asyan.org
добавить свой файл
1
ник і йому я служу, а не кон'юнк-турним намісникам України моєї і їх. лизоблюдам і гайдукам п'яненьким. (3/8, 1945 р.)». Ніяких чуток з України. Птиця не доліта Ворон, кості не заносить. Мене бояться ба-чити і чути. Я один. (14/8, 1945)». Та найунікальнішї сторінки його Що-денника 1941— 1945 років, часу вій-ки. В ті, аже відшліфовані й удос-коналена до автоматизму Сталіним-Беріїя сексотіні часи, копи будь-яку людську думку розглядали у мікро-скоп, коли навіть вві сні над по-душкою кожної людини нависала . тюрма, Довженко не маючи тоді України як держави, маючи її лише .у своїй душі, закричав, про неї і про її потоптаний, народ на всю свою душу. Він сказав про Україну з такою силою, з такою любов'ю, відчаєм і болем, що коли читаєш ті сторінки —. здригаєшся. Так зас-

тупитися за свій народ, нищений й
пограбований гітлерівською й ста-
пінською людоненависницькими сис-
темами, які ще й смертельно схо-
пилися на терені цього народу, так
стати за нього зміг лише .Довжен-
ко. Він один. Більш ніхто. Його -
Щоденник — це потрясаючий істо-
ричний документ мислячої людини
20 століття. За глибиною думки, при-
страстю почуття й духовним злиттям
себе і свого народу — подібного
твору у світовій літературі я не
знаю.

«Все моє життя я мріяв зробити щось велике і надзвичайно потріб-не і радісне для людей. Слава тобі, Боже, і спасибі тобі,- що я ще жи-ву і здатен творити. Трудно жити й творити без щастя. Про одне ті-льки прошу: коли я тут, у Москві, умру од печалі в тяжкій самотині — візьміть з грудей моїх серце і поховайте його в Україні, в україн-ській землі. Прийми його, Украї-но. Воно весь вік молилось тобі».

Ось такий його заповіт. І звер-

нений він не до кого-небудь, а до нас. Навіть, не до тих поколінь, які вже йдуть до нас перед нами. Його заповіт сказано саме нам, першому вільному поколінню вільної України. І ми зобов'язані ще

за свого життя підставити свої пле-

чі під його домовину й принести

його додому. Пора вже й здобутися

нам і на свій національний пантеон,

де би лежали кращі сини нашого

народу.

На княжому місці зірваного більшовиками Михайлівського Золотоверхого монастиря нашому національному пантеону й слід було б бути —між Собором, святої Софії, Андріївською церквою, пам'ятником Володимиру Великому і Хрещатиком. Першими, кого ми повинні принести: чотирьох наших великих гетьманів—Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Івана Виговського й Петра Дорошенка. А для початку — принесемо Довженка. Не вічно ж таким, як він, проситися в Україну навіть з могили.