asyan.org
добавить свой файл
1
Поліна Довженко: «В дитинстві Сашко любив слухати материні пісні. Часто просив:

  • Заспівайте, мамо.

  • Якої ж тобі - чи колядки, чи веснянки, чи
    весільної, чи молодецької, чи дівоцької, чи мате­
    ринської, чи взагалі про життя?

  • Про все співайте, мамо!

Слухав, як зачарований. Сидів задумливий, та інколи засміється, поцілує її руки, ^ він часто цілу­вав мамині руки. В листах теж закінчував словами: "Мамо, цілую ваші трудящі руки. Ваш син Сашко"» [25; 177].

Надія Коломієць: «...Витівкуватий був цей Сашко. Над усе любив він малювати. Було, малює, що на очі набреде: горшки, макітри, стільці, лави, стіл, а найбільше - квіти. Де не глянь, то в нього квіти. Йде мати на базар, бере білу хустку, щоб на­крити кошика, дивиться - що таке? А на ріжку ху­стки намальовані квіти. І сварила, і била було тітка Одарка, ніщо не помагає - малює та читає.

Візьме собі книжку, вмоститься біля груші в са­ду та й читає. А коли читає, нічого не помічає. Весь там, вся його увага в тих надрукованих словах.

А що природу любив, то вже й розказати не мож­на» [25; 126].

Олександр Довженко: «У нас була казко­ва сіножать на Десні. До самого кінця життя вона залишиться в моїй пам'яті як найкрасивіше місце на всій землі. З нею в мене зв'язані і перше рибальство, і ягоди, і гриби, і перші мозолі на дитячих руках...

Учився я в Сосницькій початковій, а потім у вищій початковій школі3. Навчання давалося мені легко. Я був те, що зветься тепер відмінником; це мене часто-густо бентежило. Мені здавалося, що вчителі самі щось не зовсім розуміють і тому їм здається, що я відмінник» [9; т. 1, с. 19].

Яків Назаренко: «Сашко виділявся допит­ливістю, старанністю. Він жадібно ловив кожне сло­во вчителя. За короткий час оволодів навичками швидкого читання і нас цьому навчав. Дзвінким го­лосом Сашко декламував вірші з букваря, взагалі мав потяг до віршованої мови. Легко давалася йому й арифметика...

...Майже половина класу користувалася його до­помогою. Одних Сашко вчив читати, іншим пояс­нював задачі...

На великій перерві Сашко любив організовувати різні ігри. Тут він проявляв кмітливість і спритність, був рухливим та енергійним, випереджав усіх в усьо­му. Особливо легко брав він усілякі перешкоди. І все це з шумом, з азартом. Його збудження передавалося іншим, запалювало їх... За всі роки нашого навчання Олександр Довженко верховодив, але не вискакував наперед, не запобігав перед учителями, завжди три­мався з гідністю. Із друзями поводився рівно, лагідно, вимогливо. Ніколи не намагався здаватися кращим,

ніж він був. Бадьорість, енергія й політ його думки підкоряли всіх. До нього не було середніх почуттів: або схиляння, або заздрісна ворожість.

У червні 1910 року ми розпрощалися із своїми учителями. Скінчилося наше дитинство. Золотим його не назвеш. Багатьом з нас у ці роки довелося пережити труднощі. І все ж вони незабутні - роки нашого зростання й мужніння» [25; 129,137].

Олександр Довженко: «У мене не було пристрасті до чогось одного, певного. Мені здавалось, що я все можу, що все легко, і мені хотілося бути різним, хотілося начебто розділитися на кілька час­тин і жити у багатьох життях, професіях, країнах і навіть видах. Та загалом мої мрії у виборі майбутньої професії літали у сфері архітектури, живопису, море­плавства, далекого плавання, розведення риб і учите­лювання. Можливо, що учителювання я тільки при-мислюю зараз до моїх тодішніх прагнень, бо воно бу­ло єдиним, чого я тоді досяг. Я вступив до Глухівсько-го учительського інституту в 1917 році, не маючи пов­них шістнадцяти років. Цю школу я вибрав тому, що мав право «складати туди іспити», а по-друге, там бу­ли стипендії по 120 карбованців на рік. Погоня за сти­пендією, тобто за можливістю вчитися, і привела ме­не до цього інституту. Тут я був наймолодшим. Най­старші, люди з п'ятирічним і навіть десятирічним учительським стажем (народних шкіл), мали вже по тридцять чи й по тридцять два роки.

Мені важко було зближуватися з цими учителя-ми-учнями і вчитися було важко. Моя підготовка до інституту була недостатньою, і склав я іспити, ма­буть, випадково. Тому вчився я поганенько. Нерівно. Через те мені не дали стипендії, і перші два роки я перебивався уроками, а батько мій навіть продав десятину землі. Відкраяв од серця. Йому, не­письменному, жилося і тяжко, і гірко, і так хотілося "вивчити свого сина на пана..."» [9; т. 1, с. 20].

Ярина Коваль, глухівчанка: «Як живий, нерідко постає він переді мною з блакиті давно ми­нулої нашої юності. Скромний хлопець, в простому, без будь-яких претензій на франтуватість, охайно­му одязі. Цікавий співрозмовник, оригінальний і дотепний. Міг говорити на будь-яку тему, - ми зва­ли його Сашком-філософом, - цікавився він всіма сторонами життя...» [25; 138].

Олександр Довженко: «Тут же в інституті я вперше познайомився з українськими книжками на квартирі у своїх товаришів. Це був "Літературно-науковий вісник" і газета "Нова Рада", що видава­лися, здається, у Львові і читалися у нас потай від педагогів як щось рідне, але заборонене. Забороне­но було в нашому середовищі розмовляти укра­їнською мовою. З нас готували учителів - обруси-телів краю. В Київській, Подільській і Волинській губерніях до нашої платні згодом додавалась якась надбавка, здається, вісімнадцять карбованців на місяць, - за обрусіння краю...» [9; т. 1, с. 20,21].

Варвара Довженко, перша дружина митця: «На зорі своєї юності в місті Житомирі зустріла я Олександра Петровича Довженка у вищій почат­ковій школі. Це було в 1916 році.