asyan.org
добавить свой файл
1 2


з економічної географії

Питання:

  1. Що називають країною, державою, територією.

  2. У чому полягає інтернаціоналізація?

  3. Перелічити найстотніші ознаки суверенної держави.

  4. Що таке унітарна держава, федерація, конфедерація, унія?

  5. Група середньорозвинутих країн перехідної економіки.

1. Що називають країною, державою, територією?
За політико-територіальними ознаками на земній кулі розрізняють тери­торії, країни і держави.

Країна - територія з визначеними кордонами і населенням, що в політико-географічному відношенні може мати державний суверенітет (неза­лежність) або бути залежною.

Держава - суверенне політичне утворення, країна з певною територією, гос­подарством і політичною владою в ній. Держава є основним носієм прав і обов'язків у міжнародних відносинах.

Визначити загальне поняття держави, яке б відбивало всі без винятку ознаки і властивості, характерні для кожного з її пері­одів у минулому, дійсному і майбутньому, неможливо. Водночас будь-яка держава має набір таких універсальних ознак, що ви­являються на всіх етапах її розвитку. Такими ознаками є тери­торія, населення, влада.

^ Загальні ознаки держави.

Держава — єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Тери­торія — матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах яко­го держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство — юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов 'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкоря­тися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління — систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіона­лів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу:

збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси. Вона забезпечує і захищає права своїх громадян, а та­кож інших людей, що перебувають на її території. Без права, законодавства держава не в змозі ефективно керувати суспіль­ством, забезпечувати здійснення прийнятих нею рішень;

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контро­лю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити — офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Територія - частина поверхні суходолу на Землі з природними і створени­ми людською діяльністю ресурсами, що має певні просторові межі та географічне положення.

Відповідно до норм міжнародного права на Землі виділяють території трьох видів.

По-перше – території суверенних держав - суб'єктів міжна­родного права, кожна з яких є самостійним утворенням, господарство і су­спільно-політичні структури якого не підвладні зовнішнім силам. У 90-і роки після розпаду СРСР у світі налічувалось понад 200 країн і територій, які юридично або фактично є суверенними. Для забезпечення свого суверенітету неза­лежні держави створюють системи законодавчої, виконавчої та судової влади, ва­лютно-грошову систему, митну службу, органи безпеки, національні збройні си­ли тощо. Кожна суверенна держава володіє територією, що обмежується сухопутними та морськими кордонами. До території держави належить суходіл з йо­го надрами, внутрішні води, так звані територіальні води, що прилягають до су­ходолу в межах 12 морських миль, а також повітряний простір над усім суходо­лом і водами. Закони міжнародного права виходять з принципу недоторканості території держави, а саме непорушності її кордонів і територіальної цілісності, що історично склалася.

По-друге, в світі залишаються залежні країни і території, кожна з яких знаходиться під політичним чи військовим контролем однієї з суверенних держав. Це: а) колонії - країни, населення яких позбавлене державності й політич­них свобод, а економічні ресурси контролюються метрополією; б) протекторати - державні утворення, що делегують свої зовнішньополітичні (а іноді і внутрішньо­політичні) права суверенній державі; в) підопічні території ~ землі, тимчасово пе­редані Організацією Об'єднаних Націй (ООН) під управління тієї чи іншої держави. На початку 90-х років у світі залишалося 35 колоній, протекторатів та підопічних територій загальною площею 430 тис. км2 і населенням близько 13 млн чоловік (0,25 % населення Землі). В минулому досить поширеним було явище васалітету, коли більш сильна держава давала державі-васалу деяку формальну самостійність, використовувала її правлячу верхівку як опору свого панування, а та платила відповідну данину, давала людей для війська держави-суверена тощо.

Третій вид територій - води відкритого моря та Антарктида. Води відкритого моря знаходяться в загальному користуванні всіх держав і на­родів, у тому числі і держав внутрішньоконтинентальних. За межами територіаль­них вод всі мають право вільного торгового та військового судноплавства, вільно­го прольоту над морем, а також право ловити рибу, займатися господарською діяльністю. Окремий статус має так звана морська економічна зона, яка прилягає до кордонів держави, що має вихід до моря. Це - акваторія за межами 12 миль­них територіальних вод на відстань 200 км та глибину 500 м схилу шельфу, вона знаходиться під контролем прибережної держави, яка має виключне право вести тут економічну діяльність (ловити рибу, добувати мінеральну сировину тощо) та дозволяти таку діяльність іншим країнам на основі економічних угод.

У відкритому морі, а також у повітряному просторі над ним корабель або літак (за деяким винятком, наприклад, у разі підозри у піратстві) підкоряється тільки владі тієї держави, прапор якої несе. Вільні для проходу кораблів також міжнародні протоки, що використовуються для міжнародного судноплавства.

Антарктида - це нейтральна демілітаризована територія, яку не можна вико­ристовувати як військову базу або театр воєнних дій. Тут діє принцип свободи нау­кових досліджень, і кожна країна може надіслати сюди свої наукові експедиції.
^ 2. У чому полягає інтернаціоналізація?
В сучас­них умовах посилюються процеси інтернаціоналізації, тобто поглиблення еко­номічних зв'язків у світовому господарстві. Зростає взаємозалежність економік окремих країн. На розвиток господарства світу дедалі більше впливають науко­во-технічний прогрес, діяльність міжнародних фінансових організацій, транснаціональних корпорацій (тобто великих концернів і трестів, діяльність яких ви­ходить за межі окремих держав). Отже, посилюються процеси міжнародної інте­грації та кооперації.

Інтернаціоналізацію господарського життя можна простежити навіть на по­бутовому рівні. Так, сучасний житель економічно розвинутої країни здебільшо­го їздить на американському чи японському автомобілі, дивиться телевізор, зроблений у Японії, користується побутовими електроприладами, завезеними з Італії чи іншої країни Європи. А вранці п'є бразильську каву з французьким си­ром чи німецькою шинкою.

Ті ж прояви інтернаціоналізації спостерігаються і в культурному та духов­ному житті. Сучасна людина може користуватися здобутками світової наукової думки, художньої літератури, мистецтва (кіно, музика, живопис тощо). Міжна­родним став спорт: під час світових чи олімпійських змагань за спортсменів ак­тивно вболіває вся планета.
^ 3. Перелічити найістотніші ознаки суверенної держави

Життя та історична доля кожної із суверенних держав, які є носіями міжнарод­них прав і обов'язків, залежить як від внутрішніх процесів економічного та політич­ного розвитку, так і від перебігу світових суспільно-історичних процесів. Держави виникають як політичні утворення, що уособлюють волю народів тих чи інших країн, неминуче вступають у політичні й економічні зв'язки з навколишнім світом, і отже, потребують наявності відповідного механізму реалізації цих зв'язків.

^ Суверенітет держави — політико-юридична властивість дер­жавної влади, яка означає її верховенство і повноту всередині країни, незалежність і рівноправність ззовні.

Відрізняють дві сторони державного суверенітету:

внутрішню: виражає верховенство і повноту державної вла­ди відносно до усіх інших організацій у політичній системі су­спільства, її монопольне право на законодавство, управління і юрисдикцію усередині країни в межах усієї державної тери­торії;

зовнішню: виражає незалежність і рівноправність держави як суб'єкта міжнародного права у взаємовідносинах з іншими дер­жавами, недопустимість втручання у внутрішньодержавні спра­ви ззовні.

Внутрішній суверенітет називають ще законодавчим сувере­нітетом, оскільки він припускає право законодавчої влади ви­давати закони.

Загальновизнано, що суверенна держава може й зобов'язана захищати свої національні інтереси, використовуючи право на незалежне існування, володіння своєю територією, рівноправні відносини з іншими державами, право на оборону проти агресії тощо. Разом з тим, держава має добросовісно виконувати свої міжна­родні обов'язки: не втручатися у внутрішні справи інших держав, поважати права людини, утримуватися від застосування сили і будь-якого виду агресії (військової, економічної, інформаційної та ін.).

Є певне коло найважливіших національних інтересів, які покликана захища­ти держава. Насамперед це збереження політичної незалежності, права вільно розпоряджатися ресурсами і можливостями своєї країни, самостійно і в інтересах власного народу вести свої міжнародні справи. Досвід історії вчить, що політич­на незалежність здобувалась часом дорогою ціною людських жертв у національно-визвольних війнах, а втрата її невідворотно мала трагічні наслідки для долі наро­ду країни, аж до його зникнення з карти світу.

Дуже важливим для національних інтересів є збереження територіальної цілісності країни. За нормами міжнародного права суворо засуджується загар­бання чужих земель або зазіхання на території іншої держави. Держава ж, про­ти якої вчинена агресія, дістає міжнародну підтримку і має право на оборону своєї території усіма наявними способами.

Система національної безпеки держави покликана забезпечити права люди­ни і зокрема право її на власність (правова безпека), нормальні умови господар­ської діяльності громадян (економічна безпека), захист їх від стихійного лиха (екологічна безпека), охорону державних та воєнних таємниць (воєнно-політична безпека). Національні інтереси держави передбачають створення армії, незалеж­ної грошово-валютної системи, митної служби, дипломатичної служби тощо.

Держава бере на себе основний тягар створення і забезпечення діяльності в ній стратегічно важливих господарських об'єктів: ключових підприємств енерге­тики, транспорту, зв'язку, систем управління тощо. Запорукою процвітання дер­жави є розвиток освіти та наукових досліджень.

У царині зовнішньоекономічної діяльності держава сприяє інтеграції господар­ства своєї країни в світове господарство. Для цього залучаються існуючі або створю­ються нові канали доступу до стратегічно важливих видів сировини та ресурсів. На­приклад, для господарства України такими стратегічними ресурсами є нафта, газ, кольорові метали, ліс, бавовна, каучук, світова науково-технічна інформація тощо. Докладаються зусилля щодо формування експортної бази в тих видах діяльності, продукція яких може виявитися конкурентоздатною на світових ринках. Для того, щоб забезпечити зовнішні умови реалізації національних інтересів, держави вступа­ють у систему двосторонніх або багатосторонніх політичних і економічних міжна­родних відносин. Двосторонні відносини активізуються через підписання різно­манітних міждержавних угод, а багатосторонні - через участь у роботі міжнародних організацій.

У Декларації про державний суверенітет України від 16 лип­ня 1990 p. зазначені такі ознаки державного суверенітету Ук­раїни:

1) верховенство (інакше: прерогатива влади) — відсутність іншої більш високої суспільної влади на території країни: дер­жавна влада може скасувати, визнати недійсним будь-який про­яв усякої іншої суспільної влади;

2) самостійність — можливість самостійно приймати рішення усередині країни і ззовні за дотримання норм національного та міжнародного права;

3) повнота (інакше: універсальність) — поширення держав­ної влади на всі сфери державного життя, на все населення і громадські організації країни;

4) неподільність влади держави в межах її території — одно-особовість влади в цілому і лише функціональний її поділ на гілки влади: законодавчу, виконавчу, судову; безпосереднє здій­снення владних велінь по їх каналах;

5) незалежність у зовнішніх відносинах — можливість само­стійно приймати рішення ззовні країни за дотримання норм між­народного права і поважання суверенітету інших країн;

6) рівноправність у зовнішніх відносинах — наявність у між­народних відносинах таких прав і обов'язків, як й у інших країн. До зазначених ознак суверенітету слід додати:

7) невідчужуваність — неможливість довільної відчуженості легітимної та легальної влади, лише наявність закріпленої за­коном можливості делегувати суверенні права держави органам місцевого самоврядування (в унітарній державі), суб'єктам фе­дерації та органам місцевого самоврядування (у федеративній державі).

У Конституції України проголошується: «Суверенітет Украї­ни поширюється на всю її територію» (ст. 2).

Суверенітетом володіють будь-які держави незалежно від розміру їх території, кількості населення, форми правління і устрою. Суверенітет держави є основним принципом міжнарод­ного права. Він знайшов своє вираження у Статуті ООН та ін­ших міжнародних-правових документах.

Держава має суверенні права:

право війни і миру;

право видавати закони;

право формувати державні органи;

право визначати свою атрибутику (символіку та ін.);

право встановлювати податки;

право призначати своїх представників в інших державах і міжнародних організаціях;

право вступати до міждержавних союзів та ін.

Проте держава не має права робити все, що вважає за необ­хідне, щодо інших держав. Проти таких дій застерігає міжнарод­не право. Державам, наприклад, забороняється застосовувати силу проти інших держав, за винятком самооборони або уповнова­ження з боку Ради Безпеки ООН. Іншим обмеженням свободи дій держави є юридичний обов'язок виконувати укладені нею договори. Так, члени Європейського Союзу уклали між собою договір, відповідно до якого велика частина 'їх економічного життя підлягає керівництву з боку Союзу. Крім того, Європейський Союз має власну систему права і свій власний суд, який вихо­дить із принципу, що у разі виникнення суперечностей між за­конами Союзу і законами держави-учасниці пріоритет належить законам Союзу. Попри ці обмеження, члени Європейського Со­юзу залишаються суверенними державами.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суверенітету нації.

Суверенітет народу (народ — громадяни всіх національнос­тей, що мешкають на території даної країни) означає верховен­ство народу як джерела і носія влади, його право самому вирі­шувати свою долю, безпосередньо або через представницькі ор­гани брати участь у формуванні напрямку політики своєї держави, складу її органів, контролювати діяльність державної влади.

Суверенітет народу, закріплений у конституції, — якісна ха­рактеристика демократії, демократичного режиму в державі. У ст. 5 Конституції України записано: «Носієм суверенітету і єди­ним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місце­вого самоврядування».

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету народу?

Суверенітет держави не обов'язково припускає суверенітет народу. Суверенітет держави може поєднуватися з відсутністю суверенітету народу, з наявністю тоталітарного режиму, деспо­тії. Як правило (але не завжди), відсутність зовнішнього сувере­нітету держави спричиняє втрату суверенітету народу як внут­рішньої свободи його політичного стану. У демократичній дер­жаві джерелом і основою співробітництва усіх влад є установча влада народу. Тут суверенітет народу є джерелом державного су­веренітету.

Суверенітет нації означає повновладдя нації, яке реалізується через її основні права. Основні права нації — гарантована зако­ном міра свободи (можливості) нації, яка відповідно до досягну­того рівня еволюції людства спроможна забезпечити її існуван­ня і розвиток. Міра свободи закріплена у вигляді міжнародного стандарту як загальна і рівна для всіх націй.

Основні права нації:

— право на існування і вільний розвиток, володіння реаль­ною можливістю визначати характер свого національного жит­тя, включаючи спроможність реалізувати право на політичне самовизначення (державна самоорганізація — аж до створення самостійної держави);

— право на вільний розвиток національних потреб — еконо­мічних і соціальних;

— право на духовно-культурний розвиток, повага національ­ної честі і гідності, розвиток національної мови, зви"чаїв, тра­дицій;

— право розпоряджатися природними і матеріальними ре­сурсами на своїй території;

— право на мирне співіснування з іншими народами та наці­ями;

— право на екологічну безпеку та ін.

Отже, суверенітет нації, її повновладдя означає володіння ре­альною можливістю визначати характер свого національного життя, самостійно вирішувати питання, що стосуються розвитку національної свободи і національних потреб, право на повагу національної честі і гідності, розвиток культури, мови, звичаїв, традицій, створення національних установ. Повновладдя однієї нації неможливо без дотримання суверенітету інших націй і на­родностей, без поважного ставлення до їх національних потреб і прав.

Український народ політично самовизначився, створивши самостійну незалежну державу. Держава Україна сприяє консо­лідації і розвитку української нації, збереженню історичної па­м'яті, традицій і культури, враховує етнічну, культурну, мовну і релігійну самобутність її корінних народів і національних мен­шин. Конституція України визначила українську мову держав­ною мовою, наголосивши, що держава забезпечує всебічний роз­виток як української мови у всіх сферах суспільного життя, так і вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин (ст. 10).

Яким є співвідношення суверенітету держави і суверенітету нації в багатонаціональних державах?

У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути су­веренітетом однієї нації як етносоціальної спільноти. Він міс­тить у собі обов'язки відносно інших націй, які є сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати суверенітет кожній із націй, що об'­єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне само­визначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з націй, що об'єдналися, досягається шля­хом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, які поступили­ся частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації. Протиправною і недо­пустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівно­сті між правом народів на самовизначення і правом на відокре­млення, на входження до складу тієї чи іншої держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обов 'язково припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії, тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багато­національної держави, домагатимуться права створення само­стійної держави (державного суверенітету), то світ буде утягнуто

в хаос.

Державний, народний і національний суверенітети є взаємо­залежними в демократичній державі.

Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення державного суверенітету), є об'єк­тивно закономірним процесом.


следующая страница >>