asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4
Християнський традиціоналізм як складова ідеології українського націоналізму

Вступ

Про те, що модерний український націоналізм виявляє чимало сутнісних рис традиціоналізму, говорять не надто часто. Та й взагалі, поняття традиціоналізму в історії української політичної думки є досить розмитим. Зазвичай, його замінюють поняттям «консерватизм». Звісно, такий підхід може мати право на життя, однак він породжує небезпеку проведення хибних паралелей між українським традиціоналізмом та західним консерватизмом парламентського типу, котрий за своєю суттю є лише модифікацією лібералізму. Дуже часто такий «український консерватизм» пов’язують із ім’ям В’ячеслава Липинського, рідко, однак, говорячи, що чимало ідей Липинського мали виразно націоналістичний характер. В такому випадку знову ж таки, поняття традиціоналізму-«консерватизму» та націоналізму розмежовуються. Приміром, навіть якщо дослідники і вивчають особливості трактування національної ідеї консервативними мислителями, то неначе боячись лексеми «націоналізм», чомусь не називають речі своїми іменами [Див.:42]. Окрім цього, можна почути твердження, що традиціоналістичні ідеї виразно націоналістичних мислителів (того ж таки Д. Донцова) є «плагіатом», ідеями, «вкраденими» у Липинського [Див.: 54].

Загалом, такий стан речей не дивує, адже для вітчизняного наукового дискурсу, на наш погляд, ще й досі значною мірою є притаманним викривлене розуміння сутності ідеології українського націоналізму. Зокрема, дуже часто можна спостерігати певний вакуум у сфері вивчення христологічного компоненту націоналістичної ідеології. З огляду на це ми можемо говорити про неабияку наукову актуальність вивчення християнського традиціоналізму як складової ідеології українського націоналізму. До того ж, варто враховувати й суспільно-політичну актуальність даного питання, адже не зважаючи на проголошений Ф. Фукуямою «кінець історії», попри тотальне засилля лібералізму й глобалізаційних тенденцій, ми можемо спостерігати, наскільки велику роль продовжують відігравати національний та релігійний фактори (в т.ч. за умови їх взаємопереплетіння), а також, як за умов прогресуючого морального занепаду людства, не припиняють боротьби за існування традиційні, перевірені віками цінності.

Говорячи про рівень наукового опрацювання даної проблеми, варто в першу чергу відзначити ряд праць Олега Багана [3,4,5]. Також значну увагу привертає до себе монографія Петра Іванишина «Аберація християнства…» [35], котра, на нашу думку, на високому науковому рівні подає спробу аналізу органічної єдності християнської релігії та ідеології українського націоналізму. Варто відзначити ряд новітніх досліджень, котрі в більшій чи меншій мірі висвітлюють роль Церкви в національно-визвольних та державотворчих процесах [8,12,31,50,58] (при цьому не завжди можна погодитися з висновками шановних науковців, однак поява подібних праць є ще одним доказом на користь актуальності обраної нами теми дослідження).

Також не можна оминути увагою окремі концептуальні праці видатного політолога, літературознавця, публіциста, громадського та політичного діяча Василя Іванишина [33,34], котрі значною мірою поглиблюють розуміння взаємозв’язку християнства та націоналізму, а отже, певною мірою проливають світло на дослідження проблеми християнського традиціоналізму в рамках ідеологічного дискурсу модерного українського націоналізму. Досить оригінальні ідеї можна знайти і в новітній не академічній публіцистиці [14, 15].

Між іншим, взаємозв’язок християнства і націоналізму як «реакційних» (чит. традиціоналістичних) феноменів визнавали і радянські автори [13,16,17,18,47,48], змальовуючи, зрозуміла річ, перше і друге у темних тонах і викривляючи їхній зв’язок засиллям марксистської методології, приміром, говорячи, що націоналістів та клір об’єднують «общие классовые интересы» [48, с.26].

На жаль, аберований підхід до розуміння сутності і націоналізму, і християнського традиціоналізму («консерватизму») можна знайти також і в найновіших публікаціях. Наприклад, виходячи із поверхневого розуміння християнського солідаризму, зокрема, у поглядах митрополита Андрея Шептицького, котре чомусь оминає тему нації [Див.: 57], можна дійти до надто сумнівних аналітичних висновків щодо злободенних питань сьогодення [Див.: 39]. Або ж, як це робить О. Зайцев, протиставляти християнство з однієї сторони та «націоналізм як релігію» – з іншої [Див.: 30]. Інший приклад – протиставлення націоналізму християнству з огляду на нібито несумісність революційної тактики боротьби першого та «пацифізму» другого, чи – взагалі – одночасна вульгаризація і першого, і другого [Див.: 7]. Також не можемо не згадати приклад хибного ототожнення традиціоналістичного націоналізму із антитрадиційним (оскільки, антихристиянським) німецьким націонал-соціалізмом [Див.: 37]. Не зовсім можна погодитися із висновками В. Артюха, котрий, досліджуючи націоналістичний традиціоналізм, чомусь абсолютно оминає його християнську складову [Див.: 1].

А загалом, перед сучасним дослідником відкривається величезний фронт роботи. В умовах методологічного плюралізму та значної відкритості джерельної бази створюються належні обставини для всестороннього аналізу проблем взаємозв’язку християнства та націоналізму, зокрема, вивчення традиціоналістичного компоненту українського націоналізму. Тому Вашій увазі пропонується одна зі спроб такого аналізу – безперечно, не повна, безперечно, така, що не претендує на «єдиноправильність», однак, гадаємо, все ж має право на існування.

Націоналізм і традиціоналізм: проблема взаємозв’язку (український та загальноєвропейський контексти)

Чому для українського націоналізму є характерним поєднання ідей примату нації та відданості традиційним цінностям? Відповідей на це питання є декілька. Насамперед, зворот до традиційних цінностей був загальноєвропейським явищем. Значною мірою він був зумовлений своєрідною інтелектуальною революцією, котру вслід за О. Баганом можна окреслити як хвилю «долання епохи Ratio» [Див.: 3]. Згідно з Д. Донцовим, «се була інтегральна революція, революція світогляду цілих поколінь, в політиці так само, як в науці, мистецтві, літературі» – «Революція, яка здетронізувала святих позитивізму, принесла на їх місце інтуїтивізм у філософії (Берґсон) і експресіонізм у мистецтві й літературі... Новий світогляд безоглядно рвав з усім старим. Се був бунт в ім’я всього стихійного, підсвідомого людської душі. На місце розуму прийшло відчуття, на місце законів – особисте «хочу», на місце феномена – містика» [25, с.107-108]. Очевидно, ця революція була закономірною реакцією на засилля матеріалізму та надмірного раціоналізму «зараженого раком рефлексії віку» [24, с.67]. Праці цілого ряду європейських філософів (Е. Гартман, М. Шелер, В. Дільтей, Ф. Ніцше, Ґ. Зіммель, В. Зомбарт, О. Шпенґлер в Німеччиині, Ґ. Лебон, А. Берґсон, М. Барре у Франції, М. де Унамуно і ціле покоління 1898 року в Іспанії, В. Парето, Ґ. Моска, Ґ. Ферреро в Італії, Х. С. Чемберлен, Дж. Рескін, Ґ. Честертон у Великій Британії, Н. Данілєвський, К. Лєонтьєв, В. Соловйов, Ґ. Флорєнський, Н. Бердяєв, В. Розанов в Росії, С. Бжозовський, М. Здзєховський у Польщі) підготували, на нашу думку, ґрунт для посилення на Заході націоналістичних та традиціоналістичних сил, котрі в філософському ірраціонально-ідеалістичному крені могли знайти надійну світоглядну основу обґрунтування ідеологічних принципів.

Саме ірраціонально-ідеалістична парадигма значною мірою творила той філософсько-методологічний базис, на основі котрого націоналізм-традиціоналізм протистояв комунізму, соціалізму, соціал-демократії та лібералізму (останні при цьому базувались на філософії матеріалістичного й раціоналістичного ґатунку – насамперед, позитивізму чи марсизму). Фронт протистояння з цими ідеологіями був надзвичайно широким і зі сфери філософії переходив до антиномій космополітизму та ідеї нації як найвищої соціальної цінності, поклонництва перед ідолом Прогресу та відданості Традиції.

Говорячи про інтелектуальну революцію в Європі, варто назвати ще декілька імен – в першу чергу, видатного французького мислителя Рене Ґенона, основоположника концепції інтегрального традиціоналізму, та його найбільш відомого послідовника італійця Юліуса Еволу (також з-поміж числа послідовників Ґенона можна виділити Мішеля Вальзана, Фрітьофа Шуона, Тітуса Букхардта, Гвідо ді Джорджу, Марка Палліса, Рене Алляра, Андре Про, Пробст-Бірабена, Шарля Морраса, Леона Доде). У даній роботі ми свідомо оминаємо ряд надзвичайно цікавих питань, приміром, про місце в концепції інтегрального традиціоналізму християнської релігії, порівняльної характеристики інтегрального традиціоналізму та традиціоналізму в контексті ідеології українського націоналізму та ін., – надіємося, вони (ці проблеми) ще знайдуть свого дослідника. Для нас в першу чергу важливо показати, наскільки сильним в той час на Заході було бажання повернення органічності буття, в потоці котрого знаходили собі місце і націоналізм, і традиціоналізм.

На практиці такий зворот проявився в цілій низці націоналістично-традиціоналістичних рухів. В якості прикладу ми можемо назвати французьку організацію «Вогняні хрести» під проводом полковника де ла Рока або ж ірландські «Блакитні сорочки» генерала Еіна О’Даффі, котрі через сповідування націоналістичних та християнсько-традиціоналістичних ідей ще й досі отримують ярлики «клерикальних фашистів» [Див: 49, с.17-18]. Водночас не можна ігнорувати той факт, що національно зорінтовані рухи першої половини ХХ ст. не завжди проявляли себе як традиціоналістичні. Приміром, ми можемо охарактеризувати німецький націонал-соціалізм як псевдотрадиціоналістичний, а італійський фашизм – як напів-традиціоналістичний [Пор.: 35, с.121]. Прикладом конфлікту між націоналістично-традиціоналістичними силами з однієї сторони та національно зорієнтованими рухами футуристичного характеру з іншої можна вважати події в Іспанії, де ще за часів Громадянської війни 1936-1939 рр. було наявним протистояння між військово-монархічним табором на чолі з Ф. Франко та ортодоксальними фалангістами, ідеологія котрих значною мірою відповідала фашизму. Зокрема Франко – глибоко віруючий католик та переконаний традиціоналіст – вбачав небезпеку в деяких антиклерикальних тезах фалангістів та в їх намірах побудувати «ідеологічно зорієнтоване суспільство нового типу» [32, с.134-138].

Говорячи про загальноєвропейський контекст, в якому був логічним традиціоналістичний характер українського націоналізму, варто згадати ще й про регіональний фактор. Окремі історики вслід за Іваном Лисяком-Рудницьким акцентують увагу на тому, що український націоналізм був споріднений насамперед з національними рухами Центрально-Східної Європи – регіону значною мірою аграрного, патріархального, релігійного [Див.: 38, с.23; 54, с.382-383].

Показовим є політичний розвиток міжвоєнної Румунії. На жаль, ХХ ст. залишило в історичній пам’яті українського народу румунські рани (йдеться про окупацію Румунією частини українських етнічних земель та проведення там асиміляторської політики), з рештою, не можна забувати й про сучасний рівень українсько-румунських відносин. Все це кладе свій відбиток на оцінку румунського національно-традиціоналістичного руху того періоду. Однак абстрагувавшись від імперіалістичних тенденцій, породжених ідеєю «Великої Румунії», ми можемо більш об’єктивно оцінити особливості румунсько націонал-традиціоналізму.

Румунські традиціоналісти міжвоєнного часу гуртувались навколо письменника Нікофора Крайніча (1889-1961) та часопису «Ґандіреа», а також навколо Ное Іонеску (1888-1944) та його газети «Кувантуль» [36, с.224]. Їхні ідеї значною мірою стали на озброєння організації «Легіон Архангела Михаїла», очолюваної Корнеліу Зеля Кодряну й перейменованої згодом у більш відому сьогодні «Залізну гвардію». Особливістю ідеологічної платформи цих організацій було поєднання націоналізму та християнського традиціоналізму, до того ж, з виразно містичним змістом. Ще під час установчого збору Легіону Кодряну зазначив: «Сьогодні... в день св. Йоана Хрестителя... створюється Легіон Архангела Михаїла, чія віра не знає границь і котрий стоїть разом з нами в наших рядах». Згодом він говоритиме: «Архангел керує нами, захищає нас, воює на нашій стороні і приведе нас до перемоги. Однак щоб він заступався за нас, ми повинні вірити в Бога і могутність нашого Архангела... […] ...коли наш розум, не дивлячись на усі зусилля, не знаходить ні шляху, ні вирішення, коли ми стоїмо мов вкопані, коли не знаємо, що робити, саме тоді Архангел приходить до нас на допомогу» [49, с.26-28]. Відданість ідеям традиціоналізму спонукала незначну кількість православних румунів прибути в католицьку Іспанію для «виконання історичної місії на захист Хреста, культури та християнської цивілізації», боротьби з «з червоним звіром Апокаліпсису» пліч-о-пліч з ірландськими, португальськими, французькими та іншими добровольцями [Див.: 49, с.413-415].

Також слід відзначити ще одну причину, через котру український націоналізм був немислимий без традиціоналізму. Ідеалом, що надихав націоналістів на боротьбу, було минуле – «Дух нашої давнини». Щоб визволилась і стала державною «лицарська колись нація» [20, с.156], потрібно

було відновити «світогляд стародавньої, воюючої, гордої України» [24, с.329]. Не даремно боротьба за свободу, незалежність та державність України націоналістам видавалась, насамперед, змаганням «за славу Володимирового Тризубу» як символу державної могутності середньовічної української держави.



следующая страница >>