asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 10 11

набули подальшого розвитку:

  • висновок, що Група держав проти корупції є складовою системи моніторингу Ради Європи;

  • висновок про об’єктивну готовність держав поступитися в інтересах розширення міжнародно-правового антикорупційного співробітництва частиною своїх суверенних повноважень у сфері уніфікації законодавства про запобігання та покарання корупції (кримінальні право та процес, цивільне, адміністративне, трудове та конституційне законодавство);

  • висновок про конкретний зміст міжнародно-правових зобов’язань України відповідно до рекомендацій Групи держав проти корупції;

  • висновок про те, що імплементація норм міжнародних антикорупційних конвенцій може бути пов’язаною з узгодженням їх з особливостями та традиціями національної правової системи. Неузгодженість українського антикорупційного законодавства з ідеологією та основними нормами антикорупційних конвенцій може мати негативні наслідки, зокрема, через неспроможність повноцінного перебування держави у міжнародному співробітництві в боротьбі з корупцією.

^ Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що правовий аналіз, який містить дисертація, основні положення й висновки відображають становлення й розвиток сучасного міждержавного співробітництва в запобіганні та покаранні корупції, яке включає як організаційно-правові форми у вигляді створення міжнародних органів моніторингу, так і нормо-проектування.

Необхідно вирізнити такі аспекти застосування результатів дисертації:

  • науково-дослідний: у дисертації вперше у вітчизняний науці міжнародного права проведено комплексний аналіз міжнародно-правових документів Ради Європи, що стосуються боротьби з корупцією і до цього часу не були предметом спеціального наукового аналізу, а положення і висновки дисертації можуть бути використаними для подальших досліджень міжнародно-правового співробітництва у боротьбі зі злочинністю;

  • науково-освітній: використання розроблених у дисертації наукових положень під час викладання курсу “Міжнародне право”, “Міжнародне кримінальне право”, “Міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю”;

  • науково-методичний: для вдосконалення навчальних програм з міжнародного публічного права при підготовці підручників і навчально-методичних посібників;

  • практичний: для підготовки й перепідготовки юристів, у практиці правотворчих органів, для використання неурядовими організаціями;

  • інформаційно-аналітичний – у розповсюдженні знань про антикорупційну діяльність Ради Європи та Групи держав проти корупції.

^ Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що містяться в дисертації, обговорені, схвалені та рекомендовані до захисту кафедрою міжнародного права і державного права зарубіжних країн Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на міжнародних і всеукраїнських наукових та науково-практичних конференціях: Всеукраїнській науково-практичній конференції молодих учених та здобувачів „Сучасні проблеми юридичної науки” (м. Харків, 12 – 15 лютого 2008 р.); науковій конференції молодих учених та здобувачів „Юридична наука очима молодих вчених” (м. Харків, 16 – 17 травня 2008 р.).

Публікації. Основні положення та висновки дисертаційного дослідження відображені у 7 наукових працях: 5 статтях, опублікованих у фахових виданнях, визначених Вищою атестаційною комісією України, а також 2 тезах доповідей на наукових та науково-практичних конференціях.

Відповідно до мети, завдань, предмету та логіки дослідження обрано структуру дисертації, яка містить вступ, три розділи (вісім підрозділів) висновки та список використаних джерел, який нараховує 254 позиції. Загальний обсяг дисертації — 205 сторінок.

рОЗДІЛ 1

Генезис перетворення проблеми БОРОТЬБИ З корупціЄЮ у міжнародно-правову

^ 1.1. Роль ООН у формуванні міжнародно-правових антикорупційних стратегій

Останнім часом світова спільнота все більше занепокоєна поширенням корупції. Обсяги корупції у світі набули непомірних розмірів, а в окремих державах виходять за межі контрольованості. За оцінками однієї з найвпливовіших міжнародних організацій, що досліджують стан корупції у світі – Транспаренсі Інтернешнл (Transparency International)1, лише щорічні привласнення коштів державними службовцями сягають більше ніж 400 мільярдів доларів [ 239, С.1]2. Загальні збитки держав світу від корупції взагалі не піддаються точним підрахункам. При цьому значні зусилля світової спільноти, які спрямовані на подолання корупції, є не завжди ефективними.

Оцінки неурядових організацій, в тому числі і Transparency International свідчать про надто повільний прогрес у зменшенні обсягів корупції в державах, а деколи поступ взагалі відсутній [157, C.2]. Поряд з цим корупція часто набуває нових організаційних форм, вона охоплює нові галузі та сфери відносин. Особливо небезпечними є обсяги корупції у державах зі слабкою системою державного управління та місцевого самоврядування, що є характерним явищем для країн Африки, Азії та Північної Америки [239, С.3].

Україна, нажаль, не залишилась осторонь світових тенденцій, пов’язаних із збільшенням обсягів корупції. На думку фахівців, лише прямі збитки України від корупційних дій складають щороку до 30% річного бюджету країни ( сюди відносять і незаконне вивезення капіталу, і ухилення від сплати податків і та ін.) [138, С.35]. Приблизно у такому самому стані знаходиться значна кількість країн Центральної та Східної Європи, в тому числі і Росія, що за оцінкою фахівців є прямим наслідком посткомуністичної економіки та політики у цих державах [7, С.2-3]3.

Отже, боротьба з корупцією очевидно відноситься саме до тієї сфери, де необхідність співробітництва має характер нагальної проблеми. Сучасні дослідження та політичні оцінки найвпливовіших міжнародних органів та організацій є одностайними у визначенні небезпеки, яку несе корупція суспільству: «Корупція загрожує верховенству права, підриває соціальну справедливість, шкодить економічному розвиткові і конкурентоспроможності країни на міжнародних ринках. Вона послаблює моральні основи суспільства і ставить під загрозу стабільність демократичних інститутів. У демократичній системі, яка за своїм природою залежить від довіри з боку народу, поширення недоброчесності може стати фатальним, адже вона знищує віру в інститути влади» [35, С.43-45; 78,С.2; 198, С. 361; 199, С.6;]4.

Дослідження окремих міжнародно-правових аспектів боротьби з корупцією також доводять, що вона перетворилася у транснаціональне явище. За свідченням Н.А. Зелінської «глобалізація соціальних і економічних процесів неминуче призводить до глобалізації корупції. Виникає відносно новий феномен транснаціональної корупції, який знаходить прояв у міжнародних комерційних операціях і транснаціональній організований злочинності» [62, С.256].

Таким чином, факт того, що проблема корупції набула ознак глобальної можна вважати загальновизнаним. Тому боротьба з корупцією не може бути ефективною, якщо до неї не долучатимуться усі держави світу. Така боротьба повинна ґрунтуватися на усвідомленні необхідності визнати корупцію злочином, з яким неможливо вести боротьбу виключно за допомогою національних правових засобів. Необхідно розглядати корупцію як злочин міжнародного характеру та укладати відповідні загальні (універсальні) та регіональні багатосторонні міжнародні договори у галузі боротьби з корупцією та запобігання їй. Проте, не дивлячись на досить значний потенціал міжнародно-правових засобів боротьби з корупцією, найбільш раціональними та дієвими методами боротьби із цим соціальним лихом, без сумніву, залишаються внутрішньодержавні заходи, передусім перегляд та удосконалення законодавства з метою ліквідації в ньому прогалин, які також є наслідком корупції [192,C.3-4]. Саме задля реалізації цієї мети повинно здійснюватися міжнародне співробітництво[82, C.24; 139, C.292].

Нарешті, універсальна (в рамках ООН) антикорупційна стратегія необхідна як певний ґрунт міжнародної підтримки тривалих за часом внутрішньодержавних перетворень в антикорупційній сфері. Як свідчить досвід різних держав, зокрема США, потрібні десятки років для того, щоб антикорупційна діяльність почала приносити реальні результати [254, С.312]. Відносно швидкий прогрес антикорупційних перетворень, як це було на прикладі Гонконгу за часів його перебування у складі колоніальної імперії Великої Британії, був досягнутий виключно завдяки масштабним інвестиціям метрополії. Ці інвестиції були як матеріальними, так і інтелектуальними (завдяки глибоким правовим традиціям, що були імпортованими з Великої Британії до Гонконгу) [64, С.28-34; 65,С.99; 81,С.37; 130,С.48; 153, С.115; 188, C.359].

Однак багато держав Центральної та Східної Європи, Африки, Азії та Південної Америки, на жаль, не можуть розраховувати на такі самі обсяги фінансових інвестицій. Вони так само не в змозі сприйняти у повному обсязі інтелектуальні інвестиції через значні культурні відмінності. Тому, на переконання багатьох експертів, виконання антикорупційних заходів, які б змінили ситуацію із розповсюдження корупції у світі, потребуватимуть значно більше часу [254,С.314]. Аналізуючи цю ситуацію стосовно Центральної та Східної Європи, досвідчені аналітики зазначають, що «саме цих якостей не вистачає державам, виснаженим десятиліттями щоденної корупції, яких підганяють строки вступу до ЄС і, які стоять змушені відповідати вимогам донорів, які орієнтовані виключно на результати» [7]5.

Саме на таких усвідомленнях, позиціях і пріоритетах ґрунтується, як уявляться, антикорупційна стратегія Організації Об’єднаних Націй.

ООН є загальновизнаним центром координації діяльності держав та міжнародних організацій у боротьбі зі злочинністю [5, С.22-23; 8, С. 116; 19, С.64; 34, С.12; 66,С.14; 110,С.215; 185,C.282; 250,С.234], хоча Статут Організації не передбачає відповідного повноваження та не згадує боротьбу зі злочинністю у якості мети діяльності ООН. Очевидно така ситуація пояснюється тим, що під час створення Організація мало хто міг передбачити усі особливості майбутньої діяльності ООН [158]. Більшість дослідників пов’язують факт долучення Організації до центральної ролі у боротьбі зі злочинністю із наявністю у Статуті ООН норми про те, що організація є центром вирішення проблем соціального та гуманітарного характеру [106,С.548; 107,C.557]. Тобто мова йде про розширене тлумачення Статуту ООН [87,С.45; 92,С.84; 98,C.123; 114,С.123; 121,C.254; 124,С.94-95; 128,С.78; 164,С.234]. Або застосування Організацією Об’єднаних Націй т.з. «теорії домислюваних повноважень» ( the theory of implied powers ) [88, С.231; 119,С.372; 121,С.180; 164,С.321; 176,С.157; 179,154; 180,C.174; 182,С.187; 185, С.274-285; 236,С.175-182; 252,С.52].6 Концепція «домислюваних повноважень»може бути застосованою для обґрунтування правоздатності ООН як міжнародної організації – суб’єкта міжнародного права здійснювати діяльність, спрямовану на забезпечення співробітництва держав, її членів, у сфері боротьби зі злочинністю. На нашу думку, основою для розширення компетенції ООН у галузі боротьби зі злочинністю можуть слугувати ті положення Статуту ООН, що також закріплюють співробітництво держав-членів у сфері міжнародної безпеки, мирного співробітництва держав і захисту прав людини. Крім того, слід звернути увагу на ті повноваження головних органів ООН, які сформульовані у самому загальному вигляді. Так, Генеральній Асамблеї ООН належить право обговорювати «будь-які питання, які стосуються підтримки миру і міжнародної безпеки» ( п.2 Ст.11 Статуту)[158] і право давати рекомендації з метою «…сприяння міжнародному співробітництву в економічній, соціальній, культурній, освітній сфері, галузі охорони здоров’я і сприяння здійсненню прав людини і основних свобод для усіх, без різниці раси, статі, мови і релігії» (п. 1(b) ст.. 13 Статуту)[158].

Вырезано.

Для доставки полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html
Конвенція не обмежує Конференцію у отримуванні від держав детальної інформації щодо виконання ними цього міжнародного договору: «Кожна Держава-учасниця надає Конференції Держав-учасниць інформацію про свої програми, плани та практику, а також про законодавчі й адміністративні заходи, спрямовані на виконання цієї Конвенції, як це необхідно Конференції Держав-учасниць. Конференція Держав-учасниць вивчає питання про найефективніші шляхи одержання такої інформації та прийняття на її підставі відповідних рішень, у тому числі, інформацію, одержану від Держав-учасниць і від компетентних міжнародних організацій. Можуть бути розглянуті також матеріали, одержані від відповідних неурядових організацій, належним чином акредитованих відповідно до процедур, які визначатимуться рішенням Конференції Держав-учасниць» (ч. 6 ст. 63). Проте, вже у частині 7 тієї ж статті сказано: «На підставі частин 4-6 цієї статті Конференція Держав-учасниць, якщо вона вважатиме за необхідне, засновує будь-який відповідний механізм або орган з метою сприяння ефективному здійсненню Конвенції». Отже головний обов’язок із спостереження за дотримання Конвенції, очевидно, має бути покладено на інший робочий міжнародний орган. Цей механізм ще не розпочав свою дію у повному обсязі.

Таким чином, наведені вище факти свідчать про те, що протягом останніх десяти років в системі Організації Об’єднаних Націй відбувалося активне створення глобальної мережі правового міждержавного співробітництва з питань запобігання та покарання корупції. Особливості цієї мережі, з огляду на масштаби її діяльності, можуть бути предметом спеціального дослідження. Тим не менш, окремі висновки можуть бути запропоновані у цій дисертації.

Передусім, зазначена мережа ще не набула ознак цілісної. Конвенції, що її створюють, не пов’язані між собою єдиними підходами до поняття корупції, суб’єкта корупції, контрольних механізмів тощо [5,С.34; 19, С.68; 26,С.78; 124,С.94;].

Далі, антикорупційні ООНівські конвенції переживають трансформацію від міжнародних договорів в інтересах групи держав до міжнародних договорів в інтересах усієї світової спільноти. Це означає, що боротьба з корупцією набула у світовому масштабі нової якості – світове співтовариство готове розпочати широкомасштабну боротьбу проти корупції.

Крім того, можна попередньо оцінити динаміку та тенденції розвитку мережі. Конвенції поступово охопили обидва напрямки міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю – і уніфікацію кримінального законодавства (правовий), і міжнародну правову допомогу (організаційний). Одночасно поступово відбувається розширення правових зобов’язань, які міжнародний договір покладає на держави-учасниці, перш за все у царині обов’язку щодо зміни власного внутрішнього законодавства. Такий вектор можна розцінювати як певну тенденцію, яка може призвести до укладання нових загальних багатосторонніх антикорупційних міжнародних договорів.

У той же час, на нашу думку, поки що не можна говорити про перетворення мережі правового міждержавного співробітництва з питань запобігання корупції у міжнародний організаційно-правовий механізм боротьби з корупцією [124, С.97 ]. Прийняті в рамках ООН антикорупційні конвенції, не утворюють необхідну організаційну та змістовну єдність, яка є, наприклад, у антикорупційних конвенцій Ради Європи [128,С.78]. Найбільш важливим є те, що чинні ООНівські антикорупційні конвенції мають власні і незалежні механізми спостереження за дотриманням їх норм.

Як доведено у цій дисертації (див. Розділ 3), саме через механізми спостереження, які за своєю природою є контрольними [15, С.34], але часто виходять за межі контролю, відбувається розвиток відповідного локального (регіонального) «конвенційного» права. За умови існування на цей час, принаймні, трьох механізмів, існує небезпека поступового формування такої самої кількості видів «конвенційного» права. Вирішенням цієї ситуації в рамках ООН може бути лише визнання особливої відповідальності органів Конвенції проти корупції за подальше правове співробітництво у антикорупційній сфері. Проте, і цей вихід (модель) не є ідеальним з огляду на відносно тривалий час існування міжнародного механізму боротьби з корупцією в системі Ради Європи.



<< предыдущая страница   следующая страница >>