asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3
^

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ


У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, мета й задачі, об’єкт, предмет і структура, формулюється його методологічна основа, підкреслюються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, особистий внесок здобувача в їх одержанні, наводиться апробація останніх.

Розділ 1. “Історія виникнення й розвитку інституту осудності у кримінальному праві” містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Поняття, зміст і сутність інституту осудності у кримінальному праві” на базі теоретичних положень і розробок теорії кримінального права розглядаються існуючі визначення поняття “осудність”. Вони характеризують осудність, з одного боку, як спроможність особи усвідомлювати свої дії та керувати ними (тобто її здатність бути винною й відповідальною), з іншого – як її психічний стан під час вчинення злочину.

Осудність тлумачиться автором як передбачена законом обставина, що є фіксованим показником достатніх в особи здібностей для усвідомлення своїх дій (бездіяльності) і керування ними під час вчинення злочину, що є необхідною умовою наявності суб’єкта злочину та його можливості зазнавати заходів кримінально-правового впливу.

У підрозділі аналізуються зміст і сутність інституту осудності як юридичної (правової) категорії. Під змістом осудності мається на увазі здатність психічного відбиття у свідомості й волі особи об’єктивних ознак відповідної ситуації, вчиненого нею діяння, його наслідків, в тому числі правових.

Сутність осудності у кримінальному праві виражається в наявності в особи під час вчинення злочину достатніх здібностей для усвідомлення свого негативного ставлення до певних суспільних відносин, що знаходяться під охороною кримінального закону, та пов’язаної з ними спроможності передбачати можливість застосування заходів кримінально-правового впливу.

У підрозділі 1.2. “Історичний нарис розвитку інституту осудності” з використанням порівняльно-правового методу досліджено генезис інститутів осудності і неосудності, починаючи з невідповідальності психічно хворих (Руська Правда, Судебники Івана ІІІ та Івана IV Грозного, Соборне Уложення 1649 р. та ін.) до перших нормативно-правових актів радянської доби, КК України 1960 р., чинного КК України 2001 р.

Велике теоретичне значення для розвитку поняття “осудність”, розробки визначення вини і кримінальної відповідальності, формулювання критеріїв неосудності мали теоретичні засади класичної школи. Праці В. П. Сербського й В. Х. Кандинського в галузі психіатрії відчутно вплинули на оцінку досліджуваного поняття; їх блискучий аналіз не лише юридичного, але й медичного критерію відіграв вагому роль при введенні М. С. Таганцевим ст. 39 у Кримінальне Уложення 1903 р., яке вважається зразком юридичної техніки й до сьогодення.

Підрозділ 1.3. “Осудність і неосудність у кримінальному законодавстві інших країн” присвячено детальному огляду кримінально-правових норм, що закріплюють поняття „осудність” і “неосудність”, а також “зменшена (обмежена) осудність” у законодавстві Азербайджану, Аргентини, Бєларусі, Болгарії, Великобританії, Голландії, Грузії, Данії, Іспанії, Казахстану, Китаю, Латвії, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, Сан-Марино, США, Таджикистану, Узбекистану, Франції, Швейцарії, Японії.

Виявлено особливості, властиві інститутам осудності й неосудності у кримінальному праві України.

Підкреслюється, що у правових нормах зарубіжних країн містяться подібні підходи до трактування вітчизняним законодавством осудності як ознаки суб’єкта злочину, а неосудності – як обставини, що виключає кримінальну відповідальність або покарання.

Звертається особлива увага на відсутність у законодавстві більшості країн визначення терміна “осудність”, але ж він є базовим поняттям, яке служить фундаментом інституту неосудності. Саме позитивна формула осудності характеризує зв’язок особистості з вчиненим злочином, виною і кримінальною відповідальністю.

Розділ 2. “Кримінально-правова характеристика осудності” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Формула та критерії осудності” проаналізовано існуючі в теорії кримінального права підходи до побудови формули осудності, окреслення критеріїв, що її характеризують.

Окремо розглядаються психічні аномалії й розлади, які, хоча й незначно, але впливають на інтелект, волю й емоції особи під час вчинення злочину, підкреслюються особливості психічних аномалій і природа соціальної дезадаптації особи за наявності певного відхилення.

Формулу осудності, з погляду автора, необхідно будувати на підставі трьох критеріїв – формально-правового (юридичного) і двох змістовних. У формально-правовому (юридичному) критерії осудності міститимуться: 1) юридичний факт, що формулюється словами “під час вчинення злочину”. У даному елементі увага звертається на об’єктивний складник вчиненого діяння, що знаходить своє вираження в об’єктивній стороні складу злочину. Велике значення мають такі факультативні (ситуаційні) ознаки останньої, як спосіб, місце, час, обстановка, знаряддя й засоби вчинення злочину. Оцінюється також уміння особи вибирати спосіб, знаряддя й засоби вчинення злочину з урахуванням часу, місця й обстановки, що склалася; 2) можливість особи бути винною у вчиненому злочині (наявність її вини у формі умислу або необережності). Важливу, а іноді й визначальну роль, – при існуючих психічних розладах (аномаліях) – у характеристиці здібностей особи відіграють мотив і мета вчинення злочину (мотиваційні ознаки), її спрямованість і схильність до адекватного вибору останньої; 3) здатність особи бути відповідальною за вчинений злочин (осудність разом з іншими складниками суб’єкта й елементами складу злочину є умовою можливості настання кримінальної відповідальності) і пов’язана з першою здатність усвідомлювати та сприймати сенс осуду.

Змістовні критерії осудності, у свою чергу, включають оцінку психічного стану й характеризують інтелектуально-вольові можливості особи в перебігу вчинення злочину. Вони представлені двома (психологічним і медичним) критеріями.

Психологічному (психофізіологічному) критерію осудності притаманні три ознаки – інтелектуальна, вольова й емоційна. Його сутність полягає в тому, що психічний стан особи при вчиненні злочину повинен вказувати на її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Медичний (біологічний) критерій осудності говорить про наявність в особи відносного психічного здоров’я, яке не виходить за рамки “психічної норми”. Він характеризує психічне здоров’я суб’єкта під час вчинення ним злочинного діяння, рівень розвитку його психічних функцій, що зумовлюють її здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

У підрозділі 2.2. “Взаємозв’язок осудності і неосудності” доводиться, що осудність не можна розглядати як антигіпотезу неосудності. Осудність, як ознака суб’єкта злочину, тісно пов’язана з формами психічного ставлення особи до своєї поведінки. При встановленні осудності її наявність свідчить про її проникнення в усі елементи складу злочину.

Неосудність же свідчить про відсутність елементів складу злочину, і, як наслідок, – про відсутність останнього взагалі, як і підстави кримінальної відповідальності.

Неосудність визначається автором як передбачена законом обставина, яка є фіксованим показником неможливості під час вчинення суспільно небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними через тяжкий хворобливий стан психіки або тимчасовий розлад психічної діяльності, що виключає наявність суб’єкта злочину і кримінальну відповідальність особи за вчинене.

Підрозділі 2.3. “Підстави кримінальної відповідальності осіб із психічними аномаліями й розладами, що не виключають осудності, та кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку”. Ґрунтуючись на основному положенні кримінального закону, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, дисертант розглядає позиції науковців і практиків щодо проблеми кримінальної відповідальності осіб із психічними аномаліями й розладами, які не виключають осудності, й доходить висновку, що не існує нагальної потреби в закріпленні такого поняття, як “обмежена осудність”, оскільки врахування психічних аномалій і розладів можливе й без його використання.

Питання психічних аномалій і розладів не виходять за межі осудності, а тому при їх вивченні доцільно вирізняти змістовні критерії – психологічний (психофізіологічний) і медичний – та формально-правовий (юридичний).

Формально-правовий критерій психічної аномалії або розладу, що не виключають осудності, виглядає так само, як і при осудності, проте велике значення в даному випадку отримують ситуаційна й мотиваційна ознаки, які показують, наскільки психічні аномалії й розлади впливали на особу в конкретній ситуації.

Ситуаційна ознака знаходить свій прояв у тому, що в ситуації, яка склалася, особа внаслідок існуючої в неї психічної аномалії або розладу неадекватно сприймає об’єктивну реальність і не може “правильно зіставити” її зі своїми реальними можливостями. Причому наявний в неї під час вчинення злочину психічний розлад може навіть глибше впливати на поведінку особи, ніж аномалія психіки.

Мотиваційна ознака може виявлятися як у ситуаційно спровокованих діяннях (злочинах), так і під впливом сторонніх осіб, а також внаслідок патологічної зміни мотиваційної сфери.

Змістовні критерії (психологічний і медичний) повинні встановлюватися судово-психіатричною або комплексною судовою психолого-психіатричною експертизою. Причому висновки експертів не повинні зводитися лише до опису психічних порушень, а мають вказувати на ступінь обмеження здібностей особи, його обмеження і як воно могло відбитися на вчиненому діянні.

Особливості особи, зумовлені психічними розладами, виступають найбільш значущими для її характеристики. Це набуває великого значення у разі необхідної чи уявної оборони, вчинення злочину під впливом фізичного або психічного примусу, у співучасті та в багатьох інших випадках. Психічний розлад і його можливий вплив на індивідуальні характеристики особи (темперамент, спрямованість, характер, здібності) повинні відображатися й оцінюватися як в обвинувальному висновку, так і у вироку суду.

При вирішенні питання про застосування до особи з психічним розладом або розумовою відсталістю примусових заходів медичного характеру допускається можливість їх застосування, якщо характер захворювання свідчить про підвищену суспільну небезпечність такої особи.

Вивчивши проблему кримінальної відповідальності неповнолітніх із затримкою в психічному розвитку, дисертант підсумовує, що для окреслення психічних станів, які виключають кримінальну відповідальність таких осіб, слід ураховувати, що під час вчинення конкретного суспільно небезпечного діяння затримка в психічному розвитку не дає можливості в певній ситуації повною мірою усвідомлювати фактичний характер і суспільну небезпеку власних дій (бездіяльності) і (або) керувати ними.

Основною рисою затримки психічного розвитку є її поворотність – можливість відновлення психіки до рівня, який відповідає віковій нормі. Тому, на думку автора, щодо таких неповнолітніх необхідно застосовувати спеціальні примусові заходи психолого-педагогічного впливу, а іноді й заходи медичного характеру для відновлення їх психіки до певного рівня.

Доцільно направляти таких осіб до спеціальних навчально-виховних установ, а не обмежуватися їх передачею під нагляд батьків чи тих, хто їх замінює, або під нагляд педагогічного чи трудового колективу, що в даний час застосовується найчастіше.

З огляду на позитивний досвід різних країн світу доцільно було б проводити з такими неповнолітніми медіацію (посередництво) як спробу досягнення добровільного порозуміння (примирення) між потерпілим і правопорушником з метою відшкодування завданих матеріальних і моральних збитків за допомогою медіатора – неупередженої, підготовленої для вирішення конфлікту особи.

Розділ 3. “Удосконалення теоретичних положень осудності та її законодавчого врегулювання” охоплює три підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Удосконалення теоретичних положень про осудність у науці кримінального права” автор конструює три моделі осудності на підставі диференціації ступеня зниження здатності усвідомлювати свої дії (бездіяльність), керувати ними при вчиненні злочину, а значить, і розуміти значення осуду.

Перша модель характеризується наявністю “нормального” стану психічно здорової людини, при якому вона повною мірою могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. У такому стані особа свідомо вибирає варіанти поведінки й може усвідомлювати вчинене діяння. Саме в розрізі даної моделі за відсутності психічних розладів чи аномалій психіки слід розглядати кримінальну відповідальність людини, яка вчинила злочин у стані фізіологічного сп’яніння як результату вживання алкоголю, наркотичних засобів чи інших одурманюючих речовин.

Для другої моделі осудності притаманна певна аномалія психіки, внаслідок якої в особи порушуються лише вищі рівні психічної діяльності й розвивається синдром незначної тяжкості; при цьому при вчиненні злочину несуттєво знижується спроможність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. У людини порушується регуляція поведінки, ускладнюються правильне орієнтування в оточуючому світі, самоконтроль та адекватна спрямованість дій. При такій аномалії особа свідомо вибирає варіанти поведінки і здатна усвідомлювати діяння, які вона вчиняє, що часто супроводжується дратівливістю, агресивністю й жорстокістю. Проте при цьому у неї зазвичай знижуються вольові процеси, підвищується навіюваність, послабляються стримуючі контрольні механізми. Оскільки здібності особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними знижені незначно, наявність таких аномалій, а в деяких випадках і певних розладів, не є обставиною, що пом’якшує покарання, але їх існування повинно обов’язково впливати на вибір режиму й умов відбування покарання.

Для третьої моделі властивий певний психічний розлад або розумова відсталість, при яких особа не може повністю усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними. Ця істотно знижена здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і (або) керувати ними може бути підставою для пом’якшення покарання. Що стосується відбування останнього, то такий засуджений, який має психічні розлади потребує застосування додаткових профілактичних, медичних чи інших заходів не тільки і не стільки тому, що при вчиненні злочину ці розлади обмежували його спроможність до усвідомлення й керування своїми вчинками, а ще й тому, що під час ув’язнення психічні розлади або розумова відсталість утруднятимуть застосування “стандартних” виправних заходів, перешкоджаючи тим самим досягненню мети покарання.

Для визначення ступеня зниження можливості людини усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними необхідно призначення комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, що дозволить глибше дослідити особливості особи та її стан.

Підрозділ 3.2. “Значення осудності для кваліфікації діяння, вибору форми реалізації кримінальної відповідальності, призначення й виконання покарання” присвячено аналізу врахування осудності для кваліфікації діяння, вибору форми реалізації кримінальної відповідальності, призначення й виконання покарання.

При виборі форми реалізації кримінальної відповідальності і призначенні покарання необхідно брати до уваги обставину, що мети покарання можна досягти лише в тому випадку, якщо особа може з’ясувати собі значення засудження, що неможливо без усвідомлення нею протиправності своєї поведінки.

Як вважає автор, у рамках існуючої системи установ виконання покарань (в арештних будинках, кримінально-виконавчих і спеціальних виховних установах) слід створювати соціально-психологічні відділення й окремі спеціальні приміщення для проживання осіб із психічними розладами чи аномаліями.

Для індивідуалізації виправлення й ресоціалізації засуджених з психічними розладами та аномаліями у місцях позбавлення волі потрібно користуватися програмами, орієнтованими на конкретні розлади чи аномалії.

Якщо до особи застосовується покарання, пов’язане з позбавленням волі, доцільно залучати до особистої справи засудженого, у якого виявлено психічні розлади чи аномалії, один екземпляр акта судово-психіатричної або комплексної судової психолого-психіатричної експертизи, характеристики з останнього місця роботи, навчання й місця проживання. Треба включати таких засуджених у сферу відновлювального правосуддя, яке має за мету урівноваження жертви й суспільства з необхідністю соціальної регенерації злочинця.

У підрозділі 3.3. “Напрямки вдосконалення чинного кримінального законодавства” пропонується внести зміни й доповнення до Розділу IV Загальної частини КК України “Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (Суб’єкт злочину)” і викласти норми існуючої статті 19 і двох нових статей в такій редакції:



<< предыдущая страница   следующая страница >>