asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 7 8


ХТО Є ХТО В ЄВРОПЕЙСЬКІЙ

ТА АМЕРИКАНСЬКІЙ ПОЛІТОЛОГІЇ

(малий політологічний словник)

АВГУСТИН АВРЕЛІЙ (354-430) – християнський теолог і філософ, визнаний в католицизмі святим. Нар. у Тагасті, в Півн. Африці. Батько його – римлянин, мати – християнка Мошка, канонізова­на пізніше католицькою церквою. Після школи навчався спочатку в Карфагені, пізніше в Римі, Мі­лані. У філософському розвитку пройшов значну еволюцію – від захоплення маніхейством до ске­птицизму, неоплатонізму, а від­так і до християнства. У 387 р. прийняв хрещення, після чого не­забаром назавжди оселився в Аф­риці. В 395 р. обраний єписко­пом Гіппону. Керував ідейною боротьбою християнської церк­ви з єретиками-донатистами і єретиками-пелагіанами. Після смерті був перепохований з о. Сардінії в базиліку святого Пет­ра в Павії. А. – автор ряду творів, серед яких “Сповідь” (бл. 400), “Про град Божий” (413-426). Вважається, що центральним пи­танням творчості Августина бу­ло питання про людину: хто во­на є, як їй жити? Саме про це йдеться у “Сповіді”. Будучи вчи­телем, дійшов до висновку, що потрібно застосувати цикл гре­ко-римської школи до християн­ського світорозуміння Тоді замість грец. полісу, як людської частинки всесвіту постає мікрос­віт: життя людської душі як ві­дображення біблейського всесві­ту, визначеного Богом ходу сві­тових історичних подій. Саме та­ке розуміння історії і описане у творі “Про град Божий”. Конце­пція історії А. була оптимістич­ною. Оскільки життя світу до­цільне, то траєкторія руху істо­рії оптимістично визначена. Цей рух йде від смерті до життя, від зла до блага, від держави земної до держави Божої, небесної. Або ще: від сьогодення (минулого) до майбутнього, шлях до якого – че­рез Церкву і за допомогою Цер­кви (за допомогою, насамперед, богослов’я, теології як навчаль­них предметів). Тому, захоплен­ня вестготами Риму (“держави земної”), грішного, поганського, не збіг обставин, а закономірний результат історичного розвитку. Поганській Римській імперії він протиставив “град Божий” – християнську общину, об’єднану любов’ю до Бога, християнськи­ми доброчесностями, Церкву, як спільноту вибраних душ. Тому людська історія – це безперерв­на боротьба темних і світлих сил, поганства і християнства. У зв’я­зку з цим, засуджуючи насильство, як таке, А. визнавав його не­обхідність. Адже влада завжди опікує, турбує. У творі “Про град Божий” він писав: “Правлять ті, які піклуються, як чоловік – жін­кою, батьки – дітьми, папи – ра­бами. Підкоряються ж ті, про яких піклуються, як жінки – чо­ловікам, діти – батькам, раби – панам”. А. мислив не прямолі­нійно, а щось на зразок палахко­тіння полум’я, яке то яскраво розпалюється, то затихає перед тим, як перетворитися в багаття. Тобто, це мислення Вчителя, який ще Сам вчиться: “Що я роз­умію, тому я вірю; але не все, чо­му я вірю, я розумію. Все, що я розумію це і знаю, але не все те знаю, чому вірю... Тому, хоча ба­гатьох предметів я не можу зна­ти, я все ж знаю, як корисно їм вірити.”

Твори: Творення Блаженного Августина, Епископа Иппонийско­го. Киев, 1901-1912 Ч. 1-7; Испо­ведь. М., 1992.

^ АКВІНСЬКИЙ ТОМА (1224-1274) – філософ і теолог, засновник то­мізму. Нар. в Акуіно (Італія) в графській родині, виховувався і навчався в бенедиктинському мо­настирі Монте-Кассіно. У 1244 р. вступив до ордену домінікан­ців. Викладав в ун-тах Італії, Франції, з 1257 р. – доктор тео­логії. Основні твори – “Сума те­ології” (не закін.), “Про пануван­ня владик” та ін. А. намагався дати філософське обгрунтування католицизму, помирити віру з знаннями, осмислити спадщину Арістотеля. Опрацював вчення про закони, їх види та суборди­націю. Він теологізував розумін­ня права, першою його відмінні­стю визнав вічне право, його про­явом – природне право(поняття якого і обгрунтували стоїки). Конкретизацією природного пра­ва є людське право, що перебу­ває у постійних змінах. У свою чергу людське право розпадаєть­ся на загальнонародне право і по­зитивне, громадянське право, що діє в конкретній державі. Запо­зичив у Арістотеля ідею про лю­дину, як суспільну (політ.) істо­ту. а також те, що держава, як ціле, логічно випереджує індиві­дів, що її складають, а благо дер­жави важливіше блага його гро­мадян. На цій основі обгрунту­вав розуміння сус-ва, як органіч­ного цілого. Органіцизм А. наб­рав форми ієрархізованих уяв про суспільне ціле. Все повинно підпорядковуватися цьому ціло­му, яким має правити вибрана меншість, зокрема служителі церкви. Тому не лише церква, але й держава становлять собою Бо­жі усталення. Державність є не­обхідною, без неї неможливе ре­альне життя людини. На чолі держави стоїть світська влада, од­нак вона вторинна. Оскільки світ збудований на основі ієрархічно­сті, а на чолі цього порядку стоїть Бог, то всі види влади на землі є від Бога. Головним завданням держ. влади є сприяння держ. благу, збереженню миру та спра­ведливості в сус-ві. Церковна влада, вважав він, є вищого за мо­наршу, яка є (за Арістотелем) кращою з п’яти форм держ. вла­ди. Разом з тим, народ має право скинути владу несправедливого й жорстокого монарха, якщо він посягає на права церкви. Після смерті А. отримав титул “ангел­ьського доктора”, а також “все­загального наставника” і “князя схоластів”. Був канонізований в XIV ст., у 1567 р. – визнаний “п’ятим вчителем церкви”, а в 1879 р. папою Левом XIII його вчення було визнано “єдиною іс­тинною філософією католициз­му” і стало основою неотомізму.

Твори: Sancti Tommaso d’Aquino. Scritti politicі. Bologna, 1946.

^ БАБЕФ ГРАКХ (1760-1797) – франц. політ діяч. Пар. у бідній родині, працював на різних ро­ботах, перед революцією 1789 р. почав упорядковувати феодальні архіви. Допомагав бідноті, вів пропагандистську роботу, ви­ступаючи за республіку. За фальшивим звинуваченням був засуджений на довголітнє ув’яз­нення. У 1792-1793 рр. він став називати себе Каміллом-Гракхом і добивався перегляду свого вироку, що вдалося лише в 1794 р. Восени того ж року Б. знову у в’язниці, виходить з неї лише на півроку і за участь у створенні таємної організації “Змова рівних” навесні 1796 р. його знову ув’язнюють. На суді Б. як головного організатора змови засудили до страти. Свої погляди Б. виклав у промовах та статтях що були опубліковані в створеній ним г-ті “Трибун народу”. Спираючись на Мореллі, він виступав як борець за новий суспільний лад. Однак, якщо Мореллі вважав, що такий лад (первісного комунізму) вже існував і треба боротися за його повернення, то Б. заперечував таку тезу і закликав до боротьби за наступний комуністичний лад, що буде результатом праці.

Розуму, довголітньої праці та роздумів. Такий лад відпо­відатиме природному станові первісних людей та природньому праву, що повинні бути ще завойовані у тривалій боротьбі з експлуататорами. Отже, Б. ви­ступив з вимогою активної політ. боротьби, яка вже велася раніше “між плебеями і патриціями, між бідними і багатими”, і яка має тривати аж до перемоги. Б. вважав, що Франц. революція – це останній епізод у цій вічній боротьбі. Проте загибель Ро­бесп’єра повернула революцію назад. “Вона не доведена до кінця..., її необхідно продовжити аж до того моменту доки не переможе природне право, тобто право народу, право бідних проти багатих, справжня рівність, спільність майна, суспільне виробництво і споживання” – писав Б. Керівництво “Змови рівних” на чолі з Б. підготувало документ – “Акт про повстання”, що дає нам уяву про інші аспекти його поглядів. У ньому вка­зувалося, що повстання потрібно провести з метою відновлення конституції 1793 р. Народні маси повинні захопити всі урядові установи, придушити опір при­бічників тиранії, арештувати Директорію, чл. Ради. Все майно емігрантів, змовників та інших ворогів народу мало бути негайно конфісковане, народ отримував права вселятися у помешкання “ворогів”, повернути відразу все майно, закладене у ломбардах, Виступаючи за відновлення кон­ституції, Б. і його прибічники – бабувісти, однак, не передбачали впроваджувати конституцію в життя. Вони вважали, що у перехідний період влада повинна перейти в руки тимчасового революційного уряду – револю­ційної диктатури “Національних зборів”, які не обиралися, а проголошувалися безпосередньо в процесі повстання його учас­никами. В збори повинні були увійти всі віддані революції і мудрі громадяни. Окрім того, сама конституція 1793 р. теж мала зазнати змін, у першу чергу з питання власності. Б. був послідовником не Руссо, а Мореллі, тому він виступав не за зрівняння, а за ліквідацію власності, “ліквідацію будь-якої відмінності між людьми окрім відмінностей у віці і статі”. Усі повинні займатись корисною працею, як от землеробством, тваринництвом, рибальством, мореплавством, у машинному і ручному виробництві, роздрібній торгівлі, транспорті, війську, викладанні і науці. Усіх інших не вважали громадянами-патрі­отами, вони мали отримати статус чужоземців, позбавлялися прав носити зброю та брати участь у суспільному житті, мали перебувати під адміністративним наглядом доти, доки не доведуть своєї лояльності до влади і не стануть чл. Національної об­щини. Саме ця община мала бути власником усього національного майна, яким усі разом можуть користуватися, так, щоб не було дуже багатих і дуже бідних, щоби були всі однакові і жили в “чесному середньому достатку”. Передбачалося, що чл. общини не мали би права займатися торгів­лею. Гроші в общині ліквідовува­лись. Вступати до неї можна було добровільно-примусово, тобто не чл. общини обкладалися вели­кими податками, не мали політ. прав. Усе майно приватних осіб по смерті мало переходити до Національної громади. Принци­пом ідеальної республіки-гро­мади, на думку Б., мав стати імператив: “забороняється все, що не може бути надане кож­ному”. Рівність мала бути в усьому – одязі, житлі, побуті. Передбачалося, що буде впро­ваджена примусова праця для ворогів народу та не згідних з режимом влади. Отаким мало стати царство “суворої рівності” на думку Б. Його проекти суспіль­ного ладу і порядку вирішили втілити у життя через століття інші комуністи в далекій від Франції країні...

Твори: Бабеф Г. Сочинения. В 4-х т. М., 1975-1977.

^ БАКУНІН МИХАЙЛО ОЛЕК­САНДРОВИЧ (1814-1876) – рос. теоретик анархізму. Нар. в родині дрібномаєтних дворян, навчався у Петерб. артиле­рійському училищі. Вийшовши у відставку займався самоосві­тою, в т.ч. в Москві, Берліні, Цю­ріху. На початку 40-х рр. на ос­нові звинувачень швейцар. полі­ції царський уряд заочно позба­вив Б. дворянського звання, всіх прав і засудив до заслання в Си­бір. На Празькому слов’янсько­му конгресі 1848 р. Б. висунув проект створення великої де­мокр. слов’янської імперії зі сто­лицею у Константинополі, брав ак­тивну участь у Празькому, Дре­зденському повстаннях. У 1849 р. був заарештований і протягом двох років двічі засуджений до страти, яку було замінено на довічне ув’язнення, відтак був пе­реданий царській поліції. З 1851 р. відбував покарання спочат­ку в Петропавловській, а потім Шліссельбургській фортецях. Там він написав відому “Спо­відь” Миколі І. В ній Б. зазна­чав, що “палко кохав” царя в мо­лодості, визнавав різні свої про­вини перед царем, Росією, за які заслуговує “жорстокої страти”. Б. писав: “дякуючи Богу, який зупинив мене вчасно на широ­кій дорозі до всіх злочинів..., я опинився у Петропавловській фортеці, і дай Бог всякому віль­ному чоловікові знайти такого доброго, такого гуманного на­чальника, якого я знайшов тут на своє велике щастя!” Б. щиро каявся: “Я – великий злочинець і не заслуговую на помилуван­ня” та дякував долі, яка звільни­ла його з чім. рук, “для того щоб передати... в батьківські руки Ва­шої імператорської величності”. Однак сповідь не допомогла, ли­ше наступний цар замінив фор­тецю на заслання в Сибір, звід­ки Б. при поблажливості своїх впливових родичів зумів втекти. Наприкінці 1861 р. він вже в Лондоні, де починає співпрацю­вати в г-ті “Колокол”. Його ста­тті сповнені революційної рішу­чості. Рушійну силу революції він убачав в сільській бідноті, а розбій був лише стихійною фор­мою крайнього протесту проти держави. У 1864-1867 рр. Б. уже в Італії, там він робить наступ­ний крок в опрацюванні власної концепції. Всі зусилля потрібно віддати тепер боротьбі з релігією, вважав він. Любов до Бога Б. хо­тів замінити любов’ю до люди­ни. Революція повинна отрима­ти місцеву основу, вона має ви­бухнути по всій країні, в ній ма­ють взяти участь всі – до ста­рих, дітей і жінок включно. Ре­волюція повинна “початися з зруйнування всіх організацій і ус­танов: церков, парламентів, судів, адміністративних органів, армій, банків, університетів...” Це приз­веде до того, що держава це змо­же оплачувати свої борги, розва­литься, тоді общини повинні виб­рати своїх вождів, створити ад­міністративні й революційні су­ди, які мають спиратися на при­нципи загальної подачі голосів та справжньої відповідальності по­садових осіб перед народом, сфо­рмувати комунальну міліцію. Об­щини повинні запалити Інших на повстання та об’єднатися з ними на федеральних засадах, відповід­но уклавши між собою федераль­ну угоду, що спиралася б на со­лідарність усіх та автономність кожної. Общини мали б органі­зовувати провінційні уряди, збори. або парламенти. Далі з про­вінцій мали утворитися області, області – створити національну федерацію, а нації – “скласти ін­тернаціональні федерації”. Для підготовки революції, вважав Б., потрібно створити таємну орга­нізацію з суворою дисципліною і авторитарним централізмом, усі чл. організації-братства повинні поклястися на вірність організа­ції. Після революції потрібно створити революційну диктату­ру, яка мала би бути невидимою і безособовою. Одночасно, нап­рикінці 60-х років кристалізують­ся й теоретичні погляди Б. Так, він виступив з вимогою еконо­мічного й соціального зрівняння класів та особистостей, оголосив себе “колективістом”, але водно­час заявив: “ненавиджу комунізм, тому що він є заперечення сво­боди”, комунізм “призводить до концентрації власності в руках держави, натомість я хочу зни­щення держави...” Тоді ж Б. ство­рив Міжнародний альянс соціа­лістичної демократії, повів бо­ротьбу проти Генеральної Ради І Інтернаціоналу. Під час франко-прусської війни Б. певною мірою отримав можливість реалізувати власну концепцію. Поразку імпе­раторської армії він закликав ви­користати для повалення імпе­рії. Щоб Франція знову віднови­ла свою велич, треба йти лише “шляхом масового повстання французького народу”, тобто шляхом соціальної революції... “Щоб врятувати Францію, – пи­сав він, – ви повинні зруйнува­ти... державу..., виникне природ­не суспільство, народ поверне свої природні права. Це буде порятунок для Франції”. У ве­ресні 1870 р. Б. зробив невдалу спробу підняти провінцію на пов­стання. Під час повстання Б. вже закликав не лише зруйнувати стару державу, викликати анар­хію, але й проголосити нову дер­жаву – диктатуру всіх союзни­ків, всіх чл. Альянсу. Це мала бу­ти “колективна й невидима дик­татура”, передбачалося створен­ня комітетів громад, порятунку. Поразка ліонського повстання розчарувала Б., він ще намагав­ся скеровувати пропагандистсь­кі загони по селах, але без успі­ху. Проживаючи тепер в Швейца­рії, Б. у творі “Кнуто-Германська імперія і соціальна революція” знову закликає до повного зни­щення держави, церкви та при­ватної власності. Б. співпрацю­вав з рос. революціонером С.Не­чаєвим, написав для нього “Ка­техізис революціонера”, в якому виклав норми фанатичної рево­люційної підпільної діяльності. У 1873 р. Б. написав твір “Держав­ність і анархія”, де в концентро­ваному вигляді були зібрані ос­новні положення його концепції. Виключення його з Альянсу І Ін­тернаціоналу, поразка анархістів в Іспанії остаточно розчарували Б. “Час революції пройшов...”, – писав він незадовго до смерті. Як показала історія, його концепція ніколи не виходила за рамки про­стої утопії.



следующая страница >>