asyan.org
добавить свой файл
1 2 3

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів


 Цивілізація як категорія глобального політичного аналізу

 

Міжнародні відносини – це специфічна форма соціальних відносин, участь у яких відтворює міжнародну суб’єктність індивідуального або колективного актора, а головне функціональне призначення  полягає в реалізації цивілізаційної і антропологічної єдності людства.  Вони являють собою складову частину суспільних відносин, як цілісної системи зв'язків і відносин між окремими політичними одиницями  і досліджуються різними науками, що вивчають окремі аспекти суспільних відносин, зокрема  теорією цивілізацій .

Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності  розвитку  сучасних міжнародних відносин  потребують розробки нових наукових концепцій, в тому числі на основі досягнень новітньої теорії цивілізацій. Адже цивілізації як  великі суперсистеми визначають більшу частину змін, які відбуваються в сучасному світі.

Серед різних рівнів структури системи міждержавних відносин, різних її складових можна виокремити такі, які в тій чи іншій формі відповідають цивілізаційним поняттям. Багато важливих міжнародно-політичних процесів, що є ключовими в усій системі міждержавних відносин, що визначають її структуру, функціонування та розвиток, інколи навіть на глобальному рівні, формуються під значним впливом факторів, які мають  міжцивілізаційний характер.

Одним з найбільш актуальних наукових завдань міжнародно-політичної теорії є визначення впливу міжцивілізаційних процесів на сферу світової політики, оскільки в процесі розвитку  сучасної системи міжнародних відносин простежується посилення впливу цивілізаційних факторів.

Дослідження будь-якого явища, яке є об'єктивною реальністю, передбачає виділення структурних елементів цієї реальності. Дослідження історії людства та історії міжнародних відносин вимагає з'ясування, що є первинним елементом світобудови в соціальному плані. Очевидно, що таким елементом є певні історичні спільноти людей.

Традиційно як такі спільноти розглядались держави. На сучасному етапі все більшого розповсюдження набуває макросоціологічний підхід, коли у вигляді спільнот виступають цивілізації.

Серед соціокультурних феноменів сучасного світу виокремлюються стійкі системи. Вони перетинають кордони соціальних утворень, не збігаються з національними або державними ареалами.

У контексті проблеми суб'єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією, яку за значенням можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації. Мислення в національних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізаційних (точніше, знов повертається, оскільки в довестфальський період цивілізації можна розглядати як головні суб'єкти відносин між соціальними спільнотами). У науці основна увага зміщується від народів та держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій.

Зміст теоретичних концепцій цивілізаційних теорій залежить від розуміння її авторами  поняття  цивілізація. До істотних недоліків цивілізаційних теорій відносимо категоріально-понятійну невизначеність, що суттєво ускладнює її інструментальне використання.

^ Об'єктом дослідження теорії цивілізацій виступають циклічні закономірності або динамічні універсалії розвитку цивілізацій. Аналізу піддаються і концептуально-теоретичні погляди, що поширюються в світовій науці.

Переваги та характерні риси цивілізаційного підходу можна узагальнити наступним чином:

        універсальність, його принципи   можна використовувати для аналізу історії будь якої країни або групи країн;

        за цивілізаційним підходом історія є багатоваріантним процесом. Цивілізаційного підходу притаманні полілінійність, цивілізаційна дискретність;

        можливість використання методик різних шкіл та напрямів;

        історія окремих народів розглядається не сама по собі, а порівняно з іншими народами, цивілізаційна теорія має компаративний характер.

В сучасній українській міжнародно-політичній науці з’явилося чимало досліджень, в яких аналізуються проблеми    внутрішньої динаміки розвитку цивілізацій, проблеми цивілізаційної ідентифікації України. Цими проблемами плідно займаються українські вчені   Ю.Павленко, Ю.Пахомов та інші.

Значна кількість досліджень  як в зарубіжній, так і в українській цівіліології дає підстави стверджувати про сформованість базових принципів теорії цивілізацій. В той же час майже поза увагою дослідників залишаються можливості використання  цивілізаційного підходу в міжнародно-політичній науці. Виходячи з того,  необхідно зосередити увагу не тільки на внутрішній динаміці розвитку цивілізацій, а на динаміці їхньої глобальної взаємодії, на формуванні цивілізаційної парадигми в теорії міжнародних відносин.

Цивілізаційні теорії - це теорії, в яких світова історична соціальна динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій або змін в розвитку глобальної цивілізації, еволюції світових цивілізацій.

Предмет  уваги теорії цивілізації – не одна, будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства – матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних в їх єдності та неподільності, розвитку та спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в глобальному, світовому чи локальному розумінні.

  Отже, цивілізація як об’єктивна реальність і як об’єкт дослідження має розглядатись  в трьох різних  вимірах, нерозривно пов’язаних один з одним за змістом, часом та простором  .

Глобальна   цивілізація уособлює єдність людства, його  спільної долі з історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком глобальної історії людства.

В  даному контексті  цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству.

В той же час існують розбіжності в поглядах щодо самого факту існування єдиної світової цивілізації, які можна   узагальнити наступним чином:

        заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих локальних цивілізацій, які розвиваються за своїми власними законами;

        визнання процесу формування єдиної світової цивілізації, якій ще не завершився;

        глобальна цивілізація не з’явилась одразу в завершеному вигляді. За Х тис. років вона пройшла певні етапи розвитку, змінюючи внутрішню структуру.

Згідно з коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства проходить наступні етапи:

        доісторія (передісторія);

        стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури – шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;

        осьовий час. 800 – 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам – Індії та Китаю;

        технічний вік.

Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:

        виникнення мов, винайдення знарядь праці;

        виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.);

        духовне основоположення людства, становлення історії людства.

Розпочата в Європі науково-технічна ера набула всеосяжного характеру. Надалі світова історія була пов'язана з розвитком новоєвропейської науки і техніки та загальною інтеграцією людства.

Лінеарні концепції розвитку були засновані на уяві, що людство розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Її підвалини закладені ще в ХVI-ХVIII ст. Американський дослідник Ф.Фукуяма поділяє історію людства на два періоди – історія і постісторія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства – ліберальна демократія та ринок. Він вважає, що після цього припинився процес утворення локальних цивілізацій.

Теорії стадіального розвитку людства досліджують глобальну цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому виокремлюють визначені  етапи, фази формування глобальної цивілізації  та еволюції  локальних цивілізацій.

Це дає можливість  перейти до іншого  рівню аналізу -  дослідженню світових цивілізацій. Теорія світових цивілізацій досліджує фази формування та розвитку глобальної цивілізації. Виокремлюються наступні світові цивілізації, які зміняють одна одну: неолітична цивілізація (УШ-ІУ тис. до н.е.); ранньокласову цивілізацію (кінець ІУ - початок І тис. до н.е.);античну ( початок І тис. до н.е. – середина І тис. н.е.);, середньовічну (УІ – ХУ ст..); раньоіндустріальну (ХУІ –ХУШ ст.); індустріальну (кінець ХУШ – кінець ХХ ст..); постіндустріальну (кінець   ХХ -   початок ХХІ ст.).

Найчастіше   світові цикли цивілізацій об'єднують в три суперцикли.

^ Перший суперцикл – період становлення суспільства. Його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична , ранньокласова , антична цивілізації  .

^ Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна ,  раньоіндустріальна, індустріальна цивілізація .

^ Третій суперцикл – постіндустріальна цивілізація . Його епіцентри – Японія, США, Китай .

Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. Виокремлюються наступні групи синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідна,  азійська (  до  неї належать Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром цивілізації на початку другого суперциклу); захїдноєвропейська( до  цієї групи належать Іспанія, Британія, Франція, які були колоніальними імперіями, наприкінці індустріальної епохи вони починають втрачати свої позиції); східноєвропейська, північноазійська , американська та африканська групи синхронних цивілізацій.

Історія поліциклічна – на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких циклів. Між двома суміжними історичними циклами лежить перехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпорядкованістю історичного процесу. В цей період розпадаються імперії, йдуть війни, відбувається розклад моралі, ідеологічна криза. У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи – загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін та відбору в розвитку людства, цивілізацій, окремих країн та народів.

Аналіз історичних циклів вимагає з'ясування закономірностей історичної генетики. Біосоціальні генотипи окремих людей та їх спільноти формують спадкоємний матеріал, генотип. Генотип передається від покоління до покоління і характеризується єдністю головних рис, елементів, які характеризують зміст спадкоємності:

        збіжності та розбіжності індивідуумів та їх колективів;

        визначений рівень знань та навичок;

        технологічний та економічний засоби виробництва;

        устрій соціальних, національних, державно-правових, політичних відносин;

        духовне життя.

Генотип є стабільним на протязі тисячоліть, але постійно доповнюється досвідом поколінь.

У періоди криз збільшується кількість мутацій – відхилень від домінуючого стереотипу мислення та дії. Деякі мутації внаслідок відбору закріплюються в суспільному генотипі, поповнюючи історичний досвід

Принцип поліциклічності знаходить відображення у виокремленні локальних цивілізацій. Дослідження цивілізацій як базового предмету аналізу передбачає, що комплекси компонентів, які їх створюють, можуть бути цілком правомірно згруповані в межах, що відокремлюють одну локальну цивілізацію від іншої. Це передбачає також аналіз реагування різних елементів, що утворюють цей комплекс, на зміни в одному з компонентів, які створюють єдине ціле.

Існують наступні критерії виокремлення локальних цивілізацій:

        національний;

        регіональний;

        релігійний;                                                                                         

        системний.

^ Фактори, які визначають сутність цивілізацій, їх властивості, можна    узагальнити наступним чином:

        природне середовище;                                                                 

        система ведення господарства;

        соціальна організація;                                                                   

        політична система;

        релігія, або ідеологія, яка відіграє роль релігії.

Цивілізація – це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, основоположні духовні цінності та ідеали, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі.

Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.

Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. Початок історії людства був всюди однаковий, характеризувався наявністю однотипних соціальних структур, однотипних форм ведення господарства, засобів трудової діяльності. Потім з'являються цивілізаційні розбіжності. Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип цивілізаціїяка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних цивілізацій.  Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

^ Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.

Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.

^ Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних комунікацій.

^ За типами розвитку виокремлюють:

        непрогресивні форми існування (природні суспільства), якім притаманні відсутність розвитку, статичність суспільства. До цього типу відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою.

        цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу);

        цивілізації прогресивного типу розвитку (греко-латинська, західна цивілізації).

Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та високу ступінь організованості держави.

На протязі всієї своєї історії європейці планомірно засвоювали життєвий простір. Саме в Європі формується поняття "цивілізація", яке поступово набуває значення основної типологічної (розмежувальної) одиниці історії.

^ Ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються с ритмами розвитку  світових цивілізацій та глобальної цивілізації як етапами в розвитку історії людства (наддовгостроковими історичними циклами).

Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька стадій розвитку – зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-різному, але приблизно в межах 1,0-1,5 тис. років. Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку, але у той же час   цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій.

Перше покоління локальних цивілізацій зародилося біля п’яти тисяч років тому і проіснувало біля двох тисячоліть. Це цивілізації Передньої Азії, Єгипту, Індії, Китаю, крито-мікенська.

Друге покоління локальних цивілізацій почало формуватись приблизно в середині 1 тис. до н.е., в Ш-ІУ ст. н.е. вони вже опинились у стані кризи. 

Третє покоління локальних цивілізацій формується в середині 1 тис. н.е. (візантійська,  середньовічна цивілізація Європи, мусульмансько, російська (потім євразійська), китайська, індійська цивілізації.

Четверте покоління виходить на історичну арену приблизно з ХУ ст.

Зараз, в умовах глобалізації формується п’яте покоління локальних цивілізацій.

Особливості цивілізаційних систем    залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:

китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);

індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

-  арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Український дослідник Ю.Павленко пропонує виокремлення декількох цивілізаційних ойкумен (різних соціокультурні системи із специфічними релігійно-світоглядними особливостями):

^ Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну),

- Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену,

-     Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену,

-    Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумену.

     Таким чином, їх семантика пов'язується з традиційним релігійним світоглядом та макрорегіоном, де цей світогляд домінує.

 Таким чином, приходимо до висновку, що відмінності між окремими локальними цивілізаціями, між цивілізаціями різного типу розвитку, різними культурно-цивілізаційними блоками цивілізацій, цивілізаційними ойкуменами, які віддзеркалюються і у відмінностях в їх зовнішньополітичному курсі, передбачають не тільки їх порівняння – компаративний аналіз, але і з'ясування причин цих відмінностей та їх витоків.

Початок історії у всіх був однаковий, не відрізнявся ні в економічному, ні в соціальному плані.  Генеральною лінією соціальної еволюції був процес поступової трансформації автономних общинних утворень у племінні союзи,  потім в протодержави та держави. Цей процес відбувається на основі монополізації доступу до управління і контролю над виробництвом та перерозподілом.

Інституціональна структура кожного суспільства зумовлена його історичним досвідом. У формуванні цього досвіду особливого значення набувають головні фактори: культурні традиції та політична обстановка, становище суспільства в системі міжнародних зв'язків.

Періодизація (від гр. "коловорот", "обхід"), зокрема періодизація історії – це встановлення хронологічно послідовних етапів суспільного розвитку. Під періодом може розумітись або проміжок часу, на протязі якого відбувається будь-який процес, або етап утворення, розвитку, історії.

Критерії періодизації – це система класифікації історичних етапів. Критеріїв періодизації може бути багато, наприклад, археологічний, формаційний, цивілізаційний.

Археологічна періодизація поділяє історію людства на кам'яний, бронзовий, залізний вік. В наш час спостерігається процес переходу від віку заліза та його сплавів до віку композитів та штучних матеріалів.

Глобальна цивілізація теж не з'явилася одразу в завершеному вигляді, а пройшла певні етапи розвитку. До найважливіших з них відносимо:



следующая страница >>