asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3

Йому зробилося стидно. Фу, яке свинство!. Скинув картуз і витер піт з лоба. Невже він дійшов би до того? Очевидячки — ні. Хіба він може піти проти себе, проти усього, у що він вірив, з чим не таївся ні перед ким. Таких, як він, горстка, і що вони значать у великім процесі життя? Кілька засохлих листочків на зеленому святі весни. Натурально, з грядки цибулі вижить не можна, доведеться на старість служити. Дві маленькі кімнатки на передмісті. Стара сама готує їсти. Він ходить з кошичком на базар. Став самовар, Аркадій!. Справді, чи він вмів би наставить? Треба навчитись. Антоша та Ліда зароблять на хліб, вони молоді. А тобі. Мишко, доведеться забути про креми та смачні кісточки…

Дурна Мишка наче зраділа такій перспективі. Скакала йому на ногу і умастила землею штани. Але що там штани! Йому навіть приємно було уявляти себе убогим, забутим, стертим великим процесом. Він мученик і добровільно несе свій хрест… Чув, що його тіло приємно парує, дихання чисте і легке, а жаль до себе збуджує апетит. Такий молодий апетит і здоровий, що просто чудо! Чи догадаються тільки насмажити на вечерю молодих печеричок, так, як він любить: ціленькі облити сметаною добре і оживити зеленим пером цибульки… Треба було сказати Мотрі… Чорт побери! Завжди історії всякі збурюють йому кров, змушують грати. Але, властиво, чи було що навіть? Якісь похвалки фантастичні, дурні погрози. Вони розвіються зараз, коли побалакать з селом. Все буде, як було досі, тихо і мирно, бо щоб у нього хто зваживсь одібрать землю… У нього? Ха-ха!.

Мишко, аvanti!.

Однак вдома і не думали подавати вечерю.

Софія Петрівна чекала на нього на ґанку, і не встиг він навіть скинуть картуз, як вона напустиласьна нього:

Аркадій, ти маєш діти!

Під очима в неї чорніли круги.

Ну, маю, серце.

Тут не до жартів. Ти повинен до губернатора їхать…

Аркадій Петрович знизав плечима і одвернувся.

Треба прохати, щоб він зараз прислав козаків.

Вибачай, Соню, ти говориш дурниці.

А що ж, чекати, щоб мужики землю забрали?

Ну й заберуть. Земля до них належить.

Ти помішався на ліберальних ідеях. Коли ти вже затявся, я їх сама покличу.

Я не потерплю козаків в себе.

Без них не обійдешся.

А я зроблю скандал… Я не знаю, що зроблю… Піду в тюрму… На Сибір піду…

Аркадій, голубчик…

— …На каторгу піду, а не попущу…

Зрозумій же, Аркадій…

Але він не хотів розуміти. Розшумівся, як самовар, що ось-ось має збігати. Кричав, весь червоний і мокрий, тупав ногами і так махав руками, наче перед ним була не жінка, а навісні козаки.

Так з розмови нічого й не вийшло, тільки вечерю йому зіпсували. Тим більше, що забули засмажити печерички.

А де ж Антоша?

Його при вечері не було.

І з того, як змішалась Софія Петрівна, поясняючи щось нісенітне, як затиснула Ліда уста, він догадався, що од нього щось криють.

Але нічого не одповів.

Другого дня Аркадій Петрович прокинувсь в поганім настрої. Вже в тому, як Савка вніс воду і з грюком поставив на умивальник, а виходячи, ляснув дверима, він почув неповагу до себе.

«Знає, шельма, що мужики завтра одберуть землю, а з голодранцем нічого церемонії гнути…»

З’їв без апетиту сніданок і пішов по хазяйству. Обійшов сад, шпихліри, тепер замкнені, під якими підкасана Мотря годувала гусей, порожні удень хліви, звідки з глибоких чорних отворів йшов їдкий запах.

Хурман на подвір’ї мив фаетон.

Потому заглянув до стайні. Там тупали коні та жували обрік, а при дверях лежала велика купа старого гною. Біля неї, поклавшись голоблями на траву, дрімала мокра бочка з водою.

Ферапонте, зараз мені перекидати гній поза стайню! Наметав купи перед дверима, як на парад…

Хурман розігнув спину й стояв, тримаючи віхоть в червоних руках.

Слухаю пана.

«Властиво, се ні до чого, — подумав Аркадій Петрович, — але — сказав».

Повз двірську браму чвалав Бондаришин і, побачивши пана, вклонився.

«Ач, привітався, ледве підняв бриля, — скипів Аркадій Петрович. — Що я їм тепер! Я вже їм не потрібний…»

Хам! — кинув крізь зуби, дивлячись Бондаришину вслід.

Спустившись з ґанку, вирушав у щоденну плавбу сліпий адмірал під руку з своїм «міноносцем». Вони пройшли повз нього, не помітивши навіть.

«І той виступає сьогодні інакше, — подумав Аркадій. Петрович про «міноносця». — Радіє, бестія, певно, що більше не буде панів…»

Аркадій Петрович подався у поле, якось так, без мети. Набігла хмара. «А сіни возять!» — згадав з тривогою він. Великі краплі впали вже на картуз, на руки і на лице. Жито запахло. Думав, що треба вертатись, — і не вертався. І раптом теплі небесні води густо злетіли на ниви в тінях сизої хмари, але сонце зараз десь близько засвітило веселку, і дощ перестав. Важкі краплини загойдалися на колоссях, легенька пара знялася над нивами. Аркадій Петрович теж почав парувати. Але він не зрадів: йому більше вже хотілося хмар і дощу, ніж сонця. Чорт бери сіно, нехай пропадає!.

Так само без думки — для чого — вернувся знов на подвір’я. Хурман все ще порався з фаетоном. Купа гною все ще тулилась до стайні, тепер чорна і паруюча після дощу.

Аркадій Петрович аж затрусився од люті.

Ферапонте! Що я казав?. Десять раз повторяти? Марш мені зараз до гною!

Він навіть підняв ціпок і, трясучи ним, тицяв в напрямі стайні, поки здивований хурман ліниво брався за вила.

«Се він навмисне… — думав Аркадій Петрович. — Що буде завтра — побачимо ще, а сьогодні я ще господар».

В кабінеті він заспокоївся трохи. Скинув з себе верхню одежу і в сорочці ліг на кушетку.

«Дурниці. Чи варто так хвилюватись? Хіба не однаково, де лежатиме гній?»

Йому трохи соромно стало за Ферапонта.

Мовчки полежав, заплющивши очі.

«А тепер що?»

Одкрив очі і подивився на стелю.

Одповіді не було.

В венеціанське вікно лилося сонце широким потоком, в сизій муті його крутились пилинки, в їдальні гриміла посуда. Накривали до столу. Аркадій Петрович прислухавсь мимоволі, як стукали там чиїсь каблуки, пересувались стільці, тонко дзвеніла склянка. Все було як завжди, життя йшло буденним, звичайним темпом, і чудно думати було, що станеться якась переміна. Однак вона мусила статись. Се вливало двоїстість у його настрій. Знову збирав всякі тривожні дрібниці — нахабний вираз у Савки, Ферапонтову впертість, неувагу до нього стрічних селян, — і йому хотілось, щоб невідоме «завтра» прийшло нарешті й поставило гру, гостру й небезпечну. Як він буде завтра триматись? Буде стріляти і боронитись чи спокійно оддасть мужикам землю? Не знав. І в тому, що він досі сього не знав, помимо всяких теорій, таїлась цікавість неминучого завтра.

Вийняв годинник і подивився.

За десять дванадцята буде, — сказав наголос. «Значить, — подумав, — лишилось менше доби».

Завтра… Уявив собі раптом завтрашній ранок… Насуне з галасом на подвір’я ціла громада, верещатиме тонко жінота, здіймаючи сварку за землю… діти почнуть заглядати у вікна та лазить по ґанку, мов на своєму…

Ще раз вийняв годинник.

Минуло чотири хвилини.

Ху-ху!.

Піднявся з кушетки на розбитих старечих ногах і підійшов до вікна.

Далеко, аж до самого небосхилу, хвилювали ниви на вітрі, байдужі до того, хто володітиме ними, зроду звиклі до мужичих лиш рук.

За обідом Антоші не було.

І знов кабінет. Знов озивалась «дворянська кров», говорив розум, промовляло сумління, по-свойому кожне, а під всім тим тліла гостра цікавість, що буде і як воно буде. Заснував хату димок сигари, замережив поміст петлями кроків, наситив повітря думками, а все ж завтрашній день твердів у ньому, як куля, яку, не розрізавши тіла, не можна дістати.

Через подвір’я промчався Антоша, покритий пилом, на мокрім коні, і чутно було, як пройшов просто у хату Софії Петрівни, а в столовій тим часом лагодять їсти для нього.

«Вже небагато лишилось… ніч і кілька годин», — позирав на годинник Аркадій Петрович.

Тіні росли. Сонце збиралося сідати за стайню. Пастух пригнав з поля худобу. Корови поважно несли в обори своє голе рожеве вим’я та круті роги. Лошата стрибали на зеленім дворі.

«Невже завтра і се не моїм стане?» — з сумом подумав Аркадій Петрович і раптом почув, що Ліда говорить:

Ти не тривожся, тату, але…

Що таке? — обернувся він швидко до дочки. Вона стояла у дверях з блідим обличчям мадонни і скорбтно розтягала уста.

Не треба тривожитись дуже… прийшли козаки…

Як… козаки?

Губернатор прислав… Стоять на дорозі… Аркадій Петрович аж одхитнувся. Кров раптом залляла йому обличчя, навіть лисину запалила, а серед того пожару біліли жовтаві вуси і сердито плавали очі, сиві, злинялі, як два замерзлі озерця.

Що ж се таке? Я не просив… А, розумію, се проти мене змова… Чорт… я не попущу… Покликать Антошу…

Він навіть руку підняв, суху, панську і білу руку, якою наче збирався побити Антошу.

Я думаю, що… — розгубилась налякана Ліда. Вона щось хотіла казати, щоб заспокоїти батька, але він бігав, як роздратований півень, що б’є себе крильми і витяга шию перед завзятим боєм:

Подать Антошу!

Запорошений й впрілий, на розбитих сідлом ногах, став в дверях Антоша. За ним ховалась стривожена мати.

Ти навів козаків?

Я чи не я, се, тату, не важно, — засюсюкав Антоша, розкарячивши ноги в офіцерських штанах.

Ага! Не важно… Ну, добре. Так я ж вам покажу… Я прожену їх швидко… Пустіть! — кричав він на всіх, хоч його ніхто не тримав, і бігав по хаті, наче зовсім утратив розум.

Аркадій… заспокойся, Аркадій… — благала Софія Петрівна, розставляючи руки у дверях. — Ти ж бачиш: ніч, люди йшли стільки, стомились, голодні, мужики їх не приймають в село… як же так можна…

А! Що мені люди… хороші люди!. У мене — і козаки… Пустіть мене зараз…

Але ж, тату, мені здається, що… — вмішалася Ліда.

Прогнати не трудно, — перебив Ліду Антоша, — тільки що вийде з сього… Паші в селі тепер не дістанеш, та й мужики добровільно не дадуть… хіба грабувати будуть… Коли ти сього хочеш, то проганяй…

Ах, бідні коні, — зітхнула Ліда, — що ж вони винні…

Що ти сказала? — спинився проти неї Аркадій Петрович, піднявши брови.

Я кажу, тату, що коні не винні…

Їх би можна поставить на ніч під намет коло стайні, — обізвався Антоша.

І дати оброку… не збідніли б од того… — додала Софія Петрівна.

Залишіть, прошу, свої ради при собі! Мені їх не треба… — носився по хаті Аркадій Петрович, хапаючи голову в руки. — Я і сам знаю, що коні не винні, — спинився він коло дочки. — Се ти правду сказала. Коні тут ні при чім… ну, і що ж з того?

Але він був уже непевний, вже наче зів’яв. Кров одступила на місце, вуси зіллялись з лицем, очі втратили твердість холодного льоду, там вже світилось щось покірне і винувате, коли підняв їх на сина.

Завагався хвилину і несподівано запитав:

А стане ж у нас оброку?

Я розстараюся вже… І сіно маємо свіже.

Не чекаючи далі, Антоша зник в сінях.

Навести козаків!. — знизав плечима Аркадій Петрович, знов заходивши по хаті. — Я… й козаки!. Хто б сьому повірив?.

В його руках вже не було таких гострих, як перше, ліній.

Гнів зірвався, мов морська хвиля, що встала зразу в зеленій люті, а далі слизнула і з легким шипінням поповзла піною по пісочку.

Крізь одчинені двері доносилось іржання голодних коней, що вступали у двір, і бряжчало оружжя на козаках.

* * *

«Страшний день» починався зовсім не страшно. Під вікнами бились і цвірінькали горобці, сонце встало таке веселе, що сміялись вікна, стіни і навіть постіль, де спав Аркадій Петрович. Ще не одягшись, він підбіг до вікна. Тепле повітря м’яко штовхнуло його у груди, а очі зразу спочили на довгім ряді кінських блискучих задів. Кремезні козаки, в одних кольорових сорочках, чистили коней, і сонце грало на їх голих по лікоть руках, на засмалених шиях, на розлитій навколо воді.

Він дивився на сонце, на свої ниви, на масу ніг, кінських й козацьких, що однаково сильно тупали в землю, вбирав у себе гамір пташок, форкання коней, грубі лайки войовників і раптом почув, що він голоден.

Савка! — гукнув він на цілу хату. — Принеси каву!. — І шуснув назад у постіль, щоб ще хоч трохи поніжить старече тіло.

А коли Савка приніс, він любовно поглянув на пахучий напій, понюхав теплий ще хліб і вилаяв Савку, що кожушок на сметанці занадто тонкий.

Мишка солодко спала, звернувшись клубочком в ногах на постелі.

Березень 1912, Капрі. 


<< предыдущая страница