asyan.org
добавить свой файл
1


Над сценою – портрет Т.Шевченка, вишиті рушники, учасники вечора в костюмах героїв творів Кобзаря, читці в українських сорочках.

1-й читець.

Благословен той день і час,

Коли прослалась килимами

Земля, яку сходив Тарас

Малими босими ногами.

Земля, яку скропив Тарас

Дрібними росами-сльозами.

2-й читець. Він був сином мужика і став волода­рем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним вченимт(І.Франко).

1-й читець. 10 літ він томився під російською, сол­датською муштрою, а для волі України зробив більше, ніж десять переможних армій (І.Франко).

2-й читець. Доля переслідувала його в житті, скіль­ки могла, та не зуміла перетворити золота його душі у ржу, а його любові до людей – у ненависть і погорду... Доля не шкодувала йому страждань, але й не пожаліла творчих втіх, що б'ють із здорового джерела життя.

^ Читається реферат або добре підготовлений учень виголошує промову-лекцію "Прочитаймо тую славу..."

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам'ять Шевченка.

Тарас Шевченко був усебічно обдарованою людиною. Геніальний поет і видатний живописець, цікавий проза­їк і неординарний музика. Шануємо його і як мислителя-філософа, великого гуманіста, просвітителя.

Кожна епоха перечитує геніальні твори великого Коб­заря, відшукує в них те, що співзвучне дню сьогоднішньому, передбачення на день грядущий.

Ми уже звикли бачити в Шевченкові насамперед бун­таря, запитайте-но себе, друзі, які Тарасові слова насам­перед спадають на думку. Не помилюсь, коли скажу: "вставайте, кайдани порвіте", "треба миром, громадою
обух сталить". А вже згодом пригадується: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь". Та це й не дивно. Адже замучений тяжкою недолею народ не бачив іншого шляху до визволення, як боротьба. Володимир Винниченко у статті "Геній України", присвяченій 100-річчю Шевченка, писав: "За Шевченка Україна знала тільки дві групи яскраво-визначені, різко одмежовані і глибоко ворожі одна одній. Одна (що скла­дала 99 відсотків усього населення країни) – темна маса, яка рилася в землі; до неї прилягала групка інтелігенції, яка героїчно намагалася піднести цю масу. Друга група – купка людей, що держала в своїх руках ключі від кай­данів та батога, якими підганяла чорну закуту масу".

То хіба міг вірний син України не закликати порва­ти оті кайдани? Та часом ми не бачимо іншого Шевчен­ка – людини з великою, ніжною душею, ідеалом якої були мирне, щасливе життя, вільна праця на власній землі, материнська любов, доброта, спокій.

Пригадаймо його поезію "Сон". Сниться згорьованій кріпачці її син:

І уродливий, і багатий,

Не одинокий, а жонатий

На вольній, бачиться, бо й сам

Уже не панський, а на волі;

Та на своїм веселім полі

Свою таки пшеницю жнуть!

Ось Шевченків ідеал щасливого життя. Ідеал, пов'я­заний з його розумінням прекрасного: "У нашім раї на землі, – говорить поет, – нічого кращого немає, як тая мати молодая, з своїм дитяточком малим". Або: "Чи є що краще, лучче в світі, як укупі жити. З братом до­брим добро певне познать, як ділити".

Скільки у цих простих нехитрих словах мудрості, лю­бові до людини, того, що ми називаємо високим словом "гуманізм"! Але не всепрощенство. У своїй "Молитві" поет просить "царям всесвітнім послати пута кутії". А далі звертається до нас, немов бачить, що робиться сьо­годні на багатостраждальній землі українській, просить Бога дати те, чого найбільше бракує нам нині:

А всім нам вкупі на землі
Єдиномисліе подай
І братолюбіє пошли.

Часто ми не чувно цього зболеного поління поета, йо­го заклику до дружби і єднання. Шевченко картає тих. хто, забувши, що "нема на світі України, немає другого Дніпре", йде "на чужину шукати доброго добра".

Поет своїм словом навчав, виховував, запалював вог­нем духовності. "Катерина" і "Наймичка" ставали пер­шими усними читанками для народу, та й уся його поезія була підручником життя, моралі, добра, справедливості.

Тарас Григорович піклувався про поширення народ­ної освіти, підтримував ідею створення українських шкіл. У 1861 р. побачив світ його "Букварь южнорусский", скла­дений українською мовою на основі тогочасного правопи­су. У ньому містилися молитви, релігійні вислови гума­ністичного змісту, "Дума про Марусю Богуславку", на­родні приказки. Мріяв поет видати ще книжки "Лічба", "Етнографія", "Географія", "Історія", про що писав в од­ному з листів. Та планам цим не судилося збутися: через два роки з'явився зловісний Валуєвський циркуляр, у яко­му стверджувалось, що "никакого особого малороссийского языка не было, нет и быть не может".

Біографія Шевченка відома всім, але не перестає вра­жати кожного. Народився кріпаком, у 24 роки здобув "вольную". У 1845 р. закінчив курс Петербурзької ака­демії мистецтв і поїхав на Україну. Минуло два роки титанічної роботи: поета, художника, людини. Саме в цей період, восени 1846 р., побував Шевченко на Поділ­лі. У Кам'янці-Подільському зупинявся в учителя гім­назії П.Чуйкевича, записував пісні про Устима Кармелюка. З іменем Кармелюка, безперечно, пов'язана тема поеми "Варнак" та однойменної повісті. Враження від поїздки, фольклорні матеріали лягли в основу поеми "Марина", повісті "Близнецы". (До речі, письменник з м.Хмельницького Микола Магера написав повість "Кам'янецькими стежками" про перебування Т.Шевченка на Поділлі).

5 квітня 1847 р. жандарми арештовують поета разом з членами Кирило-Мефодіївського товариства. Тарас муж­ньо тримається на допитах. Російський поет М.Некрасов писав:

Все он изведал: тюрьму петербургскую,

Справки, допросы, жандармов любезности.

Все – и раздольную стель оренбуржскую,

И её крепость. В нужде, неизвестности.

Так, оскорблённый каждым невеждою,

Жил он солдатом с солдатами жалкими.

Вимучений фізично, та не зломлений морально, Шев­ченко, нарешті, повертається із заслання, щоб за кілька років померти в чужому Петербурзі.

24 роки кріпацької неволі, 10 років солдатчини, 13 років каторжної праці з постійною загрозою арешту – ось головні етапи його трагічної долі. Онук гайдамаки, син кріпака, він став основоположником нової українсь­кої літератури і літературної мови. Остап Вишня писав: "Тарас Шевченко! Досить було однієї людини, щоб вряту­вати цілий народ, цілу націю".

У 1846 р. побував Кобзар і в с.В'юнище иа Переяслав­щині. Мріяв оселитися над Дніпром широким. Тут напи­сав "І мертвим, і живим…" Наприкінці грудня тяжко за­хворів і зліг. Усе тіло горіло, але він поривався встати, піти до земляків. З кожною годиною ставало дедалі гір­ше. Наляканий господар закутав поета в кожух і повів до лікаря. Коні швидко бігли наїждженим шляхом. Ось во­ни піднялися на найвище місце, звідки все видно, як на долоні – і Дніпро, і кручі.

– Підведіть мене, Степане! – попросив Шевченко. – Звівся сам, жагучими очима глянув удалину.

– Як умру, то поховайте.. На оцій могилі…

Лікар Козачковський допоміг хворому. Поету полег­шало.

Як розповідають, уночі з 24 на 25 грудня 1845 р. Шевченко підвівся з ліжка і засвітив свічку. Невже це кінець? Йому лише 31 рік. Ще ж так мало написано і зроблено... І на папір лягли слова: "Як умру, то похо­вайте мене на могилі серед степу широкого на Вкраїні милій". Шевченко не дав назви цій поезії. "Заповітом" назвав її народ.

Не забуваймо, сучаснику, що великий Шевченко пер­ший підняв полум'яний голос на захист нашої нації, на­шої мови, нашого народу. Вчитаймося у проникливі сло­ва їз тієї глибинної криниці мудрості і правди поетичного слова:
...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло них

Поставлю слово.

Так, Шевченко своїм словом пробудив у народі його національну гідність, його самоусвідомлення. Закликав бути патріотом і боротися за рідну землю.

І якщо сьогодні нам живеться важко в нашій неза­лежній Україні, за яку проголосували понад 92 від­сотки народу нашого, то не Україна в тому винна. А винні ті чорні круки, які обсіли славне дерево нашої свободи. А їх завжди вистачало упродовж багатостраж­дальної історії.

Шевченко був, є і завжди буде з нами. Його світле ім'я, його немеркнуче слово допомагають долати трудно­щі на шляху розбудови справжньої, багатої, сильної і гор­дої держави.
Сценка 1

Учитель.

Де, скажи мені, Тарасе,

Взяв ти силу виняткову

Повернути першомову

Тим заляканим, убогим.

І, не знаючи дороги, їх вести.

Що навіть нині

У черкаського хлопчини,

Кріпака і самоука

Вчиться нинішня наука,

Щоб вернути людям знову

Ту цілющу рідну нову.

^ На сцену виходить Шевченко. Разом з ним - гурт селян з граблями, косами. Кожен хоче щось сказати поетові.

Дід. Тяжка наша доля в кріпацькому ярмі, Тарасе.

Селянин. Пани-кати... латану свитину з каліки зні­мають, з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недо­рослих!

Дівчина. А он розпинають вдову за подушне, а си­на кують... Єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають!

Жінка. А онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне...

Дід. Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?

Жінка. Чи довго ще на сім світі катам панувати?

Шевченко. Пани, пани, схаменіться!
(задумливо) Будьте люде,

Бо лихо вам буде.

Розкуються незабаром

Заковані люде,

Настане суд, заговорять

І Дніпро, і гори!

І потече сторіками

Кров у синє море

Дітей ваших...
^ Гурт Йде вглиб сцени, сідає. Хтось з учасників читає напам'ять уривок з поеми "І мертвим, і живим...", "Сон".

Селяни з гурту. Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші!
Сценка 2

З'являються жандарми. Заарештовують Шевченка. Селяни бідкаються, сумно хитають головами і поступо­во розходяться. З'являється слідчий, сідає за стіл. Шев­ченко стоїть, біля нього з обох боків жандарми.

Слідчий. У вірші під назвою “Сон” ви гудите його імператорську величність і государиню імператрицю… Ви своєю просторічною мовою зневажаєте її величність. У своїх крамольних віршах виливаєте всю свою жовч, як це там... не можу пригадати: смеркалось... огонь... огнем...

Шевченко. Я нагадаю!

Смеркалося... Огонь огнем

кругом запалало, –

аж злякавсь я... "Ура! Ура!

Ура!" – закричали.

Слідчий. Припинити! (Читає наказ). Государ імпе­ратор височайше звелів: призначити Шевченка рядо­вим в окремий Оренбурзький корпус, з правом вислуги під найсуворішим наглядом з забороною писати і ма­лювати...

^ Жандарми виводять Шевченка.
Сценка 3

Стіл. На ньому свічка. Сидить, похилившись, Шевченко-солдат. Піднімає голову. В очах – біль і сум. Тихо лине пісня “Зоре моя, вечірняя”:

Шевченко. Якби я був недолюдком, кровопивцею, то й тоді для мене страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина моїх нестерпних страждань. І до всього мені ще заборонено малювати... Три­бунал під головуванням самого сатани не міг би винес­ти такого холодного, нелюдського вироку. Починає пи­сати, промовляючи:
Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як-то тяжко

Тії дні минають.

А літа пливуть меж ними,

Пливуть собі стиха,

Забирають за собою

І добро і лихо!

Забирають, не вертають

Ніколи, нічого!

^ Під звуки пісні "Лелеченьки" (сл. Д.Павличка, муз. О.Білаша) читці виконують поезії Шевченка “За бай­раком байрак”, “У нашім раї на землі”; “І золотої й до­рогої”, “Мені однаково”.

Тихо лине пісня “Думи мої”. Читці декламують вірш "Дума про Тараса" В.Кравчука (поет з м. Ізяслава, що на Хмельниччині).
1-й читець.

Гей у нашім краї,

Де степи і гори,

Серце Кобзареве

Із людьми говорить.

Пісня соколине

Гордо лине в маси,

В рідній Україні

Славимо Тараса.

2-й читєць.

На Дніпрі й Карпатах

Чути величаву

Думу ту крилату,

Що Тараса славить.

Чуєш нас, Тарасе,

Ми – твої онуки,

За твоїм наказом

Волю взяли в руки.

3-й читець.

Гей на Україні

Сонечко ласкаве.

Ми під небом синім

Всі поета славим.

Працею вшануєм,

Піснею прикрасим.

Рідний дім будуєм

З іменем Тараса.

Учитель.

Ми чуємо тебе, Кобзарю,

Крізь століття,

І голос твій нам душі окриля.

Встає в новій красі, забувши лихоліття,

Твоя, Тарасе, звільнене земля.

У росяні вінки заплетені суцвіття

До ніг тобі, титане, кладемо.

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,

Тебе своїм сучасником звемо.