asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 2 3 4 5
Українці під владою Румунії

Іншою країною, котра в хаосі 1918—1919 рр. захопила значну кількість укра-
їнців, була Румунія. За румунською статистикою, у 1920 р. в її межах проживало
близько 790 тис. українців, що складали 4,7 % населення. Українці утворювали три
виразних підгрупи. Перша — близько 450 тис. чоловік — мешкала в південно-
східній частині країни, у колишній російській провінції Бессарабія (нинішня Молдо-
ва), що мала вихід до Чорного моря. У 1919 р. під Хотином ці бідні селяни підняли
повстання проти румунського уряду, яке очолили більшовики, але після його по-
разки їхня політична активність занепала. Інша невелика група українців прожива-
ла на колишній угорській території Мараморош і також була політичне малоактив-
ною. Третю й найбільш діяльну українську громаду складали близько 310 тис. ук-
раїнців Буковини. Румунська окупація призвела їх до глибокого політичного за-
непаду. Під владою Австрії Буковина була автономною провінцією, а українці — її
найчисельніша національна група — мали порівняно сильне політичне представ-
ництво у Відні, широке місцеве самоуправління, розвинену систему україномовного
шкільництва. Все це було втрачене з анексією цього краю Румунією. Із спільності,

котра з усіх західних українців користувалася найбільшим сприянням, буковинці
стали найбільш гнобленими.

Своєю нетерпимістю до національних меншостей Румунія перевершувала навіть
Польщу. Після визнання у 1920 р. західними союзниками румунських претензій що-
до Буковини румунський уряд закрив усі українські школи й навіть відмовився визна-
ти українців за окрему націю. В освітніх заходах 1924 р., скерованих на румунізацію
шкіл, українців називали «громадянами румунського походження, що забули рідну
мову». До 1927 р. всі сліди колишньої автономності Буковини було стерто, а сам край
уже розглядали як одну з румунських провінцій.

Двадцять два роки, проведені українцями під владою Румунії, поділяються на
три періоди. У перший період, що тривав 31918 по 1928 р., румунський уряд запро-
вадив у провінції воєнний стан. Серед буковинських українців, призвичаєних до впо-
рядкованої конституційної системи Австрії, брутальна ліквідація їхніх прав і руму-
нізація культурного життя посіяли шок і розгубленість. Згодом вони трохи оговта-
лися протягом відносно ліберального періоду 1928—1938 рр. Але у 1938 р., з при-
ходом до влади в Румунії військових, почався період жорстокого, майже тоталітар-
ного правління.

За таких обставин лише в короткий період між 19'28 та 1938 рр. можна було ду-
мати про відродження українського життя, та й то в обмежених рамках. Невелика
буковинська спільність реагувала на румунське правління подібно до своїх співвіт-
чизників у Польщі. Старші за віком і краще соціальне влаштовані, її представники
схилялися на користь «органічної» роботи й компромісу з режимом. Вони відно-
вили культурні товариства, хори, театральні трупи, студентські гуртки та органи
преси. У 1927 р. під проводом Володимира Залозецького вони навіть утворили Укра-
їнську національну партію. Проте у 1938 р. цю партію й багато інших українських
організацій було розпущено. У середині 30-х років сформувався «революційний»,
або націоналістський, табір на чолі з Орестом Зибачинським, Петром Григоровичем
і Денисом Квітковським. Вербуючи нових членів із більшою вибірковістю, ніж ОУН у
Галичині, ця невелика за чисельністю організація незабаром підпорядкувала собі
студентські, молодіжні та спортивні товариства. Завдяки своїй конспіративній бу-
дові вона виявилася єдиною на Буковині українською організацією, що не тільки ви-
тримала репресії уряду, а й навіть зросла на протидію їм.

 

^ Українці в Чехословаччині

Описуючи в основному гнітючі умови існування українців у міжвоєнний період,
відрадно вказувати на один, хоч і крихітний, уламок цього народу, доля якого в цей
час значно поліпшилася: це були українці Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників
Карпатськими горами, карпатоукраїнці (або русини, як вони продовжуваній нази-
вати себе) були найменш розвиненими у політичному, соціально-економічному й
культурному відношенні. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало кінець ма-
дярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від
насильницької анексії інших західноукраїнських земель об'єднання Карпатської
України з Чехословаччиною було добровільним. Унаслідок підписаної в м. Скрентоні
(штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігран-
ти з Закарпаття погодилися на включення спосї батьківщини до складу нової чесь-
кої держави за умови надання їй автономії.

З усіх новостиорених держав Східної Сиропи Чсхослоікіччііііа була найдемокра-
тичнішою. Відтак вона не проводила щодо своїх мсііілостсн такої відкритої по-
літики дискримінації та асиміляції, як По.'н-іда та Румунія. Ііцоп- це не значить, що
взаємини між центра.іі.ним урядом і населенням 'І.іь.іі.іі.іігіі ?у.!н і)': іконф-'нкі ними.

Питання про автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до напруженості між
Прагою та її східною провінцією. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу
міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали.

У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із
них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева
у словацькій частині федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової дер-
жави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по-
ділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали
додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри. Разючим контрастом до Польщі
та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав
більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто мало, аби якось полег-
шити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення Закар-
паття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких
мас народу.

З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після
інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між
1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох
до II. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах
мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних
товариств, таких як «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали
театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість та-
ких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр
Маркуш.

Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів.
Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних
процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на
той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його ви-
рішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це
звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо
цього питання виникли розбіжності.

^ Підходи до національного питання. Серед старших представників інтелігенції,
а це здебільшого було греко-католицьке духовенство, в ситуації, подібній до тої, що
раніше мала' місце в Галичині, поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофі-
ли, до яких належали багато відомих місцевих жителів, утворили численні організа-
ції та товариства, у тому числі широку мережу читалень Товариства ім. Духновича,
вони мали корінний недолік: при всіх їхніх намаганнях незаперечним лишався
факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіяна-
ми. Ця обставина дедалі виразніше розкривала безплідність їхньої ідеології та полі-
тичної орієнтації і пояснювала труднощі у залученні на свій бік освіченої укра-
їнської молоді.

Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до
того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з
її прибічників були мадяризованими священиками, які з приходом чехів вважали
за обачне приховати свої проугорські симпатії під машкарою локалізму. Ідея «ство-
рення» окремого народу з кількох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументо-
ваною, особливо з огляду на близьку спорідненість закарпатців з українцями, що на-
селяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський, варіант
був найслабшим із усіх.

Очевидно, найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала
в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст.,
вона починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцни-

ти зв'язок із селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, на-
родній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обид-
ва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині
народовці Закарпаття ставали українофілами.

Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростан-
ня в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлі-
єм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило
конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед

Селяни йдуть на прощу. Закарпаття, середина 30-х років

молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налі-
чувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації українських учителів входило близько
1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибіч-
никами українства стали гімназисти та студенти університетів. Серед українців За-
карпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та національні прагнення,
створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного представництва про-
тягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість українофілів стали прихильниками інте-
грального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські позиції.

^ Карпатоукраінська автономія. Чвари між карпатоукраїнцями були на руку че-
хам, і Прага скористалася ними як приводом для зволікання з наданням автоно-
мії регіонові. Однак у 1938 р. міжнародні події дуже послабили становище чеського
уряду. Внаслідок Мюнхенського пакту до нацистської Німеччини відійшла населена
німцями частина Чехословаччини; з мовчазної згоди західних держав вона плану-
вала подальше розчленування чеської держави. При підтримці німців словаки ді-
стали автономію в межах Чехословацької республіки. Спостерігаючи хитання празь-
кого уряду, провідники трьох закарпатських фракцій об'єдналися й також зажадали
автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися. II жовтня 1938 р. За-
карпаття отримало самоврядування.

Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Сте-
пан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. За-
мість них Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Ав-
густином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар-
паття, чи Карпато-України, як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра-
їнську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.
У лютому 1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали
86


<< предыдущая страница   следующая страница >>