asyan.org
добавить свой файл
1 2
Життя і творчість

Дмитра Павличка

(Народився 28 вересня 1929)

 

Справедливо говорять, що біографія поета — в його віршах. З поезії Дмитра Павличка справді можна дізнатися про життєвий шлях, становлення характеру, про погляди та переконання чи не більше, ніж з підручників, монографій, досліджень, де йдеться про цього талановитого поета.

Народився Дмитро Васильович Павличко 28 вересня 1929 року в селі Стопчатові Яблунівського району на Івано-Франківщині — тоді ця територія була під Польщею — в селянській сім'ї. Із розсипаних у віршах уламків спогадів, як із шматочків смальти, переважно похмурих, темних кольорів, можна відтворити мозаїку його дитинства.

Народився Дмитро, пригадує мати, «коли копати картоплю з батьком йшли вони». Майбутньому поетові «тверда земля була за ліжко, Шорсткий киптар за пелюшки» («Мені приходять телеграми»). Доля судилася Дмитрові така, як і всім українцям, та ще бідакам: нужда, тяжка праця, бідненька освіта — до того ж чужою мовою. Такий шлях і слався сину лісоруба. Кпини та знущання за рідну мову, за босі ноги...

В одному з ранніх віршів «Дві ялинки» йдеться про те, як у передноворічний вечір хлопчик продає ялинку, бо ж «Треба купить бараболі Матері хворій своїй».

З цих та інших віршів постає узагальнена картина гіркої долі гуцульської бідноти, безнадії, горя.

Та ось — вересень 1939-го. Звичайно ж, «син простого лісоруба» з радістю й надією зустрів його. Певна річ — не міг він тоді бачити, знати, що приніс він Західній Україні й депортації, арешти, колгоспи. Які ж зміни він відчув на власній долі? Школа рідною мовою. Українські книжки. А далі — університет. Про це й пише захоплено молодий поет у щирих віршах:

Відкривались ясні школи

Тим, що вийшли із колиб,

Тим, що мріяти ніколи

Про науку й не могли б.

(«1939 рік»)

Проріс, як пагінець із землі, й забуяв поетичний талант, народилися перші вірші, а далі й книжки. Певна річ, писав молодий поет і про визволення, й про партію, й про нову Радянську Батьківщину. Писав щиро. Чи міг він розібратися в складнощах часу, прозирнути в майбутнє, осягнути колонізаторські імперські плани? А якщо й розібрався, то чи міг писати про це? Щоправда, міг не писати і про інше.

При всьому тому Дмитро Павличко не скотився в багно кон'юнктурщини, прислужництва, хоч, мабуть, може дорікнути собі за багато чого з написаного в ті роки. Та втримала його на крилі совісті любов — справжня, синівська, не показна й не фальшива — любов до України, до рідного народу, його історії, його мови.

У дитячому серці жила Україна —

Материнські веселі і журні пісні,

Та за мову мужицьку не раз на коліна

Довелося у школі ставати мені.

Непокривлену душу хотіли зламати,

Та лишилися тільки болючі киї,

Наді мною ночами відплакала мати,

Я ж не зрікся ні мови, ні пісні її.

(«У дитячому серці жила Україна»)

У перших збірках Павличка — «Любов і ненависть» (1953), «Моя земля» (1955), «Бистрина» (1959), «Днина» (1960) та ін. трапляються речі, оцінювані неоднозначне. Проте треба сказати на честь поета, що він один із перших розібрався в складних і політичних, і літературних перипетіях післясталінського періоду. Воно-то так, і XX з'їзд компартії відбувся, й культ особи Сталіна осуджено, й репресованих реабілітують — Але все це якось непевно, хто знає — чи не повернеться все на круги своя? Адже ж кати — Каганович, Молотов, інші сталінські приспішники на волі, на колишні крісла поглядають... Чи не краще перемовчати, пересидіти нишком? Так думало багато, й багато письменників у тому числі.

І саме тоді — 1958 року — виходить у Львові збірка поезій Дмитра Павличка «Правда кличе!» На перший погляд, у ній все було гаразд. Червона обкладинка, відкривалася книжка циклом «Ленін іде», були вірші проти націоналістів...

Та не добачили компартійні цензори найголовнішого: різкого осуду тоталітаризму, який, певна річ, не помер разом із Сталіним.

Не спостерегла й гарячої залюбленості в рідну мову, гнівний осуд перекинчиків, які забули, зрадили її «заради лакомства нещасного». Й отого українського національного духу, яким перейнятий характер ліричного героя поезій Павличка. Та всього цього не добачили, доки книжка була надрукована. А тоді спостерегли, вдарили на сполох — і майже весь тираж пішов під ніж, був знищений, уціліло лише кільканадцять примірників.

У збірці «Правда кличе!», як, до речі, й багатьох інших книгах Павличка, є чимало віршів, написаних у ключі тих радощів, надій і сподівань, що були викликані вереснем тридцять дев'ятого. Та писав її вже зрілий поет, який усвідомив, що не все так робиться, як говориться. Знав уже він про криваві проскрипції, депортації, табори... І в час, коли багато хто боявся повороту до старого й обережно промовчував, Павличко у вірші «Коли умер кривавий Торквемада» відтворює дух страху, непевності, нерішучості, який панував у країні. В образі Іспанії часів середньовічної інквізиції поет змальовує «великий, могучий Союз».

Коли помер Сталін, проводилися жалобні мітинги, зібрання, а недремне кагебістське око спостерегло: «чи не майне де усміх на лиці». А люди й справді глибоко приховували свою радість, привчені боятись доносів, перелякано принишкли в очікуванні, зображаючи скорботу. Точнісінько, як у Павличковому вірші:

Ченці (читай: кагебісти та іже з ними)

Самі усім розповідали,

Що інквізитора уже нема,

А люди, слухаючи їх, ридали,

Не усміхались навіть крадькома;

Напевне, дуже добре пам'ятали,

Що здох тиран, але стоїть тюрма!

Надто вже прозорою була алегорія, щоб дійшлі компартійні прислужники її не розкусили. Та ще якби ж то сам Торквемада! А то й ряд крамольних віршів про мову, віршів, які відверто суперечили офіційній політиці щодо мови сколонізованого народу.

«Ти зрікся мови рідної», «Якби я втратив очі, Україно...», «О рідне слово, що без тебе я?!.», «Лист до одного знайомого в справах філологічних» Для Павличка мова — то найцінніший скарб, з яким ніщо не може зрівнятися. У народі прийшло вважати найбільшою цінністю зір. Кажуть: бережи, як зіницю ока, або — як око в лобі. Павличко ж знаходить цікавий і несподіваний поворот, щоб ще вище піднести цінність мови. У сонеті «Якби я втратив очі, Україно», він пише, що, осліпнувши, міг би жити:

Мені і в непроглядній пітьмі днів

Твоя лунала б мова солов'їна,

І світ, що ти дала мені у віно,

У сяйві слова знову б заяснів.

Та вся природа зі своєю красою не замінить співу, мови, втрата її — «Ото була б загибель — смерть моя», — признається поет.

Ставлення до рідної мови для Павличка — то найвищий критерій моральності, взагалі вартості людини. З рівною пошаною ставиться він до кожної мови, бо знає, що вона — «Як дерево, з якого буде Колиска чи труна — залежно, хто що подарувати хоче Своєму братові».

Що вона — як вогонь, котрий може «спалити або зігріти дух». Та перевертень, що рідну мову забув і зрадив, — не зігріє душі чужою мовою, не здатен ні до чого світлого, доброго («Лист до одного знайомого в справах філологічних»).

До гнівної інвективи підноситься поет у вірші «Ти зрікся мови рідної». Осуджуючи ж подібного перекинчика, поет, як селянський син, передрікає йому таку покару, що є найстрашнішою для хлібороба:

Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів'яне!

І немає тепер в нього «ні роду, ні народу», та й шани чужинців він теж не заслужив...

Актуально звучать у збірці й антиміщанські мотиви, поет розмірковує над злетами й падіннями людського єства, підносить людську совість як основу існування («Ти сам для себе слідчий і суддя...», «Як налетять рої дошкульних мух...»).

Подальші збірки «Бистрина» (1959), «Днина» (1960), «Пальмова віть», «Жест Нерона» (1962) збагатили художньо-тематичні обрії творчості Д. Павличка, засвідчили його дальше зростання, а вибрані поезії «Пелюстка і лоза» (1964) дають можливість окреслити основні параметри його поетичного обдаровання. Павличко завжди в шуканнях, він черпає з багатющої спадщини попередників — особливо — І. Франка, М. Рильського, з котрими його єднає громадянське звучання поезії, прагнення пронести свої ідеали крізь шкаралупу дрібнобуденного, вимушеного, філософська заглибленість у сутність вічних, загальнолюдських проблем.

Подорожі по світу (Куба, Канада, Америка), ряд інших країн, глибоке ознайомлення зі світовою літературою не тільки розширили його уявлення про світ, а й наблизили до нього поезію Заходу і Сходу, збагатили художню палітру. Так, він блискуче оволодів такою складною віршовою формою, як сонет, зробив чималий внесок у його цікавий різновид — білий сонет, увів в українську літературу поширені в близькосхідній ліриці рубаї, відродив у сучасній поезії жанр притчі.

Треба відзначити його збірки «Гранослов» (1968) і «Таємниця твого обличчя» (1974), а також вибрані твори в двох томах (1979). З них підноситься постать мудрої людини, зрілого поета, якого добре видно навіть на тлі світової літератури. Поетичне мислення Павличка характеризується синтезом глибокого ліризму та інтелектуалізму, поєднанням конкретної художньої деталі з образами широкого узагальнюючого значення, які здебільшого виходять на обшири загальнолюдських, світових проблем.

Так, в одній з кращих збірок «Гранослов» є однойменний цикл, присвячений гранду нашої поезії Максиму Рильському — на вічну пам'ять. Він перейнятий болем утрати. Ряд конкретностей — аж до імені поета — чітко вказує на цю присвяту. А разом з тим вимальовується збірний образ великого митця, його смерть — це втрата всього світу, ряд персоніфікованих образів природи вказує на її глибину, аж до «Голосить в Голосієві земля: Ой синку мій, велика в мене рана...»

Другий сонет — це зойк і біль самої історії України — «Не плачте, Ярославно, їде князь — Тепер його вже не беруться стріли». В образному розмаїтті вимальовується постать поета-сподвижника, вірного сина України, якому судилося пройти тернистим шляхом, таким звичайним для всіх геніїв, що не зреклися своєї віри і своєї любові, як-от Шевченко, Міцкевич, Франко, Петефі, Байрон.

Йому призначено і далі йти,

Через усі весілля наші й тризни,

Через любові нашої мости...

...В майбутнє сонце нашої Вітчизни.

Павличкова ліра тяжіє до складних загальнолюдських проблем у їх найгостріших суперечностях, контрастах. Добро і зло, любов і ненависть, пелюстки і леза, світло й пітьма — Павличко розмірковує над цими вічними тезами як філософ, а осмислює й розповідає про них — у вишуканих і точних образах. Так, у сонеті «Погляд у криницю» поет надає світлу всеохоплюючого, вселенського значення:

Я розумію світло.

Це — душа,

Любові й космосу глибини.

Жертва.

Блиск розуму.

Благословення миру.

Палання рук.

Веселощі трави.

Тобто — все суще на Землі, в Космосі, в людській душі, і його сприймає поет як споконвічну даність — і вже тим — життєдайну силу. Темнота ж чужа йому. Це, можливо, самотності печаль, дух калини, заздрощі, злоба... Вони — чужі поетові. Та вони мусять існувати — як антитеза, як контраст, бо ж «Без темряви свою снагу Не може сяйво людям об'явити». І так вони йдуть у парі — світло й пітьма, радість і горе, червоне й чорне. І тільки тьма смерті, так можна розуміти душу поета, дозволяє побачити й оцінити справжню вартість речей і справ.

Міцною внутрішньою ниттю поєднання конкретики із глобальними, світовими мотивами пов'язані сонети «Коли умер кривавий Торквемада...», «Погляд у криницю», «Крила», «Нетерпеливість», «Міст» та ще цілий ряд інших творів високого філософського та громадянського звучання. У них здебільшого через більш або менш прозорі алегоричні шати ясно проступають реалії часів тоталітаризму, який, звісно ж, не зник після смерті Сталіна, а виявляв себе в різних іпостасях — то недовгої відлиги, то стагнації, то жорстоких репресій, то облудної перебудови.

Потрясаюче сильно звучить сонет «Голгофа», в якому з глибини віків проступають трагічні долі й богів, і людських геніїв, гнаних, зневажених, ображених недовірою, зрештою, розіп'ятих — пригадаймо долю Овідія, Джордано Бруно, Галілея, Яна Гуса, Шевченка, Василя Стуса... Мученицька смерть — це, звичайно, страшно. Гинути відторгнутим від душі й серця народного, не зрозумілим і чужим йому — для кого віддав усе життя... Страшно, коли народ байдуже дивиться на страту, а то ще й галуззя підкидає. Страшно не за себе — страшно за такий народ.

Та ще страшніше, пише Павличко,

як знімають ката

з охрестя справедливої ганьби,

Навколішки стають навкруг мерця

І ждуть в мольбах, що він от-от воскресне.

Тут уже на перший план виходить ганьба народу, приспішників чи нікчем, які боялись навіть тіні мертвого ката, пригадаймо: «Здох тиран, але стоїть тюрма». Та ще більша ганьба, коли іменем мертвого ката чинилися нелюдські злочини — а його колишні підручні намагалися реанімувати якщо вже не його, то хоч його справи, в пітьмі олжі видать чорне за біле. Вражаюче звучать рядки вибухової узагальнюючої сили:



следующая страница >>