asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3
Труда сущаго в писаній знати

Не может,, иже сам не вЂсть писати.

Мнит быти легко писанія дЂло:

Три перста пишут, а все болит тЂло.
Отож і тому, хто хоче «отнести утЂху» з читання «поетицьких штучок», належить довго їх «поймовати», і не тільки самотужки, але й гуртом із іншими до читання охочими і любомудрими людьми: «єсли бы ся которая штучка здала быти до поймованя притрудною, слушная рЂч єдного и другого призвавши, сполне ся домышляти, гды ж всЂ все можем, а єдин всего знати не может, кромЂ всемогущаго бога...». Тут відбито характерну особливість бароккової естетики — піднесення естетичної цінності інтелектуального напруження, через яке осягається невідоме і незрозуміле, «розв’язування задачі», «розгадування загадки».

Проте пута християнської середньовічної традиції, особливо за- • скорузлої на православному грунті, ще вельми міцно утримують поетичні пориви Івана Величковського. Як митця, його ваблять іноземні «оздобныє и мистерніє штучки», але як правовірного християнина вони лякають його тим, що «не на славу божію, тылко на марныє сегосвЂтныє жарты выданыє». Його вихована православ’ям душа рішуче протестує проти світського літературного «формалізму», світської літературної «безідейності».

Із цієї суперечності творча натура Івана Величковського знаходить компромісний вихід: взяти з цих «іноземних оздобних і містерних сьогосвітніх штучок» «тылко способ» (форму) і прикласти його до пристойної релігійної матерії (змісту). Суперечність між світським і релігійним началом, між органічним світським світосприйманням і вихованою «православністю» є чи не основною психологічною пружиною нашого поета. Ця суперечність, спричиняючи драматичний, а може, навіть трагічний надрив у його душі (гостре відчуття страху перед «карами божими» за «гріховні» помисли, потяги і вчинки), створює ту творчу напругу, з якої раз у раз народжуються ліричні імпульси конкретних віршів, і одночасно гальмує його людську й письменницьку активність, звужує обшир його життєвої обсервації, не пускає його на неозорі гони власне поетичної ниви.

Відома нам літературна спадщина Івана Величковського відбиває певну його ідейну еволюцію. В 60 — 70-і роки він набагато мирськіший, вільнодумніший, ніж у 80 — 90-і роки. У ранній період творчості Іванові Величковському імпонує афористична заява Джона Овена про те, що він пише вірші і для духовних і для світських читачів. Прагне задовольнити і тих і других і сам Іван Величковський, з однаковим успіхом розробляючи як релігійну, так і суто світську тематику, іноді навіть вільнодумно трактуючи деякі традиційні християнські мотиви, а то й впадаючи у зовсім погансько-фривольний тон. Деякі положення християнського віровчення Іван Величковський трактує дуже сміливо, в дусі ранньохристиянського демократизму, ренесансного гуманізму, здорового посполитого світорозуміння. У зшитку II він фіксує, наприклад, таку апофегму: «Спытано раз єдного филіозофа: «Що бог чинить?». ОтповидЂл: «Високіє рЂчи понижаєт, а низькіє вивишаєт». Далі в тому ж зшитку знаходимо таке розумування «о шляхетст†альбо о благородій»: «Єдина у бога свобода єст не работати грЂхам. За найбольшое у бога почитаєтся благородіє славну быти добродЂтельми». Іноді він наважується ставити навіть блюзнірські, з ортодоксального погляду, але цілком відповідні ренесансному струменю бароккової культури запитання, як, наприклад, запитання про страшний суд:
На суд оний, на котором на все и всЂ люде

ОтвЂт дадут, чи досить єдиного дня буде?
Цілком світський характер має більшість епіграм, переспіваних Іваном Величковським за Джоном Овеном. Дуже цікаві щодо цього вірші «власної праці» Івана Величковського «Ліствиця Іаковля» чи «Пиворізові».

У 80 — 90-і роки настрої Івана Величковського помітно змінюються. Тепер поета раз у раз опановує благочестивий молитовний ліризм, прагнення до каяття за свої людські слабості, за свою нестійкість перед життєвими спокусами. Це дуже характерний, наскрізний мотив його зрілої лірики. Один з найпримітніших ідейних настроїв у поезіях із зшитка I — настрій каяття за колишні прогрішення, за негідну християнина минулу поведінку. Мотив цей у даному разі, мабуть, не просто традиційно-християнський. У ньому відчуваються індивідуальні, автобіографічні нотки, посилювані його настійністю, повторюваністю, наскрізністю. Настрій цей цілком природний для глибоко релігійної людини, яка довго залишалася світською, людини емоційної, активної, жадібної до всіх радощів життя і яка на схилі віку, ставши священиком, провадить переоцінку своїх діянь. Тут і страх перед неминучістю кари, і надія на милосердність Христа («Почто тебЂ связанны, Ісусе мой, руцЂ?..») та заступництво його матері («Пред рождеством неврежденна...») чи святих — Івана Богослова («Богослове, умоли слова воплощенна, да не будет ми душа адом поглощенна»), Івана Златоуста («К Златоусту бренными устнами молюся...»), Варвари («Варваро, от варварска храни нас находа...») — і муки сумління, і спроби самовиправдання та відведення від себе «гніву божого»:
C орудіи страшными в сердци сЂдиши,

Ісусе мой, да тЂми грЂхи мои казниши.

Казни грЂхи, но мене пощади самаго,

Да аз, злый, єдинаго тя знаю благаго.
Тут маємо показове для бароккової психології опредмечення своїх гріхів, поєднане з намаганням відділити себе самого від них і тим самим уникнути розплати, а також показове для бароккової поетики дещо натуралістичне, надмірно опредмечене і дещо блюзнірське уособлення мук совісті в образі Ісуса-інквізитора, який сидить у серці ліричного героя «с орудіи страшными», щоб ними карати його гріхи.

Ліричний герой віршів із зшитку І має «о грЂсєх скорб многу», він валяється «во грЂховной тинЂ», він «грЂшник большій», ніж Марія Магдалина, а тому прагне зайняти її місце біля Христових ніг, щоб, ридаючи, шукати прощення, благати божої милості («Ко МагдалинЂ, плачущой у ног Христовых, глагол грЂшного»). У цьому вірші знайшло яскравий вияв характерне для барокко вільне, фамільярне ставлення до святих — грішник, ліричний герой, вельми категорично вимагає від Магдалини, щоб та поступилася йому місцем біля ніг Христових, оскільки вона їх уже «довольно слезами омочила» і, одержавши прощення своїм гріхам, «до сытости серце усладила».

Разом з тим світські мотиви, настрої, образи, ідеї не зникають з поезії Івана Величковського. Він продовжує їх культивувати і досягає у цій справі нових успіхів — досить згадати «Вірші про Дедала». Проте здебільшого мирський струмінь у зрілій творчості Івана Величковського не відмежовується різко від струменю релігійного, як це було в 60 — 70-х роках, а зливається з ним в одних і тих самих віршах, підпорядковуючись релігійним настроям, розчиняючись у них.

Цікавий ідейний мотив поезії Івана Величковського — заклик до конкретної діяльності, до реалізації «віри» в «ділах». Цей мотив (навіяний, можливо, антилютеранською полемікою), привабливий сам по собі, був актуальним і прогресивним в тодішніх українських умовах — вимога громадянської активності! — важливий ще для нас і як атрибутивна ознака, на підставі якої можна пов’язати з особою Івана Величковського деякі твори, вміщені в зшитку.

Цей мотив розробляється у «Віршах про Дедала», приналежність яких Іванові Величковському засвідчена Самійлом Величком:
От земного вигнаня хто хочет до неба

ЗалетЂти, первей крил добрих дЂл єму потреба.

Рекл би ктось: сама вЂра до неба досягнет!

ОтвЂщаю: и кождій того з вЂри прагнет;

Леч питаю: мертвій труп лЂтати чи может?

A вЂра, без дЂл мертва, як же то возможет?

ВЂра єдно єсть крыло, о єдном несмЂло

КрилЂ летЂти, звлаща морем страшно дЂло.

Прето добродЂтели не єднои потреба,

Абысьмо залетЂли беспечно до неба.
У зшитку І міститься діалог «БесЂда человЂка з богом», який розвиває той же ідейний мотив, використовуючи споріднену образну систему. «Чоловік», звертаючись до бога, висловлює надію, що йому «вомЂнится» «вЂра вмЂсто дЂл», і, отже, милість божа буде явлена йому «з вЂри, не от дЂл». Бог рішуче розвіює цю надію:
Без вЂры невозможно спастися нЂкому.

То истинна. Но вЂра не поможет злому,

Аще при вЂрЂ добрых дЂл не исполняєт.

Апостола моєго слыши, что вЂщаєт:

ВЂра без дЂл мертва єст, якоже и тЂло

Не движется без душЂ. ВЂру живить дЂло.

ВЂра и добродЂтель, суть то двоє крила,

На двоих тЂх вся висить спасенія сила.

Не может єдним крилом птица поднестися,

Невозможно самою вЂрою спастися.

Должна птица обЂма крилома лЂтати,

Должен человЂк вЂру и дЂла стяжати.
Звертає на себе увагу така показова у філософському плані деталь: з душею порівнюється не віра, а діла; віра ж зіставляється з тілом! Отже, для поета первинною категорією є діла, а віру він трактує як категорію вторинну.
Які ж діла імпонують Івану Величковському? В абстракції — звичайні християнські доброчинності — віра, надія, любов, чистість, послух, убозтво — втілені в житті Самойловичевого патрона святого Іоана Кущника. В проекції ж на українську дійсність XVII ст. і на гетьманську гідність адресата ці абстрактні морально-етичні форми наповнюються конкретнішим вмістом. Гетьманові належить розширювати честь божеську, устрашати ворогів, бути «чулим и осторожним», «покой в милой отчизнЂ... устрояти», мурувати церкви, прикрашаючи їх іконами, учених любити, бути особливим патроном наукам, з котрих росте слава, оздоба, підпора і скора утіха «милой отчизнЂ».

Це не стільки панегіричне приписування якостей ідеального вождя Іванові Самойловичу, скільки програма вимог до нього і гетьмана взагалі від імені інтелігентних кіл тогочасного українського громадянства, декларована в момент, коли булава виприсала з рук Самойловича під тиском опозиційних йому сил. Пригадаймо, що Самойловичів наступник Іван Мазепа набував собі політичний капітал великою мірою за рахунок реалізації культурницьких вимог, висловлених Іваном Величковським.

Відповідно намагається діяти — в межах скромних можливостей приватної людини, рядового «сина отчизни», наділеного літературним хистом — і сам Іван Величковський. Впадає в око висока патріотична настроєність його естетичної свідомості. Істотним стимулом літературної діяльності нашого поета є здорова заздрість до сусідів, до того, що, як пише він у передмові до «Млека», «многіи народове, звлаща в науках обфитуючіє, много мают не тылко ораторских, але и поетицких чудне а мистерне природным их языком от высоких разумов составленных трудолюбій, которыми и сами ся тЂшат и потомков своих довцЂпы острят». Показове, знову-таки, наголошення на естетичній функції «поетицьких трудолюбій», на «втісі», яку вони дають людям, а також на притаманній їм педагогічній функції, на їхній здатності «гострити дотепи нащадків». Дуже важливий з історико-літературного погляду є факт спеціального відзначення Іваном Величковським тієї обставини, що «високі розуми» багатьох сусідів складають «поетицькі трудолюбія» «природным их языком». Він засвідчує, що за часів Івана Величковського в колі «малоросійських синів, звлаща до читання охочих і любомудрих», проблема застосування в літературній творчості «своєї природної мови» стояла гостро і дебатувалася жваво. «Яко истинный сын малороссійскои отчизны нашеи» Іван Величковський «боліє серцем» на те, що на Україні досі немає подібних «поетицьких трудолюбій», «таких трудов» «типом виданих», а тому з своєї «горливости ку милой отчизнЂ» він умишляє «нЂкоторыє значнЂйшыє штучки поетицкіє рускым языком выразити». При цьому його не задовольняє можливість простого пересадження «іноземних штучок» на рідний літературний грунт шляхом перекладу. Він прагне «виразити» «найзначніші штучки поетицькі» своєю рідною мовою, «не з якого языка на рускій оныє переводячи, але власною працею моєю ново на подобенство інородных составляючи, а нЂкоторыє и цЂле русскіє способы вынайдуючи, которые иншым языком анЂ ся могут выразити».

Соціальні симпатії Івана Величковського, при чому, ймовірніше, Івана Величковського зрілого чи, навіть пізнього, може, вже часів його попування, виявляє вірш «О убогом и богатом, молящимся в церкви». Природно, що соціальний світогляд автора не виходить за межі християнських, євангельських уявлень, але все ж його симпатії цілком певно схиляються на бік «убогих». Критерієм, з яким він підходить до порівняльної оцінки убогого і багатого, є відносна здатність, міра здатності кожного з них повністю присвятити себе богові. Критерій, звичайно, вузький, однобічний, так би мовити, надто специфічний, суто християнський і спеціально «душпастирський», опертий більше на євангельській традиції, ніж на живих роздумах над реальною дійсністю, та все ж висновки, до яких приходить поет сімнадцятого століття, при всій своїй прямолінійності й наївності, знаходять сприятливе відлуння і в серцях соціалістично вихованих читачів століття двадцятого. «ПростЂ к Христу ум вперен нища и убога», — каже поет. Не маючи жодних скарбів, в яких міг би своє «сердце углубити», бідний любить тільки бога, тільки до нього «возносить ум і сердце» «в молебну годину». Не так багатий. Розум «имущаго стяжанія многа» «разсЂян». Хоч здається, що багатий молиться «прилЂжно», та насправді він «разнствовати зрится».



<< предыдущая страница   следующая страница >>