asyan.org
добавить свой файл
1 2 3

Рефлекторна природа психічного



Давно висунене матеріалістичною думкою положення про те, що психічне є мозковим явищем поступово утверджувалося в міру того, як наука розкривала будову і функції нервової системи.

Вже в XVII ст. французький учений Р. Декарт, який сам ще посідав дуалістичну позицію в розв'язанні питання про від­ношення психічного до фізичного, висунув догадку про те, що нервова система, керуючи життям організму, функціонує реф­лекторно, що різні діяльності організму є відповідями на ті чи інші подразники з середовища, здійснюваними при участі певних відділів мозку. Дальшими експериментальними дослі­дженнями ця догадка була цілком підтверджена щодо роботи спинного і нижчих відділів головного мозку. Проте довго науці не вдавалося з'ясувати принципи і механізми роботи великих півкуль головного мозку.

Нез'ясованість роботи великих півкуль головного мозку ви­користовували ідеалісти, дуалісти в своїх намаганнях довести, ніби психіка не зв'язана з мозком і від нього не залежить, ніби мозок є тільки «сідалом», «інструментом душі». Недостача наукових знань про роботу великих півкуль спричинялась також до спрощеного, механістичного, а то й грубого, вульгарного тлумачення психіки як функції мозку. Так, деякі німецькі філософи XIX ст. (Бюхнер, Фохт, Молешотт), ці, за виразом Ф. Енгельса, «рознощики дешевого матеріалізму», твердили, йдучи за французьким природознавцем XVIII ст. Кабанісом, ніби «мозок виділяє мисль так само, як печінка — жовч».

У другій половині XIX ст. фізіологія здобула деякі важливі дані про роботу великих півкуль методами оперативного вида­лення певних їх ділянок, штучного їх подразнення (гальваніч­ним струмом тощо) у тварин, а також шляхом вивчення мозку при патологічних розладах мови та інших актів психічної діяль­ності у людини. Проте застосування цих методів не дало мож­ливості з'ясувати закони нормального функціонування великих півкуль головного мозку.

Шлях до розкриття їх функцій вперше в науці відкрив Сєченов, батько російської фізіології (Павлов) і один з осново­положників наукової психології в нашій вітчизні. Сміливо поши­ривши рефлекторний принцип функціонування нервової систе­ми на вищі відділи головного мозку, він у сівоїй книзі «Рефлекси головного мозку» (1863) висунув і обгрунтував думку про те, шо всі акти свідомої і несвідомої психічної діяльності людини за способом свого походження є рефлекси. Сєченов розглядав психічні явища як середню ланку цілісного рефлекторного акту, нерозривно зв'язану з його початком (зовнішнім подразненням) і закінченням (відповідною дією). Він настоював на тому, що психічне не можна розглядати ізольовано від зовнішніх впли­вів на людину, слідів минулих їх вражень та її відповідних дій. Ця книга Сєченова, як і інші його праці, всім своїм змістом спрямована була проти ідеалістичного «відокремлення» психіч­ного від фізичного.

Розробляючи далі ідею рефлекторної роботи вищих відділів головного мозку, Павлов винайшов метод об'єктивного дослі­дження нормального їх функціонування. Шляхом застосування винайденого ним методу умовних рефлексів в результаті бага­торічних досліджень Павловим і його учнями створена «справж­ня фізіологія головного мозку».

Павлов виходив з матеріалістичного положення Сєченова про єдність організму і середовища. Це є одно з основних по­ложень сучасної передової біологічної науки. Взаємовідношен­ня організму з середовищем необхідні для задоволення його потреб, для його життя і розвитку. Коли б організм не підтри­мував цих відношень з своїм середовищем, він не міг би існувати.

Нервова система відіграє провідну роль у забезпеченні від­ношень організму до середовища. Вона бере участь в об'єднанні (інтеграції) роботи всіх частин організму і регулює його зв'язки з зовнішнім світом, його внутрішню життєдіяльність. Головними проявами її діяльності є рухи організму, здійснювані скелетно-м'язовою системою, і секреторні реакції. Всі вони являють собою більш чи менш складні рефлекси, тобто, закономірні реакції організму на певні подразники, здійснювані за участю тих чи інших відділів центральної нервової системи. Через них жи­вий організм пристосовується до умов свого існування, активно на них впливає, задовольняє свої потреби (в їжі, в питві, за­хисті і т. п.).

Основу рефлекторної діяльності нервової системи становлять безумовні рефлекси, які виробилися в процесі- біологічної ево­люції і передаються кожному організмові в спадщину. На їх основі в процесі індивідуального життя, під впливом його умов і при участі великих півкуль головного мозку, утворюються умовні рефлекси. Великі півкулі головного мозку є органом най­складнішої рефлекторної діяльності, здійснюваної індивідуаль­но вироблюваними механізмами. Цю діяльність Павлов назвав вищою нервовою діяльністю. Вища нервова діяльність — це е умовнорефлекторна діяльність. Через неї реалізуються найсклад­ніші співвідношення організму з зовнішнім світом, його присто­сування до змінюваних умов існування.

Досліджуючи роботу великих півкуль головного мозку, Пав­лов поставив перед собою завдання з'ясувати, як з допомогою цього відділу мозку явища зовнішнього світу то відображаються в діяльності організму, то залишаються байдужими, наче не існуючими для нього, як незчисленні, різноманітні і віддалені агенти зовнішнього світу стають сигналами, що скеровують активне зв'язування живої істоти з зовнішнім світом. Він розви­нув нове в науці розуміння функцій головного мозку як органу відображальної діяльності. Павлов показав, що відображення живим організмом об'єктивної дійсності створюється в процесі рефлекторної діяльності. Елементи цього відображення наявні вже в нижчій нервовій діяльності. Особливо ж вони розвива­ються у вищій нервовій, умовнорефлекторній діяльності. Умов­ний рефлекс є одночасно фізіологічне і психічне явище.

Отже, сучасні дані науки говорять про те, що за своєю природою психічна діяльність є рефлекторне явище. В своїх більш-менш розвинених формах вона за своїм відношенням до мозку є вищою нервовою діяльністю, здійснюваною його вели­кими півкулями.
Нижча нервова діяльність.

Щоб глибше зрозуміти рефлекторну природу психічної діяльності, треба ближче познайомитися з будовою і функціями різних відділів мозку, особливостями нижчої і вищої нервової діяльності.

Нервові зв'язки, що ле­жать в основі безумовних рефлексів спинного мозку, є природженими. Вони функціонують з самого раннього віку дитини. Во­на, наприклад, відсмикує ручку від больового по­дразника. Якщо доторкну­тись пальцем долоні ново­народженої дитини, вона схоплює його (хапальний рефлекс).

Безумовні рефлекси спинного мозку бувають різної складно­сті. Дослідження Сєченова, Введенського, Ухтомського, Шеррінгтона і ряду інших учених показали, що в них мають місце не тільки процеси збудження, а й гальмування. Рефлекторні акти спинного мозку виникають внаслідок певного співвідношення цих двох нервових процесів. Це співівідношення виявляється, зокре­ма, в погодженій дії мускулів-антагоністів, тобто тих, що зги­нають кінцівки, і тих, що їх розгинають.

Рефлекторні акти спинного мозку біологічно необхідні. Вони обслуговують ряд потреб організму (в захисті, пересуванні і т. п.), дають йому можливість пристосуватися до деяких умов життя. З участю спинного мозку відбуваються всі рухові рефле­кси тулуба і кінцівок, більшість судинних рефлексів, усі ре­флекси сечового міхура, прямої кишки тощо. Спинний мозок функціонує не самостійно, а під контролем головного мозку. Го­ловний мозок може гальмувати рефлекси спинного мозку. Так, при несподіваному уколі ми відсмикуємо руку. Проте ми можемо затримати цей рефлекс на больовий подразник і гальмуємо його, коли в цьому є потреба (наприклад при вийманні скалки з пальця).

Виконувані спинним мозком функції мають у людини суто фізіологічний характер. Для виникнення найелементарніших пси­хічних явищ (наприклад відчуття дотику, болю, тепла, холоду в тій чи іншій кінцівці або частині тулуба) потрібно, щоб збу­дження від певного подразника передалось не тільки до спин­ного, а й до вищих відділів головного мозку. Патологічні факти говорять про те, що при пошкодженні аферентних шляхів, що сполучають спинний мозок з головним, розладнується або й втра­чається чутливість тулуба і кінцівок. Рефлекси спинного мозку включаються у вищу нервову діяльність, здійснювану великими півкулями головного мозку, і стають її важливими складовими елементами.

Безумовні рефлекси здійснюються також нижчими відділами головного мозку.

До них належать такі його частини, як довгастий мозок, вароліїв міст, се­редній мозок, що складається з ніжок мозку і чотиригорбикового тіла, мозо­чок, проміжний мозок, головними частинами якого є зоровий горб, і підгорбова ділянка. До цих відділів мозку належать також базаль­ні, або підкіркові вузли, до складу яких входять такі головні утворення, як смугасте тіло і бліда куля. Вони об'єд­нуються під назвою стріопалідарної системи.

Від цих відділів мозку відходить 12 пар черепномозкових нервів, які своїми волокнами зв'язують їх з рецепторними, руховими і секреторними орга­нами голови, а також з нижньою частиною тіла. Через них проходять також шляхи, що з'єднують великі півкулі головного мозку з усіма частинами ор­ганізму.

З участю цих відділів головного мозку відбувається велика кількість його безумовних рефлексів, значно більш різноманіт­них, ніж рефлекси спинного мозку. До них належать рефлекторні акти слиновиділення, сльозотечі, потовиділення, кашлю, чхання, ссання, ковтання, жування, блювання, мигання, крику, роз­ширення і звуження зіниць очей, насторожування на світло і звук (орієнтувальні рефлекси), рефлекторні виразні рухи (на­приклад під час лякання, страху, гніву), рефлекторна регуляція роботи серця, легенів, судин шлункової і підшлункової залоз, статичні, статокінетичні рефлекси, напруження мускулатури, положення тіла в просторі, терморегуляція та ін. В здійсненні цих рефлекторних актів бере участь також вегетативна нервова система, центральні вузли якої розміщені в підгорбовій ділянці проміжного мозку, в області чотиригорбикового тіла і в довга­стому мозку.

Деякі безумовні рефлекси головного мозку являють собою відносно прості акти. Прикладом таких е безумовний слинний рефлекс. Потрапляючи в рот, їжа подразнює чутливу поверхню язика, збудження передається до слинного центра в довгастому мозку, звідти до слинної залози, внаслідок чого виділяється сли­на. Інші безумовні рефлекси головного мозку мають складний характер. Часто вони являють собою ланцюги рефлексів (на­приклад ковтання).

Прикладом ланцюгового безумовного рефлексу є статокінетичний рефлекс випрямляння кішки в повітрі при її падінні. Кинута з височини кішка з опера­тивно видаленими великими півкулями здебільшого стає на ноги. Відбувається цей процес так: зміна в просторовому положенні отолітового приладу вуха ви­кликає певне рефлекторне скорочення шийних м'язів, що ставлять голову тва­рини в нормальне положення по відношенню до горизонту. Скорочення цих шийних м'язів викликає рефлекс на певні м'язи тулуба і кінціво^ який дає кінець кінцем правильне стояче положення тварини,

Безумовні рефлекси головного мозку є також природженими, передаваними в спадщину. В основі їх лежать постійні нервові зв'язки, що являють собою результат філогенетичного (видово­го) розвитку живого організму. В їх здійсненні мають місце не тільки процеси збудження, а й гальмування. Звичайно рефлекси цих відділів мозку включаються в роботу великих півкуль, вони нею регулюються. Великі півкулі можуть і гальмувати ці ре­флекторні акти. Ми можемо, наприклад, до певної міри затри­мати кашель, чхання, мигання, вияви емоцій і деякі інші без­умовні рефлекси.

Безумовні рефлекси головного мозку мають велике значення в житті організму людини і тварини. Вони необхідні для задово­лення його потреб в їжі, питві, повітрі, захисті, підтриманні нор­мального положення в просторі, пересуванні тощо. Проте при всій їх важливості вони недостатні для забезпечення життя орга­нізму, його тривалого, міцного і досконалого пристосування до середовища. Про це переконливо говорять спостереження за по­ведінкою підкіркових тварин, тобто таких, у яких оперативно ви­даляються великі півкулі головного мозку.

У собаки з оперативно видаленими великими півкулями зберігаються без­умовні рефлекси головного і спинного мозку Він їсть, уникає руйнівних по­дразнень, насторожується на світло І звук, чинить опір при спробах його за­хопити і виконує ряд інших рухів, що їх анатомічним субстратом є ближчі до великих півкуль підкіркові вузли. А проте він є інвалід, нездатний до само­стійного існування Легко помітити, що в його нервовій діяльності чогось Істот­ного не вистачає. Він не відповідає на велику кількість подразнень різної сили і якості, на які постійно і жваво реагує нормальна тварина. Як зовнішній, так і внутрішній світ, зазначає Павлов, для собаки без великих півкуль надзви­чайно звужений, обмежений. Рефлекси у нього викликають тільки нечисленні, просторово дуже близькі, елементарні, малодиференційовані подразники (коли їжа діткнеться до морди собаки, він її жадібно з'їсть, але знайти її навіть на близькій віддалі не може). Всі інші подразники не відбиваються в його го­лові і не впливають на його життєдіяльність. Впливи середовища і діяль­ність скелетно-м'язової системи не аналізуються і не синтезуються в такій мірі, як це має місце при наявності великих півкуль. Зв'язки собаки з зовнішнім світом стають дуже спрощеними, обмеженими, інертними і коєними, явно недостатніми для самостійного існування Покинутий на самого себе, він не­минуче гине.



следующая страница >>