asyan.org
добавить свой файл
1 2















Свобода як необхідна умова існування громади


Проаналізовано проблеми свободи й особливості її прояву в громаді. Свобода в громаді це не що інше, як жити відкрито, зберігаючи власну гідність. У межах громади не буває “свободи від”, а може бути лише поняття та прояв “свободи з”. Усвідомлення принципу “вільний з” сприяє свободі. Звільняючись від невідомого, особистість усе більше стає вільною. Людина може бути вільною лише в середині схеми природи. Почуття свободи приходить тоді, коли людина стає достатньо розумною, щоб аналізувати як себе безпосередньо, так і власне оточення.


^ Ключові слова: свобода, громада, свобода з, свобода від, джерела свободи.

Обравши функціональний підхід, спробуємо визначити зміст поняття “свобода” через її творчу функцію. Відомий педагог Е. Ліндеман у 1926 році зробив висновок про те, що люди мають здатність творити лише за умови вільних стосунків один з одним. Почуття свободи прибуває тоді, коли особистість стає настільки розумною, що може критично аналізувати себе і своє оточення. Обидві умови можуть проектуватися, як еволюція. “Свобода є творчим співіснуванням між особистістю і керованими аспектами всесвіту” [1, с. 46]. Усе має свою сутність лише завдяки співставленню з чимось іншим. Отже, свобода стає суттєвою, коли її трактують відносно відповідних суб’єктів.

Людина наділена свободою знайти й реалізувати зміст життя, навіть якщо її дії (свобода) помітно обмежені об’єктивними обставинами. На думку відомого теоретика психології особистості В. Франкла, “необхідність і свобода локалізовані не на одному рівні; свобода надбудована над будь-якою необхідністю” [2, с. 106]. Людина є вільною стосовно своїх уподобань, спадковості та факторів зовнішнього середовища..

Свобода щодо власних уподобань проявляється в здатності вибрати, прийняти або відхилити їх. Навіть під час впливу безпосередньої потреби на дію людини особі дозволено визначити свою поведінку, зберегти свободу вибору. Аналогічно виглядає ситуація й тоді, коли йдеться про детермінацію людської поведінки вартостями чи моральними нормами. Людина дозволяє або не дозволяє собі бути ними детермінованою.

Свобода щодо спадковості це ставлення до неї як до матеріалу, можливість вільного духу будувати з цього матеріалу те, що йому необхідно. Вона в даному випадку виступає інструментом, засобом, яким користується особистість для реалізації власної мети.

Свобода людини щодо зовнішніх обставин хоч і необмежена, але існує, втілюючись у можливість зайняти щодо них ту чи іншу позицію. Таким чином, сам вплив обставин на людину опосередковується позицією людини стосовно них.

Людина вільна тому, що її поведінка визначається перш за все вартостями й змістом, локалізованими в неетичному вимірі: “Людина це більше ніж психіка; людина це дух. В цій якості особа характеризується двома фундаментальними онтологічними характеристиками: а) здатністю до самотрансценденції; б) здат-ністю до самовідчуження” [2, с. 17].

Перша проявляється в постійному виході людини за межі самої себе, у скерованості на те, що існує поза межами її досвіду.

Друга виражається в можливості людини піднятися над собою і над ситуацією, подивитися на себе збоку. Ці дві властивості дають змогу людині бути самодетермінованою істотою (не абсолютно, а в певних межах). Механізми цієї детермінації знаходяться в неетичних людських вимірах.

Важливою умовою розуміння свободи є питання: для чого людина наділена свободою? Насамперед це пов’язане з тим, що особа в будь-яку хвилину готова відповідати за власну долю, готова слухати голос свого сумління і приймати рішення стосовно своїх дій. Людина це істота, котра постійно вирішує, ким-чим вона буде в наступний момент. Свобода це не те, що людина має, а те, чим вона є. Людина сама вирішує. Будь-яке рішення це таке рішення, а таке рішення завжди сприяє особистому формуванню .

Прийняття власного рішення акт не лише свободи, але й відповідальності. Свобода, яка позбавлена відповідальності, вироджується в уседозволеність.

Свобода це не що інше, як можливість жити відкрито, зберігаючи власну гідність, залишаючись впродовж усього життя самим собою. Це поняття є центральним при дослідженні визвольної традиції, яка в різних проявах присутня в кожного народу. Спільним у ній є те, що вона пропонує людям підтримувати один одного, щоб усунути перешкоди, які стоять на заваді індивідуальної та колективної свободи. Це дає можливість створити оточення, у якому ми можемо бути вільними й виразити себе.

А. Камю стверджує, “свобода справа пригноблених, і її традиційними захисниками завжди були вихідці з пригнобленого народу. У феодальній Європі ферментами свободи були общини, в 1783 році її панування, хай ненадовго, домоглися мешканці міст, а починаючи з ХІХ століття честь єдиної боротьби і за свободу, і за справедливість взяли на себе робітничі рухи, не вбачаючи в цих двох поняттях ні найменшої несумісності” [3, с. 132]. Визвольна традиція скерована на пошук балансу між особистим та соціальним, між індивідуальними та колективними обов’язками. Вільна людина в її розумінні є та, в якої всі активні прагнення мають можливість зреалізуватися.

Парадоксом є те, що й сьогодні продовжуючи обговорювати й відстоювати проблему свободи коли завойовуємо і використовуємо “владу над”, яка служить для придушення свободи. Можливо, це відбувається внаслідок неправильного уявлення людей про свободу.

Помилку в цьому можна відстежити щонайменше в трьох основних напрямах: а) осмислення свободи в термінах відсутності контролю як виключно негативне поняття; б) поєднання свободи з необґрунтованою теологічною доктриною свободи волі; в) використання практичних засобів досягнення свободи, у яких розділилися недоліки єдності: особистість і суспільство, громадянин і країна, воля та інстинкт, інше.

Тобто, впродовж історії люди послідовно намагалися бути вільними від речей, які вважали перешкоди. Ж. Ж. Руссо шукав визволення від цивілізації, Едвардс намагався приписати людській природі волю, яка повинна звільнити людину від усіх тілесних і духовних примусів, а Д. С. Мілл уявляв собі особистість, вільну від примусів громадської думки. Примітивізм і сама наявність таких поглядів щодо прагнення свободи відразу стають помітними на практиці. Хіба можна уявити індивіда, відрізаного від цивілізації свого часу, котрий має волю, відокремлену від його тіла, та існує в суспільстві, яке приймає до уваги лише власні погляди.

Отже, починаємо усвідомлювати: людина ніколи не може бути вільною від будь-чого, за винятком випадків у найбільш поверхневому значенні. Індивіди не можуть бути частинами природного всесвіту, цивілізації й суспільства і в той же час бути відокремленими від цілісностей, часткою яких є. Немає “один і багато”, є “багато окремих в одному”. Доктрина “свободи від” не тільки статична і заперечна, а також нераціональна і шкідлива.

Людська сутність не може порушити природу. Особи існують усередині природного оточення. Уся їх поведінка є функцією та відповіддю на численні стимули, які з’являються в тілі чи за його межами, і діють відповідно до законів природи, не завжди зрозумілих для людей.

Ми можемо бути вільними лише всередині схеми природи. Успішне людське коректування ніколи не є повністю “для” або “проти” природи, проте завжди частково “з”. Таким чином, ми можемо бути вільними від себе чи природних об’єктів, які оточують нас, а отже, єдиним видом свободи, який доцільно розглядати, є свобода “з”.

Лише розумні люди можуть бути вільними. Для досягнення особистої свободи наявність знань полегшує відкриття перешкод і дає інструментарій для їх усунення. Усвідомлення принципу бути “вільним з” сприяє свободі. Люди вільні в пропорції до тої кількості речей, яку можуть створити (це не отримання чогось нового з нічого) або винайти, з допомогою використання існуючого. Ми не відкидаємо старі форми поведінки на користь нових ми об’єднуємо старі з результатом, який виникає при застосуванні нових форм. Крок за кроком звільняємося від невідомого, переростаємо в свободу.

Щоправда, існують думки про те, що свобода може бути знайдена чи куплена з допомогою певного політичного або законодавчого прийому.

Одним із перших кроків на шляху до визволення є процес усвідомлення власної несвободи й того, що є перешкодою визволенню. Ми дотримуємося позиції звільнення, починаючи усвідомлювати, що бажаємо свободи і що заважає реалізації нашого бажання. Більшість перешкод до свободи створені самими людьми. У першу чергу це відбувається внаслідок неусвідомлення її прагнення. Відомо (щонайменше емпірично), що велика кількість прагнень, бажань та їх перешкод відбуваються внаслідок доведення, розкриття, спростування конфліктів на рівні свідомості. Тоді можемо твердити, що свобода це свідома поведінка.

Інший підхід ґрунтується на розумінні того, що людина стає вільною, відкриваючи для себе обмеження величини власних можливостей. Найбільше розчарування спостерігається, коли стає зрозумілим, що ідеал, за який повсякчас боролися, знаходиться за межами особистих можливостей. З іншого боку, якщо приймаємо життя таким, яким воно є, і починаємо експериментувати щодо поведінки в термінах можливих та реальних ідеалів, ми завжди усвідомлюватимемо зростання й відновлення.

Отже, у даному дослідженні оптимальним буде третій варіант, коли мета досягнення свободи буде знаходитись усередині сфери реальності й можливого. Обмеження свободи відбувається лише тоді, коли використані всі можливості в межах зростаючих можливостей. “Кожен важливий випадок задоволення старої потреби створює нову”, говорить Джон Дьюї. Тобто, кожне досягнення щодо впорядкування нашої свідомої поведінки призводить до нових можливостей.

Увага до джерел свободи, які знаходяться всередині людської особистості, не повинна закривати очі на той факт, що багато з тих сил, які поневолюють нас, є екологічними. Стара дискусія про протиставлення оточення й спадковості (або організму) втратили значення тепер, коли ми прийшли до усвідомлення, що організм середовище з двома частинами уніфікованого рівняння, які взаємодіють між собою. Оточення повинно бути динамічним, бо в статичному оточенні індивіди не можуть змінитися в напрямі до свободи. Ми зможемо прогресувати, приділяючи увагу організмові й оточенню водночас, а не кожному з них зокрема, або відношенню один до одного.

Почуття свободи приходить тоді, коли людина стає достатньо розумною, щоб аналізувати як себе безпосередньо, так і власне оточення. Будь-що набуває значимості завдяки співставленню з чим-небудь іншим. Отже, напрошується висновок, що свобода стає суттєвою, коли її розглядають відносно відповідних суб’єктів у реальному світі. Первинним є бути вільним від залежності. Динамічна свобода розвиває особистість у напрямку до радикальної, творчої активності, яка є основною функцією свободи.

Хто може вважатися вільним? На нашу думку, вільними є ті індивіди, котрі усвідомлюють свої сильні сторони й можливості, а також і власні недоліки й обмеження, котрі прагнуть знайти той спосіб життя, який може допомогти повністю реалізувати свої потенційні можливості; котрі прагнуть змінити власну поведінку відповідно до зміни в оточенні, у якому вбачають себе активним суб’єктом. Кожен з цих компонентів свободи залежить від рівня інтелекту і відображений в освітній термінології. Рівень інтелекту, зміст навчання, необхідні для вільного саморозвитку кожного індивіда, є різними. Свобода ніколи не може бути абсолютною. Ніхто з нас не є самодостатнім. Одна особа існує тільки у ставленні до іншої особи й оточуючого середовища. Людина є вільною лише усвідомлюючи певний рівень самоспрямування, яке є пропорційним до наших можливостей.

Дуже часто поняття свободи трактується, як поняття незалежності. Остання може бути зрозуміла лише в соціальних або політичних термінах. Вона втілюється в законодавчих документах, контрактах, формулюванні прав особистості. Незалежність визначає галузь, де існує можливість альтернативного вільного вибору.

Щодо свободи, то в Ісаії Берліна це почуття передбачає “відсутність перешкод до можливих альтернатив і діяльності відсутність перепон на дорогах, вздовж яких людина може наважитися ходити” Серед цих проблем, які можуть бути усуненими лише в результаті активної дії (бажано соціального характеру), є такі, які виникають у результаті бідності, хвороб, недостатнього освітнього рівня. Слід зауважити, що усунення перешкод для “можливих альтернатив і діяльності” може (у багатьох випадках) призвести до переважання меншості й закриття доступу до можливостей для більшості. Також відомо, що, навіть за наявності умов незалежності, багато людей не діють згідно з їхньою свободою. Вони ризикують стати іншими, поступаються, часто підкоряються.

Наступний тип зв’язку, навколо якого ведуться дискусії, це зв’язок між свободою та автономією. На думку багатьох учених, автономія є однією з первинних характеристик освіченої особистості. Бути автономним


следующая страница >>