asyan.org
добавить свой файл
1
Мій символ віри в Україну (замість останнього слова в суді)
Перший акт абсурдної вистави закінчився вироком проти мене на 7 років. Кажуть, що головний режисер країни задоволений та щиро розраховує на овації та визнання. Хоча хотів би, мабуть, і на 777. Але таких статей ще не придумали.

Що ж, не треба псувати його біло-блакитний сон про щастя. Хай спить… У вісні, вважається, помирати легше, в тому числі політично.

Це правда, я не скористалася в суді правом на останнє слово. По-перше, тому що до мого останнього слова ще дуже й дуже далеко . А, по-друге, що ще треба було доводити?! Моя невинуватість й так очевидна для всіх нормальних людей, здатних адекватно мислити.

Наша справжня юридична аргументація в таких судах, де вирок виноситься до початку судового процесу, виглядає додатковою розвагою для головного замовника. Як там писав Люьїс Керол в “Алісі” – спочатку страта, вирок – потім...

Саме тому, замість останнього слова в суді, я хочу пояснити заради чого я веду багатолітню політичну боротьбу, на чому ґрунтується моя Віра, якими я бачу шлях та майбутнє нашої країни.

Вчасно говорити про це саме зараз, коли за два останні роки наша країна невпізнанно змінилася, і всі ми - від Луганська до Закарпаття - одночасно зрозуміли, що незахищені від своєї держави, що з кожним у будь-яку хвилину можуть зробити будь-що за рахунок його власних податків, що крихти СВОБОДИ, вирвані українцями за останні двадцять років, зачищені випадковими людьми за лічені місяці, що на життєвому шляху кожного побудував шлагбаум та зачинили його на залізний замок несвободи. І вже ніхто не знає, чи зможе він завтра захистити своїх дітей, свій бізнес, свою волю, свою роботу, свою чесно зароблену копійку, своє життя.
Саме зараз вчасно говорити про нашу країну, в якій ми хотіли б жити, коли ці випадкові люди вже завантажили всю націю в соковитискувач та зранку натще приймають свіжий фреш на свої приватні офшорні рахунки, і всі вже розуміють, що із цією бідою щось треба невідкладно робити. Але нічого, буде їм ще фреш і березовий...
... Сьогодні одна частина українців мріє організувати нову мирну революцію. Дякую їм за те, що не опускають рук, не здаються. А інша частина, яка вже зробила одну революцію – Помаранчеву, - питає, а що буде потім? Що зміниться, якщо одні політики підуть, а інші займуть їх місця? Чи не буде життя з кожною новою революцією ставати все складнішим і складнішим?
Враховуючи наш останній досвід, багато хто справедливо вважає, що вихід не лише в безперервних революціях та напівчесних виборах, вихід, в першу чергу, в чіткому спільному усвідомленні, як ми хочемо жити далі, що й на що в своїй реальності ми хочемо поміняти, в чому ідея, заради якої варто йти вперед, долати всі перешкоди, в тому числі робити революції, і наскільки ця ІДЕЯ ефективна, реальна та прийнятна для українського суспільства та світу.
Саме зараз нам усім треба знати, що ідея, заради якої варто боротися, у нас є…
І. Основа.

Я завжди хотіла знати, чи є в світі така сила, яка може привести людство до гармонії й взаєморозуміння… Виявилося, все просто – така сила є. І вона лише одна - це ЛЮБОВ до ближнього. Не примусова, а природна, легка, як дихання.

Я не хочу, щоб ви подумали, що такі думки з’явилися в мене лише за гратами, це не так. Я йшла до цієї ідеї все своє життя
Наївні люди думають, що заповідь любити ближнього потрібна ближньому або Господу. Але згідно вищого закону збереження тонкої енергії це потрібно саме тому, хто віддає свою любов. Бо любов, віддана іншим без пафосу, показухи та надриву, повертається до тебе повноцінністю твого власного життя.
Любов до собі подібних має властивість примножуватися або згасати, в залежності від того, чи знаходить людина своє достойне місце серед інших, чи може вона реалізувати свій потенціал при існуючих правилах та порядках суспільного співжиття, чи вважає вона все, що відбувається навколо неї, справедливим.
Сьогодні все побудовано так, що виживають лише найсильніші, а не найморальніші.
Краще за всіх виживають ті, хто може добре прокладати собі шлях, забиваючи ліктями до смерті тих, хто виявився слабшим. Дарвін керує світом. Наші українські “Галапагоси” цьому підтвердження.
Але чи всі готові прийняти такі правила? Думаю, ні. Бажано, щоб не виживали такою ціною, а нормально жили всі – слабкі та сильні, талановиті та звичайні, здорові та хворі, в залежності від того, якими нас створив Господь. Саме це мусять забезпечувати правильні суспільні порядки та правила, які поки що не виконують такого завдання, і як наслідок - значна частина людства опинилася на узбіччі.
У країні Бутан існує таке поняття, як «валове національне щастя». Вчені якось визначили, що у Коста-Ріці живуть найщасливіші люди в світі. В деяких племенах Центральної Африки традиціями встановлено, що не можна бути нещасливими й не можна не любити інших. І це все не тому, що вони від чогось відстали, а тому, що вони справжні - такі, якими хочемо бути всі ми.

ІІ. Конфлікт.

Людина або народ, які повноцінно та без насилля над іншими можуть реалізувати свою місію, дану Господом, ніколи не будуть примножувати агресію в світі.
Але чомусь, за невеликим винятком, агресія та нелюбов усе ж таки домінують. Вони начебто сильніші за нас. Просто порушено гармонію між технологічними та інтелектуальними досягненнями людства і його духовною сутністю. Люди ввечері вмикають телевізор і чекають не добрих новин, а якихось погромів, ураганів, аварій, катастроф. Бо це – цікавіше. Любов та добро перестали бути цікавими. В ціні – трагедії, драми і конфлікти

Задумайтесь, саме в цей момент у світі голодує майже мільярд людей. Погляньте на свій годинник. Кожні шість секунд від голоду в світі помирає одна дитина. І це не там десь далеко, а тут, поруч із нами, на нашій планеті…

Якщо Вам неважко, наберіть в Google: Кевін Картер. Це американський фотограф, що зняв, можливо, найстрашніше фото в історії. В Судані на землі сидить зголодніла, вже майже непритомна дитина. А поряд з нею присів гриф, стерв’ятник. Він чекає... Це суть сьогоднішнього світу. Кевін Картнер, до речі, який саме за це страшне фото отримав Пулітцера, пізніше закінчив життя самогубством, він не зміг з цим жити
Чверть мільярда чоловіків ті жінок уживають наркотики, кожні сорок секунд на землі хтось вчиняє самогубство, кожної миті хтось когось убиває або ґвалтує. І це не в вечірніх серіалах, а на сусідній вулиці… Це відбувається не тому, що ці люди ненормальні від народження, а тому, що кимось створені такі правила виживання, які не дали їм жодного шансу знайти своє місце в земному житті.

Зупиніться та прислухайтеся, хоча б на хвилину. Ви почуєте, як страждають мільярди людей… Хто у них запитав, чи влаштовує їх існуючий порядок? Хто з ними узгодив правила гри? Час від часу в них прокидається віра, та вони міняють політиків або роблять революції… Але потім, зазвичай, ця віра втрачає крила і їх життя повільно йде «на дно». Скільки агресії накопичується в мільярдах ошуканих та принижених душ? Коли й чим ця агресія вибухне?
Два відсотка найсильніших людей володіють половиною всіх статків світу, а половина людства не володіє зовсім нічим… Сильним та успішним треба по-новому замислитися над знаходженням більшої гармонії без популізму і безкінечної неправди на політичних виборах. Розв’язання цього конфлікту більше потрібне сильним, ніж слабким, інакше може наступити анігіляція такого хиткого благополуччя.
Згадайте, що журнал «Time» людиною 2010 року назвав збиральний образ користувача суспільними мережами Інтернету, а вже людиною 2011 року – збиральний образ протестувальника. Зрозуміла еволюція? В якому році людиною року стане збиральний образ винуватця занадто «щасливих»? Навіщо світу повторення 1917 року, але в версії армагедону?
Світ нестабільний. Революції, політичні конфлікти та війни заполонили землю, і вже ніхто не знає, де вони розпочнуться завтра. Але те, що розпочнуться, – певно… Ми так звикли до агресії, що вже не уявляємо без цього життя.
Народи й держави, які живуть в атмосфері суцільної агресії, виробили стільки зброї, що вистачить, щоб десятки разів знищити все людство.
Країни, в яких немає достатньо питної води та хліба, витрачають бюджети на імпорт танків і винищувачів. В окремих країнах уважається дуже вигідним обміняти дитину на автомат Калашникова.
Сучасний світ живе не мораллю, любов’ю та добром, а примарами, химерами й символами…
Як зникла цивілізація на острові Пасхи? Люди, які там жили, любили робити кам’яних ідолів. Але для того, щоб транспортувати їх на узбережжя, треба було багато лісу. Вони потроху знищили весь ліс, усі дерева на острові, пошкодили землю, і вона відмовилася родити та годувати їх. Ідоли лишилися – народ зник, знищив сам себе. Ідоли різного ґатунку поїдають народи й цивілізації…
ІІІ. Чому б не ми?

… Навіщо я говорю про всі ці речі, які всім відомі? Для того щоб ще раз установити, якщо якась людина або якийсь народ не знаходять свого гідного місця, якщо народи не довіряють своїм лідерам, а лідери ні в що не ставлять свої народи, якщо люди живуть у нелюбові один до одного, то це не означає, що так буде завжди. Просто правила співжиття, які на цей час установлені, несправедливі, нерозумні, неоптимальні та їх потрібно змінювати.
Міняти неефективні порядки складно, бо існують устатковані, інституалізовані догми й традиції, які непорушно закріплені матеріальними, владними та іншими інтересами. Змінити старі правила, здається, майже неможливим, навіть, якщо всі розуміють, що прийшов час їх міняти. Здається, що легше їх дотримуватися, аніж боротися з ними, бо вони видають себе за єдино можливі. І ці правила, все частіше вважають «Кінцем історії».
Але їх потрібно й можливо змінювати, просто останнім часом у людства було багато інших проблем. А чому б нам, українцям не розпочати цю роботу?
Чому саме Україна? Чому не Індія, Америка чи Тибет? Чому наша, далеко не найбільша, не найбагатша й, мабуть, не найщасливіша країна?

Тому що на нашій землі зійшлося багато факторів для початку такої роботи. Тому що ми зможемо. Тому що час настав… Тому що треба комусь починати.

Віками з нас, українців розпеченим залізом випалювали впевненість, що наша земля особлива. З давньою Київською Руссю, Печерською Лаврою, Святою Софією, древніми монастирями та духовним ядром першого справжнього християнства не можна бути неособливим. Саме наш народ віками був фортецею для західних цивілізацій, що захищала їх від кочівників, а за часів Трипілля подарував людству хліб.

Саме наш козацький люд на Запоріжжі створив одну з перших демократичних громад і написав одну з перших у світі демократичних конституцій.

Так, я знаю, що окрім нас, ще були Рим, Греція, Вавилон та Моцарт із Леонардо да Вінчі. Мені також відомо, що, мабуть, не ми винайшли колесо й вогонь, і що Ісус народився не на Галичині. Я не хворію на український «централізм».

Але ми чомусь звикли недооцінювати власну історію та власний потенціал. Чомусь ми допустили, щоб наші визначні і яскраві історичні події та факти хтось перетворив на штампи з нашаруванням поганого смаку. Комусь зручніше самопринижуватися, уважати історичну велич України фольклорною, награною та бутафорською…

Ми десь там нібито й любимо Україну – в Каневі раз на п’ять років, на Говерлі під час чергових виборів чи влітку біля річки – через об’єктив фотоапарату. Наша, справді, велика й красива Україна стала таким собі приємним додатком до шашличниці на дачі.

Ми забули, що Україна – це не лише шматок пейзажу, гарні світанки з туманами над ставком, верби в луках та хрущі над вишнями. Ми забули, що Україна – це велика нація, велика історія, велика й сильна земля.
Ми в собі так зневірилися «трудами» примітивних керманичів, що навіть очевидні успіхи видаються нам якимись несправжніми. Для нас навіть великі перемоги – непорозуміння. Саме тому у нас: Клічко б’ється з “мішками”, Андрій Шевченко давно вже не той, Руслана виграла Євробачення “випадково”, а Параджанов взагалі не українець...
Забули, що ми, українці мали найкращі європейські бібліотеки та письменний люд тоді, коли інші ще й навіть не наблизилися до цього. “Та ми тоді уже білили хати, коли ви ще не вилізли з печер”, писав Борис Олійник. Українці технічно забезпечили можливість першого польоту в космос і придумали першу електронну обчислювальну машину. Саме українці робили перші вражаючі успіхи в генетиці. Коли це припинилося?
Можливо, ми самі винні в тому, що сьогодні перші асоціації, пов’язані з Україною у світі, це Чорнобиль, убивство журналіста Гонгадзе, корупція, а не Києво-Могилянська Академія чи Оранта Святої Софії…

У Китаї винайшли порох та компас, у США – Інтернет. То чому в Україні не може з’явитися нова система, нова, якщо хочете, технологія наближення до більшої гармонії, справедливості та свободи для кожного.

У цей історичний момент на нашій землі загострені й доведені до абсолюту всі вади, притаманні слабким демократіям: несвобода, несправедливість, зневіра й розгубленість громадян; бездарність, клептократія та безконтрольність політичної верхівки; абсурдність економічних і соціальних дисбалансів. Усе доведено до абсолютного хаосу, який є передумовою впорядкування, хотілося б вірити, що розумного.

Таке поєднання історичних обставин, національного духовного та інтелектуального потенціалів, унікальної можливості після розпаду СРСР самостійно, із чистого аркуша будувати своє життя, примушують нас невідкладно діяти. Все це створює для України особливу можливість показати високий клас нового становлення. Можливо, це і є наше українське домашнє завдання, якщо хочете, наша місія – узагальнити досвід світу, переосмислити його, взяти краще, врахувати помилки, знайти власні креативні сучасні рішення та на основі справжньої свободи, справедливості, солідарності й духовності створити оновлені, більш успішні правила людського співжиття, більш розумні стосунки між владою та суспільством, більш адекватні взаємини між сильними й не дуже. Можливо, це дозволить захистити людей від самознищення, дати їм шанс реалізувати свій потенціал, примножити любов та гармонію. Це і є мій символ віри в Україну, моє натхнення та моя мета.

ІV. Шлях.

Оновлені правила треба створювати, базуючись на ключових нових мейнстримах часу, які сприймаються всіма природно та логічно й викликають довіру та підтримку. Одним із них є масова співпраця. З моменту відкриття Інтернету світ повністю змінився та все більш упевнено йде шляхом розвитку масової співпраці в усіх сферах життя. Це така форма взаємодії, коли тисячі, сотні тисяч, мільйони людей добровільно об’єднуються для досягнення унікальних інтелектуальних результатів, які неможливо отримати в закритому монополізованому середовищі.
Класичний приклад «масової співпраці», який згадується багатьма авторами статей, книг, монографій, це розробка операційної системи LINUX, що стала справжнім відкриттям для сучасного світу. Цей програмний продукт розроблявся й продовжує розроблятися вражаючим авторським колективом досвідчених програмістів з усього світу. Їх мільйони.
У LINUX немає штатних працівників, офісів та винагород за працю, а є головне – відкритий код доступу для кожного, хто хоче взяти участь у розробці й удосконаленні програмного продукту.
Можливо, саме зараз прийшов час застосувати модель «масової співпраці» для реформування суспільних стосунків та зламати монополію не завжди щирих, не завжди компетентних, не завжди моральних політиків на управління життям.
Ця затхла монополія політичного закритого клубу залишила професійним, динамічним, небайдужим громадянам лише обов’язок примусово споживати неякісний політичний продукт, кулуарно зроблений політиками, та раз на п’ять років кидати в скриньку бюлетень на сфальшованих виборах, передаючи владу від поганих політиків до ще гірших. Це – погана імітація нормального життя. Саме такий порядок речей і прийнято помилково називати «владою народу». Хоча народу хотілося б кидати в урни не бюлетені, а самих політиків
Як так сталося, що люди цілком відсторонені від установлення правил свого життя? І навіть, коли політики приймають відверто неефективні, абсурдні рішення, громадяни не можуть втрутитися й виправити ситуацію. Всі є заручниками нездатності та корумпованості одиниць.
Логічно було б цей закритий політичний клуб за інтересами трансформувати в іншу модель – модель «суспільства відкритого коду», яка базується на засадах «масової співпраці» громадян.
^ V. Суспільство відкритого коду.

Важливо не плутати таку філософію організації суспільного життя з електронною демократією або лише з покращенням співпраці влади із громадянами. Це також не “код Да Вінчі”, не податковий код, і не інша “нечесть”.
Суспільство відкритого коду – це принципово новий підхід до визначення ролі і можливостей громадянина та представників громадянського суспільства; це перетворення їх безправ’я в реальну владу над політиками, чиновниками, президентами, це постійний, справді працюючий доступ кожного до безперервного вдосконалення порядків і правил свого життя, до врегулювання політичних, економічних та соціальних конфліктів і диспропорцій, до контролю та притягнення до відповідальності представників усіх рівнів влади.
Суспільство відкритого коду це реальне управління кожним своїм життям і життям країни, пошук та втілення нових форм солідарності й справедливості. Такий підхід перетворить людину з піддослідного, безправного заручника на архітектора та будівельника своєї реальності, а політиків і чиновників на найнятих на роботу менеджерів, як це й мусить бути. Таке суспільство буде не статичним або деградуючим, а здатним до гармонійного духовного розвитку.
Якщо нам це вдасться, більше не треба буде перебувати в провальних пошуках ідеального президента або прем’єр-міністра (таких не буває!), бо система розробки та прийняття вірного рішення більше не буде залежати виключно від скромного IQ і нескромних апетитів чергового господаря країни, а від загальнонаціональної інтелектуальної синергії, яка дасть можливість вирвати Україну з кола слаборозвинутих країн світу та вивести її на достойний європейський рівень.
Побудова «суспільства відкритого коду» відповідає викликам третього тисячоліття й світогляду нового покоління.

Чи може така ідея стати реальністю? Впевнена, що може. Для цього потрібне наступне.

По-перше, щира воля політиків передати частину своїх абсолютних повноважень громадянам, причому добровільно, на основі власних цінностей та переконань. Знаю, що нація таких політиків знайде. Політикам треба зрозуміти, якщо вони самі до цього не «дозріють», народи примусять їх це зробити силою. Просто час для цього настав.

По-друге, треба розпочати розробку моделі «суспільства відкритого коду» в концепціях і нормативних документах та об’єднати в цій роботі українську громаду. Очевидно, що сутність нових ідей криється в деталях. Ми мусимо ці деталі зробити відомими й зрозумілими кожному.

Наша команда готова бути одним із багатьох добровільних учасників такої роботи, ми готові першими відмовитися від монополії політиків на управління життями людей та добровільно делегувати значну частину влади громадянам, представникам громадянського суспільства, місцевим громадам.

Коли ми з вами хоча б частково виконаємо це завдання, може відпасти необхідність любити або не любити політиків, довіряти або не довіряти їм, можливо, не треба буде шукати місце в лавах армії «проти всіх», бо при правильних рішеннях управління суспільними процесами може стати не тільки правом, а й обов’язком кожного.

Вірю, що втілення цієї ідеї може відкрити шлях до недекларативної справедливості та солідарності, більшої любові один до одного й зміцнення духовності.

Це й може бути нашим національним завданням, нашим шляхом, якщо хочете, нашою українською ідеєю, місією. Яке саме покоління зможе це реалізувати, залежить від його здатності до життя, щастя, інтелектуальної духовної діяльності. Мені хотілося, щоб наше… Принаймні саме для цього я працюю… І ви також для цього…

Юлія Тимошенко
P.S. Цей матеріал я розміщую в Інтернеті у viki-режимі (дати лінк на сайт «Україна третього тисячоліття» в розділі «Концепції, філософія підходів»). Це значить, що кожен, хто захоче, може доповнити або змінити цю статтю без цензури та модерації. Для цього я даю вам перший відкритий код доступу (дати код).

Я буду одним із багатьох учасників цієї роботи на рівних із вами, бо, знаходячись за ґратами, я сформувала своє бачення такого підходу до організації суспільного життя в концепціях і, навіть, змінах до Конституції. Наступний матеріал, який я представлю для вашого обговорення, це концепція реформування судочинства та відповідний розділ Конституції. Але все це лише пропозиції, які підлягають публічному обговоренню.

Просто давайте спробуємо розпочати думати разом над ідеєю, яка може нас об’єднати, а втілити її в життя ми зможемо. Я переконана.