asyan.org
добавить свой файл
1 2 3
УКРАЇНА-2015: НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ. ЕКОНОМІКА

14 січня 2008 року
Нові тенденції у світогосподарській системі, пов’язані з її глобалізацією, поглибленням нерівності між розвинутими країнами і рештою світу, переструктуризацією світової економіки, яка визначатиметься зміцненням нових центрів сили і зміною інститутів світового економічного порядку, зростанням дефіциту енергоресурсів і, відповідно, їхньої вартості, підвищенням ролі інфраструктурних факторів у соціально-економічному розвитку, дедалі більш жорсткими умовами міжнаціональної конкуренції, яка охоплює не тільки товарні ринки, але й ринки капіталів, технологій і робочої сили, формують досить несприятливе середовище з огляду на економічні перспективи України. У таких умовах енергоємність вітчизняної економіки, нестабільність світової кон’юнктури щодо українських товарів експортної групи, відсутність чіткої стратегії просування національних інтересів після приєднання до СОТ можуть стати фактором втрати конкурентних переваг, істотного уповільнення темпів росту ВВП при одночасному зростанні внутрішніх цін в Україні.

Стартові умови розвитку
Нові тенденції у світогосподарській системі, пов’язані з її глобалізацією, поглибленням нерівності між розвинутими країнами і рештою світу, переструктуризацією світової економіки, яка визначатиметься зміцненням нових центрів сили і зміною інститутів світового економічного порядку, зростанням дефіциту енергоресурсів і, відповідно, їхньої вартості, підвищенням ролі інфраструктурних факторів у соціально-економічному розвитку, дедалі більш жорсткими умовами міжнаціональної конкуренції, яка охоплює не тільки товарні ринки, але й ринки капіталів, технологій і робочої сили, формують досить несприятливе середовище з огляду на економічні перспективи України. У таких умовах енергоємність вітчизняної економіки, нестабільність світової кон’юнктури щодо українських товарів експортної групи, відсутність чіткої стратегії просування національних інтересів після приєднання до СОТ можуть стати фактором втрати конкурентних переваг, істотного уповільнення темпів росту ВВП при одночасному зростанні внутрішніх цін в Україні.
Тому економічні стратегії національних урядів у подальшому мають акцентуватися на вирішенні, передусім, таких проблем:
- підтримування передових позицій у наукових дослідженнях і технологіях з ряду пріоритетних напрямів (нанотехнології, ядерна енергетика, авіа-, ракето- і суднобудування, новітнє матеріалознавство і т.д.) шляхом створення потужних об’єднань вітчизняних підприємств однієї галузі, а також розвитку виробничої кооперації з відповідними фірмами Євросоюзу, країн СНД та Азійско-Тихоокеанського регіону. Адже сьогодні високою є вірогідність нових технологічних проривів, які ґрунтуватимуться на відкриттях 1991–2000-х рр. в біології, медицині, інформатиці, космічних дослідженнях, створенні нових матеріалів і джерел енергії;
- входження або утримання/посилення позицій в глобальному обороті високотехнологічної продукції та технологій;
- спеціалізація з надання інтелектуальних послуг в галузі фундаментальних і прикладних наукових досліджень і професійної освіти.
Особливостями технологічного розвитку у найближчі десятиліття стануть, по-перше, розвиток технологій, що формуються на стику різних предметних галузей, а по-друге, посилення дифузії сучасних високих технологій в середньо- та низькотехнологічні сектори виробничої сфери. Очікується формування нових виробничих технологій, що забезпечують в рамках традиційних галузей суттєву зміну характеру виробничих процесів і властивостей готової продукції. Зростання продуктивності у світі все більше спиратиметься на нагромадження не фізичного, а людського капіталу та підвищення вкладу в економічне зростання економіки знань.
Що заважає вітчизняній економіці вписатися у світовий економічний процес з метою забезпечення внутрішніх потреб сталого розвитку і необхідного запасу тривкості до глобальних ризиків?
По-перше, українська економіка залишається слабо диверсифікованою і, відтак, вразливою до коливань кон’юнктури світових ринків, характеризується низьким рівнем інновацій та ефективності використання ресурсів. Джерела експортно-сировинного розвитку, які базуються на інтенсивному нарощуванні металургійного та сировинного експорту в умовах заниженого обмінного курсу гривні, на сьогодні фактично є вичерпаними. Україна вже не може підтримувати конкурентні позиції у світовій економіці за рахунок дешевизни робочої сили та економії на розвитку освіти і охорони здоров’я.
По-друге, однією з сутнісних характеристик вітчизняної економіки є роздвоєність: офіційна заробітна плата і неофіційна, управлінський прибуток і балансовий, ринкова вартість нерухомості і балансова тощо.
З одного боку, Україна визнана країною з ринковою економікою, досягнуто високий рівень її відкритості. Але, з іншого, сформований в Україні національний ринок є недосконалим, не всі ринкові інститути мають адекватний ступінь розвитку, інвестиційний клімат вимагає істотного покращання. Раз від разу підвищуються політичні ризики ведення підприємницької діяльності. Передусім все це є наслідком формування ринкових механізмів на фоні певної однобічності початкової стадії реформ, надмірного акценту на монетарній та бюджетній політиці держави, що мала в основному стабілізаційний характер. Найбільш руйнівними для економіки виявились реформи 1990-1993 років, негативні наслідки яких відчутні й сьогодні, особливо в таких стратегічних галузях, як освіта, наука, інновації та ін.
Темпи економічного зростання української економіки у 2000–2007 рр. – в середньому 7,3% щороку – значно випереджають динаміку світової економіки. Але нинішнє економічне зростання України суттєвою мірою спирається на поточну зовнішню кон’юнктуру, насамперед експорт металопродукції перших переділів. Пожвавлення виробництва та досягнута макроекономічна стабілізація не розв’язали найгостріших і найскладніших протиріч вітчизняної економіки, навіть не забезпечили виходу валового внутрішнього продукту на рівень кінця 80-х років минулого століття. В країні спостерігаються тенденції погіршання якісних показників зростання. Відновлювальне зростання 2000-х рр. не принесло якісних змін, практично законсервувало процеси примітивізації національної промисловості. Реальний сектор вітчизняної економіки зберігає набутий у ході реформ сировинний перекіс.
Кількісні позитивні зміни в сировинному секторі та у виробництві окремих груп товарів масового споживання відбуваються на тлі подальшої деградації ОПК і сектора високих технологій, які катастрофічно втрачають можливість навіть простого відтворення кадрового потенціалу й підтримання технологічної бази. Це зводить майже нанівець сподівання на економічне зростання за рахунок колишніх високих технологій. Україна майже не виробляє сучасної високоякісної конкурентоспроможної продукції масового попиту цивільного, тобто невоєнного, призначення.
За обсягом ВВП, розрахованим за валютним курсом Україна піднялась з 56-го (2000 р.) до 51-го (2006 р.) місця у світі. Обсяг ВВП України, розрахований за паритетом купівельної спроможності, у 2004 році перевищив 330 млрд. дол. – 29 місце серед країн світу. Проте за класифікацією міжнародних фінансових організацій, Україна є однією з найслабкіших країн у групі середнього рівня доходу. За даними Світового банку, ВВП України в 2004 році з урахуванням паритету купівельної спроможності (ПКС) становив 6330 дол. США на одного мешканця. За цим показником Україна посіла 104-е місце серед 208 країн світу. І це при тому, що за геополітичним масштабом, економічним, технологічним, оборонним та науковим потенціалом Україну ще можна порівнювати з багатьма розвиненими країнами світу. Також, за існуючими оцінками, Україна має значний природно-ресурсний потенціал в розрахунку на душу населення: він в 1,5–2 рази перевищує ресурсний потенціал США, в 4 рази – Німеччини, в 12–15 разів – Японії.
Протягом останніх років спостерігається зростання ефективності виробництва на основі підвищення інтенсивності використання ресурсів і продуктивності праці. Хоча при цьому зростання вартості робочої сили випереджає зростання її продуктивності. За підсумками 2007 року рівень споживання населення сягнув рівня 1990 року, а рівень інвестування не перевищив і 40%.
Усі ці факти красномовно свідчать про те, що в Україні відбувається зростання без розвитку, яке не може бути визнаним ні сталим, ні перспективним для країни.
Зростаюча залежність від зовнішніх факторів стимулює нестабільність і кризи, під тиском яких більшість еліт країни намагається увійти у сферу зовнішнього політичного та економічного впливу.
З 2005 року в Україні почала змінюватися модель економічного і політичного розвитку шляхом послідовної транснаціоналізації в односторонньому напрямі, оскільки процес формування великого українського капіталу, що інтернаціоналізує свою діяльність, йде досить повільно. В результаті Україна повернула на шлях більшості країн Центрально-Східної Європи, в яких провідні виробництва інтегровані у технологічні ланцюжки транснаціональних корпорацій, іноземний капітал відіграє домінуючу роль, здійснюючи великий вплив на політичні рішення, і формує модель залежного розвитку, в якій інноваційність розвитку в більшості складових залежить від ініціатив ТНК, а не політики національних урядів. Одним із кроків у цьому напрямку був продаж «Криворіжсталі» - унікального національного активу. В обмін на тимчасовий зиск Україна втратила стратегічну економічну позицію, фактично підсиливши іноземну ТНК і потенційно послабивши формування власної ТНК в металургійній сфері.
Ситуація погіршується й через те, що інновації у середині країни мало кому є споживати. Господарські структури не мають достатньої економічної мотивації у вирішенні завдань технологічної та структурної модернізації виробництва, формування та освоєння нових товарних ринків. Низький інноваційно-технологічний рівень виробництва впливає навіть на таку, здавалося б, успішну галузь, як металургія, продукція якої лише частково покриває потреби внутрішнього ринку. Не вдається зупинити тенденцію старіння основних фондів, що негативно впливає на ефективність виробництва та приховує у собі перманентну загрозу техногенних катастроф.
Сьогодні мова має йти про нове позиціонування України в геоекономіці з тим, щоб в результаті була змінена сама якість участі країни в міжнародних економічних процесах, враховуючи нову розстановку сил у світовій економіці.
У період 1970-х–1990-х рр. характерною рисою розвитку світового господарства у цілому було постійне зниження темпів приросту ВВП. З 4,6% у 1960-і рр. цей показник знизився до 3,5% у 1970-і роки, 2,9% – у 1980-і та 2,6% в 1990-і рр. Ще нижчими були темпи зростання в розвинених державах.
У 2006 р. на частку провідних індустріальних країн Заходу – "великої сімки" – припадало 41% світового ВВП, тоді як 50 років тому – 51%. Зниження питомої ваги "сімки" у світовій економіці на 10 відсоткових пунктів, або на 1/5, не було різким, але ж воно відбулося навіть при тому, що на вказаний період припало "економічне диво" у ФРН і Японії, а Італія і Франція за темпами зростання не пасли задніх. Отже, в перспективі лідерство Заходу в геоекономіці не гарантоване.
З кінця 1980-х рр. до початку ХХІ ст. в результаті перемоги Заходу в "холодній війні" спостерігалося економічне, ідеологічне та геополітичне лідерство країн ліберально-демократичного капіталізму. Воно супроводжувалося перерозподілом на користь Заходу економічних, фінансових, людських та інтелектуальних ресурсів, які в масовому порядку перетікали в США і Західну Європу.
Водночас під тягарем політизованого розширення ЄС починає давати збої європейський проект. Даються взнаки прогресуюче старіння населення й агресивне небажання численних емігрантів з колишніх колоній асимілюватися в європейському культурному середовищі. Спроби прийняти єдину Конституцію ЄС були заблоковані громадянами Нідерландів і Франції, а намагання виробити єдину зовнішню політику за найменшим спільним знаменником призводять до відносного послаблення об’єднаної Європи. Обмеженість ресурсів для підтримки розвитку в нових країнах-членах ЄС все більше орієнтує їх на використання національних ресурсів розвитку для скорочення свого відставання від країн-лідерів світу.
Західна цивілізація не монолітна. Між країнами Заходу, до яких часто відносять не тільки США і Європу, але й Японію, Австралію та інші держави, існують об’єктивні геополітичні та економічні неузгодження. Однак при цьому Захід намагається виступати як відносно єдина геоекономічна і воєнно-політична реальність сучасного світу. Фундаментом цієї єдності є те, що Захід є коаліцією країн, об’єднаних ідеєю підтримання та утримання власного глобального лідерства.
Однак поступово ситуація змінюється. Донедавна багатьом здавалося, що Сполучені Штати приречені на одноосібне лідерство і навіть гегемонію у світі, але в 2006 р. частка Євросоюзу у світовому ВВП вперше перевищила частку США.
З виходом глобалізаційних процесів за рамки західної цивілізації конкуренція набула всезагального характеру, а її предметом стали різні ціннісні орієнтири і навіть моделі розвитку, що створило фундаментальний виклик для усіх. На поверхню виходить такий напрям гострої конкуренції, як боротьба між двома моделями розвитку глобального капіталізму – ліберально-демократичним капіталізмом традиційного Заходу і авторитарним капіталізмом, флагманами якого завжди виступали азійські "тигри" і "дракони". Стрімкий прогрес країн Південно-Східної Азії, Південної Кореї вважали скоріше винятком, ніж правилом. Проте бурхливе зростання Китаю не дозволяє більше займатися ескапізмом.



следующая страница >>