asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 4 5
УКРАЇНА
У XX СТОЛІТТІ


ЗАХІДНА УКРАЇНА МІЖ ВІЙНАМИ

Новий статус західних українців

Політика Польщі щодо українців

Соціально-економічні умови

Реакція українців

Революційний рух

Українці під владою Румунії

Українці в Чехословаччині

Після першої світової війни в міру того як на місці нещодавно могутніх імперій
поставали національні держави, у Східній Європі формувався новий політичний по-
рядок. Хоча принцип самовизначення націй дістав загальне визнання, він, однак,
застосовувався не завжди, внаслідок чого не всі народи здобули державність. Ті ж,
що здобули її, мали великі та неспокійні національні меншості. Відтак у міжвоєнний
період національне питання лишалося нерозв'язаним; із зростанням напруженості
між панівними націями та утисненими меншинами воно ставало вибухонебезпечним.
А соціально-економічні проблеми, що терзали цей регіон іще з часів імперії, лише по-
глиблювали гостроту ситуації.

Близько 7 млн українців, в основному колишніх підданих габсбурзької монар-
хії, виявилися єдиною великою нацією, що тоді не завоювала незалежності. Біль-
шість українців уходили до складу Польщі, решта жила в Румунії та Чехословач-
чині. Ставши скрізь, і особливо в Польщі та Румунії, об'єктом дискримінаційної
політики, західні українці були пройняті майже нав'язливим прагненням до самовря-
дування, що, на їхню думку, вирішило б їхні політичні, соціально-економічні та куль-
турні проблеми. Ці сподівання наштовхнулися на асиміляційну політику держав, у
яких вони проживали, й тому в житті західних українців протягом усього міжвоєн-
ного періоду панувала національна конфронтація.

Новий статус західних українців

Хоча Польща перемогла у воєнному конфлікті в Східній Галичині у 1919 р., з точ-
ки зору міжнародного права і держав Антанти її влада над західними українцями
лишалася спірною. З огляду на формальне зобов'язання дотримуватися принципу
самовизначення націй, Антанта не могла ігнорувати протести західних українців про-
ти нав'язування їм польського правління. Тому до 1923 р. західні держави, насам-
перед Англія й Франція, продовжували обговорювати питання про статус Східної
Галичини. Проте вони тимчасово погодилися на те, щоб краєм правила Польща, за
умови надання йому автономної адміністрації й поважання національних прав укра-
їнців.

Найкраще передає напружені стосунки, що існували у Східній Галичині між ук-
раїнською більшістю й новою польською адміністрацією протягом періоду 1919—
1923 рр., вираз «взаємне невизнання». Українці Галичини відмовлялися визнати
польську державу своїм законним урядом, доки Рада послів Антанти у Версалі не
прийняла відповідного рішення. Вони бойкотували перепис 1921 р. й вибори до сей-
му 1922 р. Радикальні елементи звернулися до терористської тактики й сабо-
тажу щодо польських урядовців і державних установ. Зі свого боку польський уряд
діяв так, начебто Галичина була цілком польським краєм, підпорядковуючи собі

його політичне, культурне та економічне життя й цілком ігноруючи потреби укра-
їнців.

Однак, з огляду на міжнародну громадську думку, поляки неодноразово оголо-
шували про готовність поважати права українців та інших меншостей у своїй дер-
жаві. Фактично це зобов'язання було втілене в їхній конституції. Зрештою в 1923 р.,
після того як польський уряд знову запевнив західні держави в тому, що він надасть
автономію Західній Галичині, дозволить користуватися в органах адміністрації по-
ряд з польською й українською мовою та відкриє для українців університет. Рада по-
слів визнала суверенітет Польщі над Східною Галичиною. Це рішення було для за-
хідних українців кроком назад, оскільки, на їхній погляд, воно залишало їх на милість
їхнього найгіршого ворога.

Попри свою дискримінаційну політику Польща була державою, заснованою на
конституційних засадах. Хоч вибори до її двопалатного парламенту часом ставали
об'єктом маніпуляцій, у більшості випадків вони були відносно вільними. Навіть
після 1926 р., коли маршал Юзеф Пілсудський учинив воєнний переворот, закони
зберігали силу, хоч вони і часто тлумачились на користь польських державних ін-
тересів. Узагалі польські закони надавали українцям можливість, хоч і обмежену, чи-
нити опір чи принаймні протестувати проти державної політики. Це означало, що
попри свій статус другосортних громадян українці в Польщі були в кращому полі-
тичному становищі, ніж їхні співвітчизники в СРСР.

Новоутворена польська держава містила найвищий відсоток національних мен-
шостей в усій Європі. У 1921 р. близько третини її 27-мільйонного населення скла-
дали українці, євреї, білоруси, німці та інші неполяки. Українці були, без сумніву, най-
численнішою національною меншістю й налічували понад 5 млн, тобто майже 15 %
мешканців країни. (Статистичні дані щодо національних меншостей були у міжвоєн-
ній Польщі дуже суперечливими, й польські джерела стверджують, що українців було
лише близько 4,5 млн, у той час як українці наполягають на іншій цифрі — понад
6 млн.) Відтак чисельна перевага польської більшості не була такою великою, щоб
дозволити їм цілковито й систематично, ігнорувати прагнення непольських народів.

Українці в Польщі складали дві окремі громади, й уряд робив усе можливе, щоб
підкреслити відмінність між ними. Більшість українців проживала на колишніх габ-
сбурзьких землях Східної Галичини, або Східної Малопольщі, як її називали. У
1920 р. цей регіон розділили на три воєводства: Львівське, Тернопільське й Станіслав-
ське. Понад 3 млн галицьких українців, що переважно належали до греко-католицької
церкви, були національне свідомими й відносно добре організованими. Решта україн-
ців населяла Західну Волинь, Полісся та Холмщину — райони, що їх Польща відтяла
у Росії. Вони налічували приблизно 2 млн і були в основному православними, до то-
го ж політичне, соціально-економічно й культурно нерозвиненими.

 

Політика Польщі щодо українців

претензії поляків на землі, населені західними українцями, грунтувалися на іс-
торичних аргументах. Наприкінці XVIII ст. ці землі входили до Польської Речі
Посполитої, й поляки вважали, що вони мають бути частиною польської держави,
котра виникла в 1919 р. Наявність на цих землях значних панівних польських мен-
шостей підсилювало цю думку. Що ж до величезної більшості непольського насе-
лення східних окраїн, то уряд мав намір полонізувати його. Віра в дійовість полоні-
зації спиралася на два припущення: привабливість польської культури, мовляв, така
-велика, що неполяки будуть з готовністю переймати її, а національний рух серед
меншостей надто слабкий, аби протистояти польському тискові. Як виявилося, поля-
ки помилилися в обох цих розрахунках.

Репресивна польська політика щодо українців часом ставилася під знак запитан-
ня. Якщо впливова ультранаціоналістична партія націонал-демократів на чолі з Рома-
ном Дмовським, яку підтримувала польська меншість Східної Галичини, послідовно
обстоювала войовничо антиукраїнський курс, то деякі високоавторитетні поляки, як,
зокрема, Леон Василевський і Тадеуш Голувко, закликали до помірності й гнучкості
у стосунках із меншостями. Час від часу центральна влада у Варшаві оголошувала
про поступки для українців, але прибічники твердої лінії в середовищі місцевих уря-
довців, офіційних чиновників та армійських командирів відмовлялися втілювати їх.
Існували також і регіональні відмінності. Воєвода Волині Генрик Йозевський нама-
ґався переманити українців на бік держави, надаючи їм обмежені поступки, в той
час як у сусідній Галичині репресивні заходи уряду сягнули вершини жорстокості.
Нарешті, існувала разюча невідповідність між тим, що польський уряд підтриму-
вав східноукраїнський уряд на вигнанні у Варшаві (який міг знадобитися в разі
війни з СРСР), та його небажанням визнавати політичні домагання західних укра-
їнців.

В остаточному підсумку польський уряд проводив щодо української меншості по-
літику конфронтації. У 1924 р. він прийняв закон, що забороняв користуватися ук-
раїнською мовою в урядових установах. Того ж року Станіслав Грабський, міністр
освіти й прихильник відверто антиукраїнських поглядів, здійснив реформу (сумно-
звісний Іех СгаЬвІо), що перетворила більшість україномовних шкіл на двомовні за-
клади з переважанням польської мови. Українців не допускали до Львівського уні-
верситету, в ньому було скасовано українські кафедри, а обіцянка заснувати урядо-
вим коштом український університет так і залишилася невиконаною.

Серед перших політичних заходів поляків особливе невдоволення українського
селянства викликала програма колонізації. У 1920 р. для зміцнення польської при-
сутності на східних кордонах уряд почав запрошувати до Галичини й Волині
переселенців — так званих осадників. Спочатку більшість осадників, особливо на
Волині, складали ветерани армії, пізніше стали переважати цивільні. Незважаючи
на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських
регіонів Європи, новоприбулі отримували великі наділи найкращих земель і щедрі
фінансові субсидії. Ті, що вирішували не обробляти землі, займали привілейовані по-
сади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників і дрібних чиновників.
Українські джерела подають, що до 1938 р. у села Східної Галичини і Волині при-
було 200 тис. поляків і ще 100 тис.— у міста. В усякому разі, хоч наплив польських
переселенців не міг рішуче змінити етнічний склад населення східних земель, він
був досить значним, щоб викликати гостре невдоволення українців.

Із переворотом Пілсудського 1926 р. до влади прийшов більш авторитетний поль-
ський уряд, і стали з'являтися перші ознаки можливого поліпшення стосунків з ук-
раїнцями. Уособленням цього нового підходу був Генрик Йозевський, призначений
у 1927 р. волинським воєводою. Йому пощастило дещо привернути на свій бік ук-
раїнських селян завдяки розподілу великої частини урядових земель серед місцево-
го населення. Він також пішов на обмежені поступки політичним керівникам волин-
ських українців, одночасно намагаючись ізолювати від їх «згубного впливу» націона-
лістичне настроєних галичан. Але врешті-решт зусилля Йозевського були підірвані
релігійною дискримінацією православних волинян та запеклим опором місцевого
чиновництва та польських націоналістів.

Українсько-польські стосунки значно погіршилися під час Великої депресії
1929—1933 рр., що особливо дошкульно вдарила по населених українцями сіль-
ськогосподарських районах. Селяни терпіли не стільки від безробіття, скільки від ка-
тастрофічного падіння прибутків, спричиненого зменшенням попиту на їхню про-
дукцію. В роки цієї кризи чистий прибуток з одного акра невеликих селянських
землеволодінь упав на 70—80 %. За цих обставин ненависть українських селян до

щедро субсидованих колоністів та багатих польських землевласників, як ніколи,
загострилася. Зростало також невдоволення серед української інтелігенції, особливо
серед її молодих (і безробітних) представників, через те, що всі нечисленні урядові
вакансії незмінно віддавалися полякам. Тому коли радикально настроєні україн-
ські націоналісти закликали чинити активний опір польському пануванню, вони зна-
йшли негайний відгук серед молодих українців.

Пацифікація. Влітку 1930 р. Галичиною прокотилася хвиля нападів на польські
маєтки, що звичайно зводилися до підпалів. Було зафіксовано близько 2200 таких
актів. У відповідь на це уряд удався до масових і жорстоких дій. У середині вересня
на українські села налетіли великі підрозділи поліції та кавалерії, розпочавши кам-
панію пацифікації («умиротворення»). Застосовуючи принцип колективної відпові-
дальності, озброєні загони позаймали близько 800 сіл. Вони руйнували осередки
українських громад і читальні, конфісковували майно та продукти, фізично карали
тих, хто протестував. Було заарештовано понад 2 тис. українців, здебільшого шко-
лярів, студентів і молодих селян; майже кожний третій отримав тривалі терміни
ув'язнення. Українських депутатів сейму посадили під домашній арешт, аби не
допустити їхньої участі у виборах, що проходили в той час, а їхніх українських
виборців тероризували, змушуючи голосувати за польських кандидатів.

Через протести українців до Ліги Націй доля української меншості в Польщі
взагалі та кампанія «умиротворення» зокрема набули характеру міжнародного скан-
далу. Проте якщо європейські та особливо британські політики засудили поведін-
ку поляків, то Комітет Ліги Націй звинуватив українських екстремістів у провокуван-
ні репресій. Хоча польський уряд швидко придушив заворушення, але кінець кінцем
його дії ще більше розлютили українців, призвели до зростання екстремізму з обох
сторін і ускладнили пошуки конструктивних рішень.

«Умиротворення» принесло в село позірний порядок, але ніяк не послабило рі-
шучості молодих радикально настроєних націоналістів боротися проти польського
режиму. ОУН на початку 30-х років лише змінила тактику, зосередивши зусилля
на організації політичних убивств провідних польських державних діячів та уря-
дових чиновників, а також на експропріації коштів, необхідних для її діяльності. Зі
свого боку уряд займав щодо українців безкомпромісну позицію. Він скасував само-
врядування в селах, перевівши їх під владу польських чиновників. У 1934 р. у Бере-
зі Картузькій було влаштовано концтабір, в якому тримали близько 2 тис. політич-
них в'язнів, переважно українців. Того ж року Польща відмовилася від свого зобо-
в'язання перед Лігою Націй забезпечувати права національних меншостей.

Ця політика уряду свідчила про його перехід на вкрай праві позиції. Починаючи
з 1935 р. за новою конституцією вся влада зосереджувалася в руках маршала Піл-
судського, повноваження сейму обмежувалися, а інтереси держави оголошувалися
справою першорядної ваги. Вибори реорганізовувалися так, щоб надати урядові пре-
рогативи схвалення чи відхилення кандидатів. Після смерті Пілсудського того ж ро-
ку в управлінні державою дедалі більшу роль стали відігравати воєнні кліки.

Спроби компромісу. І в польському, і в українському таборі були помірковані
діячі, яким обридли безперервні польсько-українські сутички. З українського боку за
компроміс стала виступати найбільша українська політична партія — Українське
народно-демократичне об'єднання (УНДО). її лідерів непокоїли наслідки насиль-
ницьких актів ОУН і спровоковані ними репресії щодо українців. На них також
тиснув український кооперативний рух (який для ефективної діяльності потребував
політичної стабільності), змушуючи шукати шляхів до зближення. З польського боку
теж з'явилися ознаки готовності до компромісу. В 1933 р. уряд заснував «Польсько-
український бюлетень» — часопис, який висвітлював позитивні аспекти українсько-

польських взаємин. Незабаром після цього прем'єр-міністр Ваидав Єнджеєвич пуб-
лічно визнав, що помилок припустилися обидві сторони. Як не парадоксально, але
вбивство оунівцями міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького у 1934 р.
прискорило процес зближення, позаяк цей акт рішуче засудили як УНДО, так і
митрополит Шептицький. Так у 1935 р. було розчищено шлях для укладення об-
меженої угоди між урядом та УНДО. згодом відомої як «нормалізація»,

Угода закликала українців офіційно визнати примат інтересів польської держави
й голосувати за новий бюджет. За це уряд допускав кандидатів від УНДО до виборів,
тим самим значно збільшуючи українське представництво в сеймі. Після виборів уряд
пішов на ряд інших поступок. Лідер УНДО Василь Мудрий був обраний віце-мар- ,
шалком сейму. Було звільнено більшість українських в'язнів із Берези Картузької.
Деякі українські економічні установи та кооперативи отримали фінансові позички. І
Багатьом членам УНДО здавалося, що життя під Польщею могло стати досить стерп-
ним, особливо в порівнянні з тими страхіттями, яких зазнавали в цей час українці
під радянською владою,

Але нормалізація не зустріла визнання серед усіх українців. Опозиція в самому
УНДО та інші українські партії атакували лідерів УНДО за те, що вони «погоджу-
ються їсти крихти з польського столу». Не було чимось несподіваним і те, що ради-
кально настроєні націоналісти відкинули нормалізацію й продовжували свою рево-
люційну діяльність. І нарешті, скептицизм щодо можливості успіху політики збли-
ження живила глибоко вкорінена в усьому українському суспільстві недовіра до по-
ляків. Незважаючи на поступки центрального уряду, на східних землях майже кож-
ний воєвода, війт чи навіть начальник поліції застосовував власні й незмінно бруталь-
ні методи «ведення справ» з українцями. Такий підхід чиновників, звичайно, під-
тримувала місцева польська меншість. Натовпи поляків плюндрували українські ус-
танови, часто у таємній змові з місцевим польським чиновництвом. Польські юнаки,
організовані у напіввоєнізовані загони «стрільців», під приводом допомоги в за-
безпеченні правопорядку часто переслідували українців. У 1938 р. відома своєю
жорстокістю прикордонна поліція провела в населених українцями районах уздовж
радянського кордону, так би мовити, міні-пацифікацію.

Чи не найзапеклішими ворогами нормалізації були польські військові. Зі зрос-
танням загрози війни наприкіці 1930-х років військове керівництво дедалі виразніше
розглядало невдоволених українців як велику проблему, пов'язану з безпекою країни.
Щоб усунути чи зменшити цю проблему, армія застосовувала практику «поділяй і
володарюй». У 1938 р. вона розпочала пропаганду серед україномовних гуцулів,
лемків та бойків Карпат ідеї про те. що вони є окремими народами, а не частиною
української нації. Робилися спроби розвинути лемківський діалект в окрему мову,
а лемків схилити до переходу з греко-католицизму у православ'я, щоб створити
бар'єр між ними та галицькими українцями. Одним із різновидів цієї тактики стали
намагання військових переконати зубожілу українську шляхту, яка майже нічим
не відрізнялася від українських селян, за винятком її дорогоцінних дворянських
титулів, у тому, що вона ніяк не подібна до селянства ні за соціальними, ні за
національними ознаками.

Тим часом на Волині польські власті продовжували наступ проти православної
церкви — основної опори української національної самобутності в краї. Стверджу-
ючи, що колись більшість церков на Волині та Холмщині належала греко- чи римо-
католикам, власті передали останнім близько 150 православних церков, а 190 просто
зруйнували. Так, із 389 православних церков, що були на Волині в 1914 р.. до 1939 р.
вціліла лише 51. Аналогічні методи застосовувалися й на сусідній Холмщині та По-
ліссі, де озброєні банди колоністів під назвою «Кракус» тероризували місцевих жи-
телів, змушуючи їх перейти у католицтво, й де управління православною церквою.
богословська освіта й навіть відправи провадилися польською мовою.

 




следующая страница >>