asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
Підручники з літератури 20-40-х рр. XX ст. і в часи німецької окупації
Зміст підручників, як і всієї методики літератури, мали за радянських часів суперечливий характер. З одного боку, методична наука прагнула "йти в ногу" із новітніми досягненнями європейської і світової педагогічної думки. У 20-і рр., наприклад, впроваджувалися далтон-план, метод проектів, бригадний метод навчання, комплексна система та ін.; а в 2-ій пол. ХХ ст. в освітянських колах широко говорилося про всесоюзний передовий досвід В.Шаталова, С.Лисенкової, Ш.Амонашвілі, В.Дегтярьова, В.І.Цимба-люка та багатьох інших. З другого боку, тоталітарний режим сковував творчу думку, уніфікував її ідеологічними приписами марксизму-ленінізму, перешкоджаючи проявам будь-якого вільнодумства, нестандартних підходів до педагогічної науки і шкільної практики.

Процес становлення підручника з літератури в радянську епоху мав свої негативи і позитиви. Думається, шляхом певного критичного переосмислення у новітню епоху розвитку педагогічної думки поч. ХХ ст. ці позитиви матимуть місце в розробці нової навчальної книжки.

Під потужним впливом досягнень української освіти за доби Центральної Ради процес становлення українського підручникотворення, зокрема навчальних книжок із літератури, активно тривав в перше десятиліття радянської влади і в Україні, і за її межами, у східній українській діаспорі [1].

В епоху УНР і в перші роки українізації в радянській Україні демократизм суспільного життя викликав пошук засобів активізації пізнавальної діяльності школярів, нових форм і методів навчання, узгодження змісту підручника з історико-теоретичним знаннями. При конструюванні навчальної книжки з літератури враховувалась учнівська особистість та її діяльність у процесі навчання. Формувалася нова якість книжки: відтепер підручник із літератури подавав для учнів не лише адаптовані знання, але й робилися спроби вказати школярам шлях їхнього засвоєння.

Відомий український літературознавець і методист О.Дорошкевич у першій в історії української методики літератури теоретичній праці "Українська література в школі" (1921 р.) критично висловлювався про підручники з літератури в Російській імперії, про прагнення його укладачів в с е пояснити і розтовкмачити учням. Він писав: "За старих часів російські підручники давали зміст твору, іноді досить докладний, давали вичерпуючі характеристики дійових осіб і силу інших відомостей, отже учні могли й не читати самих творів, а тільки повинні були добре засвоїти відомості підручника, щоб в загальних рисах відповідати в класі, на ревізіях або на іспитах. І художня література не впливала таким чином на емоційно-образне мислення учнів, не перетворювала їхнього світогляду, не збільшувала їхнього досвіду в пізнанні світу. Вона була чимось випадковим, якимось зовнішнім епізодом, що без жадних наслідків зникав у свідомості учнів" [2, 41].

Отже, вчений не вважав необхідним перетворювати підручник у довідник, замінник художнього твору. Крім того, він був прихильником знайомства учнів із навчальною книжкою вже після того, як художній твір опрацьовано на первинному рівні сприймання.

На основі переоцінки досягнень попередніх епох російської методики вчений вважав необхідним обмежити всеохоплюваність підручника, рекомендував перенести осмислення твору на живе спілкування між учителем і учнями та на самостійну роботу школярів над художнім словом.

"В основі всієї шкільної праці, - писав О.Дорошкевич, - повинен лежати художній твір, безпосереднє з ним знайомство, безпосередні з ним студії, самостійні з ним вправи. До знайомства з художнім твором учні не повинні знати ні підручника, ні критичної статті, тільки використовуючи свою апперцептивну здібність, вони повинні активно приймати художній твір" [там само, 41].

У зв'язку з висловлюваннями О.Дорошкевича щодо проблем форми і змісту підручників літератури варто пригадати думки з цього приводу ще в 2-ій пол. ХІХ ст. П.Куліша. Як відомо, письменник і педагог досить критично ставився до ознайомлення дітей із думками критиків про твір, який вивчається. По-перше, він справедливо вважав, що кожний погляд, якому б великому критику він би не належав, не є повним чи повністю об'єктивним. "...оцінка, - писав П.Куліш, - кожного твору здається мені часом такою чудною, як оті лікарські рекомендації на косметичних обгортках. Нехай хлопчата читають без посередника вибірку з письменника, а тоді вже можна їм оцінювати, як вони прочитають доволі та пам'ятатимуть те, що прочитали." І далі: "Визначити градацію високості твору не можна сим робом (тобто через ознайомлення із критичними думками літературознавців - В.О.)... Або недохвалите, або перехвалите, а учень носитиме в голові. Дивитиметься крізь ваші слова на печатну страницю (художній твір - В.О.) як крізь хварбоване скло" [3, 189-190].

Письменник і педагог закликає укладача підручника з літератури західноукраїнського педагога Барвінського: "Не становіться між його (учня - В.О.) і літературним твором: се річ ш к і д л и в а (розрядка моя - В.О.), хоч би коротенький вирок писателеві дав найвищий ареопаг" [там само].

Варто прислухатися до цих думок П.Куліша й О.Дрошкевича й сьогодні. Та, на жаль, і досі превалює думка про необхідність у підручнику якнайдетальніше пояснювати учням художній твір.

Методика ж літератури, що почала становлення у радянській Україні на хвилі розвитку освіти за доби Центральної Ради, шукала нових підходів до підручника літератури, який би не давав знання у статичному, готовому вигляді, а був би дороговказом до засвоєння учнями знань, збагачував і розвивав емоційну сферу дитини. У цей час українська школа переживала період пошуків, вона ще не була повністю скута жорстокими приписами радянської ідеології.

Новий підручник із літератури для спеціальних і вищих навчальних закладів був створений О.Дорошкевичем, людиною що безпосередньо стояла біля джерел національної школи в епоху УНР, знала її потреби [4].

У цьому підручнику після невеликих за обсягом розділів включено методичний апарат - завдання різноманітного типу на зразок таких: "Доведіть на прикладах із історії української літератури, що зо зміною економічних відносин міняється й характер літературної творчості" [5,9], або: "Які вам відомі твори християнської лірики? Який їх загальний характер? Які вам відомі епічні твори? Чим вони різнилися між собою? Хто був їх творцями?" [там само, 16] та ін.

У передньому слові до підручника з історії літератури О.Дорошкевич висловив ряд актуальних і на сьогодні поглядів на основні параметри нової навчальної книжки: "Підручник за наших часів може бути лише к о н с п е к т о м, де б фіксувалися самостійно пророблені висновки або подавалися б окремі, поза художнім твором сущі, факти. Тому я бажав (не знаю, чи вдалося це мені скрізь) додержати цього конспективного, ляпідарного стилю, уникаючи непотрібних, згори наданих деталів, боючися порушити прерогативу самоцільного художнього твору" [там само, 5].

Призначалася ця навчальна книжка, за задумом автора, для робітничих факультетів, педагогічних курсів, технікумів, для всіх тих навчальних закладів, де "українська література студіюється в більш-менш систематичному курсі" [там само, 6].

Уперше в історії української методики літератури для середньої спеціальної і вищої школи у підручнику було застосовано розгалужений методичний апарат із урахуванням особливостей літературного процесу і змісту виучуваних творів. Демократизація суспільства та ідеї гуманізму ще інтенсивно впливали на зміст навчальної книжки з літератури, роблячи її придатною для різних категорій і рівнів здібностей учнів і студентів.

Якщо форма книжки була розроблена автором досить по-сучасному і значною мірою свідчила про поступ педагогіки, то змістова її частина, коментарі до тих чи інших історичних літературних фактів виявляли неоднозначну, інколи сповнену вульгаризаторськими тенденціями авторську позицію. Та це й зрозуміло: Україна на поч. 20-х рр. вступала вже в іншу епоху, яка з кожним кроком наближалася до тоталітаризму, радянського способу мислення в усіх формах суспільного життя.

Саме про це досить критично зауважив літературознавець Олекса Горбач у вступі до мюнхенського фотопередруку підручника Дорошкевича у 1991 р. О.Горбач детально зупиняється на мотивах авторської позиції, переконливо аналізує "соціологізм" О.Дорошкевича. Так, зокрема, вказується на витоки періодизації О.Дорошкевича, на те, що він перш за все до уваги "бере зміни економічних, а значить і соціальних відносин" [там само, 2].

Щодо змісту дидактичного апарату, власне питань і завдань, О.Горбач пише, що "соціологізму" ...найбільше натикано саме в ці запитання" [там само, 3]. Неприйнятний для сучасного стану літературознавства характер запитань Горбач відносить перш за все на рахунок політичної обстановки в Україні. Він пояснює: "...зробив так автор із уваги на вирішенневі для друку компетенції партфункціонерів" [там само, 3]. З цим не можна не погодитись.

Те, що О.Дорошкевич назвав свою навчальну книжку к о н с п е к т о м, є своєрідною ілюстрацією до його тези (див. його теоретичну працю "Українська література в школі") про необов'язковість вміщувати у підручниках в с і відповіді на в с і можливі питання.

Ця позиція автора-укладача стає актуальною і в наш час, бо деякі вчені та методисти і сьогодні вважають підручник із літератури довідником на всі випадки літературної освіти, надуживають тим самим зростанням його обсягу.

На жаль, автор вступу до фотопередруку "Історії літератури..." О.Горбач сприйняв конспективний характер підручника О.Дорошкевича як недолік, як його неповноту, породжену переходовою добою, нестачею історико-теоретичних праць. Це далеко не так, бо у конспективності навчальної книжки з історії літератури виявилася перш за все виважена науково-методична позиція О.Дорошкевича, його критичне осмислення підручникових традицій попередніх епох.

Пряме втручання офіційної радянської ідеології в підручники та інші друковані видання стає з 20-х рр. нормою. Інститут цензорів набирає брутального поліцейського характеру аж до поч. 90-х рр. ХХ ст., ретельно відслідковуючи та попереджуючи відмінні від офіційних постулатів ідеї.

Освіта в радянській Україні, поставлена з 20-х рр. на державну основу, була, звичайно, гостро зацікавлена в наукових підходах до створення підручника з літератури як до носія радянської ідеології. Поняття науковості з цього часу стає пріоритетним в освітніх документах і слугує панацеєю від усяких зазіхань на радянську ідеологію. Але під вивіскою науковості провідними критеріями істини були перш за все жорстокі ідеологічні настанови, вироблювані тоталітарною владою далеко за межами самої України, у кремлівських кабінетах.

Ось як почалося впровадження цих пріоритетів у вимогах до підручника. В оцінках новостворюваних навчальних книжок, які не відповідали вимогам влади, вказувалось: "В книзі не витримано ленінської лінії" [6, 73]; якщо ж посібник повністю відповідав ідеологічним настановам, то писалося: "Не замінима книжка - рецензії не потребує" [там само, 88].

Щодо загальних вимог до навчальних книжок у цитованому документі вказувалося:

"Підручник повинен відповідати марксистській ідеології. Наука не повинна з'являтися в ньому наче якась самодовліюча вартість, як "наука для науки" [там само, 7].

Разом із тим деякі з рекомендацій є прийнятними, видається, і для сьогодення. В названому документі підкреслюється, що книжка повинна бути невеликого об'єму, з гарною українською мовою, прийнятної зовнішності, з покажчиком літератури, з індексом вживаних термінів і власних імен тощо.

Як позитивний факт у вимогах відзначимо рекомендації щодо краєзнавчих елементів у підручниках: "Дуже бажано, - говориться у документі Народного комісаріату освіти УСРР та Державного науково-методологічного комітету, - якби ця робоча книга (мова іде про читанку - В.О.) мала би краєзнавчий ухил..." [там само, 7]. В документі рекомендується використання місцевих книжок, "що давали б огляд краєзнавчих елементів того чи іншого місця, де проводиться шкільна робота" [там само, 9]. Такий підхід до змісту навчання відроджується у сучасну пору, з постанням Української держави в кінці ХХ ст.

Розмови, дискусії, публікації в освітній пресі на поч. 20-х рр. були зорієнтовані на педагогічну науку, яка вже ставала наскрізь заідеологізованою. Наприклад, цікавий і повчальний у деяких питаннях підручникотворення матеріал зустрічаємо в освітянському журналі "Просвещение Донбасса - Освіта Донбасу". Тут уже з перших рядків потенційного укладача навчальної книжки жорстко орієнтують на ідеологію і політику партії: "Підручник радянської трудової школи ми повинні використовувати для проведення у свідомість дітей пролетарської ідеології" [7, 60]. А перед початком статті - як епіграф - цитата із Леніна: "Одно из самых больших зол и бедствий, которые остались нам от старого капиталистического общества, это полный разрыв книги с практической жизнью" [там само, 60].

Оцю найбільшу біду в підручниках, за визначенням Леніна, натхненно почали корчувати вже з перших років радянської влади, насаджуючи ідеологію комуністичного режиму в усі галузі освіти.



следующая страница >>