asyan.org
добавить свой файл
1 2

Срібло та золото


фантастичне оповідання

Для такого містечка, як Грюнфурт, завтрашнє видовище обіцяло стати чимось надзвичайним. Вирок було оголошено, приреченому на спалення чорнокнижнику лишилося жити на ніч, не більше. Всі добропорядні городяни обговорювали подробиці судового засідання, спостерігаючи з вікон за тим, як на головному майдані готують місце для страти, очікуючи на подію, бо чим їхній Грюнфурт гірший за інші міста, де щороку відьом і чаклунів спалювати десятками. Адже інших подій у спустошеному тридцятьма роками безглуздої війни краю не бувало та не могло бути.

Добропорядні городяни були приголомшені, коли до їхнього містечка із заходу наблизилися дивного, можна навіть сказати, нецивілізованого вигляду вершники. Це було ще однією подією, а двох подій для одного Грюнфурта одночасно було забагато, тому вершникам не дозволили зупинитися на ніч у місті.

Вершники ці прибули нізвідки. За тридцять років жорстокої війни тут бачили багато кавалерії, драгунії та інфантерії усіх кольорів уніформи. Такі ж з'явилися вперше: волосся на голові вони вибривали, залишаючи одну смужку його; штани мали широчезні, синього кольору, а мундири на них були червоні. Звалися вершники козаками, їхали вони додому, поверталися з-під Дюнкерку, добре повоювавши на славу французького короля.

Попід міською брамою, у придорожній корчмі козаки залишили трошки зароблених монет, випивши за здоров'я короля Людовіка, там же вони почули новину.

Чорнокнижника звали Йоахім Хазель.

— Бути не може! — здивувався Іван Зелезим, бувалий осавул. — Це ж той самий німець-лікар!

— Той чи не той, — заперечив хтось.

— Ти молодий ще, ти не можеш його пам'ятати, — зиркнувши скоса продовжив Іван, звертаючись до старших з товариства. — Це ж він мене врятував тоді під Говтвою...

— Може це він, а може й не він, — хитали головами старші козаки.

— То це його спалять завтра?

— Якщо й його, то він і справді, мабуть, чаклун.

— Та хоч чаклун, хоч сам чорт, а мені він життя врятував, — ніяк не міг вгамуватися Іван, — коли турок мені ледь не в серце кулю всадив. Я думав тоді — виживу, все життя пам'ятати буду, хто мене з того світу витяг!

— То й що нам!

— А хіба тебе, Семене, він не врятував? А тебе, Петре? Та якби не він, половина з нас уже б у могилі бенкетувала.

— Іване, що було, то було... Але тут не наша земля, інший закон.

— У козака свій закон — добро пам'ятати, зла не забувати! Я його піду рятувати, хто зі мною?

Ніхто не пішов визволяти чорнокнижника; Іван пішов сам, хоч як його умовляли козаки забути про цього німця.

Та допомогти йому не знадобилося. Срібло та золото зробили свою справу, як і завжди. Іван Зелезим за одну ніч позбувся усієї королівської винагороди за Дюнкерк. Обидва вартові, котрим доручено було пильнувати чорнокнижника, дременули світ за очі, поділивши гроші. Разом вони йшли тільки до першого п'яного спочинку, а далі в лісі назавжди залишився сидіти прип'ятим до сосни один з них, а другий помандрував собі — вже обома половинами багатства.

Козакові ж Іванові не лишилося й мідної монетки — на увесь подальший шлях; не мав за що він купити другого коня, тому довелося йому з Йоахімом їхати вдвох на своєму.

На світанку вони достатньо віддалилися від міста. Іван хотів розпрощатися з німцем, але той сказав:

— Козак Іван, яка користь від того, що ти мене врятував, якщо завтра мені «пощастить» зустрітися за шаблею якогось дезертира?.. Ні, тепер вези мене додому, до самого дому, Іване!

Довелося Іванові везти німця далі.
Тим часом перед ранком козаки, не чекаючи повернення товариша, посідали на коней і подалися геть від Грюнфурта. Вирішено було чекати Івана три дні при наступній зупинці, три дні й не більше. Шукати за івановим прикладом пригод собі в чужому краю не входило в їхні плани; всім хотілося швидше до України.

Їхній настрій легко пояснювався, але підстав чекати небезпеку не було: городяни Грюнфурта, почувши про зникнення чаклуна, геть забули вершників-чужоземців. Було проведено розслідування. Одна добропорядна мешканка міста, удова, повідомила, що вночі на власні очі бачила, як міськими вулицями біг — уявіть собі! — сірий собака.

Подальшими діями дізнання було з'ясовано, що то бігав ніякий не пес, а вовк, а точніше — Wererwolf, перевертень-вовкулака, що на нього за допомогою чорної магії перетворився ув'язнений. Вартових, вирішили всі, зжер він, вовкулака. Поступово у нещасного обідраного пса, за свідченнями доброчесних городян, відросла третя пара ніг і друга голова, а-чи то з пащі — чи то з-під хвоста — почало виходити полум'я!
Козаки не дочекалися Івана та поїхали далі; вважаючи, що він так і загинув задурно, намагаючись врятувати якогось там німця. Одне діло — допомагати побратимові у скрутній справі, а зовсім інше — коли він плюнув на товаришів і пішов проти їхньої волі.
Дім — точніше невеликий замок, — куди привів козака Йоахім-чорнокнижник, розташувався серед лісу, заховавшись так, що не знаючи дороги, не знайдеш, де він.

— Тепер, Іване, будь моїм гостем! Я у тебе в боргу, маю ж хоч чимось віддячити!

Коли Іван почав казати про те, що все навпаки, не лікар, а він у боргу перед ним, Йоахім не став і слухати:

— То пусте, то була моя служба... Що там твоя рана проти цих катів! Ні, ти — мій рятівник, і найменше, що я зможу запропонувати тобі, Іване, це пожити моїм гостем три дні. Три дні, Іване, лише три дні! Встигнеш ще наздогнати своїх друзів.

Мабуть, саме згадка про «друзів» і змусила Івана зостатися тут на ці три дні. Не дуже хотілося йому зараз розмовляти з ними.

Ці три дні переконали Івана, що вирок свій Йоахім отримав цілком заслужено — він і справді був чаклун, жив у своєму замку сам один, а якщо й тримав слуг, ті були невидимими. Господарю лише варто було ляснути пальцями та вимовити наказ і миттю звідкись виникала вечеря, вино або запалювалися свічки, або прочинялися вікна... Іванові лишалося тільки перехреститися та пригадати молитву до якогось заступника від нечистої сили, але страху він не виказував і тримався, як належало козакові. Тим більше, що сам чорнокнижник-господар поводився вельми приязно та при нагоді всіляко дякував Іванові за порятунок.

— Наша біда, що живемо ми у темні часи, — повторював Йоахім не раз, — у часи, коли забобони панують над Істиною! Все, що ти бачиш тут, у моїй оселі — зроблено моїми руками та моїм розумом, однак кому я можу розповісти про це! Навіть, коли я хотів допомогти цим невдячним свиням зі Швайнфурта, ті самі люди, котрих я лікував, на суді свідчили, що я чаклун. А місцеві ескулапи, яким я не довірив би каструвати коня — це вони донесли на мене! Відчули небезпечного суперника й прибрали мене з дороги, замість спробувати повчитися. Ми живемо, Іване, у неосвічений вік, серед невдячний людей...

З цього Йоахім завжди робив висновок, що Іван є рідкісним тепер прикладом вдячності.

На другий день господар показав гостеві предмет своїх особливих гордощів — темну скриньку під дивною назвою «люміноскриптор». Іванові невтямки було, навіщо «чаклунові» треба виносити цю, не таку вже легку скриньку, з якої дивилися на світ, наче очі, скельця, кожне ледь завбільшки з горошинку; нести її на пагорб, а потім ще ставити не триногу підставку, спрямувавши «очі» скрині на замок.

— Два ока, Іване, — розказував Йоахім йому про речі, яких він геть не розумів, коли треба було заповнити чимось півгодини, необхідні для «витримки», як запевнив «чорнокнижник», — ти не замислювався, для чого так все влаштовано? Є праве око, є ліве око, права рука та ліва рука... Якщо одну руку тобі в бою поранять. Ти можеш битися другою, чи не так?.. Але очі... Одноокому світ здається плоским, наче картина на стіні, два ока дають повніше уявлення про світ... Однак перевірити, чи справді речі є такими, якими вони виглядають, ми не можемо.

Увечері Йоахим дозволив гостеві спостерігати за ритуалом магічних дій. В затемненій кімнаті господар запалив червоного ліхтаря.

— Лише наука, Іване, ніякого чаклунства... Хоча за цю науку мене можуть відправити на вогнище!

Прямокутні шматочки скла, які Йоахим вийняв обережно з люміноскриптора, були покладені у приготовлений розчин.

— В деяких випадках, Іване, срібло дорожче золота.

Срібло, пояснив він, є головним серед складових, необхідних для люміноскрипції.

«Все — чаклунство, все від нечистого, все бісівська сила, — думав Іван, — але боятися чаклуна, втікати?.. Ні, два дні вже минуло, а завтра до вечора поїду геть назавжди!»

— Подивися, Іване, що вийшло!

То була менша скринька, з такими двома «очима», зазирнувши в них Іван...

... Замок, такий, як його видно з пагорба, ліс навколо — як справжні, хіба що чорно-сірі...

... відсахнувся від цього чародійства! Йоахім тихо сміявся.

— Ну то як, Іване?

— Сила нечиста...

— Ні, Іване, лише наука, нічого, крім науки... Просто під дією світла сполуки срібла відображають картину. Я роблю два відображення — кожне під своїм кутом. В підсумку, коли ти дивишся обома очима — виникає ілюзія об'ємного зображення!

Йоахім ляснув пальцями, викликавши невидимого слугу, наказав принести вина. Іван теж пив темний вермут, ледь оговтавшись від побаченого, а його господар тим часом вів про своє:

— А що ж тоді — питаю себе часом я — видимий нами світ, як не чергова ілюзія?.. Ми знаємо про нього лише те, що бачимо або чуємо. Або те, про що нам хтось інший розповів, а це ще менше відображає правдивий стан речей! Ось так, Іване, підсумком усіх моїх шукань є проста істина: «Знаю те, що нічого не знаю!»

На третій день Йоахім сказав:

— Іване! Я знаю, що ти витратив для мого порятунку все, що мав, і я міг би віддати тобі вдвічі більше, але знаю, що ти не візьмеш; я знаю звичай твого народу. Я віддячу тобі, я дам тобі щось дорожче від срібла та золота. Дивись!

У руках Йоахім тримав два великих, кожен у лікоть довжиною, ключі. Один срібний, другий золотий.

— Я вже говорив тобі, Іване, про це: два ока, дві руки, дві ноги... Хіба одна доля, Іване? Ні, долі теж дві, тільки люди про це не знають. Я відкрив це... Я хотів розповісти про відкриття людям, а вони потягли мене на вогнище… Тримай, Іване, це твої ключі. Не кожна людина може отримати другу долю. Щасливої дороги!

— Але що я відчиню цими ключами?

— Ключі ці від долі, Іване… Ти сам усе побачиш, коли треба буде. Їдь додому, козаче, твої друзі вже зачекалися. Я до смерті буду пам'ятати, що ти зробив для мене… Прощавай!

Узявши подарунок «чаклуна» та не знаючи, що робити з цими ключами, Іван Зелезим сів на коня та помчав чимдуж на схід сонця, подалі від цього чаклунського краю.
Івана тим часом усі давно вже викреслили з реєстру, поховали та відспівали; багато горілки випито було за упокій душі православної — якби цим напоєм і справді змивалися гріхи, Іванові місце було б серед святих. Але от так він і з'явився у Білій Церкві, на порозі корчми, де третій день усе славне козацтво святкувало перші перемоги війни та поминало полеглих під Жовтою водою й під Корсунем.

— Хто ти?..

Все стихло, ніхто не міг від подиву й підвестися.

— Та хіба ви забули мене?! Чи вже очі залили, що старих товаришів не впізнаєте!

— Іван! Ти ж помер, згинув!

— Та близько від того діла ходив… Трьох гайдуків замість себе відіслав у пекло, та ще й двох гусарів, на додачу. Чорти кажуть: «За тебе мало» І що ви за люди! Три дні мене не було, а у вас тут уже війна знову!

— Яких три дні — три роки минуло, Іване! Ми вже тебе давно в мерці записали.

— Три роки?!... — Іван так і сів. Йому одразу ж налили повну чарку.

— А за гетьмана тепер у нас Хмельницький!

— Що?! Хміль — гетьман?

— Так. Він нас повів…

— То що ж ми тут сидимо?!

— У нас зараз мир з поляками, — відповіли Іванові козаки.

— От, без мене вже і повоювати по-людські не можуть!

«Клятий німець — чаклун, ясно!» — подумав тоді Іван. Три дні та три роки! Про ключі зі срібла та золота за такими справами він і забув зовсім. Перемир'я тривало недовго. Часи пияцтва та байдикування змінилися кривавою битвою; довго ще не згадував Іван про подарунок німця, не до цього було…
Лише восени, повертаючись додому з-під Замостя, Іван почув одну дивну історію. Розповів її кобзар, котрий сам бачив людину, котра на власні очі бачив десь у лісах поблизу Чорнобиля замок…

— Козаки приступили до замку, але побачили, що ніхто не збирається оборонятися, — розповідав кобзар.

Вирішивши, що господарі, злякавшись наступу військ Хмеля, повтікали, козаки спробували виламати двері, бо у такому замку напевно було чим поживитися.

Нічого у них не вийшло, наче за дверима було суцільне мурування… Вузькі віконця поставлені були так високо, що не дістати. Обійшовши довкола замку, козаки замінили «штурм» «облогою» та полягали спати під стінами, бо це відбувалося ще влітку, і ночі теплі були. Виставили вартового, звісно…



следующая страница >>