Віко звертається до прикладів, на цей раз вже не так скрупульозно, що ілюструє етапи проходження цього нового циклу: наступив етап, коли «перші Християнські Королі заснували Озброєні релігії»…, «тоді справді повернулося те, що називали pura et pia bella — «чисті і благочестиві війни» героїчних народів»8 (з. 440). У кожному з часів, що повернулися Віко знаходить схожі явища і процеси, підтверджуючі повторюваність в історії. Деякі з його пояснень здаються вельми надуманими і непереконливими, однак, вони викликані бажанням автора знайти схожі моменти в людській історії. І хоч Віко, говорячи про повернення цілого ряду речей людських, формулює свої думки так, неначе ті ж самі речі знов повернулися у часи останнього варварства, все ж з прикладів, що приводяться ним ясно, що ця тільки уявна схожість, що це не «ті ж самі речі», насправді мова йде про Різне, Несхоже. Постійні аналогії (кидаючи світло на друге варварство за допомогою старовин першого) повинні сприяти проясненню його концепції про повернення речей людських і тим самим про вічний циклічний хід історії. З цих численних прикладів ясно, що мова не йде про буквальне повернення, а про поверненні різного. Віко приводить приклади такого роду повернення в сфері права, власності, форм правління і запрошує поміркувати про ті паралелі, які були проведені у всьому справжньому Творі на великій кількості матеріалу між першими часами і пізнішими Древніх і Сучасних йому націй. Цей зв'язок старовини і сучасності підтверджує неусувну спадкоємність людської культури і її цілісність. І тоді, — вважає він, — виявиться роз'ясненою історія, але не окрема і тимчасова Історія Законів і Діянь Греків і Римлян, а Історія, ідентична в різноманітності і в способах розвитку. Таку історію він називає Ідеальною Історією Вічних Законів, відповідно яким рухаються діяння всіх Націй в їх виникненні, русі уперед, стані, занепаді і кінці.



следующая страница >>