asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 2 3 4 5
Національний суверенітет – це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостями розпоряджатися власною долею. У внутрішньому житті національний суверенітет проявляється у праві даного народу обирати тип державності, форму правління, створювати уряд, встановлювати кордони, розпоряджатися ресурсами, здійснюіати економічні, соціальні, культурні перетворення. У зовнішніх стосунках суверенітет нації полягає в її незалежності, свободі волевиявлення, виборі таких форм взаємозв’язків з іншими народами, які вважаються бажаними і прийнятними для даної нації. Сучасною формою міжнародного визнання правомірності претензій окремих націй на суверенітет є проголошення права націй на самовизначення і утворення самостійних держав, що є одним з наріжних статутних положень ООН.
2. Національна держава як засіб політичного самоствердження

націй і захисту національних інтересів

Прагнення націй до самостійного державного існування є найстільки розповсюдженим і незаперечним, що воно увійшло в означення самої нації: нація є тим суб’єктом історичного процесу, якому прислуговує створити самостійну державу. “Навіть якщо дана етнічна спільнота не має своєї держави, навіть якщо вона її не мала в минулому, їй належить право створити таку самостійну національну державу”26.

Національна держава, тобто власна держава певного етносу, народу, що збудився до політичного життя, трансформує етнос в цілісний етнополітичний організм, здатний відстоювати свою гідність, і свої інтереси, і своє світобачення (національну ідею) серед інших народів. Вона надає нації нової якості, завершуючи процес її етнокультурної консолідації і започатковуючи процес національної консолідації на державній основі. Національність громадян починає визначатись не стільки етнічним походженням (яке залишається важливим у культурному відношенні), скільки державною приналежністю.

Саме такий спосіб національного державотворення – на засадах громадянства, а не етнічності, вважав найбільш перспективним Вячеслав Липинський. Його намагався притримуватися і перший президент України – Леонід Кравчук. А Іван Дзюба, осмислюючи уроки першого року незалежності, писав: “Можливо сьогодні відбувається формування нової якості української нації – на принципі державності, а не етнічності. Консолідуючою ідеєю в цьому процесі стає ідея України, як вітчизни всіх громадян, які пов’язали свою долю з Українською землею і причетні до творення на цій землі суспільства, що відповідальне за продовження глибокої історичної традицїї, і водночас за пов’язання цієї традиції із стратегією світового історичного розвитку.

Така Українська національна держава дотримуватиметься принципу національного інтересу та національних пріоритетіву державному, а не етнічному значенні – як це властиво сучасним розвиненим демократичним державам”27.

Отже, поняття національної держави не можна плутати з поняттям “націо”, або “етнократії” – держави, в якій влада перебуває в руках лише однієї, корінної нації, а інші етно-національні групи усунені від державного управління або їх доступ до влади обумовлений певними вимогами щодо їх політичної позиції, тобто держави, де існує етно-національна нерівноправність.

Національна держава – це таке політично організоване в межах певних кордонів суспільство, яке утворилося внаслідок політичного самовизначення окремого етносу (або в деяких випадках поліетнічного народу), що консолідується в політичну націю, здобуває незалежність і створює сувернну владу на своїй етнічній території. Національна держава може (якщо складаються для цього умови), але не мусить бути моноетнічною. Вона має можливість вирішувати всі проблеми етно-національних стосунків на засадах правової демократичної держави і лише в цьому випадку дістає підтримку світового співтовариства.

З урахуванням ролі етнічного чинника в їх утворенні і функціонуванні, національні держави поділяються на два види (дивю табл. 4): національні моноетнічні, які скоріше є винятком, ніж правилом (Японія, післявоєнна Німеччина), та національні поліетнічні (їх І. Дзюба назвав державами з багатонаціональним складом населення). Вони переважають серед розвинених держав Європи, але є й на інших континентах. У свою чергу ці держави розпадаються на два підвиди: такі що формуються на поліетнічній основі від самого початку (тип “плавильного казана”), і такі, де ініціатором і основним носієм державності на перших порах виступає один етнос, поволі консолідуючи інші етно-національні групи в політичну націю на засадах громадянства.

Поряд з національними існують багатонаціональні держави, де нації прив’язані до своїх етнічних територій, інколи мають певну форму державності з обмеженим суверенітетом, але творять одне суспільство з певним суспільним і політичним ладом, мають єдині зовнішні кордони і представлені на міжнародній арені центральним урядом. Серед багатонаціональних держав виділяємо імперії, створені однією нацією з застосуванням сили, та федерації – більш або менш добровільні об’єднання народів під одним державним “дахом” із збереженням деяких атрибутів власного суверенітету. На принципах федералізму можуть бути організовані і національні держави, навіть моноетнічні. Тут може утвердитись адміністративно-територіальна федерація.

Становище національних меншин у кожному з цих типів держав залежить не від того, національні вони чи багатонаціональні, а від змісту етнополітики, що розробляється відповідно до природи пануючого в ній політичного режиму. Україна з самого початку незалежного існування, взяла курс на демократичне розв’язання міжнаціональних проблем всередині країни і у відносинах з колишньою метрополією, що дозволило їй уникнути загострення міжнаціональних суперечностей та перетворення їх у збройні конфлікти. І це визнано Радою Європи і іншими міжнародними організаціями. Найскладнішою проблемою залишається Крим – складова частина України, сьогодні заселена на 2/3 росіянами, що творять в Україні найчисленнішу національну меншину, але в минулому – етнічна територія кримських татар, депортованих сталінським режимом під час другої світової війни. Повернення татар та інших депортованих народів Криму на свою історичну батьківщину, розвиток півострова як поліетнічного автономного утворення в складі України, рівноправний розвиток усіх мов і культур, побудова ефективної економічної структури – таким бачать демократично настроєні політичні сили України майбутнє Криму.

3. Принцип самовизначення націй: логіка

ідеї і суперечності її практичного втілення

Вважається, що ідея національної держави та права кожного народу на її ство­рен­ня на своїх етнічних землях з’явилася в кінці ХVIII ст. в Західній Європі. Однак по­лі­тична діяльність Пилипа Орлика, гетьмана українських козаків у вигнанні, якого було об­рано на цю посаду після смерті І. Мазепи, змушує віднести її до більш ранніх часів. Ке­руючись принципами національного суверенітету, самовизначення народу та його при­родного права на створення незалежної держави на своїй етнічній території, П. Ор­лик розсилав послання європейським монархам і закликав їх підтримати Україну в її бо­ротьбі проти Польщі та Росії, не ігнорувати її державницьких устремлінь. Правдопо­діб­но, що грунт для позитивного сприйняття цих закликів на той час ще не був достатньо підготовленим.

В політичну практику принцип самовизначення націй почав впроваджуватись дійсно з кінця XVIII ст. Коли тринадцять Північно-Американських штатів оголосили війну Англійській короні в 1775 році, вони апелювали до права народів самим вирішу­ва­ти свою долю, обирати й знімати уряди, вступати в стосунки з іншими народами. Фра­нцузька революція 1789-94 років поставила знак рівності між поняттями нації (natio) і національного суверенітету, з одного боку, і народу (populus) та народного су­ве­ренітету, з іншого. І все ж, протягом деякого часу ці ідеї все ще залишалися над­бан­ням тільки революційної частини людства. Монархи ж, що зібралися на Ві­ден­сь­кий кон­грес 1815 року, щоб встановити кордони після перемоги над Наполео­ном, розселен­ня націй до уваги ще не брали.

Ситуація, проте, змінилася до кінця ХІХ століття. Боротьба за об’єднання Німеч­чи­ни, Італії, Польщі, що базувалася на прагненні цих народів втілити в життя лозунг “од­на культура – одна держава”, вплинула на суспільну свідомість, і міжнародне спів­то­вариство почало прихильніше ставитись до права націй на утворення окремих дер­жав. Важливою ознакою легітимності тієї чи іншої держави було визнано те, чи має во­на своєю основою націю. В галузі політичної теорії, тим часом, набула поширення ідея, що утвердження національних держав є неодмінною умовою демократії та що націона­лізм (як рух за створення таких держав) є прямим продовженням лібералізму (руху за свободу особи). Якщо 1815-1848 роки були добою національного пробудження, то 1848-1871 роки – добою національного ренесансу в Європі28.

Офіційне визнання принципу самовизначення народів пов’язують з періодом за­кінчення першої світової війни, утворенням Ліги націй і теоретичною та політичною діяльністю американського президента Вудро Вільсона. У 1918 р. Вільсон запропонував вирішувати всі міждержавні територіальні спори, виходячи з принципів максимального задоволення чітко окреслених національних прагнень щодо територій та врахування границь розселення етносів. Це повинно було зменшити ймовірність територіальних сварок у майбутньому. Багато сучасних дослідників вважає­, що мета, яку мав на увазі В. Вільсон, пропонуючи дотримуватись принципу самовизначення націй, не була досяг­ну­та, а дехто навіть вказує на цей принцип як на причину виникнення нацизму в Ні­меч­чині (що, звичайно, є великим спрощенням, бо одним фактором в даному випадку на­магаються пояснити явище, що виникло внаслідок взаємодії великої групи факторів). Як би там не було, сьогодні важко собі уявити, яким чином врегульовувались би між­на­родні суперечки в 20-му столітті – столітті розпаду світових імперій, якби принцип са­мовизначення народів не був підтриманий міжнародними організаціями і окремими дер­жавами вже на початку розгортання цих процесів.

Після другої світової війни, коли великого розмаху набула національно-визвольна боротьба в Азії, Африці і Латинській Америці, принцип самовизначення народів досяг­нув піку своєї популярності і впливу. Його застосування Організацією об’єднаних націй допомогло утведитись, вистояти в нерівній боротьбі багатьом молодим державам, навіть якщо вони були одиницями з порівняно невеликим економічним і політичним потенціа­лом; сприяло консолідації на політичній основі тих народів, які перебували на до­на­ціо­на­льній стадії розвитку. Щоправда, кордони між новоутвореними державами, особливо в Африці, не завжди базувалися на чесному дотриманні принципу самовизначення. Іно­ді вони повторювали адміністративні кордони колоніальних часів, роз’єднуючи близь­кі за культурою етноси і племена і з’єднуючи далекі. Зрозуміло, що це не сприяло ста­біль­нос­ті у стосунках між сусідніми молодими державами. Однак причиною кон­флік­тів у цих випадках були не принципи “національної держави” та самовизначен­ня, а порушен­ня у їх застосуванні.

В кінці 80-х – на початку 90-х років ХХ ст. принцип самовизначення народів зно­­ву набув актуальності у зв’язку з розпадом СРСР та інших “соціалістичних федера­цій”. Спираючись на нього, проголосила свою незалежність і Україна. Зробити це в юридичному плані було порівняно легко, оскільки УРСР, як і всі інші союзні республі­ки колишнього СРСР, де-юре були суверенними державними утвореннями, з конститу­цій­ним правом виходу з Союзу, яке на практиці, щоправда, всіляко придушувалось. Ве­личезний апарат органів державного примусу за часів радянського тоталітаризму пра­цю­вав на те, щоб ніхто не смів навіть говорити вголос про це право. Однак систем­на криза тоталітарної системи, лібералізація режиму за часів М. Горбачова дозволили націям, які на той час уже були державними, формально скористатись своїм правом на само­визначення. Це право юридично гарантувалося їм як міжнародними політико-правовими документами, так і Конституцією СРСР.

Аналізуючи шлях до незалежності, пройдений українською нацією в ХХ ст., слід пам’ятати, що акт самовизначення вона здійснила двічі: к 1918 і у 1990-91 роках. Саме в тому році, коли американський президент В. Вільсон проголосив право народів на са­мовизначення наріжним каменем будівництва післявоєнних міжнародних стосунків, мо­ло­да українська держава – УНР своїм IV Універсалом заявила про повну незалеж­ність від Росії. Між цією датою і проголошенням незалежності України в 1991 році був Союз­ний договір 1922 року, що виявився більшовицькою пасткою для народів, котрі в час роз­валу царської імперії здобули більшу або меншу свободу. І те, що на його основі бу­ли утворені “республіки”, котрі підготували грунт для майбутнього проголошення неза­лежності (сформувавши політичні еліти, визначивши кордони тощо) зовсім не означає, що ці народи завдячують більшовикам теперішньою можливістю утворити держави. Ад­же націоналізм в СРСР був найтяжчим злочином, а інтеграція економік перевищила всякі раціональні межі. Це деформувало і національну свідомість і економіки країн, що намагаються тепер вдруге стати на власні ноги – в умовах, в деяких аспектах сприят­ли­віших, а в деяких – набагато складніших, ніж у 1918 році.

Національна українська держава, підвалини якої були закладені в 1990 (а не в 1991) році, не є нічиїм подарунком українському народові. Вона лише підтверджує пе­ре­дбачення Володимира Винниченка, виведене ним із факту існування СРСР. Винни­чен­ко писав, що українська державність, створена народом, всією українською нацією в про­­це­сі великого перевороту в Росії, є. Вона ще не може задовільнити потреб на­ціо­наль­­ного відродження, бо не є самостійна, не незалежна, опанована Росією, понівечена, по­ка­лічена, пограбована, замучена. Але вона живе, вона береже в собі сили, які неви­раз­но тримають в собі ідею самостійності і які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити цю ідею. Саме цей вибух і стався в 1990-1991 роках.

Деякою мірою проголошенню незалежності України сприяли події в Москві, особ­­ли­­во сумнозвісний серпневий “путч” 1991 року. Однак ніякого “путчу” не було б, як­би українські керівники підписали Ново-огарьовський проект нового союзного дого­во­ру. Та вони цього не зробили, бо на той час уже було пройдено значний шлях в нап­рям­ку державної незалежності України. Важливою віхою на цьому шляху була Дек­ла­ра­ція про державний суверенітет України, прийнята 16 липня 1990 року. В ній ствер­джу­валось невід’ємне право українського народу на самовизначення і створення дійсно су­ве­ренної національної держави, а суверенітет трактувався як верховенство, само­стій­ність, повнота і неподільність влади в межах державної території, незалежність і рівно­прав­ність у стосунках з іншими державами. Декларація містила статті про захист прав особи і національних меншин та інші демократичні положення.

Прийняття Декларації Верховною Радою, стійке дотримання її положень Прези­ден­том та іншими представниками України під час переговорів у Москві, свідчило, що в Укра­ї­ні сформувалася політична еліта і що її значна частина готова нести “тягар” неза­леж­ності. Голосування 1 грудня 1991 року підтвердило достатньо високий рівень кон­со­лі­дованості і політичної мобілізації українського народу (включно з національними мен­ши­нами). За своєю територією, економічним та інтелектуальним потенціалом, етнічним складом населення (72,7% – українці) Україна також має всі підстави претендувати на самостійний розвиток. І це було визнано світовим співтовариством дуже швидко. Не ос­тан­ню роль відіграло й те, що політичні діячі України демонстрували демократич­ність, неконфронтаційність, вміння йти на компроміси, що певною мірою гарантувало без­кон­ф­ліктність процесу “розлучення з імперією”, переконувало керівників інших держав, що самовизначення українського народу та створення ним національної держави не бу­де здійснюватись коштом миру, спокою і благополуччя інших народів.

Україну можна розглядати, інакше кажучи, як позитивний зразок самовизначен­ня і утворення національної держави. В багатьох інших випадках формування перед­умов для незалежності йде менш сприятливо і тоді національна дер­жа­ва не може роз­гля­датися як єдино можлива форма політичного самовизначення на­цій. Більш при­дат­ною може виявитись автономія – культурно-національна, тери­то­рі­аль­на або політична. Політична автономія характеризується найбільшим обсягом повноважень, наявністю конституції і інших атрибутів державності. Культурно-національна годиться для розсія­них народів, що не проживають компактно на певній території; територіальна – для ет­ніч­но-змішаних регіонів або коли політична автономія є неприйнятною через загрозу на­ростання сепаратизму.

Вибір може бути зроблений і на користь федеративного об’єднання з іншими народами. Ідея входження України в федеративний союз з іншими народами (з усім слов­’янством або з Росією) була популярна серед українських теоретиків з націо­наль­но­го питання і громадсько-політичних діячів протягом ХІХ – початку ХХ ст. Її при­хиль­ни­ка­ми, серед інших, були М. Грушевський та В. Винниченко. На цих позиціях до пев­но­го часу їх утримували два міркування: 1) про неможливість остаточно відірватися від Ро­сії як сильної, мілітаризованої держави; 2) про те, що в Росії мають зрештою пе­ре­мог­ти демократичні тенденції в національних відносинах, які зроблять відокремлення не­потрібним. До деякої міри ці сподівання були пов’язані з тим, що діячі українського національно-визвольного руху були соціалістами (пізніше – й комуніста­ми) і поділяли властиві цим рухам ілюзії щодо первинності соціальних і вторинності на­ціональних проб­лем. Частина цих ілюзій була розвіяна подіями І світової і громадян­сь­кої війни в Російській імперії, частина – більшовицькою національною політикою, а потім – наро­стан­ням фашизму і ІІ світовою війною. Проте й сьогодні, принаймні теоретично, не мож­на виключити можливості створення життєздатних федеративних об’єднань у май­бутньому.

Форма політичного самовизначення (незалежна національна держава, автономія в складі іншої держави, федеративний союз) надзвичайно важлива проблема, при вирі­шенні якої мають бути враховані такі чинники:

  1. економічний та культурно-освітній потенціал нації, її здатність нести “тягар самостійності”;

  2. менталітет народу, рівень його національної свідомості та наявність державницьких устремлінь;

  3. сукупність внутрішніх і зовнішніх умов державотворення, які уможливлять або, навпаки, заблокують цей процес. Розкол всередині нації (Ольстер, Таджикистан, Гру­зія), або вороже оточення, або економічна блокада (Вірменія) можуть призвести до кри­вавих конфліктів і поставити під загрозу саме існування національної держави;

  4. необхідність дотримання нацією, що самовизначається, пануючих у світі принципів політичних відносин всередині країни і на міжнародній арені (таких як гарантії прав людини, захист нацменшин, непорушність кордонів тощо).

На шляху самовизначення націй, утворення ними окремих держав зустрічається немало й інших руднощів і суперечностей, для врегулювання яких людство поки що не виробило загальноприйнятих механізмів. Назвемо декотрі з них.

Коли в XVIII ст. зародилась ідея самовизначення націй і створення національних держав, етноси, як правило, проживали компактно, займаючи чітко визначену терито­рію. За таких умов можна було проголошувати, як це зробив швейцарський вчений і політичний діяч Блюнчлі, що кожна нація не тільки має право утворити окрему держа­ву, а й повинна це зробити. “Нехай у світі буде стільки держав, скільки є націй”. З роз­витком індустріального суспільства обставини самовизначення змінилися: посили­лась міграція людей різних національностей, заселення територій у більшості країнах стало строкатим в етнічному відношенні.

Етнічне черезсмужжя загострює проблему міжетнічних стосунків в країнах, де ство­рюються національні держави, особливо, якщо при цьому наголошується на пріори­тетності інтересів корінної нації, коли політична нація формується на засадах етніч­нос­ті, а не громадянства. Тому міжнародне співтовариство дуже уважно слідкує за цими проблемами, відмовляючи у підтримці тим націям, які порушують права націо­наль­них мен­шин. Хоча, як показує досвід, чим більшою і впливовішою є країна, безпосередньо втягнута в міжнаціональний конфлікт, тим менш імовірною стає роль міжнародних ор­га­нізацій у його розв’язанні.

Проблеми, що ускладнюють процес самовизначення і ставлять під сумнів саму цю ідею, виникають також у випадках надмірного захоплення “правами нації” і недо­оцін­кою прав окремої особи. Існує навіть думка, що національні держави проклада­ють шлях до тоталітаризму і порушення прав людини.

Російські великодержавники, зокрема, стверджують, що “найстрашніші диктатор­сь­кі режими появляються якраз скоро після здобуття незалежності”29. Але чи так це насправді? Адже не тільки В. І. Ленін писав, що боротьба націй за самовизна­чен­ня є складовою частиною світового загальнодемократичного процесу. Цієї ж думки дотриму­ється американський політолог З. Бжезінський та багато інших.

Російський політичний діяч, член Тимчасового уряду і керівник ряду терактів та антибільшовицьких заколотів есер Борис Савінков писав: “Не перший день ясно, що істинний демократизм полягає в утвердженні не лише своєї, але й чужої свободи. Але чи багато росіян, котрі не обурюються “зрадою” Литви чи Кубані?” І далі: “Якби я був українцем, якби я бачив у Москві завжди і за всіх режимів одне і те ж невизнання моєї свободи, одне і те ж заперечення моїх природніх прав, я б, звичайно, відокремився від Російської держави, я б, звичайно, став самостійником”.

Отже, демократизм процесу самовизначення націй – у наданні свободи народам. А свобода окремої особи забезпечується демократичним режимом влади, який автома­тич­но не гарантований усім національним державам, але ще менше притаманний ім­пе­рі­ям. Що ж до жахливих диктатур сучасності, то чи знає світ щось жахливіше, ніж дик­та­ту­ри Сталіна, Гітлера, котрі перемогли і трималися не на хвилі боротьби за дер­жав­но-національну незалежність, а на хвилі надмірних імперських амбіцій, прагнення до на­ціо­наль­ного, расового та класового панування.

Звичайно, молоді національні держави, що утворюються на уламках імперій, не ста­ють одразу взірцем демократизму. У кожної з них свої можливості і свої проблеми, своє минуле і своє майбутнє. Питання однак полягає не в тому, чи можливий неде­мок­ратичний шлях розвитку національних держав, а в тому, чи можливі демократичні імперії. Досі історія давала негативну відповідь на останнє питання і немає ніяких підстав вважати, що наприкінці ХХ століття ситуація корінним чином змінилася.

До об’єктивних труднощів, на які наштовхується процес самовизначення народів, належать також суперечності між основоположними принципами, за якими живе сучасне світове співтовариство, а саме: між принципом самовизначення, який передбачає право народів на відокремлення і утворення самостійних держав, з одного боку, і такими принципами міжнародних відносин як збереження територіальної цілості держав, непорушності їх кордонів, невтручання у внутрішні справи один одного і т. д. Компромісне узгодження цих принципів не завжди є ефективним з точки зору безконфліктного розв’язання суперечок. А надання переваги тому чи іншому принципу з цієї сукупності не завжди є справедливим стосовно конкретних народів (взяти за приклад хоча б проблему Чечні). Тому світове співтовариство часто є нерішучим і з-поміж усіх підстав самовизначення націй на перший план ставить дві:

  1. життєздатність майбутньої політичної одиниці (держави, автономії і т. д.);

  2. її спроможність вирішувати свої проблеми неконфліктним способом.

Якщо ж ці здібності новоутворюваної держави ставляться під сумнів, то інші держави і міжнародні організації утримуються від втручання або й стають на бік сильного. Вони вважають, що сила гарантує стабільність, хоч насправді це не завжди так.

Отже, і наприкінці ХХ ст. проблема самовизначення націй, вперше сфор­му­льована більш як 200 років тому, залишається актуальною. Але ставлення до неї є неоднозначним. У зв’язку з труднощами, які супрводжують процес утво­рен­­ня незалежних національних держав, ентузіазм щодо ідеї само­­визначення дещо впав. Стабільні західні демократії займаютьпозицію здорового егоїзму, обе­рі­га­ючи свій мир і спокій, не бажаючи, щоб після розпаду останньої з імперій під назвою СРСР, черга підйшла до них. Адже і в цих країнах національні мен­шини не завжди бажаютьзадовільнятись своїм статусом і вимагають де авто­но­мії, а де і незалежності. Цікавим і новим є той факт, що навіть ті держави, які утворились як наслідок застосування принципу самовизначення, тепер, голосуючи в ООН, від­дають перевагу принципу збереження територіальної цілісності держав перед прин­ципом самовизначення націй.

Національна держава як модель, що стала протягом ХХ ст. світовим яви­щем, нормою, а не винятком, також не завжди зустрічається з розумінням. Її зви­нувачують у тому, що вона є не настільки сильною, як були, скажімо, імперії, і тому не завжди здатна тримати під своїм контролем національні пристрасті, особливо коли це стосується ворогуючих націїй; що її претензії на встановлення спрведливих етнічних кордонів не справдились, бо кордони всеодно йдуть вроз­різ з чиїмись інтересами і є несправедлавивми для інших народів; що сама поста­новка питання про національні держави в кінці ХХ ст. є запізнілою, бо сві­това ци­ві­лізація стоїть на порзі повної інтеграції не лише економік, але і політичних систем, а тому нації і національні держави вже стали анахронізмом; що врешті-решт утворення національних держав згідно принципу “одна культура – одна держава” перетворюється в безглузду нескінченність, тому що в принципі не можна створити стільки держав, скільки в світі є культур, що це тільки стимулює націоналізм і національний екстремізм.

Критика на адресу національної держави нерідко супроводжується ідеа­лі­за­цією імперій, і не лише в про-імперській, великодержавно-реваншистській пу­блі­цистиці (на зразок статті Едіка Лімонова “Імперський інстинкт”30), але й у працях респектабельних вчених Е. Геллнера, Р. Осборна та інших. Не будемо дис­куту­вати по кожному з висунених аргументів. Скажемо лише, що сама історія вирішила питання про місце національних держав в організації людськго спів­життя. Їх утворення йшло паралельно з розширенням демократії і до них можемо застосувати той же самий вислів, який У. Черчіль застосував для оцінки демо­кра­тич­ної форми правління: так, національні держави мають багато вад, вони далекі від досконалості, але нічого кращого людствопоки що не придумало. Інтеграція успішно відбувається тільки на добровільній основі, тільки при умові великої вза­єм­ної поваги і тільки поміж націями, впевненими у тому, що їхньому існу­ван­ню як культурно-політичних індивідуальностей ніщо не загрожує. Перекро­юван­ня кордонів зовсім не є новацією, пов’язаною з прагненням створити націона­ль­ні держави. Воно існує відтоді, відколи мснують кордони поміж державами, і чи не всі війни виникали, передусім, з бажання “посунути” кордони, примножити володіння, “приструнити” сусідів. Принцип етнічності при визначенні кордонів держав якщо і не став стабілізуючим фактором, то принаймі стримуючі функції він виконує. І якою б не була ностальгія за часами імперій (завжди знайдуться люди, які надають перевагу чомусь великому й сильному), не можна ідеалізувати їх настільки, щоб забути, що саме імперські зазіхання, прагнення панувати над іншими народами, ділити володіння були причинами двох великих і страшних світових воєн ХХ ст. і незчисленної кількості воєн в попередні століття і тисячо­ліття. Отже, якщо національні держави й не змогли забезпечити стійкий мир, стабілізувати життя у світі, то імперії в цьому питанні зовсім не є для них аль­тер­нативою. Та й питання для політолога сьогодні стоїтьне так: бути чи не бути національним державам. Історія вже відповіла – бути. А от як зробити їх демо­кра­тичними, толерантними, як блокувати можливі вибухи ірраціональної енергії, що міститься в колективній національній підсвідомості, над цим ще варто подумати і вченим, і політикам.
4. Націоналізм: сутність і різновиди
Формування націй та утворення національних держав невіддільне від по­нят­тя націоналізму. У вузькому значенні, націоналізм трактують як “стемління нації, чи, скоріше, національної еліти до держави”, “просто прагнення мати державу” (А. Мотиль). Такий підхід поділяє багато спеціалістів з національних про­блем (особливо в США), що дотримуються політичного розуміння нації. Ло­гіч­ним висновком з цього підходу є думка, що “націоналізм як такий завер­шу­єть­ся із здобуттям держави”.

Широка інтерпретація поняття націоналізм притаманна авторам, які розглядають націю як етнічну або етно-політичну спільноту. Вона відображена, наприклад, в працях Е. Сміта, котрий акцентує увагу на трьохзначеннях цього терміну. В першому варіанті поняття “націоналізм” характеризує увесь суспіль­ний процес формування націй і національних держав (спочатку в Європі, потім у всьому світі). В цьому випадку термін “націоналізм” тотожний поняттю “націо­наль­не відродження”, охарактеризованому вище. Друге значення “націо­наліз­му” стосується формування національних почуттів, національної свідомості, націо­наль­ної солідарності, тобто близьке до поняття патріотизму. Третє значення сто­су­єть­ся розвитку і впливів ідеологізованих рухів, що консолідують певні групи людей зі спільними ознаками, котрі прагнуть (хоча б у своїй меншості) до стату­су нації. Тобто, мова йде про суб’єктивний фактор у формуванні націй, про ідей­но-політичні рухи та об’єднання, що ставлять собі за мету окреслити цілі і завдання нації при допомозі ідеології. Це значення націоналізму найближче до його характеристики як руху за власну державність, але воно меншою мірою пов’язує націю з політичною формою її зрілого функціонування. В усіх трьох значеннях націоналізм трактується як суспільний процес ( I, II варіант), або як суспільний процес (III, вужчий варіант), пов’язаний із становленням нації, в який органічно вплетена національна свідомість і її складова частина – ідеологія націоналізму.

Рух і ідеологія – це ті два аспекти і два значення націоналізму, з якими нам постійно доводиться мати справу, аналізуючи політичну ситуацію в посткомуністичних державах. Причому для одних це явище абсолютно позитивне, бо його ототожнюють з патріотизмом, для інших воно абсолютно негативне, бо йому, відповідно до “марксистсько-ленінської” традиції надають змісту, що характерний лише для крайніх форм цієї течії: національного екстремізму або шовінізму – і протиставляють інтернаціоналізму або загальнолюдським цінностям. В суспільно-політичній літературі радянських часів націоналізм трактувався як пропаганда виключності, як вивищення своєї нації над іншими, намагання закріпити певні принципи для неї, як ідеологія і політика, що веде до роз’єднання, протиставлення народів, до міжнаціональної ворожнечі.

Насправді, поняття націоналізму в його узагальненому вигляді не містить в собі ні позитивної, ні негативної оцінки; воно є констатуючою, а не оцінюючою категорією, яка свідчить, що є певний етнос (нація), який усвідомив свої інтереси, вийшов на арену по­літичних змагань і теоретично обгрунтував свої прагнення. З точки зору політології, будь-яка ідеологія – це не що інше, як теоретичне обгрунтування цілей і цінностей гру­по­вий суб’єктів політичного процесу. Ідеологія націоналізму обгрунтовує цілі і цінності кон­кретної нації, коли та виходить на шлях державотворення, наголошує на пріоритет­нос­ті націо­нальних завдань. Якщо ці завдання адекватно відображені в ідеології націо­на­ліз­му, якщо вона (ця ідеологія) не замикається виключно на принципі національ­нос­ті, то її консолідуюча і мобілізуюча функції носять конструктивний, пе­ре­тво­рюючий харак­тер.

Таким є націоналізм політико-ідеологічної течії, що в пост-комуністичних країнах одержала назву національної демократії (Рух і близькі до нього партії в Україні). Перед державами, де вони є впливовою силою, стоять три складних і дуже масштабних зав­дан­ня:

  1. утвердити свій державний суверенітет, перетворити незалежність з формально про­го­ло­ше­ної у справжню, підперту економічною спроможністю держави і роз­виненіс­тю гро­мадських та державних інститутів, не допустити руйнування націо­наль­ної дер­жав­нос­ті;

  2. здійснити перехід від тоталітарного до демократичного ладу, поступово замі­нити політичну еліту, створити демократичну правову національну державу, в якій і громадяни, і влада дотримуються законів, де гарантуються права і свободи особи;

  3. здійснення кардинальної економічної реформи на засадах ринку і приватної власнос­ті.

Жодне з цих завдань не можна не тільки проігнорувати, але й відкласти на дея­кий час без нанесення шкоди вирішенню інших завдань. Політичні партії, рухи і окремі лідери, що розуміють цю нерозривну єдність, виступаючи за комплексне розв’язання проблем дер­жави як національних, тобто загальносуспільних, а не класових, кланових, групо­вих, є національними демократами. Їхня ідеологія є ідеологією демократичного націона­ліз­му.

Демократичний націоналізм стверджує необхідність (а в певні періоди – прі­ори­тет­ність) розв’язання національного питання для даної нації (в тих ас­пек­тах, в яких во­но існує), не нехтуючи при цьому розв’язанням інших невід­кладних завдань полі­тич­но­го, соціального і економічного розвитку. Націоналізм у цьому ви­падку обумовлений іс­то­ричним етапом, стадією розвитку тієї нації, яку пред­став­ляють національні демокра­ти, а йхній демократизм випливає з прагнення включити свою націю в загально­цивіліза­ційний процес, прилучити її до ринку, демократії і інших надбань сучасної цивілізації.

Є й інші різновиди націоналізму (і як ідеології, і як суспільно-політичних рухів). Протилежним до демократичного є, зокрема, екстремістський націоналізм (тоталітар­ний, інтегральний, право-радикальний, шовіністичний, нео-фашист­ський – його різнови­ди). Цей націоналізм не бачить і не знає нічого, окрім про­бле­ми самоствердження своєї нації. Він сповідує цінності сили, енергії, елітарно­сті і готовий до використання будь-яких методів політичної чи збройної бороть­би, покладаючись на гасло “мета виправдо­вує за­со­би”. Якщо в ньому присутній момент біологічного обгрунтування переваг влас­ної нації та її політичних цілей, то він перетворюється у расизм. Коли ж будь-яки­ми за­со­бами, у тому числі й за допомогою расизму, доводиться вищість даної нації порівняно з іншими наці­я­ми, її право на панування над ними, то це вже шовінізм. Екстремістсь­кий націо­налізм або національний екстремізм – це різновид ідейно-політичного екстре­міз­му взагалі. Вони мають спільні риси й спільні корені. Національний екстремізм, що­прав­да, має й свою специфіку, яка головним чином полягає у його більшій емо­ційній на­прузі і більшій силі відчуження людей на базі ідеї національної ви­ключності.

Тим, хто вороже ставиться до мети українського націоналізму – створення ук­раїн­­сь­кої державності, завжди було вигідно виставляти українців як націона­лі­стів екстремістського типу. Однак історія свідчить про інше. На протязі століть визвольна бо­ротьба в Україні, часом жорстока і кривава (а де вона була інакшою в XVII – XVIII ст.?) керувалася скільки національними, стільки й соціальними ці­лями. Лише в ХХ ст. в Україні з’являються дійсно націоналістичні політичні та ідеологічні течії та рухи. В Західній Україні, де вони набули найбільшого поши­рення, спостерігаємо значне зро­стан­ня національної свідомості загалу. А щодо форм боротьби – не забуваймо про по­лі­тич­ну обстановку того часу, а також про те, що це був націоналізм крайніх ситуа­цій, відсутності державності, поразки (на той час) національної справи, націоналізм відчаю. Був у нас також “дисидент­ський націоналізм”, який часто дорівнював обороні націона­ль­ної гідності і честі та утвердженнб права на існування української мови і культури. Його прихиль­ни­ки якраз і створили напрям національно-демократичного націоналізму, що був охарактеризований вище. В Україні, однак, практично відсутній шовіністичний націоналізм, що ніс би загрозу іншим народам, що обгрунтовував би панівне ста­но­вище української нації. Або, якщо він і є, то його вплив дуже незначний.

І як рух, і як ідеологія націоналізм є найпомітнішим тоді, коли відбува­єть­ся якіс­на трасформація нації з недержавної в державну (що вимагає значних по­лі­тичних та іде­о­логічних зусиль, мобілізує політичних супротивників даної на­ції і т. п.), коли тво­риться нова держава. Але певні форми націоналізму властиві і ста­більним націям, що дав­но утвердили свою державність. Прикладом може бути “голлізм”, “світова місія США”, любов данців до своєї маленької – Великої Батьківщини і ентузіазм в утвер­дженні її цінностей. Цей націоналізм привертає до себе меншу увагу, бо здійснюються в м’якших, менш конфронтаційних фор­мах, з використанням усіх засобів державної дип­ло­­ма­тії. Однак у справі само­ствер­д­ження нації він важить багато. Зміст і мета націона­ліз­му державної нації полягає в реалізації національних інтересів і пріоритетів; в оборо­ні і піднесенні національної честі і гідності; в “лікуванні душі і тіла” нації, якщо вона страждає комплексом меншевартості, песимізму, якщо її життєздат­ності загрожують “родимі плями” тоталітаризму чи

колоніального минулого.

Один із відомих політологів світу і визначний діяч суспільно-політичного життя Іспанії Хосе

Ортега-і-Гассет так визначав ці завдання: “Погано, що нація хвора не тільки із-за помилок в політиці; хвора, і хвора майже смертельно, сама раса, сама національна субстанція. Відтак політика не є достатнім рішенням національної проблеми, оскільки ця проблема історична. Значить, нова політика повинна охоплювати всю історичну діяльність. Такою є різниця по-суті. Іспанська держава і іспанське суспільство не можуть бути для нас рівноцінними поняттями, оскільки між ними можливий конфлікт, і ми повинні бути готові до того, щоб у даному випадку служити суспільству проти держави, яка є лише чимось на зразок юридичного панциря, певною зовнішньою формальністю в житті суспільства. І якщо для іспанської держави, як і для будь якої держави, найважливішим є суспільний порядок, то нам з усією прямотою слід заявити, що для нас найважливішим є не суспільний порядок, а життєвість нації”31.

Було б неправильно трактувати протиставлення цих двох цілей: суспільного порядку і життєвості нації – як заперечення ролі держави. Ортега-і-Гассет не заперечує її функції, а лише стверджує, що вони є першою, мінімальною, а тому недостатньою для національного відродження умовою. Інша умова – це повнокровне життя нації як громадського суспільства, з усіма його інститутами та функціями. Дбаючи про ефективність державної машини необхідно одночасно “створювати, структуризувати і активізувати національне життя в його незалежній від держави формі”. Від державної машини потрібно вимагати значно більшої соціальної віддачі, ніж це було дотепер. Але разом з тим слід вимагати ще більшого “від інших національних органів, які не є ні державою, ні урядом, а втілюють вільну спонтанність суспільства32.

Все це сказано майже 80 років тому, але звучить так, ніби призначене для сучасної України, яка ставши на шлях незалежного існування, повинна створити і належний порядок, і життєздатне, повнокровне, незакомплексоване суспільство.

В цьому – запорука цивілізованого майбутнього української нації і це є головним завданням сучасного українського націоналізму, який набуває нового змісту, стаючи на службу державної нації.

Твердження про те, що націоналізм не зникає з утворенням національних держав, а лише набуває нової форми, не може трактувати так, що він має стати тепер державною ідеологією. Останнє було і завжди залишиться небезпечним для свободи особи, народу, а можливо й світового співтовариства і ніколи не буде визнане сумісним з вибором демократичного шляху розвитку держави. Завдання держави – приводити до суспільного знаменника, узгоджувати групові інтереси, домагатися компромісів і сіяти злагоду. А цій ролі навряд чи відповідатиме наявність будь-якої державної ідеології, у тому числі й націоналізм. Державна ідеологія передбачає її обов’язковість, а значить духовний, а можливо й політичний тиск на громадян, що заперечує демократію, прокладає шлях до тоталітаризму. “Спроби нав’язування моноідеологічності, – зазначає І. Дзюба, – це вияв глибоко закоріненої психології “більшовизму” різних кольорів”33. Тим більше, що мова йде про ідеологію українського націоналізму в державі з непростим етнічним складом населення та із значними регіонально-культурними та ідеологічними відмінностями, з упередженим (нехай і необгрунтовано) ставленням значної частини населення до самого терміну “націоналізм”.

Інша справа – апеляції до втілення української національної ідеї, до творчого самовияву нації в усіх сферах внутрішнього життя суспільства і на міжнародній арені. В загальному можна сказати, що суть націоналізму державної нації якраз і проявляється через реалізацію нею власної національної ідеї.

Національна ідея – це синтез духовного буття і духовної творчості народу, “згусток” його свідомості, концентрований вираз уявлень нації про спосіб і головний напрям власного самоствердження, про те, як і заради чого вона існує, яке її місце серед інших народів, в чому її специфіка і цінність для людської цивілізації. Національна ідея, в поєднанні з загальнолюдськими цінностями і ідеалами, може стати дієвим чинником національної на державній основі, бо сприяє формуванню національної єдності не просто на базі усвідомленої необхідності самоствердження (як це пропонує ідеологія націоналізму), а в процесі досягнення цілей і втілення цінностей, закладених в національній ідеї. Для цього вони, розуміється, повинні бути правильно інтерпретовані політичними лідерами нації. Як же їх розпізнати?

Зміст національної ідеї будь-якого народу розкривається в процесі вивчення його духовної спадщини і сучасних сподівань, аналізу притаманних саме йому (нейтивістських) форм суспільної творчості. Він не тотожний ні головним рисам національного характеру, ні схильності народу до певного суспільного устрою, ні трактовці власної міжнародної ролі. Але пов’язаний і з першим, і з другим, і з третім. Американська ідея свободи особистості (з її месіанським забарвленням) є до певної міри наслідком таких рис національного характеру, як індивідуалізм, впевненість у своїх силах, прагнення до успіху попри всякі перешкоди, тощо. Претензії на духовне месіанство російського народу, висловлене концепції “Москви – третього Риму” пов’язують з невибагливістю росіян до матеріальних умов існування, байдужістю до зовнішніх (політичних) виявів свободи, терпимістю до деспотичної влади, але прагненням до свободи внутрішньої, “вселюдськістю” сподівань і т. ін.

Думається, що в першому наближенні (оскільки тема недостатньо розроблена) зміст української національної ідеї можна було б визначити так: мирна праця і добробут, мирне співжиття на засадах політичного і соціального демократизму, правди (справедливості) і краси. Ці її компоненти є наслідком розвитку хліборобської культури, яку протягом тисячоліть оберігали і передавали із покоління в покоління передусім жінки. Вимушені неперервні війни на своїй землі з їх незчисленними жертвами тільки підсилювали тугу за мирними стосунками з сусідами, у той час як іноземне походження панівних (привілейованих) класів працювало на утвердження ідеї рівності між своїми. Як уже згадувалось, соціальні прагнення в історії українського народу зіграли не тільки позитивну роль. Небажання миритися з утворенням панства з-поміж себе (чужі панівні верстви завжди знаходилися) було причиною усіх “чорних” рад нашої історії. Прагнення до соціальної справедливості, велика питома вага соціально-економічних цінностей як характерні риси української національної свідомості позначились і на перебігу козацьких війн, і на поразці І. Мазепи, і на долт УНР. В роки II світової війни, як свідчить Євген Стахів, націоналістичне підпілля змушене було змінити свою програму в напрямі посилення в ній загальнодемократичних вимог і гарантій соціальної справедливості, бо “чистий націоналізм “ на сході України не сприймався34.

Проблеми поєднання демократії і українського націоналізму сьогодні посідають важливе місце в діяльності Конгресу Українських націоналістів; акцент на справедливій приватизації, проблемах справедливості взагалі, почали робити Українська Республіканська партія і Рух. І це ж завдання стоїть перед іншими національно-патріотичними силами в Україні. Тобто з розвитком української державності, зі ствердженням ролі української нації і набуттям нею рис політичної спільноти та громадянськості, український націоналізм неодмінно буде зливатися з іншими світовими ідеологіями: лібералізмом, соціал-демократизмом, консерватизмом, втрачатиме гостроту і проявлятиметься (як і націоналізм будь-якої іншої державної нації) у здійсненні власної національної ідеї, та у захисті національних (в розумінні національно-державних) інтересів на міжнародній арені.

В и с н о в к и

  1. Нації є етно-політичними або політичними спільнотами, що утворилися в нові і новітні часи як передумова або наслідок процесу суспільної модернізації одного або кількох етносів.

  2. Складність і різноманітність процесів націогенезу, різні прояви сутності і суспільних функцій націй породжує багатство теоретичних підходів до їх інтерпретації. Серед них виділяються: суб’єктивістський підхід (в т.ч. і соціо-біологічний), що розпадається на етнічний та політичний.

  3. До об’єктивних передумов формування сучасних націй належать: становлення ринкових відносин в економіці і подолання станового поділу суспільства; перехід до демократичних форм урядування; виникнення нової, уніфікованої, єдиної для всього суспільства високої культури і мови; формування громадянського суспільства, перехід від підданської до громадської політичної культури, поширення ідей політичної рівності і народного суверенітету.

  4. До суб’єктивних чинників формування націй належить консолідуюча діяльність держави (панівних політичних еліт), інтелектуально-духовних еліт та політичних контреліт.

  5. Процес перетворення етносу в націю, вихід його на арену політичного життя має назву національного відродження. Цей термін означає також відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній і політичній сфері. Відродження пов’язане з піднесенням етно-національного життя та модернізацію всіх його сфер.

  6. До головних інтересів, що перетворюють народ в націю, в суб’єкта політичного процесу належать: збереження своєї ідентичності і культурно-мовної самобутності, свобода самовияву, подальша консолідація, утвердження і захист власного суверенітету, створення і захист своєї державності, налагодження стосунків з іншими націями і державами.

  7. Національний суверенітет – це повновладдя нації, оволодіння нею усіма можливостями розпоряджатися своєю власною долею. Найпоширенішою формою його утвердження і захисту є національна держава.

  8. Сучасні правові і політичні норми міжнародного співжиття визнають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав, але практика застосування цього принципу складна і суперечлива. З-поміж усіх підстав для самовизначення націй світове співтовариство сьогодні акцентує на двох: життєздатності майбутньої держави; здатності народу її створити не загрожуючи миру і інтересам інших народів.

  9. Процеси національного відродження, рух нації до політичної незалежності, до створення своєї державності отримали назву націоналізму в його найширшому значенні. Націоналізмом називають також ідейно-політичні течії та рухи, що виступають на захист інтересів певної нації. Націоналізм буває демократичний і право-радикальний (екстремістський). Його крайніми формами є шовінізм, расизм, фашизм.



Таблиця 1. ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ НАЦІЙ ТА НАЦІОГЕНЕЗУ


Витоки нації

Предумови формування


Ознаки нації

(база націогенезу)

об’єктивні

суб’єктивні

формальні

змістовні


Етноси:


Процес модернізації :


Консолідуюча діяльність:


Тип спільноти:


Риси спільноти:

  1. один етнос, що підняв­ся на новий щабель кон­солідації, розвитку зага­ль­ної і по­літичної куль­тури, від­по­вівши на ви­клики модернізації;




  1. домінуючий етнос, що підкоряє собі “перифе­рійні” етніч­ні групи, які з тих чи інших причин не чи­нять значного опо­ру асиміляції;




  1. поліетнічний “плавиль­ний казан;




  1. частина етносу, який диференцію­єть­ся під тиском тери­то­­­ріально-політичної роз’єднаності

  1. становлення ринкових від­носин та індустріа­лізму в економіці;




  1. формування нової, єди­ної для всього суспіль­ства високої (писемної) культу­ри і спільної літе­ратурної мови;




  1. формування громадян­сь­ко­го сус­пільства;




  1. перехід від підданської до громадянської полі­тич­ної культури, поши­рення ідей рівності, народ­ного і національ­ного суверенітету;




  1. встановлення демокра­тич­­них форм державного правління




  1. панівних полі­тич­них еліт (держави), які вживають заходів щодо культурної консолідації народу, що вже має свою державу;




  1. духовно-інтелектуаль­них еліт, що сприяють від­род­женню культури, традицій, формуванню полі­тичної самосвідо­мо­сті недержавного на­ро­ду через куль­тур­но-про­світ­ни­цьку діяльність;




  1. політичних контр-еліт, що борються за неза­ле­ж­­ність, сприяючи згур­туван­ню нації та її полі­тич­ному самовиз­начен­­ню

  1. велика і відносно нова (модерна) спільнота;




  1. суб’єкт політичного жи­т­­тя, головна дійова осо­ба історії в нові часи;




  1. специфічна група інтере­сів, що потребує політич­но­­го знаряддя їх реалі­за­ції - власної держави

  1. спільна (така, що поділя­ється усіма) культура;




  1. громадянське суспільство;




  1. національна держава (утворена внаслідок самовизна­чен­ня куль­турно-спорідненого наро­ду);




  1. етнокультурна і/або політич­на самосвідомість.



<< предыдущая страница   следующая страница >>