asyan.org
добавить свой файл
1 2
Наталена Королева «Скитський скарб»

Як створений був порох земний, а водам закреслено межі їхні, вказав Передвічний
схованки первням, з яких мало повстати золото. Знав-бо Всемудрийі що з золота
виростає недоля людська. Узи таємні золото зі злом в'яжуть. Все-бо, чого бажання
несите собі прагне, золото в собі втіляє.
Як затверділи ж гори земні, а ріки потекли річищами своїми, накрив Передвічний
одну з тих схованок таємних «Чорним ставком»[1], що є колискою громів. Другу ж
під блакитною гладиною Бористена вкрив. І сторожу поставив: на Чорному ставку —
громи-блискавки, на Бористені — Ларту-діву, доньку Бористенову. Могутніша-бо за
громи була краса Ларти-діви, скарбом, принаднішим за золото вкрите. Хто побачить
стражкиню — по іншому скарбові і не тужитиме.
Тільки ж що рід людський ще не намножився на юній землі, то ж очам смертним ще
не загрожувала ця краса непереборна.
І жила Ларта-діва безжурним існуванням стихійної істоти, що природу тваринну,
образ людський і іскру Божську в собі має.
З роси намиста Ларта низала, в імлу вранішню, як в шати, одягалась. Тихими
заводями з лебедями наввипередки плавала, з мевами-красунями жартувала, рожевих
пеліканів[2], несить бабу-птицю полошила:
— Вара, ненажерливі! Всіх рибок мені виловити! Раді б і річку таткову до дна
випити! Сказано: несить-несита! — Та й кличе рибок, мов господиня куряток: —
Малі, малі, маленькі! Мої, мої дрібненькі!
І скоком прудким у Дніпро поринає. Тільки круги широкі на поверхні лишивши.
Таж за хвильку знов уже з мевами-подругами на хвилях гойдається. На рівному
плесі навзнак пливе, до блакитного неба, до сонечка ясного усміхається.
А в небі — орел Дніпровий ширяє.
Не страшний він ні мевам-красуням, ні лебедям-княжичам водним, ні пеліканам
незугарним. Але ж має те птаство діток-потяток!
І плеще в долоні Ларта. Голосним вигуком — мов стрілою — у небо мече.
А орел, немов прикликаний тим вигуком, нижче спускається. В блакиті нерухомо
завмер. І раптом з ясного неба світляною кулею-блискавкою на землю паде. Іскрами
фіаловими сипнув. Метнув полум'ям сліпучим високо. І золотом-вогнем розлився.
Аж заплющилась Ларта й обличчя долонями затулила. Коли ж розплющилась — мужа
величного перед собою узріла.
З чола волосся — як мед темно-золотий — в кучерях на рамена спливає, з бородою
кучерявою мішається. Очі — сонцями сяють. У руках — мов жмут гадів вогненних —
блискавки тримає. У ніг — орел клекотом попереджає:
— Несмертельний це, що громами володіє!
І вклонилась Громовладному донька Бористенова:
— Перунові ясному — слава!
В серці ж не страх, пошану безмірну відчула. А крізь неї — як вогонь крізь
завісу, інше почуття спалахнуло, гаряче, буйне, радісне... Вік би на
Громовладного дивилася! Нікуди від нього не відійшла б!..
Не уміє назвати почуття свого Ларта-діва. Не зазнала-бо досі кохання. Дрімало в
серці її, у пуп'янок стулене. Як лотос рожевий[3] у заводях рідних під водою
дрімає, доки місяшний промінь його на поверхню не вивабить, поцілунком на квітку
не перетворить...
Хвилі Дніпрові шумом-піною закипіли, володаря Бористена пропускаючи.
Владика-Бористен тризуб-берло своє перед ясним Біл-богом схиляє,
русалки-руслянки весняним вінком берег заквітчали. Лада-богиня, рястом прибрана,
землю красою своєю осяяла. Лель-юнак коліна схилив, на жоломії солодкоспівній
приграває. Велес-бог козоногий з-поза Хорса, промінням увінчаного, виглядає. Аж
очі скошує — дивується... Мати Мелянто, Земля-кормителька, величну свою уроду у
поклоні хилить, Яр-бога, Ярилу, за собою поклонитися гостеві кличе.
А гість ясний світлим обличчям всміхається, слово ласкаве мовить:
— Знайшла ласку в очах моїх Ларта-діва красуня. Чув я про неї від фойбоса-сина,
що цю Країну лебедів відвідує. І не перебільшив хвали — звичаєм поетів — Фойбос.
Гідна стати дружиною Зевсовою Бористеніда!
Гучне весілля святом урочистим землями Бористенськими луною прокотилось.
І розпочався рід людський на берегах Бористенських. Від Таргітаоса, сина Ларти
Бористеніди та Зевса Олімпійця почався він. Троє синів — Ліпоксеїса, Арпоксеїса
та Колоксеїса скитів-лукострільців мав Таргітаос з дружиною-мавкою, красунею
Зариною. Ліпоксеїс же, Арпоксеїс та Колоксеїс від матерів мавок та
руслянок-русалок рід людський по землі тій розмножили. Тому до пісні, танку,
мистецтва рід цей здібний: від русалок-матерів хист цей перейняли.
Що ж, не доньки, а сини у прапредків бористенського люду народжувалися,— завжди
більше в краях тих юнаків, як дівчат. І чужинок дружин приводять вони до оселі
своєї. Понеже зістарілась Мати Земля й перевівся на ній рід мавок та русалок —
першостворених дітей Землі.

Змінилось для Ларти, доньки Бористена, життя, як змінилась і сама стихійна
істота, поземською дружиною, матір'ю ставши. Переквітли весняними квітами ігри
дівоцькі. Не боронить більш від пеліканів Ларта дрібних рибок... Годі з
мевами-подружками сміх перлистий у хвилі Дніпрові сипати... Забуті і лебеді,
княжичі водні. День по дню, рік по року табунами степових торпанів
летять-тікають. Людським звичаєм — людиною ставши,— зістарилась Ларта...
Виріс Таргітаос її. Сам уже синів-недолітків має. І пестить бабуня Ларта милих
внучаток, молоде материнство своє і юність свою згадуючи...
Ще для сина Таргітаоса, щоб його навчати,— перейняла Ларта від фойбоса
срібнолукого, лукострільця преславного, як лук тугий напинати, стріли робити.
Вміє й торпанів степових об'їздити, кобилиць-торпанок доїти, кіз, овець
приручати. Сир з молока згуслого відтискувати вміє. Шкіри звірячі чинбарить.
Руно овече пряде. А що матір'ю роду смертельного стала,— вівтарі богам ставити
почала, офіри на них — і запальні, і в пахощах,— приносити, дітям-внукам
щастя-долі прохаючи. Давно розлучилась з дружиною Зевсом. Не літь-бо мужеві, як
жінці, з дітьми коло ватри хатньої перебувати.
Світом керує з Олімпу високого володар Зевс. Його-бо пора прийшла світом
володіти. І турботи його — не жіночий, хатній клопіт. Тож і як би в оселі
лишився?
Але не почуває себе покинутою Ларта. Вона — жінка! Тож і доля її відмінна від
долі мужів...
Глибокою, ясною пошаною — як вода глибока прозорою,— стало палке кохання. І
пливуть Лартині дні, як хвилі Бористена, що ще не знає порогів: рівно та тихо,
спокійно... Ніжність солодко — трохи сумно,— сповнює вщерть серце Бористеніди.
Тож-бо є щастя людське теплий попіл перегорілого кохання.
І не жаліє минулого існування стихійної істоти Ларта, людиною-бо стала та, що
природу тваринну, людську й божську мала... Нових друзів-приятелів нині
Ларта-бабуня має: до амфор, до глеків, випалених з глини, всміхається. Вони-бо
помагають щоденні турботи нести! Гладить поглядом кошики, руками власними
виплетені. До жорен ласкаво рукою доторкається, радіє корінню надбаному, м'ясу
в'яленому, рибі сушеній.
— Не знатиме родина голоду-спраги! Не терпітиме й холоду! — по шкірах пухнатих,
прикривках вовняних оглядається.
Тільки ж кортить Ларті щось ще більше родині дати... Але що?..
А з долини — від річки — спів солов'їний лунає, сміх та пісні русалок, що танки
при місяці виводять.
І раптом віджила в Лартиній пам'яті давнина — коли й сама вона річною дівою
була, скарб таємний сторожила.
— Золото дам дітям роду свого! — раптом полум'ям з серця вибухло. Що недоля
людська, в золоті вкрита? Так то ж ще коли буде! Людства нема ще на землі... є
лише дітки-внучатка. Тож і від кого їм кривда може прийти! І знайомими ходами
підземними подалась Ларта-бабуня. Як же давно уже забула цей шлях!.. Але знає
його: не збочить пітьмою теплою, сріблом підземних струмочків гаптованою... От і
кістяки тих звірят незугарних, великих, що в часи давновікі жили, коли Небо й
Земля ледве ще з хаосу першоствореного вийшли. Аж у лоно земне, з якого
повстали, сховались, коли час їхній прийшов...
— Все-бо_ земне є землею! — притакує Ларта головою посивілою. І раптом
знерухоміла: так-бо давно не бачила вкритого скарбу, що зачудувалась на загрозу
палаючу світла сяйливого, що лоно земне осяяло.
— Це — вогонь, що у серці земному палає! — думкою Лартиною лише. — І, як серце
тепле тварині, дає дихання життя землі... Ой, як добре дати це дітям моїм!..
А золото сяє... червонавими вогниками миготить — немов кров'ю побризкане, по
новій крові тужить. І зненацька не знаний досі голос озвався в Лартиному серці:
— Все — своїм! Тільки своїм! Нікому, нічого: ні крихти! Гладить золото Ларта,
відблисками його не натішиться. Дрібний пісок золотий пересипає й сміється до
нього...
— Швидше, набрати! Щоб і там — на поверхні земській — при собі його мати,
красою-сяйвом його тішитися...
Немов доброго тура впольованого на плечах тягла,— змучилась Ларта. А таки
винесла скарба частину. І до вовчої ями глибокої сховала. Добре накрила. Ще й
стовбурами, імшеддю вкритими, привалила.
Скінчила працю, коли ранок ясні очі уже розплющив, світові новим днем
усміхнувся. А перед Лартою Бористенстарець — як ніч, темний,— стоїть, руки
ламле, головою сивою хитає:
— Доню бідна, дитино моя нерозумна, що ж ти наробила! Сама — ох, сама
пеню-недолю дітям своїм з-під землі винесла, вовчою ямою на шляху їхньому
кинула!.. Вічно скитський скарб жадобу неситу на край цей вбогий.— багатий! —
манитиме, кров'ю-сльозами його заливатиме... Доню ж ти, доню моя!..
Кинулась Ларта, щоб на батьківських грудях помочі-ради шукати. Таж забула: більш
вона не річна діва-русалка, а поземська істота — жінка і мати.
І розбилась об водяну гладину, праматір Ларти... На бризки розпалась, водяну
гладину шумом вкривши...
З хвиль же — скелі вийшли, над водою зіп'ялись, Дніпро стіною кам'яною —
порогами — перегородивши, щоб скарбів зловісних путь навіки замкнути, від ока та
рук людських скрити.
І плаче Дніпро-Бористен, батько старий, плачем великим ридає, тризну по
Ларті-доньці на перехрестях водних порогів правлячи, долю нащадків далеких
сльозами скроплюючи, «водою явленою» від лиха-біди надуманого, нагаданого й
негаданого, вітром навіяного, долею розвіяного вражого й княжого наговором
кріпким боронячи...
Таж не поможеться вже: вийшов скарб заклятий на світло денне. В руки людські
потрапив. І так засліпив, що за милість безсмертних його мають. Мовляв:
З неба, на щастя їхнє упав!..

Королева Наталена (3 березня 1888 — 1 липня 1966)

^ ДИВОСВІТИ НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВОЇ

Тільки в 1988р. ми дізналися про Наталену Королеву, творчість якої могла б стати окрасою будь-якої розвиненої європейської літератури. На 100-річчя з дня народження письменниці відгукнулися журнали “Жовтень”, “Українська мова і література в школі”, “Радянське літературознавство”, газети “Молода гвардія”, “Літературна Україна”. Спілка письменників України провела літературний вечір “Наталена Королева — український історичний белетрист”. Не читавши більшості книжок, не знаючи достеменно навіть життєвого шляху письменниці, нелегко було говорити предметно про її творчість. В Україні донині не видано жодного твору Н. Королевої, а випущені в 30-х роках у Львові її книжки стали справжньою бібліографічною рідкістю, їх лічені примірники в наукових бібліотеках закриті для широкого читача. В останній рік життя письменниці у Пряшеві побачили світ дві її повісті “Сон тіні. 1313” (1966). Проте вони майже не дійшли до України. Цьому спричинилися як відомі події в Чехо-Словаччині 1968 року, так і чомусь одіозна на той час постать упорядника книги д ра Ореста Зілинського. Кілька її примірників в особистих бібліотеках письменників і бібліофілів не могли створити загальної думки. Видання не було навіть прорецензоване, і самобутня творчість Н. Королевої після її смерті понад двадцять років залишалася забутою.

Останнім часом зріс інтерес до історичного минулого, заповнюються прогалини в історії української літератури і в літературний процес повертаються письменники, які з різних причин жили й працювали поза межами України. Ім'я Н. Королевої також викликає пильну зацікавленість. Н. Королева не належить до української еміграції. Не українка за походженням і освітою, вона прийшла в українську літературу, випробувавши свої сили в літературі французькій. Сталося так, що доля зв'язала її з українським письменником Василем Королівом-Старим, який уже в зрілому віці схилив талановиту письменницю до української літератури. Вона все життя була вдячна чоловікові за те, що вивів її “з інших далеких шляхів на шлях українського письменства”. Гірко переживала письменниця свою самотність після смерті В. Короліва-Старого, не могла змиритися із забуттям, що супроводжувало її у 40-і — на початку 60-х років.

Спадщина письменниці не вивчена, частина її творів ще не видана, але і те, що свого часу побачило світ і доступне нині для прочитання, свідчить, що Н. Королева — видатне явище в історії української літератури. Вона внесла в українську прозу нові теми з античного і європейського світу, успішно продовживши традиції Лесі Українки. В цьому найбільша її заслуга. Опрацьовуючи історичні та біблійні теми, письменниця свідомо обходила теми української історії, але намагалася бодай якимись невидимими гранями пов'язати світ стародавніх Скіфії, Русі і України з світом античності й середньовіччя. Вона обновила деякі прозові жанри в українській літературі: довела до класичної віртуозності жанр історичної повісті, розкувала жанр літературної легенди, вдало поєднавши язичницький, античний, скіфський і староруський світи з біблійним, християнським. В традиційний стиль і образну мову української прози влився свіжий струмінь європейського письма. Лексика, фразеологія, точність образу і вислову, навіть синтаксичні конструкції речень відрізняють її художній текст від суто українського.



следующая страница >>