asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4

Звісно, Донцов не заперечував наявної цінності селянської культури: вона «може бути по своєму багата і стародавня, тим не менше лишиться вона селянською, себто культурою нижчої верстви, яка сама звичайно шукає взірців у культурі панській, а не навпаки» [20, с.89]. В ієрархічному устрої суспільства, його поділі на панську та підвладну верстви, на думку Донцова, «нема ніякого призирства, ані бажання понизити хліборобів... чи взагалі верству підвладну. Тут, навпаки, за Сковородою, панує «рівність в нерівності», коли різні сосуди наповняються водою, що стікає з фонтану... Один більше, другий менше має води, але всі повні, всі сповняють до вінців стільки, скільки їх природа сповнити може. Кожне на своїм місці й відповідно свого значення» [20, с.112].

Інколи можна зустріти абсолютно абсурдні твердження приміром про те, що український націоналізм в особі Донцова пропонував «відродити жорстку соціальну програму феодального типу» за умов, коли «питання економічної доцільності інтродукції соціальних стосунків феодального типу до сучасного суспільства, його (Д.Донцова. – авт.), здається, взагалі не цікавило» [29, с.208]. Подібне розуміння традиціоналізму в ідеології українського націоналізму видається нам абсолютно викривлений і антинауковим, викликаним або не спроможністю зрозуміти націоналізм, або ж свідомим бажанням викривити його. Про який «феодалізм» (у розумінні класової експлуатації) могла йти мова, якщо націоналістичний рух робив величезну ставку на селянство, адже «в хаосі ідей і напрямків виявило воно в сі часи подиву гідну завзятість..., незвичайну активність і величезну готовність до жертв» [21, с.55]?

Насправді, націоналістам йшлося не про «феодалізм», а про відродження справжнього аристократизму духу, приклад якого вони могли черпати в середньовічній епосі. Саме з епохи Хрестових походів націоналісти зачерпнули ідею ордену як форми інституційного оформлення власного руху. З утворенням у 1929 році на основі УВО та ряду молодіжних націоналістичних об’єднань Організації Українських Націоналістів націоналістичний рух намагався максимально дотримуватися орденської інституційної специфіки. ОУН розвивалася саме як орден – як ієрархічна, по-військовому дисциплінована спільнота людей, об’єднаних боротьбою в ім’я захисту, утвердження та поширення певної ідеї. Націоналістичний рух мав на меті породити верству нових «луччих людей» (Д. Донцов), сформувати касту справжньої національної еліти. Феномен середньовічного чернечого або ж чернечо-військового ордену слугував для українських націоналістів чудовим прикладом для наслідування.

Розуміючи примітивність і нежиттєздатність утопічного, по суті, егалітаризму, націоналісти підтримували ідею елітарного суспільного устрою. І знову ж таки, «аристократично-клерикальна», за згадуваним висловом Елерса, середньовічна нація могла слугувати для націоналістів певним ідеалом. «Давній устрій Европи спирався на «трьох китах», які... називалися Dieu, roi, chevalier (Бог, король, лицар). – пише Д. Донцов. – Зміст цих понять такий: ідея Бога... усталювала культ певного морального закону... і для маси і для правлячої верстви, культ обов'язку й відповідальности за долю країни. Поняття держави, що втілювалося в особі володаря – створювало примат загального добра над цілою масою партикулярних інтересів різних груп, кляс і одиниць. Нарешті існування окремої... підготовленої касти, в якій високо стояв культ Бога (моралі) і володаря (держави), надавало запоруку, що державні інтереси будуть в певних руках, та що низькі мотиви приватних інтересів або користи не гратимуть ролі в верхівки, якої почесним завданням є правити державою" [20, с.299-300]. Отже, українські націоналісти не лише сприймали середньовічні суспільства як природні спільноти-нації, але й вбачали не аби яку користь в аристократичній гармонійності їхнього устрою.

Свій рух націоналісти сприймали як новітню спільноту лицарів, як дійсно аристократичний прошарок нації. Ці лицарі, оформлені в специфічний революційний національно-визвольний орден, бачили перед собою особливу мету – своєрідний Хретовий похід. Для націоналізму була притаманною актуалізація принаймі двох Круціят: проти більшовицької Москви та проти західного лібералізму (хоч це, швидше, Реконкіста чи Хрестовий похід по типу Альбігойських війн – протистояння лібералізму з точки зору українського націоналізму радше розглядати як відвоювання свого, а не боротьбу з чужим; український націоналізм виступав за відродження Європи шляхом подолання згубного впливу розкладницького лібералізму).

Захоплення Середньовіччям було пов'язаним з особливими клерикальними поглядами окремих націоналістичних ідеологів. Донцов, зокрема, не лише підносив значення віри в житті та політичній боротьбі, але й наголошував на важливості відродження впливу Церкви на суспільство, неможливості повноцінного буття західних народів без християнства. В «Московській отруті» він пише: «Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигають вівтарів якоїсь нової «віри». В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й у суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов'язків супроти спільного» [Цит. за: 40, с.4]. Перефразовуючи Дмитра Мирона-Орлика ми навіть можемо ствердити, що для Донцова було притаманним гасло «Не християнство для нації, а нація для християнства», тобто не лише християнство повинно виконувати свою конструктивну суспільну функцію, але й увесь народ передусім має служити вищій, трансцендентній за походженням, меті: для мислителя важливий «народ як нація в службі великої ідеї (визволення Гробу Господнього, вигнання поганих, ширення віри Христової)» [20, с.290].

Дивлячись на християнство, націоналісти, зокрема Д. Донцов, зробили те, чого не вдавалося зробити Ф. Ніцше, а саме, вони побачили силу цієї релігії, її войовничий характер. І знову ж таки, ідеал Ecсlesia Militans – Церкви Воюючої – вони знаходили у Середньовіччі. Неначе св. Бернар із Клерво, Д. Донцов хотів написати «Похвалу новому лицарству», закликати до нової справедливої війни в ім'я захисту Віри та Батьківщини, війни, що мала порушити грішний мир несправедливості. Своїми творами він виховував не святош-пацифістів, а воїнів-хрестоносців. (І справді, боротьба ОУН та пізнішої УПА, особливо в період антибільшовицького протистояння, значною мірою була не лише визвольною війною проти окупантів, але й набула рис боротьби за збереження християнської релігії. Значною мірою подібною вона була до боротьби франкістів проти т. зв. «республіканців» в Іспанії чи католицького збройного руху опору у постреволюційній Мексиці 20-х рр. минулого століття – українські повстанці доклали чимало зусиль задля захисту Церкви, всіма доступними методами вберігали дітей та молодь від впливу атеїстичної пропаганди в школі та т. ін.; в решті решт, бандерівці зі зброєю в руках протистояли відверто антихристиянській державі). Подібно до середньовічної, донцовська модель войовничого християнства є досить природною, в ній органічно поєднуються основні християнські принципи та потужний віталізм вольової людини.

Звісно, маючи свій «притулок» у романтично протрактованих часах Середньовіччя, традиціоналістичні аспірації українського націоналізму мали також свій хронологічний антипод. В даному випадку мова йде не тільки про «заражений раком рефлексії вік» та «епоху розкладу інстинктів», еле й про їх витоки. Ці витоки йдуть, насамперед, із Великої французької (у постмарксистській історіографії ще й досі збереглось означення «буржуазної») революції. Розуміння цієї революції як «дати зародження нації та націоналізму» в українському націоналістичному дискурсі розбивалося, в першу чергу, через те, що сама революція була дітищем гуманізму раціоналістично-матеріалістичного Просвітництва і, загалом, явищем, виразно ворожим Традиції, а отже – і національному буттю. Не даремно, між іншим, в опозиції до ліберального атеїстично-якобінського «націоналізму» кінця ХVІІІ ст. розвивали свою ідеологічну позицію французькі інтегральні націоналісти кінця ХІХ – першої половини ХХ ст. [Див.: 49, с.19-26].

Велика французька революція породила, насправді, лібералізм, а не націоналізм. Ті націоналістичні настрої, котрі вона несла, по суті були проявом неминучості націоналізму, а також його масовізації, коли весь пієтет ототожнення себе із батьківщиною-Францією з аристократичних підданих короля переходив на усіх рівноправних громадян республіки. Це розуміли українські націоналісти, тож не зважаючи на окремі моменти, коли в націоналістичному дискурсі можна знайти визнання доцільності певних стратегічних і тактичних прийомів французької революції, для українського націоналізму є притаманною критика тієї події і породженої нею епохи, «у якої колиски стояла сумна постать великого плебея Руссо» [26, с.19]. Філософія українських націоналістів була протилежною філософії «Руссо, Вольтера та інших французьких енциклопедистів, які запалили ті смолоскипи матеріалізму, безбожництва, з якими їх духові правнуки – Маркси, Енгельси, Фройди і Леніни – заходилися знищити всю нашу християнську культуру і цивілізацію» [19]. Тому українські націоналісти відчували себе в праві критикувати французку революцію та її лібералістичні, протилежні традиціоналізму ідеали: «Гасла французької революції – «свобода, рівність і братерство» (гасла теперішньої демократії) – здегенерувались, стали маскою хаосу. «Свобода» – обернулась в свободу ширити розпусту і зраду, а навіть свободу розкладати християнську Церкву, бо «богами» сучасности стали гріш, шлунок і секс. «Рівність» – обернулася в пропаганду проти всього, що вивищувалося над масою, закоханою в «добробуті» і матеріальнім «щастю», настроєної проти великих ідей і чинів, проти героїзму. А «братерство» обернулося в пропаганду «дружби» з СССР...» [28, с. 8].

Звертає на себе увагу подібність бачення природи ліберальних цінностей українськими націоналістами та представниками греко-католицького кліру, приміром, митрополитом Шептицьким, котрий критикує «побудовані на обмані гасла, що домагаються не свободи, а сваволі, не братерства, а поневолення братів, не рівности, а перемоги слабших і менше здібних...» [56, с.21].

Побудоване на засадах традиціоналізму світосприйняття українських націоналістів диктувало відповідну етику. Чудовим прикладом тут можуть слугувати написані Зеноном Коссаком «44 правила життя українського націоналіста». Рушієм цієї етики є войовнича «Невмируща владарна воля Української Нації», котра казала нашим предкам «завойовувати світ, водила їх під мури Царгороду, поза Каспій та Віслу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом зазначала границі своєї владарности, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України...». Така етика вимагала сприймати життя як «героїчний подвиг і здобувчий чин незламної волі і творчої ідеї», «красу і велич життя» вбачати в «невпинному стремлінні на вершини духа, ідеї і чину», а також бути «гідним виконавцем заповітів» й водночась боротись «для великого майбутнього», знаючи, що «найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч». Немов середньовічний лицар, націоналіст повинен жити «риском, небезпеками й постійним змагом», погорджуючи «всякою вигодою та спокійним життям філістра». Український націоналіст мав бути «скромний і шляхетний», але пам’ятати, «що значить слабість і покора». Революціонер, що бореться за державність української нації, повинен гидувати «всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем», хоч, зрозуміла річ, у революційній тактиці боротьби має право використовувати щодо ворога необхідні підступ і обман. В решті решт, український націоналіст, нечаче лицар із христоматійного роману, зобов’язаний бути кришталево чистим в особистому житті – «44 правила...» наказували йому надзвичайно шанобливо ставитись до жінок і чітко говорили: «З Твоєї родини зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації» [43].

Висновки

Отже, модерний український націоналізм виявляв чимало рис традиціоналізму. Це пояснюється кількома причинами. По-перше, синтез націоналізму та традиціоналізму був загальноєвропейським явищем, хоч, безумовно, в окремих випадках спостерігався конфлікт між націоналістично-традиціоналістичними силами та національно зорієнтованими рухами футуристичного характеру (приміром, німецьким націонал-соціалізмом та італійським фашизмом). Значною мірою, посилення в Європі націоналістичних та традиціоналістичних сил базувалось на своєрідній інтелектуальній революції, що проявлялася, насамперед, в зміні світоглядної парадигми із матеріалістично-раціоналістичної (котра значною мірою обслуговувала лібералізм та ідеології лівого спектру) до, відповідно, ідеалістично-ірраціоналістичної.

По-друге, український націоналістичний рух в ідейному відношенні був споріднений з націоцентричними рухами Центрально-Східної Європи – регіону, що носив більш традиційний харатер, ніж Західна Європа. Для націоцентричних сил даного регіону захист традиційних цінностей водночас був захистом своєї національної ідентичності.

По-третє, саму Традицію можна розглядати як інструмент буття нації у часі, ту силу, котра поєднує покоління «мертвих, і живих, і не народжених» і допомагає зберегти життєву силу нації, її життєвий ерос.



<< предыдущая страница   следующая страница >>