asyan.org
добавить свой файл
1
Сутність релігії
Оскільки основним предметом релігієзнавства є релігія, то цілком закономірно постає питання про зміст цього поняття. Відповідь на нього складна й неоднозначна, адже існує не лише різне змістове наповнення, а й кілька варіантів етимологічного тлумачення латинського слова religio.

Етимологія релігії. В основі різних тлумачень цього поняття - варіанти римського філософа й оратора Цицерона (106 - 43 до н. є.) і раннього християнського мислителя Лактанція (приблизно 250 — 325). Цицерон виводив згаданий термін від латинського слова relegere, що означало «йти назад, повертатися, обдумувати, збирати, споглядати, боятися» і характеризувало релігію як «богобоязливість, страх і пошанування богів». Лактанцій вважав, що слово religio походить від латинського religare, що означало «в´язати, зв´язувати, прив´язувати», а стосовно релігії — «зв´язок із Богом, служіння йому і покора через благочестя». Ця точка зору й закріпилася, принаймні у християнській культурі.

Сучасні українські та російські словники латинське слово religio тлумачать як «набожність, святиня, предмет культу» або «совісність, добросовісність», «совісне ставлення до священного, яке охоплює релігійні почуття, благочестя, набожність, богошанування, культ».

У китайській мові для позначення феномена, що в європейській культурі називається словом «релігія», використовується слово Chiao — «вчення».

У сучасній арабській вживається назва din, яка означає безумовне підпорядкування безмежній владі Аллаха, віддання себе Богу, вдосконалення щирості віри. Din може тлумачитися як іман («віра, вірити»), іслам («покірність»), іхсан («совісність, чистосердечність, вдосконалення в щирості віри»).

Сучасна релігієзнавча література має понад сімдесят визначень поняття «релігія» і десятки теорій її виникнення, що є достатнім доказом того, що це поняття слід розглядати скоріше як збірну назву, ніж позначення однорідного й цільного явища. Тож не існує єдиного визначення поняття «релігія». Але є єдність у тому, що релігія як феномен нерозривно пов´язана із людським буттям, сутністю людини. Один із засновників філософської антропології М. Шелер був упевнений, що справжня людина починається з «Богошукача». Російський філософ і психолог Семен Франк (1877—1950) писав, що людина є людиною, бо вона має боголюдську природу. Людина не просто знає Бога, був переконаний мислитель, ці знання є її суттєвою ознакою, тому людину можна визначити як істоту, що має свідомий внутрішній зв´язок із Богом.

Справді, те, що людина пов´язана з релігією, сумнівів не викликає. Але визначення глибини цього відношення є справою нелегкою. Адже як неможливо відновити ситуації, коли, наприклад, не було мови, так і не відновити в історії періоду абсолютної відсутності релігійних поглядів. Нині годі й шукати єдиної усталеної відповіді щодо релігії, оскільки знайти визначення, яке однаково підходило б і до вірувань фінікіян, що спалювали своїх дітей на догоду божеству; і до вірувань вавилонян, що посилали у храм Астарти своїх дочок і дружин займатися проституцією; і до релігії християн, яка вимагає, щоб люди віддавали своє життя за ближнього; і до релігії буддизму, в основі якої лежить, по суті, повний атеїзм. Ось чому дати універсальне визначення релігії, яке б розкривало її природу, багатоманітну функціональність й історичну змінність, неможливо.

^ Загальні ознаки релігій. Усі релігії мають кілька загальних ознак.

1. Визнання надлюдської реальності, надприродного, Бога. Без цієї ознаки не могло б існувати жодне віровчення. Тому багато дослідників пояснюють природу та походження релігії, виходячи з ідеї Бога як «фундаментальної даності». Релігія виникла й існує, твердять вони, тільки тому, що є Бог і є людина, яка здатна за певних умов його сприймати. Ідея Бога не могла б бути наявною у свідомості людини без існування Бога. Російський філософ і священик Олександр Мень (1935 - 1990), обґрунтовуючи надприродну сутність релігії, підкреслював, що релігія є відповіддю людини на прояв у ній Божої сутності. Все у світі має певне реальне підґрунтя, коріння. Зокрема, розмірковував він, ніхто не стане заперечувати того, що потреби нашого тіла є об´єктивно життєво необхідними. Якщо ж дух людини віками прагнув до краси, добра і чогось вищого, гідного поклоніння, то чи правильно буде бачити в цьому лише оману? Чи не природніше визнати, що, подібно до того, як тіло пов´язане з об´єктивним світом природи, дух тяжіє до спорідненої і водночас значно вищої від нього реальності. Цей зв´язок, на думку Меня, здійснюється через особливий вид духовного пізнання — релігійний досвід. Його він визначає як переживання, пов´язане з почуттям реальної присутності у нашому житті вищого начала, яке спрямовує нас і є причиною всього сущого.

2. Ідея визволення, порятунку (спасіння), в основі якої лежить віра у безсмертя душі. Релігія, як зазначав російський православний богослов і філософ Павло Флоренський (1882—1937), рятує нас, рятує наш внутрішній світ від хаосу, що причаївся в ньому. Якщо онтологічно, розмірковував він, релігія є життям нас у Бозі і Бога в нас, то на рівні повсякдення — це система дій і переживань, які забезпечують душі рівновагу та порятунок.

3. Тлумачення природи людини виходять із того, що:

  • людина має свободу дій, тобто вона не є запрограмованою машиною; її помилки чи вчинене зло є наслідками цієї свободи;

  • людина бере участь у творенні шляхом самовдосконалення та навчання інших;

  • людське життя не обмежується земним існуванням.

 

4. Спільна основа релігійного знання, яку називають вічною мудрістю чи вічною філософією. Вона є результатом глибинного осягнення сутності життя. Попри плин часу вічна мудрість віками залишалася незмінною у різних культурах, втілюючись у вченнях великих мудреців усіх часів і народів. Безмежна за обширом і бездонна за глибиною, ця скарбниця мудрості містить у собі міркування щодо природи життя і любові, здоров´я і щастя, страждання і спасіння.

5. Універсальні духовні практики, покликані допомогти людині відкрити власну душу, взаємозв´язок із божественним, тобто сприяти осягненню надбань вічної філософії. Серед цих практик виокремлюють сім вічних:

  • зміна мотивації: вивільнення від пристрастей, жадань та пошук бажань власної душі;

  • розвиток емоційної мудрості: зцілення власного серця і навчання любові;

  • моральне життя: відчуття приємності від продукування добра;

  • концентрація й заспокоєння власного розуму;

  • пробудження духовного бачення: навчання чіткому баченню у всьому божественного;

  • виховання духовного розуму: розвиток мудрості;

  • вияв духу в дії: пізнавання великодушності й радості від служіння.

Духовні практики сприяють розвитку глибоких станів свідомості, мудрості, любові. Вони є необхідними для розуміння життя і нас самих. Кожному відома деструктивна сила таких почуттів, як страх, ненависть. Практики протиставляють їм методи нейтралізації і водночас пропонують шляхи розвитку благотворних емоцій — любові, співчуття, сприяючи народженню мудрості. Практика ж свідомого сприяння іншим людям зменшує такі руйнівні спонукання, як жадоба, ненаситність, і виховує протилежні риси — доброзичливість і безкорисливість. Отже, релігія є складним духовним феноменом, який не лише виражає віру людини в існування надприродного начала, Бога, що є джерелом буття всього існуючого, а й виступає для неї засобом спілкування з ним і суттєвим чинником її духовного зростання.

Структура релігії




Будь-яка релігія являє собою єдність релігійної свідомості, культу і релігійних організацій. Релігійна свідомість має два рівні: релігійна доктрина і релігійна психологія людей. Релігійний культ являє собою відношення людей до вищих неземним силам і проявляється через богослужіння, жертвопринесення, обряди, свята, паломництва. У релігійному культі об'єктом культової діяльності виступає вища сила, предметом культу стає ця сила, втілена в релігійних образах. Суб'єктом культу виступає релігійна група або окрема людина. Мотивом участі в культі виступає потреба в духовному звільнення, подоланні страждань, задоволення релігійних сподівань. Як засоби культу виступають храми, мечеті, святилища, різні культові предмети, церковне начиння, предмети релігійного мистецтва (архітектура, скульптура, живопис). Способи культової діяльності - це певна система і послідовність проведення релігійних заходів на рівні суспільства, групи людей, сім'ї або окремої людини в храмі, церкви, будинки або у культовому місці. Способи культової діяльності залежать насамперед від релігійної свідомості людей.

Релігійні організації - дуже складні освіти. Вони можуть займати панівне становище в певній країні чи конфесії, грати другорядну роль або взагалі зазнавати гонінь. Релігійні організації можуть з часом оформитися в самостійні релігії, можуть утворювати альянси, входити в об'єднання, поради і т. д.

У вітчизняному релігієзнавстві виділяють три види релігійних організацій: наприклад, у християнстві - церква, секта і деномінація. Цей поділ щодо умовно. Церква включає більшість чи значну частину населення країни або території. У православ'ї і католицизмі є ієрархія служителів культу. Секта (від лат. Sequor - "слідувати") - загальна назва релігійних віровчень, що відкололися від панівної церкви. В давнину сектами називали групи або школи послідовників релігійних філософів. З появою християнства сектантами стали називати послідовників навчань, засуджених панівною церквою. У секті священство, як правило, відсутня, лідерство є харизматичним. У секті різко виражене прагнення до духовного відродження членів, ознакою якого вважається дотримання певного морального кодексу і релігійних приписів. Для деномінації характерно прийняття різнопланових ідей, культових практик і релігій. У деномінації, як і в церкві, є чітка організація, яка координує діяльність громад, і ієрархія управління. Проте члени деномінації не діляться на священиків і мирян, тут є авторитетні служителі культу.

У східних конфесіях в ряді випадку відсутні чіткі рамки релігійних організацій. Наприклад, у Китаї багато людей сповідують даосизм, конфуціанство і буддизм одночасно, а в Японії - буддизм і синтоїзм. У різних життєвих ситуаціях і при вирішенні різних завдань вони звертаються до різних релігій. В індуїзмі взагалі відсутня чітка релігійна організація. В Індії є ряд духовних шкіл і рухів, що не відповідають критеріям ні одного з трьох видів релігійних організацій. Наприклад, рух "Золотий вік" Вчителі Кальки Бхагавана розраховане на людей усіх віросповідань, обох статей, різного віку і професій. Для Бхагавана головне, щоб вони хотіли бути просвітленими, жити в любові і гармонії, без страждань і допомагати іншим людям в їх роботі над собою, над своїм духовним вдосконаленням.