asyan.org
добавить свой файл
1
КАЗКА ПРО КОЗАКА ГАЛАЛАЯ

ДВАДЦЯТЬ ДВІ АМАЗОНКИ
Хоч вірте, хоч ні, але жили на нашій землі козаки спокон віків, ще коли Господь вавілонське розігнав.

І був такий козак Галалай неодружений. Скакає на конику Райчику по степах, шаблюкою поблискує – страху усім нишпоркам та дикунам степовим наганяє.

Бувало, вискочить Галалай на курган-гору і як загалалає, розірве степ піснею на всі сторони, що сховаються нишпорки у щілини та нори, виглядають півоком, тремтять від поваги і страху. Та знають: сумує козак про те, що неодружений. А був би одружений: хатинку собі справив би, за коником з плугом ходив би, все ж спокійніше було б…

А де то козаку знайти собі жінку путню і підходящу, коли кругом одні відьми та дикунки плодяться? Цивілізація десь у Єгипті, чи у якійсь там Атлантиді. А тут степ рівний, горби мамками прадавніми насипані і одна наволоч голопуза ненажерна ганяє туди-сюди між ковилою, виживає, значить.

Тай став козак сам задумуватись: не вік же йому неприкаяним гасати? Треба і про майбутні покоління подбати. Жінка як то не є, а опора гранітна і у старість розрада…

Піймав Галалай відьму за шию, причавив її до землі, аж так, що та свого роздвоєного язика висолопила.

-Говори, нечистота, де жінки добрі є?

-А я тобі що, не жінка? – Завелася шипінням відьма. – За мною, як за стіною будеш жити. Розженемо усіх нишпорок із степів, царство збудуємо, зацарюємо.

-Що то за царство без любові?! – Не погодився козак. – Для царства віра, душа треба, слово красне, а у тебе: ні душі, ні серця, язик – і той роздвоєний…

-Перебирає, ач, цурається! – Зашипіла своє відьма. – То і для тебе є дорога за щастям, коли такий неприкаяний. Там живуть двадцять дві амазонки!

І послала відьма Галалая туди, де печери розмиті, де вода у граніті, де земля з небом не сходиться, а не розбереш де верх, а де низ.

А що робити? Осідлав свого Райчика і подався козак у дорогу. Одруження діло серйозне.

І щось швидко дістався козак, туди, куди надумав. Бо плюнула відьма перед ним шипляче, то котилося воно, котилося, а як перестало шипіти – побачив козак перед собою начебто перевернуту макітру горою, всю уквітчану. І галявини на ній, і солов’їні гаї. А з-під гори водограї шумлять печерні. Красуні у них сидять, купаються.
Мама моя, красуні! І чорненькі, і біленькі, і руденькі, фігурки як грушки, груди як пампушки. Рівно двадцять дві нарахував козак і впевнився: точно це амазонки! І тут таки засумнівався: то було раніше, що жодної у жони вибрати не хотілося, а тепер двадцять дві красуні – і хоч усіх бери, не пожалкуєш...

А красуні накинули на себе зброю войовничу і до козака підступилися:

-А ну, що ти за птаха? Тут на тисячу верстов жоден мужчина не ходить, боїться нашої сили, а ти заявився і нашу дівочу скромність видивляєшся?

-Та я ж для душі, для вірності шукаю, - став виправдовуватися Галалай. – Не для втіхи прийшов. Обираю дружину для віку і кріпості сердечних вузів.

А красуні на те, ще відвертіші стали, зарум’янилися, леза залізної зброї на козака наставили, бо то ж тільки і чекали серйозного чоловіка, а не так пройдисвіта якогось. І всі, як одна, замріялись: кінець амазонії...

-І кого ж вибереш? – Запитали красуні, перед козаком лезами помахуючи, одна на одну позираючи.

“От так вляпався, - подумав козак. – Була б мені одна відьма – то одна! А тут хоч яку вибирай, а решта образиться, чого доброго, голову відтяпають за неправильне відношення до жіночої краси...”

Сховав Галалай шаблюку куди подалі, щоб не спокушати долю, і став розумом цідити ситуацію. Утекти не можна, клята відьма дорогу тільки вперед намалювала. Усіх вибрати?

Куди ж щасливому козаку аж двадцять дві дружини обійти? Будь одна невдоволена – одна гуля від копистки, а так аж двадцять дві гулі на лобі може бути... Став козак пропонувати себе так:

-Живу я, сердешні красуні, серед диких степів, де основу буття полонили відьми. То ж хто із вас відьмою прикидатися може, ту і виберу!

Половина красунь леза поховали і відвернулись. Не для того вони створені, щоб у перекидання гратись: є краса – бери у палац, немає палацу – прощавай козаче...

А все ж таки одинадцять розумниць на своєму стоять, козака лезами міряють.

-А ще у наших диких степах нишпорки плодяться, дикуни усілякі, котрих присмиряти треба такою піснею, щоб із нір своїх носа не витикали... Котра горласта, ту і виберу!

Ще дев’ять красунь відвернулися, покидали зброю і побрели у водограї. Не гоже їм, музам, з курганів пісні горлопанити. Це ж не той рівень для високого співу... Дві зосталося.

“Ну дві красуні, вже не двадцять дві, - подумав козак, - проте, і дві забагато. Бо ж як то на коня утрьох моститися?

-Що ж, мої милі наречені, далека дорога чекає нас. То тепер вибір не мій, а мого коника Райчика. Йому вас додому везти. Кого вибере, та і буде мені жоною... Кінь не збреше у своєму виборі, бо вікувати і йому серед сім'ї.

Принюхався Райчик до обох красунь і обрав таку, яку і сам козак на крилах додому поніс би, аби коня поряд не було.

А так, умостилися Галалай і красуня на Райчика. Вона ухопила чоловіка вірного за плечі, і поїхали вони додому.

Де заблукають, жона відьмою прикинеться і у справдішньої відьми дорогу спитає.

Де зустрінуться із нишпорками, дикунами-ненажерами, сядуть молодята на кургані, затягнуть пісню у всі голоси – розчистять собі дорогу.

-Як же ж тебе звати, красуне? – Зважився спитати козак уже вдома, біля кучерявої річечки.

-Галя! – Відповіла красуня і зашарілася на голому місці, як квітка дикого маку.

-Тепер будеш козачка Галя Галалайчиха! – гордо пояснив їй смисл нового життя козак Галалай.

І таке кріпке покоління відбулося у них, що і до тепер немає переводу. Які б сили не намагалися уїстися злом у козачу вдачу – все миналося на краще. Ніхто роду не узнає, а рід процвітає.

А інколи, таки дається взнаки поріддя: як вхопить жона, бува, кописткою, як почне лупцювати свого щасливого, і ну словами:

-І за які гріхи, ти, неприкаяний, вибрав саме мене?!!!
^ СВЯТО ВЕСНИ
Якби хто не розказував швидко та яскраво, а діло робиться довше і дешевше.

Бо ще тоді, коли в степах широких, між курганами високими, біля річечки кучерявої, жив був козак Галалай зі своєю вірною амазончихою Галею Галалайчихою, і співали вони пісень на всю ширину і висоту неба так, що нишпорки всякі та дикуни, що в степах водяться, заривалися в землю якнайглибше, аби не чутоньки тих вольних пісень, як на гріх тяжкий - завівся довкола Дух гнилий.

Що то був за Дух і звідки завіявся, тільки відьма триязика знала, але язиками плуталася і не могла точно сказати родоводу Духа гнилого - тільки свист від неї чувся і очі заздрісно сипали недобрим вогнем, хоч хмиз пали.

Виробляв Дух всіляку погань із глини степової, а глини стільки, хоч весь світ із неї зліпи, а ще й на люльку залишиться!

Розповзалася ця погань між курганами рудими плямами, на яких і стебелинка не росла, і крапля дощу не падала, гидуючись поїти погань, аж шкварчала від того і нараз випаровувалась.

Тільки жук якийсь заповзе через невігластво своє на руду пляму, такий мудрий робиться, що лягає догори лапами у сонце дивлячись, начебто відповідь у сонці шукає: що робити? Що тут зробиш?

-Що тут зробиш? - Заплакав козак Галалай над своїм коником Райчиком. Галя притулилася до козака чорною стрічкою, що волосся своє перетягнула, і заревла тугою розбита - помер Райчик, не витримав віку свого. Всяке добро кінця добігає, от тільки гидота чомусь вічності хоче...

А тут іще небесне паскудство стало налітати час від часу - стрибало із кургану на курган воронячою хмарою. Та якби тільки сонце собою затуляло, а так іще каркає на всю душу - паскудить пісню, оскверняє карканням неозорість степову.

А це ж прямий виклик нишпоркам. Повиповзали із усіх степових щілин дикуни-ненажери, сонцепродавці - нишпорки і давай шугати по степу, неначе окрім них тут ніхто і не живе більше!

Намалювалася така картина, що козак Галалай плювався у всі сторони, а десь і слівце підходяще ложив, та зарадити проти погані нічого не тямив, окрім Галі, вірної та рідної своєї, нікому сказати нічого не міг - отака мара, отака нудота!

-Свята світлого не хватає в степу! - Рішив козак, - Би було би свято, була б і пісня чиста, радісна і спокійна. Як думаєш, Галю?

-До Коваля свят треба йти. - Погодилась Галя, - Та прийдеться йти через хурделиці, по снігу чистому переметному дорогу шукати, іншої дороги немає... Ховається Коваль у снігах, би білий світ із снігом плутали і про свято не мріяли.

-А як же тебе саму залишити? – Занепокоївся козак, аж шаблюку свою впустив ненароком.

-Не загуби шаблюки, любий! Про мене не тужи, родинко. Якщо налізуть вовкулаки та всяка нечистота - то на білому снігу їх буде видко здаля. А тобі ось від мене згадка пригодиться - перстень алюмінієвий, стрічка чорна і кружка срібна.

Упав перший сніг на степ і подався козак Галалай у путь до Коваля свят, довго цілувався з жоною перед походом. Дорога без поцілунку вірного, без слова ніжного, без зітхання рідного не зляжеться і не простелиться.

По білому важко ходити, коли в очах пелена з’єднує і небо і землю, тож кине чорну стрічку перед собою козак і оприділяється у напрямку, куди ж чорна стрічка заведе. А стрічка, кидок за кидком, тягла його до Коваля свят. Шаблюка тяглася збоку, залишала різаний слід у снігу, з’єднувала минуле і майбутнє тонкою лінією зв’язку, бо немає чого у майбутнє лізти, коли минулого не знати де шукати.

-Гопця, стоп! - Гукнув Коваль свят до козака Галалая, коли той уперся лобом у кузню.

Кузня неабияка цяця вибудована, все із залізних викрутасів кованих, із квітів та тварин чудернацьких металевих вилита. Ні вікон ні дверей не видно, урізнобіч, як пелюстки троянди, гостряки розставлені - не підійти людині. А козак, бач, лобом у такий гостряк вперся і ні уперед, ні назад ходу не дає.

-Хто такий ти є? - Питає у козака Коваль, - Якщо за святом прийшов, свято заробити треба! Якщо мимо йдеш, одпусти голову свою від піки і йди собі геть!

Не відпускає козак Галалай головою піку, ще сильніше вперся, бо впертий. Колись про козачу впертість кобзарі пісню заспівають, а поки що тільки піка зігнулася від напруги.

-Бачу, свята хочеш дістати, - змовився Коваль, - а що ти таке, щоб свято собі взяти? А хто ти є, щоб святкувати, коли святкують у кінці, а не попереду. І, взагалі, якого тобі - свята?

-Козак я степовий, а свята мені такого, - заговорив Галалай, - щоб пісня була веселою, а руді плями щезали, щоб Дух гнилий вивітрився, та щоб паскудство пісні не заважало карканням піднебесним!

-Ох, йой! Одненьке таке свято є, весняне... Якщо тобі, то більше й нікому! За таке свято щось особливе треба віддавати, наприклад, шаблюку?!

-Шаблюку не віддам, шаблюка мені ще на століття вперед треба, ще настануть часи кров воріженьків пускати, а ось перстень алюмінієвий, будь ласка, віддам!

Впустив Коваль свят козака до себе в кузню. А там усе на металевих полицях горщики, ринки, кубки та бутилі стоять і у кожнім свято булькає. Всяке є: і для простих людей в бутилі, і для царів у кубках.

для тебе, козак, свято ні у який посуд ще не налите, - каже Коваль, - молоде ще свято, не вигралося!

-Так у мене кружка срібна є з собою, сюди й наливай!

Отримав козак Галалай свято і двинувся додому по тому ж сліду, який шаблюка в снігу прорізала. Де за вітром, де проти вітру, а все додому ближче.

А Коваль взяв до рук перстень алюмінієвий і задумався, а що то воно за тіло таке? "Золото знаю, срібло знаю, мідь і ту бачив, а тут кується як золото, блищить як срібло, і не жалко як мідь..." Таки задумався Коваль, що, кажуть, і свята перестав кувати, так і залишився скам’янілим мислителем серед снігів. Сам собі у пам’ятник застиг філософський - алюмінієвий.

Ішов Галалай додому, ішов та ніс кружку з святом поперед себе дивуючись - і морози тріскучі, і хурделиці льодяні, а не замерзає свято у кружці срібній - що то весняне! Дивувався козак і закортіло йому таки спробувати свято посеред дороги, так закортіло, що сьорбнув носом і пригубив краплю.

Завертілося навкруги піснями, пересипало квітами, небо враз заголубіло, трава зазеленіла, куди й сніг дівся, а плями руді, що між курганами повзали, враз потопилися у річках дзюрчливих і Дух гнилий десь у море подався. Краса у степи прийшла застромилася у козачу душу і не відпускає ні на мить, вся погань розлітається шкереберть і тільки щастя стомлює...

Дійшов Галалай під пісню веселу додому, потоптався по нишпоркам з розгону, дикунам пики понабивав спересердя, а Галі дома нема...Скрізь весна буянить, жити хочеться, а Галі нема!

-Галя! Я свято приніс! - Став гукати козак, а без Галі і свята немає...

Аж коло дикого кургану знайшов козак свою жону, що сперлася на ніж свій амазонський. Стомлена, скривавлена дивилась вона на мужа з прикрістю, а довкола десятками вовкулаки мертві поснули серед квітів.

-Що ж ти сам, без мене святкуєш? - Запитала жона, - Допоки ти повернувся, мені прийшлося від вовкулаків боронитися... Дуже рано весна прийшла.

Як соромно стало козаку Галалаю. Привів свою Галю додому і віддав ій кружку із святом:

-Ось, твоє це свято! Тобі ним і володіти. Весна тут - твоя весна, а я вже коло тебе... як-небудь, відсвяткуюся.

І прийшло відтоді свято у степ. Береже його Галя Галалайчиха. Не просто так собі святкується, а тільки народить хлопчика - свято! Народить дівчинку - свято! Весна у Галалаєвій сім’ї цілорічно квітне.

Нишпорки степові і дикуни-ненажери піддивляються потайки, шепочуться про щось, що не цікаво, а виду свого козаку не подають, бо знають як Галалай святкує – може і потоптатися, і пики понабивати... Бояться нишпорки, а якщо бояться, то поважають, значить, і козака Галалая, і жону його, і рід його нескінченний та пісенний.

А ще відьма тириязика таки розплутала свої язики і повідомила, що Дух гнилий у серці плодиться коли віри немає, коли рід висихає, коли пісня є, а співати нікому...

Але сімейству Галалаїному таке вже не грозить, весна прийшла!