asyan.org
добавить свой файл
1
Дивне вчора

Перші промені жовтогарячого сонця лоскотали обрій. Птахи вже давно розпочали новий день. У повітрі пахло чимось солодким. Так пахне тільки на селі влітку.

Баба Параска вийшла на двір. Вже час було поратися по хазяйству. Перш за все треба було задати корму худобі. Бабця тихенько наспівувало собі під ніс «А в лебедя ножки біленькі», коли раптом побачила, що на сіннику хтось лежить.

Це був молодий безвусий хлопець, ледь за двадцять. Стара Параска одразу помітила незвичний одяг юнака. У нас такого не носять. «Може з міста, - промайнуло в голові старої, - хто їх розбере, як там воно прийнято...».

У цей момент хлопець заворушився. Він солодко потягнувся та став прикривати рукою очі від яскравого, незважаючи на час, сонця. Після того, як його погляд натрапив на бабцю, на молодому обличчі намалювалося здивування.

- Хто ви? – незадоволеним голосом запитав юнак.

- Ти ба! Спить у мене на подвір’ї та ще й питає, хто я! – Параска одразу насупилася та уперла руки в боки, - краще ти мені розкажи, хто ти та звідки.

Юнак повільно підвівся та оглядівся по сторонах. В голові він почав судорожно прокручувати події минулої ночі. Спочатку він зустрівся з товаришем – вони повинні були іти до клубу. Але що було потім? Як його занесло у це село, хто ця бабця, та що він тут робить? Сашко не знав, де взяти відповіді на ці запитання.

- Ти що – язика проковтнув?! – здавалося, у Параски уривався терпець. Хлопець вирішив не дратувати стару та обдумати все на самоті.

- Дякую вам. До побачення, - розсіяно буркнув Сашко, виходячи с подвір’я на путівець. По обидва боки стояли біленькі охайні хатки. Деякі були розмальовані вигадливими візерунками. Ніде він не побачив жодної автівки, кондиціонеру, або ще якогось показника сучасного життя. Як на зло, йому на очі не попадалося жодного місцевого жителя, щоб спитати, де він, власне, находиться. Сашко вже майже вирішив вертатися до Параски, коли його увагу привернув дивакуватий хлопчина, який так само здивовано озирався. На ньому була сорочка с жупаном, шовковий кушак та... шаровари... Він був схожий на ілюстрацію до параграфу про козаків з підручнику історії. Нарешті він помітив Сашка та поспішив до нього.

- Пугу, пугу – козак з лугу! – голосно вигукнув хлопчина та розреготався. Було видно, що він теж радий побачити хоч одну живу душу, - здоровенькі були! Не підкажеш, чи далеко ще до Гадяча?

- Мабуть, на вокзалі, краще спитати, - розгублено пробурмотів Сашко, - або... або попутку спробуйте спіймати.

Хлопець в козацькому вбранні примружився та з недовірою подивився на співрозмовника. Посмішка зійшла з його обличчя. Тільки зараз він звернув увагу на те, як одягнений цей юнак. Та ще й слова говорить якісь дивні. «Може, якийсь турецький шпигун», - промайнуло в голові козака.

- Чи не підкажете Ви, де ми зараз знаходимося? – нарешті подав голос Сашко. Козак відволікся від власних думок. «Та ні, начебто не схожий на турка... Очі блакитні...». Юнак все чекав на відповідь.

- Сам не знаю, - нарешті проговорив козак, - а ти хіба не місцевий? – він не дочекався відповіді, - мене Омельком звати. Мені до Гадячу ну дуже треба!

Усе це подобалося Сашкові все менше. Дивна здогадка крутилася в його голові.

Йому здавалося, що він потрапив у минуле. Та здоровий глузд казав, що це просто неможливо! «Може, я сплю? – думалося Сашкові, - і все це просто сниться мені»...

Та це був не сон.

***

Незабаром хлопці стояли на вже знайомому Сашкові подвір’ї. Параска недовірливо зиркала спідлоба на дивакуватих гостей.

- Я ж кажу – мене звати Омельком. Мені до зарізу треба до Гадячу. Козак я. Такі справи.

- Ти з мене дурну не роби! – загрозливо підняла палець до гори бабця, - я, може, й стара, але у здоровому глузді! Сторіччя вже, як про козаків й не чути!

Швиденько прикинувши подумки цифри, Сашко похмурнів. Його здогадки підтверджувались. Отже якимось чином він опинився в іншому часі! І схоже на те, що не тільки він. Але як це пояснити іншим, коли він і сам до кінця не розуміє…

- Який же зараз рік надворі? – почухав потилицю Омелько.

- Годі дурника клеїти! – баба Параска роздратувалася, - сам знаєш. Одна тисяча вісімсот шістдесят третій рік. Від Різдва Христова.

- Гей, дурна ти бабо! Годі козака задурювати! Кажи, як до Гадячу дістатися!

Сашко зрозумів, що саме йому доведеться пояснювати, що, власне, трапилося. Він і сам ще до кінця не вірив в те, що відбувається. Навіть потайки вщипнув себе, щоб упевнитися, що це не сон.

Через деякий час Параска вже наливала по мисках смачну юшку. Омелько сидів за столом, відперши здоровенною рукою свого чубатого лоба.

- Тааааак… Справи… - протягнув козак. Юнак у дивному одязі розповів, у яку халепу вони ускочили, - то що ж робити? Мені ж до Гадячу по справах треба! Від цього, можливо, уся доля козацтва залежить!

Сашко тільки сумно зітхнув. Йому все це подобалося не більше. Але тут на допомогу не могли прийти ні знання з історії, ні вища освіта, ні досягнення технічно-наукового прогресу. До речі, про це… Сашко сунув руку до кишені, але старого мобільника не намацав. Ніякого зв’язку із сучасністю. Він невеселих роздумів юнака відволікла поява дівчини. Вона вийшла з-за будинку, де вранці він і прокинувся.

Юна красуня була онучкою Параски. Ще у дитинстві Бог позбавив дитину батьків, і баба з дідом змалечку виховували її. Тепер же Дзвенислава була не тільки опорою бабці з дідусем, а й гордістю усього села. Струнка, висока, чорноброва, з довгою товстою косою, яку вона по святах заквітчувала… Але головним були очі. Глибокі, як темний вир, та живі. Бува, як зиркне своїми оченятами – так і залишишся стояти як вкопаний. Та це була красуня з гонором. Вогонь – не дівка! У родині була немов лагідне кошеня, так і крутиться поряд із старими. Але чужі знали її як свавільну та уперту. Однак це не заважало усім сільськім хлопцям мріяти засватати Дзвениславу. Не раз приходилося Парасці виносити гарбуза. Яким би гарним, хоробрим та багатим не був парубок, він чув лише тверде «ні». І ніхто окрім самої дівчини не знав, що причина цьому - Марко . Той нерідко говорив з дівчиною на вечорницях. Посміхався, зустрічаючи її у неділю по дорозі у церкву. Але засилати старостів не поспішав. І тільки нещодавно дівчина дізналася, що після покосів він збирається одружитися з Одаркою. Дзвенислава не знаходила собі місця. Але жодна жива душа не знала про це. Показувати свій сум красуні не дозволяла гордість. Зараз же вона не могла приховати своє здивування, побачивши таких дивакуватих гостей.

Сашкові довелося вдруге пояснювати все дівчині. Тепер вже сама Параска перебивала хлопця, вставляючи час від часу власні п’ять копійок. Мабуть, дивлячись з боку, це була кумедна картина. Здавалося, час зійшовся саме в цій точці…

Баба Параска залишила поки що гостей у себе. Про те, що буде далі, усі намагалися не думати. На душі ставало моторошно. До вечора хлопці допомогли привітним хазяям поратися. Спати полягали рано – дуже вимотав усіх цей складний день.
***

Наступного ранку Сашко прокинувся від шуму голосів. Омелько давно вже був на ногах. Зараз він зі старими щось голосно обговорював. Дзвенислава сиділа в стороні. Сашко швидко підвівся та приєднався до співрозмовників. Виявилося, що вночі сталося таке, що від самої розповіді волосся заворушилося на юній голові.

Одразу за селом знаходився ставок, давно вже порослий бур’яном. Про нього ходила погана мова. Колись багато років тому тут втопилася панська дочка. З тих самих пір тут стали відбуватися нез’ясовні речі. Усім дітям якнайсуворіше заборонялося навіть приближуватися до того ставка. Старі ж, розповідаючи ці історії, говорили пошепки та хрестилися.

- Скільки безвинних душ загинуло на тому ставку, - розповідала стара Параска, - кажуть, що закляття буде знято, коли щиро закохані посадять біля ставка березу і ясень.

- Чому саме березу і ясень? – спитав Сашко. Нарешті подала голос Дзвенислава:

- Ясень – це чоловіче дерево. А береза – символ чистоти та дівочої ніжності.

- Я хоча і не вірю у подібні нісенітниці, але… Чому й досі ніхто не зробив цього?

- Хто його знає, - зітхнула стара, - може, бояться, а може до кінця не вірять.

Незабаром Омелько відвів Сашка у бік:

- Слухай… Не діло це. Треба розібратися. Я вирішив: ввечері піду на ставок. Ти зі мною?

Сашко не знав, що відповісти. З одного боку йому зовсім не вірилося в цю історію. Але з іншої… Якщо з ним трапляються такі дива, як переміщення у часі, хто знає, чого ще можна чекати. Та й моторошно якось іти вночі у таке безлюдне місце, та ще й з такою дурною славою. Але впасти в очах козака та особливо дівчини, було ще гірше…

Дзвенислава чула всю цю розмову. Вона знала, що не зможе зупинити хлопців, але з цим треба було щось робити – бо вони йшли на вірну смерть. На відміну від Сашка, дівчина вірила в стару легенду. Змалечку її лякали страшним ставком.

Червоне сонце закочувалося за обрій. Здавалося, весь світ купається в його прощавальних променях. А ці маленькі вісники хочуть так багато розповісти. У такі хвилини наповнюєшся якимись непередаваними почуттями, почуттям свободи… Щось починає щемити в грудях, а думки несуться вдалину. Повітря таке густе та тягуче, що здається, ніби можна розрізати його ножем. Ти ніби опиняєшся в іншому вимірі, а весь світ дихає цим разом із тобою. І ти намагаєшся зловити кожну мить, зберегти в собі усі відчуття, запахи… Дивовижна мить, коли день повільно помирає, освітлюючи все навкруги прощавальним сяянням. Але ти знаєш, що завтра буде новий день, і на світ з’явиться нове сонце. Ти зітхаєш на повні груди, відчуваєш цей світ кожною клітинкою свого тіла і розумієш, що живеш…

Коли на землю спустилася темрява, Омелько з Сашком тихесенько підвелися з пряно пахучого сіна та пішли з подвір’я. Вони вірили, що ніхто з хазяїв не знає про їхній задум. Хлопці не хотіли зайвий раз турбувати їх та заставляти перейматись. Вони навіть не здогадувались, що Дзвенислава з вечора стежить за ними та навшпиньки іде слідом.

На ставку було тихо як в могилі… Лише вітерець грався з листям очерету. Але було в цьому місці щось таке, що заставляло кров стинути в жилах. Сашкові стало не до жартів. «Що я тут роблю? – проносилося в його голові, - а головне – навіщо? І коли вже я повернуся до свого звичного життя…». Але Омелько був настроєний рішучо. Ніщо не могло зупинити безстрашного козака. У цю саму мить небо затягли хмари. Місяць сховався за їх темними тілами, і стало зовсім темно. Вітер став сильнішим. В кожному шелесті Сашко чув якісь нелюдськи звуки. Він зібрав усі свої сили для того, щоб не показати козаку, що йому лячно, аж ноги не йдуть. Аж тут почувся якийсь плескіт. Сашко так і застиг на місці. Він не міг навіть ворухнутися. Величезна тінь насувалася на хлопців. Омелько швидко вихопив шаблю. Він був готовий до бою. Сашко не роздумуючи схопив гілляку, яка валялася неподалік. І тут почувся пронизливий жіночий крик, який переходив у виск. Тут не по собі стало навіть Омелькові. Хлопці обернулися та побачили Дзвениславу, білу як полотно. Вона кралася за гостями весь час. Але тут забула і про норов, і про гордість. Все це так налякало дівчину, що вона верещала і не могла зупинитися. Хлопці забули про все та наввипередки кинулися заспокоювати красуню. Кожен намагався виглядати в очах дівчини більш хоробрим та турботливим. Дзвенислава ж перетворилася на звичайну полохливу дівчинку. Вона ридала, учепившись у Сашкову сорочку.

- Дурні! А якщо б ви загинули! А якщо ми всі зараз загинемо! Тут небезпечно!

Нарешті хлопці згадали, за чим вони, власно, сюди йшли. Озброївшись гіллякою, Сашко послідкував за козаком, який був повний відваги та рішучості.

Незабаром повітря стряс нестримний регіт. Зичний голос Омелька луною віддавався навкруги. Нарешті він зрозумів, що та страшна тінь, що загрожувала їм небезпекою – всього-навсього тінь від старого дерева, погано освітленого вночі схованим за хмарами місяцем. Люди ж тонули тут тому, що самі лізли у воду. А дно за всі ці роки дурної слави давно вже поросло водоростями, у яких заплутувалися нещасні утопленики. Все виявилося до болю простим.

Омелько вертався до Параски весело насвистуючи. Сашко з Дзвениславою йшли позаду. Обидва мліли від близької присутності один одного. Та обидва ніяковіли від цього.

- Ті виявися сміливішим, ніж мені здалося спочатку, - нарешті порушила тишу дівчина. Сашко мовчав. Він зовсім не розумів, що відбувається з ним увесь цей час. Та це й було неважливо. Головне, що йому це подобалося. Дзвенислава різко зупинилася. Місяць, що нарешті вийшов з-за хмар освітив її палаючі очі, які дивилися прямо на Сашка. Було видно, що вона хоче щось сказати. Дзвенислава відкрила рота та зітхнула, не наважившись. Вона дістала з кишені строкату хустинку, старанно вишиту власними руками:

- Візьми. Хай буде тобі. На пам'ять. Хто його знає, що там воно далі, - щоки красуні залилися рум'янцем. Сашко обережно взяв хустку та з любов’ю зжав у долоні…

Через деякий час ставок став зовсім іншим. Вітерець так само грався листям, пташки так само щебетали, але тепер все тут випромінювало радість. Місцеві жителі більше не залякували дітей страшними історіями. Ходили чутки, що двоє хоробрих парубків позбавили село від старої напасті. Поряд з водою, до речі, шелестіли листям береза та ясень. Дзвенислава та Сашко не забували доглядати дерева. Юнакові здавалося, що ніколи йому ще не було так добре, як тут, у цьому селі, де такі щирі люди та красиві дівчата, по-особливому яскраве сонце та близькі зорі, де все таке звичне має такий чарівний смак…

***

Сашко прокинувся від яскравих променів, які різали очі. Він роззлючився на себе за те, що забув з вечора опустити жалюзі. Дисплей молільника показував час. Цифри говорили про те, що юнак знову запізнився. Навкруги була знайома до болю обстановка. Тісна квартирка вчорашнього студента.

Аж тут Сашко згадав свої пригоди. Що це було – сон чи реальність?

З кишені випала строката хустка…