asyan.org
добавить свой файл
1 2
Кімері́йці або Кімери (грец. κιμμέριοι) — стародавні кочівники, які жили на території Північного Причорномор'я в X — VII століттях до н. е. і мандрували через Кавказ до Малої Азії.Зміст
Походження кімерійців невідоме, але вважається, що вони були індоєвропейцями. Істориками вважається що мова кімерійців належала до іранської мовної групи чи була фракійською, або принаймні, кімерійці мали іранський правлячий клас, оскільки відомі з асирійських джерел імена кімерійських вождів безсумнівно іранського походження. Деякі литовські дослідники висловлюються про кімерійців, як балтів. Татарські дослідники висловлюються про давньотатарське походження, а саме про походження булгар від них. Це підтверджується записами у античній «Історії монаха Спиридона» й у «Історії Зографа» (Зографський монастир).
В археології дуже мало відомо про кімерійців північного узбережжя Чорного моря. Їх зв'язують із зрубною культурою, яка витіснила ранішу катакомбну культуру (2000-1200 до н. е.).
Територія України в передскіфську добу. Кімерійські пам'ятки
Кімерійців пов'язують з біблійним Тоґарма, сином Ґомера, онука Ноя. Країну кімерійців — Гамірр — поміщують на північному заході Малої Азії, в Каппадокії. Антична топоніміка пов'язує з кімерійцями території Керченського і Таманського півостровів (Боспор Кімерійський, Кімерік, Кімерійський вал, кімерійські переправи тощо). Однак, зважаючи на ту роль, яку кімерійці відіграли в історії названих країн Малої і Передньої Азії, є підстави гадати, що під кімерійцями слід розглядати могутні об'єднання пастушо-землеробських племен, які населяли степи від Дністра до Дону.

Одісея
Вперше згадуються в «Одіссеї» Гомера (близько VIII століття до н. е.) та «Історії Геродота» (V століття до н. е.), а під ім'ям «гімірра» — в ассирійських клинописних текстах кінця VIII—VII століть до н. е.
Матеріальна культура, господарство і побут кімерійців відомі головним чином за похованнями, яких нараховується близько сотні. Ведучи кочовий спосіб життя, кімерійці не залишили довготривалих поселень. Над своїми похованнями часто ставили кам'яні стели. Відомі пам'ятки пізнього періоду зрубної культури, що датуються X — початком VIII століття до н. е. Кімерійці займалися скотарством, певною мірою і землеробством. Панівне становище серед кімерійців посідали кінні воїни. Вони були озброєні луком, кинджалом, мечем, кам'яним або бронзовим молотком. Саме воїнів деякі дослідники вважали кімерійцями часів походів до Малої і Передньої Азії.

Кераміка — конічні миски, макітри, прикрашені геометричними орнаментами: трикутниками, ромбами, зігзагами, штриховками. Зброя, прикраси, казани виготовлялися із бронзи.

2. Побут кіммерійців

2.1 Господарство

З початку основою господарства кіммерійців було землеробство та скотарство. Там, де дозволяли природні умови, вони розводили велику й малу худобу, свиней та коней. Частина худоби була на стійловому утримані та забезпечувалась кормами та відходами, що давало землеробство.
Кочовий уклад господарського життя давав можливість безмежно використовувати пасовища. Таким чином було виявлено нове джерело росту додаткового продукту та збагачення, яке потребувало мінімум затрат праці. Мабуть саме ці фактори підштовхнули народи Азії на перехід до кочового способу життя. Кіммерійці не були виключенням і приблизно в ІХ ст. вони першим на теренах Північного Причорномор’я переходять від осілого способу життя до кочового. Так як кіммерійці були кочівниками, кінь займав особливе місце в їхньому житті. Про це свідчать археологічні розкопки. Деталі кінського спорядження були обов’язковим атрибутом у захороненнях кіммерійських чоловіків. Оптимальні природні умови сприяли розвитку конярству та його переходу в табунне. Конярство забезпечувало воїнів верховими кіньми та давало значну частину продуктів харчування, в т.ч. і молоко. Крім тваринництва кіммерійці, займались ще й полюванням. Кіммерійці були першими, хто почав виплавляти з болотної руди залізо та широко використовувати його в промислових цілях. Вони зіграли головну роль у розповсюджені заліза в Східній та центральній Європі. Лиття бронзи та золота виконувалося по воскових моделях. Застосовувались штамповка, карбування та паяння (золотом по золоту). Із заліза вироблялась більш досконала та практична зброя. Тим не менш багато предметів повсякденного життя кіммерійців було зроблено з бронзи. Також було розвинуто і гончарство.

2.2 Культура

Кіммерійські пам’ятки представлені лише похованнями, зазвичай курганними, але відомі й безкурганні поховання.

На першому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах, іноді з дерев'яним перекриттям у скорченому положенні на боці. Для цього періоду ще характерні бронзові вироби. На новочеркаському ступені вже з’явилися глибокі ями, відомі прямокутні ями з дахом, відповідно і трупопокладання вже випрямлене, але теж на боці. Поховальний інвентар почали класти й на перекриття. Тут вже починає переважати залізо.
За складом супроводжуючих небіжчика речей поховання чітко розділяється на чоловічі та жіночі.
Чоловіків ховали зі зброєю, кінським спорядженням, тобто з тими речами, які могли б йому знадобитися в бою. Для жіночих могил характерні прикраси, глиняний посуд та предмети господарської діяльності (шила, голки тощо).
Важливою рисою кіммерійської культури є стели, які хоч і не мають чітко вираженої голови людини, але добре зображають одяг та зброю. Отже, традиція зображати своїх воїнів в камені вже є характерною і для кіммерійців.
Прикраси вони виготовляли з бронзи, золота та кісток. В різьбі на кістках в них переважали плоский рельєф та гравюра. Для кіммерійського мистецтва найбільш характерні геометричні орнаменти у вигляді розеток, різних спіралей, меандрів, ромбоподібних фігур тощо. Також відомі приклади зображення тварин, зокрема коней та худоби.
Кіммерійське мистецтво дуже сильно відрізняється від мистецтва скіфів. Вірування

Досліджуючи кургани кіммерійців ми знаємо, що трупопоклодання в них було скорченим або витягнутим на боку. В новочеркаський період померлих кладуть орієнтовано стабільно на захід. Ця орієнтація буде характерною потім і для скіфів, і для сарматів. Швидше за все, це пов’язано з тим, що давні народи вважали, захід стороною куди відходить душа. Таким чином, ми бачимо ознаки релігійних вірувань.
Як згадувалось вище, в захороненнях археологи знаходили речі, якими кіммерійці користувались при житті. Це означає, що для їхнього світогляду було характерними віра в душу та життя після смерті.
Колискою всіх релігій була жіноча природа, яка запліднювалась і розцвітала від контакту з чоловічою природою. Відомо, що у кіммерійців був присутній культ Богині-Матері. Про це свідчать стели з зображеннями жінки, які мали культовий характер. Деякі вчені вважають, що культ Богині-Матері у кіммерійців був відлунням релігійного культу ранньонеолітичної (дотрипільської) та трипільської доби. Глиняні жіночі статуетки з дитиною на руках – уявлення про тогочасний релігійний світогляд, про початки формування ще в тодішню епоху культу Роду і рожаниць, поширеного в дохристиянських віруваннях східних слов'ян.
^ Суспільний лад

Кіммерійці у своєму розвитку досягли високого рівня родоплемінного устрою. Щоправда, вони не представляли собою згуртованої державної єдності. Вони були об’єднані в племена, що, в свою чергу, об’єднувались в доволі міцну спілку племен, на чолі якої стояв вождь.
У соціальній організації кіммерійців спостерігався перехід від родоплемінних відносин до рабовласницьких. Виділявся заможний прошарок населення – вожді й царі. В їхніх руках накопичувалися пасовиська, кінські табуни, багатства.
Відомо, що у кіммерійців дуже прославлялись кінні воїни. Вони були на першому плані суспільства. Вершники та колісничники складали спорадичний елемент в родоплемінних військових сполученнях, які, очевидно, не мали постійного характеру. Наїзники складали основу кіммерійського суспільства. Кіммерійці були перш за все кінними стрілками. Вони мали на озброєнні чудові залізні мечі, бойові молоти та булави. На чолі цих загонів стояли добре озброєні вожді. При похованні вкладання до рук померлого зброї говорить про войовничість кіммерійців.
Їм так і не вдалось створити власне державне утворення. На чолі цього народу було багато вождів, які не завжди були єдині. Саме тому вони і зникли з Північного Причорномор’я під тиском скіфів, які були більш організовані та більш єдині в своєму суспільному ладі.

Початок скіфської епохи представлені в археології Чорноліською археологічною культурою. Скіфи згадуються в ассірійських джерелах першої половини VII ст. до її. ч. як войовничий народ, котрий із Причорномор'я проникав у Мату Азію, завойовуючи на своєму шляху місцеві племена, а в кінні того ж століття знову повернувся до Причорномор'я. Держана скіфів у різний час простягалася віл стенів України до Волги і Уралу, а їхні кургани с навіть на Алтаї.
На захід від Дністра жили фракійці, котрі, змішуючись зі скіфами, стали І предками сучасних буковинців, гуцулів, бойків, лемків та інших етнографічних груп українців.
Найраніші скіфські поселення відкриті на берегах Вузького лиману (Миколаївщина). Скіфи мешкали в покритих соломою будинках з глиняною підлогою і печами, мали господарські ями-погреби для зберігання харчових запасів, збіжжя. Вони розводили домашніх тварин, переважно корів, овець, коней.
З V ст. до її. ч. на Подніпров'ї Побужжі з'являються великі скіфські городища, укріплені земляними ватами заввишки понад І о 12 м. населення городища не було соціально однорідним, у верхній частині міста (акрополі) мені ката скіфська аристократія. Тут були кам'яні або цегляні будинки з глиняними печами, збудованими на дерев'яному каркасі. Сам акрополь часто був відгороджений віл нижнього міста кам'яною стіною. Внизу розташовуватися ремісничі к картати з хатками на 2-А кімнати, печами і жертовниками. Поруч землянки-майстерні або амбар для зберігання запасів. Увесь цей комплекс (нагороджувався парканом, а в центрі подвір'я будуватися власні святилища Вигині Вогню.

За Геродотом, Скіфів була полі етнічною державою: калічиш, алазони, скіфи-орачі, скіфи-землероби, скіфи-кочівники, царські скіфи - "найкращі, що вважають інших своїми рабами". Незважаючи на цю, з першого погляду, строкатість, на всій території встановилась однорідна культура. Однак досить довго у скїфодогії панувала думка про неоднорідність скіфів, які нібито включали в себе ірано мовні та тюркомовні кочові племена". Геродот же говорить про наявність різних соціально-господарських прошарків скіфського суспільства, про що свідчить хоча б протиставлення "царі" - "раби".
У культурі скіфів яскраво виділяються риси, які успадкували українці. Скіфи шанували гостей, подаючи їм хліб-сіль, їм було властиве побратимство, яке побутувало ще її у Запорозькій Січі. Поминальний обряд Тризна, який справлявся на могилі померлого, був традиційним у скіфів, слов'ян, русів, українців. На археологічних знахідках скіфських курганів є зображення людей

Писемних пам'яток скіфів небагато, точніше, не встановлена їхня належність скіфам. Проте чимало скіфських слів зберегли для нас зарубіжні історики: Геродот. Пріск, Йордан та ін. Вони часто позначали ці слова своєрідними примітками: "так це в них самих називається", або "саме так його називали в цих місцях". У скіфській мові були слова мед, страва, які й досі вживаються в українській мові.
Скіфи, як і давні українці, не мали звука ф. У сучасній українській мові майже всі слова, що мають звук ф — іншомовного походження. Ще її нині в деяких селах України його вимовляють як хв., або п: Хведір, Пилип, хвабрика тощо. Таке ж явище було притаманне мові етрусків, які генетично є нащадками італійських пелазгів.
На схід від скіфських володінь (Гірназов'я, Поволжя, Південне Приуралля) жили скотарські племена сарматів.

Пам'ятки культури сарматів також мають спільні риси зі скіфськими: подібні орнаменти па глиняному посуді, литі з бронзи казани, котрі, мабуть, виконували роль ритуального посуду. Серед культових предметів можна також назвати бронзові дзеркала, глиняні курильниці, кам'яні тарілі, що застосовувалися для розпалювання жертовного вогню. Мистецтво так званого "звіриного стилю" притаманне сарматам такою ж мірою, як і скіфам. Озброєння істотно нічим не відрізнялося від скіфського: тригранні бронзові наконечники для стріл, короткі луки, довгі мечі.
Про спорідненість скіфів і сарматів писав ще Геродот — він переказав легенду про походження сарматів від шлюбу скіфів з амазонками и. Археологічні знахідки свідчать про привілейоване становище жінки у сарматів: багаті поховання жриць, жінок-амазонок (у кольчугах, зі зброєю). З покійницею клали у могилу розбите люстерко, гривни, що прикрашали шию, спіральні підвіски, начільні пов'язки, розшиті золотими пластинками та коштовним камінням, намисто з кольорового скла, перлів, самоцвітів. В одному з таких поховань знайдені навіть залишки трону, що свідчило про високе становище похованої жінки.
Одяг сарматів, про який дізнаємося з численних зображень на різних мистецьких виробах, складався з короткої сорочки, штанів, пояса, довгого плаща, скріпленого на плечі спеціальною пряжкою чи застібкою (фібулою). Типове взуття сарматів, як і скіфів. м'які шкіряні чобітки. У деяких сарматських курганах завдяки високогірному клімату (Алтай) збереглися рештки сукняних і шовкових тканин, виробів із хутра тощо. Цікавою пам'яткою сарматського ремесла є чотириколісний віз. зроблений із дерева без жодного цвяха чи металевих деталей, скріплений лише за допомогою дерев'яних шипів.
Звичайно, сармати жили на далекій периферії Скіфії. Античний географ 11 ст. н. ч. Клавдій Птолемей називає понад сотню сарматських племен. Найзначнішими серед них були плани, Роксолани, язики, аорси, сіраки, арійки, масагети та ін. Геродот також повідомляє: "савромати розмовляють скіфською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід"''.
Цікаво, що назва сармати, або савромати довго зберігалася у пам'яті українського народу, який традиційно вважав себе нащадком "славних Роксоланів". У козацьких літописах зустрічаємо такі вислови: "наші козако-сарматські Предки", "князь сарматський і гетьман усього Запорозького війська", "провінції козако-руські савроматійські" тощо. Можливо. це було даниною тогочасним поглядам істориків на спільне походження українців і поляків від "одного савроматійського кореня". Відомі в цей час кілька історичних творів про Україну під назвами: "Трактат про дві Сарматії" Матвія Мєховіти, "Опис Сарматії Європейської" Матвія Стрийковського, карти Сарматії Мартина Кромера. Зокрема. Стрнйковський писав: "... сарматські народи, які розмовляли руською мовою" або: "Як згадує Птоломей та інші, назва Роксолани та Роксани була відома кількасот років ще до народження Христоса".
Отже, чіткі хронологічні межі сарматського часу встановити нелегко. ^ Поширення сарматів в Україні датується приблизно ІІІ ст. до н. ч. — III ст. н. ч. У цей період значного розвитку в Україні досягає культура античного світу. У Західній Європі в цей час поширена матеріальна культура Ла-Тен, яка з'явилася внаслідок засвоєння кельтською тубільною людністю Античної грецької культури.


следующая страница >>