asyan.org
добавить свой файл
1
Трансформація концепції людського розвитку

З моменту набуття Україною незалежності все більш загострюється питання про вибір стратегії розвитку держави у довгостроковій перспективі. Актуалізація проблеми людського розвитку в умовах глобалізації є наслідком збільшення соціальної орієнтації економіки розвинених країн з одночасним загостренням проблем нерівномірності розвитку населення країн, що розвиваються. Сучасні принципи формування соціально-економічної політики демократичних держав ґрунтуються на засадах пріоритетності людського розвитку, тобто необхідності розвитку людини в інтересах людини і власними силами людини. Обрання сталого людського розвитку як однієї з цілей такої стратегії є основою подальшого розвитку українського суспільства. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого (з позицій людського розвитку) середовища – економічного, політичного, екологічного.

Взаємозв’язок економічного зростання й людського розвитку вивчався впродовж тисячоліть. Аристотель (384–322 рр. до н.е.) вважав, що багатство – це явно не те благо, до якого ми прагнемо, оскільки воно всього лише корисне для досягнення чогось більшого, і підкреслював необхідність відрізняти добре політичне рішення від поганого з погляду того, чи сприяє воно добробуту людей [10, с. 360]. Отже, Аристотель визнавав, що економічне зростання є засобом, а не метою.

Засновники кількісної економіки – В. Петті (1623–1687), А. Кетле (1796–1874), А. Лавуазьє (1743–1794), а також представники класичної політекономії – А. Сміт (1723–1790), Т. Мальтус (1766–1834), Д. Рікардо (1772–1823), Д. Мілль (1806–1873) підтримували цю ідею [102; 146; 151; 171; 194].

На погляд В. Петті, вбачається доцільним те, що ми звемо багатством, майном чи запасом країни, і що є результатом попередньої чи минулої праці, не вважати чимось відмінним від живих діючих сил, а оцінювати однаково [171, с. 82].

А. Сміт, висловлював ідею комплексної оцінки суспільного розвитку і на його думку прогресуючий стан суспільства означає в дійсності радість і достаток для всіх його класів [211, с. 430]. Визначаючи суть основного капіталу суспільства, вчений зазначав, що він на рівних складається не лише з машин, споруд та землі, а також із набутих корисних здібностей усіх громадян чи членів суспільства. Набуття таких здібностей, враховуючи також утримання їхнього власника протягом часу виховання, навчання чи учнівства, завжди потребує дійсних витрат, які являють собою основний капітал, що реалізується в його особі [211, с. 208]. А.Сміт розглядав здібності й навички як капітал і підкреслював, що робітник, крім “звичайної заробітної плати” за “звичайну працю”, має одержати й відшкодування витрат на навчання і прибуток на них.

У першій половині ХІХ ст. класичні ідеї економічної теорії переглядалися різними авторами – Т. Мальтусом [146], Ч. Кері [104], Д. Міллем [151]. В їх дослідженнях було оцінено роль людини в суспільному прогресі та визначено її не лише як джерело, а й як частину суспільного багатства.

Подальший розвиток капіталістичного виробництва значно прискорив темпи нагромадження багатства і разом з тим посилив нерівність у його розподілі, що загострило проблеми взаємозв’язку економічного зростання й людського розвитку. Це вивело людські потреби на рівень основної мети суспільного виробництва у працях багатьох вчених. Зокрема, маржиналісти сформулювали принципи раціональної поведінки людини у ринковій економіці, висунувши ідею корисності та постулати теорії граничної корисності, наблизилися до теорії споживчої поведінки. Один з провідних представників неокласичної економічної теорії А. Маршалл (1842–1924 рр.) безпосередньо пов’язав процес накопичення багатства з розвитком людини: “Виробництво багатства – це лише засіб підтримання життя людини, задоволення її потреб і розвитку її сил – фізичних, розумових і моральних. Але сама людина – це основний засіб виробництва цього багатства, і вона ж є кінцевою метою багатства” [150].

Важливий внесок у формування концепції людського розвитку зробили українські науковці. Так, видатний український вчений М. Туган-Барановський зазначав, що центральною ідеєю політики повинна стати етична ідея верховної цінності людської особи. Досліджуючи основи політичної економії, науковець підкреслював, що будь-яка людська особа є верховною метою в собі, тому всі люди рівні як носії святині людської особи. Це і визначає, на його думку, верховний практичний інтерес, з позиції якого може бути побудована єдина політична економія: інтерес не робітника, капіталіста чи землевласника, а людини взагалі, незалежно від класової належності [84].

Перетворення в економіці та соціальній структурі суспільства другої половини ХІХ ст., зокрема ліквідація кріпацтва, прискорення розвитку капіталізму в усіх секторах економіки, вплинули на вітчизняну економічну науку. Зокрема, Д. Журавський наголошував на необхідності заміни праці кріпаків вільнонайманою працею. З цією метою він пропонував навчати селян ремеслам, щоб наблизити їхню працю у поміщицькому господарстві до вільнонайманої [197].

М. Драгоманов основними засобами для поліпшення стану робочого класу вважав, передусім, освіту та єднання між бідними людьми й робітниками у прагненні до підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці тощо.

Водночас в економічній думці ХVIII–XIX ст. панувала концепція, що досягнення матеріального багатства є умовою розвитку людини. Зрозуміло, що такий підхід вилучав з аналізу нематеріальні послуги [119, с. 27–32].

Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризується більш системним підходом до осмислення природи багатства, зокрема системи людських цінностей і мотивацій, як його складових [68; 223]. Однак у цей період домінантними залишалися питання розширення виробництва та накопичення багатства.

Світова економічна криза 1929–1933 рр. змусила привернути більшу увагу проблемам задоволення потреб людини. Розвиток та реалізація здібностей людини і реалізація можливостей її особистого вибору визнавалися у 1930-х рр. Дж. Кейнсом найважливішими умовами економічного зростання [110, с. 430].

Один з найвидатніших засновників економіки розвитку А. Льюіс в середині ХХ ст. охарактеризував мету розвитку як “розширення вибору людини”. Водночас він звужував цей вибір зі збільшенням доходу, вважаючи, що економічне зростання неминуче приведе до ліквідації бідності. На його думку, блага повинні поступово “розтектися вниз” на бідні верстви населення [246].

Багато країн, що розвиваються, на основі використання методів економіки розвитку досягли у 60-х та 70-х рр. ХХ ст. високих темпів економічного зростання. Проте, в більшості з них залишилися невирішеними проблеми якості життя населення, соціально-демографічні проблеми, посилення соціального розшарування в суспільстві [51; 52; 224; 228].

При розробці інституціональній концепції “порочного кола бідності” Г. Мюрдалем [249] на основі аналізу досвіду зазначених країн було встановлено, що економічне зростання є наслідком соціального розвитку, а не його передумовою.

Визнання того факту, що активізація творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання спричинило виникнення теорії людського капіталу [198]. Поняття “людський капітал” увійшло в науку на початку 60-х рр. XX ст. та пов’язано з іменами відомих американських учених Т. Шульца, Г. Беккера, Л. Туроу, Я. Мінсера та ін. [15; 67; 107]. Сучасні вчені визначають, що людський капітал, це “…економічна категорія, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу” [67, с. 16].

У щорічній науково-аналітичної доповіді Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України за 2003 рік підкреслюється: “Знання та компетентність у концепції людського капіталу були визнані принципово важливим джерелом економічного зростання, і, відповідно, було визначено економічну роль освіти, науки, охорони здоров’я, що до того трактувалися винятково як галузі, які споживають, але не виробляють” [135].

Шляхом накопичення людського капіталу є інвестиції в людину. Головну роль у таких інвестиціях відіграє набуття знань і кваліфікації у системі освіти, а також охорона здоров’я, екологія, ринок праці тощо [64; 70; 71; 121; 170]. Все це забезпечує розвиток інтелектуальних і фізичних здібностей людини, але при цьому потребує створення можливостей їх реалізації, зокрема через фінансову підтримку держави як відповідних інституцій, так і безпосередньо окремих громадян, які потребують допомоги [120; 149].

Водночас крім компонентів відображених у понятті “людській капітал” кожну людину характеризує різноманіття природних здібностей, її культурний рівень, громадська позиція тощо, тобто все, що об’єднується поняттям людський потенціал. Розглядаючи людину як фактор виробництва й об’єкт найефективніших інвестицій, теорія людського капіталу орієнтується на підтримку та розвиток передусім тих здібностей людей, що використовуються в процесі праці, та, відповідно, сприяють зростанню валового національного продукту (ВНП) [3; 22; 25; 62; 69; 143]. Однак у результаті цього має місце зосередження лише на реально або потенційно економічно активному населенні, що не може бути достатнім для забезпечення розвитку потенціалу людини та – соціальної системи в цілому.

Важливу роль у теоретичному осмисленні людського розвитку відіграла теорія розвитку людських ресурсів, сконцентрована на проблемах демографії, зайнятості, охорони здоров’я, освіти та професійної підготовки, споживання, харчування, умов життя, урбанізації, стану навколишнього середовища. Однак у цьому підході людина розглядається як пасивний об’єкт зовнішнього управління.

Зміну економічних концепцій у бік вивчення й регулювання розподілу доходів демонструє розроблена в середині 70-х рр. ХХ ст. концепція “базових потреб”, орієнтована на забезпечення добробуту людей, передусім бідних. Ця концепція стала основою програмної доповіді Міжнародної організації праці “Зайнятість, зростання і базові потреби” (1976 р.) [201]. Основними елементами концепції є: 1) розширення, особливо в країнах з надлишком трудових ресурсів, трудомістких виробництв, що навіть за порівняно низької продуктивності праці можуть забезпечити зростання ВВП, підвищення заробітної плати та доходів населення; 2) масштабна державна підтримка масової освіти, охорони здоров’я, соціальної допомоги бідним, здійснення програм підтримання громадської санітарії і гігієни, планування сім’ї; 3) залучення найширших верств населення до активної участі у розробці, плануванні та здійсненні соціальних програм.

Водночас метою економічних та інституційних перетворень, згідно з цією концепцією було отримання помітної частини вигод від зростання виробництва групами населення з низькими доходами. Практичне втілення концепції в основному обмежилося впровадженням її другого елементу, який, природно, залежав від обсягу наявних ресурсів. Політикою “базових потреб” не було передбачене розширення економічної активності, що, в свою чергу, обмежувало відтворення ресурсної бази. Зазначене зумовило суперечність між цією теорією та уповільненням темпів економічного зростання наприкінці 70-х – початку 80-х рр. ХХ ст. [122; 134].

Концепція розширення можливостей вибору людини А. Сена [250] відіграла значну роль у становленні сучасної теорії людського розвитку. Оцінка добробуту, згідно з цією концепцією, базується на оцінці можливостей людей вести такий спосіб життя, який вони вважають належним, а не за рівнем доходу на одну особу чи іншими макроекономічними показниками. Доход не може бути кінцевою метою, оскільки він є засобом розширення можливостей вибору людини в питаннях життєдіяльності. Таким чином, мета розвитку полягає не в підвищенні економічного добробуту, а в наданні можливості людям розширювати свій вибір: здійснювати більше важливих для них справ, жити довго, запобігати хворобам, мати доступ до знань і благ цивілізації і т. д. [250].

Створення наприкінці 1980-х рр. концепції людського розвитку стало результатом зазначених наукових праць. Завершеного вигляду концепція набула у 1990 р., коли Програмою розвитку ООН була видана перша глобальна доповідь про людський розвиток. Від концепції економічного зростання цю концепцію відрізняють принципові положення. По-перше, розрізняються визначення мети розвитку. Якщо економічні теорії формулюють мету як збільшення обсягів ВНП, то теорія людського розвитку визначає за мету розвитку саму людину, розширення її можливостей і свобод. По-друге, розрізняються уявлення про основні інструменти розвитку. На відміну від економічних теорій, концепція людського розвитку не визнає ними інвестиції, наприклад, в машинобудування та обладнання. Аргументом на користь концепції людського розвитку в цій частині є досвід країн, що здійснювали масштабні інвестиції в освіту та професійну підготовку та досягли стійких високих темпів зростання економіки, хоча згідно з економічними теоріями мали б зіткнутися зі зниженням загальної ефективності мірою нагромадження капіталу [19; 113; 136; 168].

У теперішній час визнання демократичними державами пріоритетності людського розвитку є результатом трансформації суспільної думки та концепцій економічного розвитку. Основою такої трансформації є поступове визнання економічного зростання засобом, а не метою розвитку суспільства, що відбулося за такими етапами:

I. Визнання багатства умовою розвитку людини.

  1. Наукове осмислення природи багатства як основи добробуту людини (до XIX сторіччя).

  2. Переоцінка ролі людини у суспільному прогресі та визначення її не лише як джерела, а і як частини суспільного багатства (XIX сторіччя).

  3. Переосмислення природи багатства та включення системи людських цінностей і мотивацій до його складових (друга половина XIX сторіччя – початок XX сторіччя).

II. Визнання розвитку й реалізації здібностей людини та її особистого вибору як умов економічного зростання.

1. Визначення економічного зростання наслідком соціального розвитку, а не його передумовою, і становлення теорії людського капіталу (середина XX сторіччя).

2. Розуміння необхідності державного стимулювання зайнятості населення у концепції “базових потреб” (70-ті роки XX сторіччя).

III. Визнання розвитку й реалізації здібностей людини та її особистого вибору як мети економічного розвитку.

1. Перехід від визнання оцінки добробуту за економічними параметрами до оцінки можливостей людини вести такий спосіб життя, який вона вважає за потрібне, на основі концепції розширення можливостей вибору людини (70-ті –80-ті роки XX сторіччя).

2. Становлення концепції людського розвитку (80-ті – 90-ті роки XX сторіччя).

Розвиток людини означає, перш за все, те, що дозволяє населенню вести життя, яке представляє для нього цінність, та реалізувати свій людський потенціал [79, с. 4; 138]. Прийняття цього постулату міжнародною спільнотою означає для кожної країни необхідність зміни пріоритетів державної соціально-економічної стратегії, створення відповідного наукового та інформаційно-методичного забезпечення.