asyan.org
добавить свой файл
1
Той, хто має міцне тіло, той може терпіти і спеку, і холод. Так само і той, хто є здоровим душевно, здатний пережити і гнів, і горе, і радість, і решту почуттів. (Епіктет)

Відомий адвокат провідної юридичної фірми програє елементарний судовий процес…

Успішний менеджер торгівельної компанії не з’являється на укладання важливої угоди…

Досвідчений психотерапевт не в змозі допомогти своєму клієнтові в розв’язанні пересічної проблеми…

Видатний актор відмовляється від власного бенефісу…

Педагог з багаторічним стажем втрачає дар мовлення перед аудиторією…

Молода вихователька після тривалої відпустки почувається хворою, втомленою, не здатною повернутися до роботи…

Звичайно, це не вигадки. Такі проблеми можуть спіткати найкваліфікованішого фахівця будь-якої з так званих «комунікативних» професій.

Через що досвідчені фахівці у розквіті сил та на піку кар’єри раптом розгублюються та втрачають інтерес до своєї роботи — ще вчора такої цікавої та важливої для них? Пояснень виникнення цієї проблеми може бути безліч, але сучасним психологам на думку перш за все спадає «синдром емоційного вигорання» -- саме так називається це явище, від якого не застрахована жодна людина, та яке може мати настільки катастрофічні наслідки.

Помилково вважати, що представники так званих « комунікативних» професій краще за спеціалістів решти галузей здатні долати стрес, знаходити вдале розв’язання особистих і професійних проблем або зовсім не зважають на ці проблеми як на незначні подразники завдяки тому, що вони досконало обізнані на «комунікативності» як такій. Саме висококваліфікованих спеціалістів так званих «комунікативних» професій може спіткати така біда, як емоційне вигорання.

Не є виключенням і педагоги -- учителі шкіл, вихователі дошкільних навчальних закладів, викладачі інститутів, університетів, академій.

Відомо, що представники комунікативних професій взагалі і шкільні педагоги зокрема зазнають значного перевантаження під час своєї роботи. Перевантаження, наприклад, сучасних шкільних працівників є такими, що в медиків і психологів, які займаються їхнім здоров’ям, з’явився термін – «синдром емоційного вигорання». Виявилося, що серед працівників комунікативних професій, схильних до цього синдрому, шкільні педагоги складають найбільший відсоток – 40 – 60 %.

Можна багато говорити про причини цього явища – соціальна невлаштованість педагогів ( низька заробітна плата, побутові проблеми, гостре квартирне питання), перевантаження під час уроків і спілкування з дітьми.

Проте найважливішою причиною є невміння педагогів опанувати сучасні методи швидкого відновлення своїх психічних сил і наявність ( у прямій або непрямій формі) шкідливих емоційних звичок таких, як образливість, дратівливість, гнів та ін.)

Стан емоційного вигорання виражається, якщо користуватися суто науковою термінологією, емоційною лабільністю, психічною неврівноваженістю та деперсоналізацією. Простіше кажучи – переобтяжені роботою і незадоволені своїм соціальним становищем педагоги не завжди володіють своїми емоціями і часто «зриваються», травмуючи психічно як себе, так і своїх учнів. Ззовні цей неприємний синдром виявляється як підвищена дратівливість педагогів і втрата ними інтересу до роботи. Крім того, цей стан, як правило, призводить до появи в педагогів цілої низки захворювань, які називають психосоматичними.

Що ж називають «синдромом емоційного вигорання» і як давно існує цей термін? Сьогодні ми спробуємо розібратися з цим, а також спробуємо навчитися виходити із стресових ситуацій, в яких ми опиняємось досить часто.

Термін «емоційне вигорання» було введено американським психіатром Х. Дж. Фрейденбергером 1974 року для характеристики психологічного стану здорових людей, які знаходяться в інтенсивному і тісному контакті (спілкуванні) з клієнтами, пацієнтами в емоційно насиченій атмосфері під час надання професійної допомоги. Спочатку цей термін визначався як стан знесилення, виснаження з відчуттям власної непотрібності. До 1982 року в англомовній літературі було опубліковано понад тисячу статей щодо проблеми емоційного вигорання. Наведені в них дослідження носили здебільшого описовий або епізодичний характер.

Спочатку кількість професіоналів, що їх вважали схильними до «емоційного вигорання», була незначною – співробітники медичних закладів і різноманітних доброчинних організацій. Р. Шваб 1982 року розширив групу професійного ризику: « це – перш за все вчителі, поліцейські, юристи, тюремний персонал, політики, менеджери всіх рівнів тощо». Як зазначає К. Маслач, один з провідних фахівців з дослідження « емоційного вигорання», « діяльність цих професіоналів вельми різна, але всіх їх об’єднує близький контакт з людьми, який, з емоційної точки зору, часто дуже важко підтримувати тривалий час».

Отже, на цей час існує єдина точка зору на сутність психічного вигорання і його структуру. Згідно із сучасними даними, під «психічним вигоранням» розуміється стан фізичного, емоційного і розумового виснаження, що виявляється в професіях соціальної сфери. Цей синдром містить три основні складові, що їх виділила К. Маслач:

  • Емоційну виснаженість;

  • Деперсоналізацію (цинізм);

  • Редукцію професійних досягнень.

Під емоційним виснаженням розуміється відчуття емоційної спустошеності та втоми, викликане власною роботою.

Деперсоналізація припускає цинічне ставлення до праці й об’єктів своєї праці. У соціальній сфері деперсоналізація припускає бездушне, негуманне ставлення до клієнтів, що приходять для лікування, консультації, здобуття освіти та ін.. контакти з ними стають формальними, знеособленими; негативні настанови, що виникають, можуть спочатку мати прихований характер і виявлятися у внутрішньо стриманому роздратуванні, яке з часом проривається назовні і призводить до конфліктів.

Редукція професійних досягнень – це виникнення в працівників відчуття некомпетентності у своїй професійній сфері, усвідомлення неуспіху в ній.

Дослідження останніх років дозволили істотно розширити сферу розповсюдження цієї структури, включивши до неї професії, не пов’язані із соціальною сферою, що певною мірою модифікувало поняття « вигорання» і його структуру. У наш час психічне вигорання розуміється як професійна криза, пов’язана з роботою в цілому, а не тільки з міжособистісними взаєминами в її процесі. Таке розуміння синдрому емоційного вигорання дещо змінило і його основні компоненти: емоційне виснаження, цинізм, професійну ефективність. З цих позицій поняття деперсоналізації має ширше значення й означає негативне ставлення не тільки до клієнтів, але й до праці та її предмета в цілому.

Напружені чинники педагогічної діяльності впливають менш негативно, якщо педагогові властиві як необхідні професійні вміння і навички, так і належний рівень розвитку професійно значущих якостей особистості. Однією з важливих умов ефективності професійної діяльності, що створює сприятливий емоційний стан, є достатній рівень розвитку професійної самосвідомості. Самосвідомість педагога містить систему ставлення особистості до професії, систему уявлень про сутність педагогічної професії та вимоги, що висуваються до особистості педагога, системи уявлень про своє професійне «Я».

Важливою складовою професійної самосвідомості вчителя є високий рівень педагогічної культури: поєднання вимогливості й пошани до особистості учня, здатність керуватися нормами моралі й професійними вимогами як мотивами своєї поведінки, передбачення етичних наслідків своїх дій, об’єктивна етична самооцінка. Це забезпечується вольовими зусиллями особистості, спрямованими на самоконтроль і корекцію поведінки, професійно значущими якостями особистості педагога – любов до дітей і професії, гуманність, педагогічний такт, самокритичність, справедливість, відповідальність, самовладання і самоконтроль.

До важливих особливостей ефективного вчителя належать впевненість у собі та висока самооцінка ( позитивна оцінка себе як здібної людини, гідної пошани), емоційна стабільність і прагнення до максимальної гнучкості. Проте в більшості сучасних педагогів переважає негативна «Я»- концепція, низька самооцінка, невпевненість у собі.

Педагоги з низькою самооцінкою неадекватно сприймають себе й оточуючих, відчувають підвищену тривожність, що негативно позначається на педагогічному процесі.

Ступінь адекватності самооцінки педагога багато в чому визначає розвиток емоційного напруження в педагогічній діяльності. Маючи адекватну самооцінку та позитивне само ставлення, педагог позитивно впливає на самооцінку й само ставлення дітей, стимулює в них прагнення до успіхів у навчальній діяльності, розвиває їхню особистість.

Позитивний характер педагогічного іміджу сприяє профілактиці розвитку емоційного напруження в учителя і його учнів, сприяє розвитку в них таких особистісних якостей, як доброзичливість, чуйність, впевненість у собі.