asyan.org
добавить свой файл
1 2
Матеріал з профілактики суїциду

Вони не переживають екзистенціальних криз, не відслідковують нейрохімічних механізмів діяльності своєї нервової системи і зживаються з розумінням власної психологічної уразливості. І хоча більшість із них схильна виражати свої негативні переживання через ревучий, як тисяча чортів, вируючий ураган емоцій, у цілому вони надзвичайно прості та життєрадісні істоти. Їхня свідомість, вважаємо ми, дорослі, наповнена лише силуетами плюшевих зайців, деталями заводної гусені із кумедними волохатими ріжками і п’ятисантиметровими винищувачами з написом «та-та-та!» на борту. Можливо, саме через наявність такого милого хаосу нам, дорослим, ніколи не хочеться згадувати про існування такого страшного явища, за яке в середньовічній Європі спочатку протягали вулицею обличчям донизу, а потім, вбивши в груди осиковий кіл, закопували на перехресті. Ми кажемо про суїцид, точніше, про одну з найтрагічніших його форм — дитяче самогубство, почувши про яке, одні закривають вуха, інші — заплющують очі, а треті опечатують свої роти надійним сургучем із мовчання та забуття. Перед обличчям цього лиха ми справді перетворюємося на тих мавп, кожна з яких боїться, кожна з який прагне не знати.
Щорічно в нашій країні не одна й не дві дитини від 7 до 14 років (сьогодні мова йтиме саме про цей вік) здійснюють спробу самогубства, проте офіційна статистика про ступінь поширення цього явища воліє не знати. Втім, навіть підкручений циферблат статистики не такий страшний, як усвідомлення того, що перед обличчям дитячого суїциду ми, дорослі, практично безсилі: у кожного другого маленького суїцидента відсутній так званий пресуїцидальний синдром — психологічний симптомокомплекс, який супроводжує період формування суїцидальної поведінки. Іншими словами, рішення про смерть народжується в дитячій голові майже блискавично, і часу на обмірковування ситуації чи зіставлення фактів у його рідних уже немає.
Попри існування сьогодні безлічі теорій і наукових гіпотез про причини суїцидальних актів, жодний психіатр і жодний суїцидолог не скажуть вам, що саме стоїть за цим страшним феноменом і куди ідуть його корені. Дітей не можна віднести до жодного параграфу суїцидології — науки, яка вивчає теоретичний і практичний аспекти аутоагресивної (суїцидальної) активності людини, тому що споконвічно вони були і є джерелом життєрадісності та чистоти. Їм не властиві ті дикі, сповнені мороку й розпачу стани, які дуже часто рухають і управляють дорослими людьми. Ніхто з них навіть не думає поневолювати свою свідомість тією «естетичною аурою самогубства», про існування якої вже понад десять років сперечаються вчені-суїцидологи й котру деякі з них вважають превалюючою у стані будь-якого суїцидента. Та все-таки вони здійснюють «це».
Щоб зняти стрес, позбутися психотравми дитина вдається до різних, але однаково страшних засобів: мотузки, висоти, отруйних речовин. Причому, говорять спеціалісти, рівень умисності дій, що самозашкоджують, зростає зі збільшенням віку дитини. Вже не одне покоління психіатрів знає про те, що будь-який випадок, у якому людина старша шести років немов «провокує» свою смерть, — далеко не трагічна випадковість. Особливо це характерно для дитячих отруєнь. «Випадкові» передозування дуже рідкісні серед дітей, тому навіть якщо згодом маля стверджуватиме, що просто хотіло пограти в «лікаря» і тому скористалося вмістом домашньої аптечки для власного лікування, — вірити йому не можна. Тому що, відповідно до статистики, дитячі самогубства дуже рідко були наслідком якоїсь захоплюючої гри.
Навіть якщо психіатри не знаходять у маленького суїцидента психічного розладу та в його сім’ї «усе як завжди» — це не означає, що в нього не може бути ніяких причин для здійснення акту sui caedo.

Гірка статистика
За даними психіатрів, серед дітей 7—14 років найбільшу кількість суїцидів здійснюють хлопчики, оскільки їхня психіка в цьому віці неміцна й більше, ніж у дівчаток, схильна до психотравм. Якщо казати про форми суїциду, то медикаменти найчастіше обирають дівчатка, тоді як хлопчики вважають за краще (якщо ці слова доречні в подібній статті) йти з життя «з допомогою мотузки».
Чимало дослідників вважають, що більша частина дітей, які здійснили суїцидальну спробу чи суїцид, були психічно здоровими й не мали навіть емоційних порушень. (Академік Павлов також повністю відкидав думку про те, що кожний із тих, хто здійснив суїцидальну дію, неодмінно був душевнохворим. Цей учинок він завжди пояснював відсутністю в суїцидента так званого рефлексу мети.)
Також було встановлено, що діти, які покінчили чи намагалися покінчити із собою, мали вищий коефіцієнт розумових здібностей порівняно зі своїми однолітками. І, що найголовніше, 78% суїцидентів належали до зовнішньо благополучних сімей із середнім і вище за середній статком. Не знаю, як прокоментувати такий факт і чи можливий коментар узагалі, але серед безпритульних дітей до суїциду, попри всю трагічність їхнього існування, вдається лише кожна десята дитина (що, зазвичай, теж чимало, проте цілком можна пояснити і з соціальної, і з психологічної сторони).
Проте існуюча статистика дитячих суїцидів по кожній з українських областей, Києву й по Україні в цілому — це лише «доведені» цифри. Для виявлення реальної кількості здійснених дітьми суїцидальних дій існує ряд таких «але»: по-перше, самогубства, особливо дитячі, через відсутність вагомих доказів часто кваліфікують як нещасні випадки; по-друге, відсутності цих самих доказів іноді «допомагають» батьки, які не бажають розголошення подробиць і без того страшної трагедії; по-третє, при відсутності ускладнень після здійснення спроби самогубства дитячий суїцид часто ніде не фіксують.
Саме тому сьогоднішня середньоарифметична кількість дитячих смертей перевищує сім, а не сімнадцять десятків. З року в рік українські діти продовжують іти з життя, і цьому, на жаль, поки що ніяк завадити не можна.

Суїцидогенна сім’я
Дитяче самогубство — завжди трагедія для всіх — близьких і чужих. Та по рідних дитини, яка пішла з життя, вона б’є так, що багато хто з них утрачає бажання жити. Провалля, що виникло перед ними, поглинає всі думки та почуття. Порівнюючи та спостерігаючи, аналізуючи та співставляючи, психологи дійшли висновку, що травма, отримана близькими суїцидента, цілком може стати причиною нової трагедії. Тому світова психіатрія вже давно каже про необхідність подання психотерапевтичної допомоги найближчому оточенню суїцидента. На жаль, на практиці мало хто з лікарів приділяє цьому питанню належну увагу. Можливо, саме через настільки грубу неуважність і народилося поняття тієї самої «суїцидогенної сім’ї», яка в історії науки про душу вже давно стала предметом численних досліджень.
Кажуть, суїцид на сторінках сімейної історії справді може стати провокативною моделлю для наступних «родинних» самогубств. Чому? Теорія вродженої схильності до суїциду, якої дотримувалися багато славетних медиків, психіатри, біологи й психологи, не тільки жива, а й успішно розвивається. Її автор — французький дослідник і соціолог Фалрет стверджував, що суїцидальна спадковість насправді існує і виражається не лише в схильності членів сім’ї до самогубства, а й у певних рисах характеру, і навіть у таких типах реакцій, як пристрасність, надмірна роздратованість, нетиповий спосіб життя, періодичний похмурий настрій, завищена самооцінка, нетерпимість тощо. Факт біологічної основи суїцидальної поведінки можна вважати доведеним: учені дійшли висновку, що в процес формування суїцидальної активності включені серотонінергічна, донамінергічна, опіатна та нейротрансмітгерна системи і що істотне зниження рівня серотоніну в людській крові прямо пов’язане з відчуттям безнадійності та наступного розвитку суїциду.

Критична глибина питання
За останні роки загальна психіатрія здійснила значний ривок у розумінні крихкості дитячого світу та розмежувала всі чинники, що впливають на нього. Сьогодні майже кожний другий психіатр може дати чітку й вичерпну характеристику вікових особливостей суїцидальної поведінки.
Основною причиною, що спонукає дітей до настільки страшного кроку, є сім’я, члени якої не завжди розуміють колосальну важливість своєї ролі або мають досить специфічне уявлення про «правильний» виховний процес. Нижче ми наводимо фрагмент із надзвичайно цікавої доповіді суїцидолога — пані Вроно, яка вже понад двадцять років працює в галузі дитячо-підліткової суїцидології та котра в травні 1998 року представляла результати своєї роботи на десятому Всесвітньому конгресі з сімейної психотерапії в Дюссельдорфі: «Діти переконані в тому, що смерть має початок і кінець. У їхньому уявленні смерть — це або інший вид існування, або тривала відсутність, або навіть важка хвороба. Вони переконані, що, здійснивши суїцидальну спробу, помруть, але помруть «не до кінця». З допомогою смерті вони прагнуть уникнути нестерпної життєвої ситуації або позбутися страху покарання за проступок, що наближається. Після «закінчення смерті» діти сподіваються розпочати нове життя без конфліктів із тими, кому був адресований їхній суїцид як останній аргумент, як крик про допомогу. Найчастіше тут йдеться про батьків. Здійснюючи спробу суїциду, діти сподіваються, що зможуть цим учинком змусити їх змінитися і що «вона», смерть, допоможе відновити мир і розуміння в сім’ї, і коли «вона» закінчиться, то можна буде по-справжньому щасливо жити у своїй сім’ї. Семирічний хлопчик після спроби повіситися казав, що вирішив померти через те, що мати погрожувала йому притулком за погану поведінку. Він вичерпав всі аргументи: кричав, плакав, просив — не допомагало, після кожного нового проступку вона продовжувала погрожувати покаранням. І для того «щоб вона зрозуміла», він вирішив повіситися. «Висітиму та дивитимуся, як вона убивається, а потім усе в нас буде гаразд». — «Коли потім?» — запитали його. — «Потім, коли смерть пройде».
Кожна дитина живе за принципом «тут і нині» і щиро вірить у те, що якщо її карають і не визнають сьогодні, отже, те саме відбуватиметься з нею й завтра, і завжди. Діти дуже безпосередні, але мислять конкретно, тому ті надзвичайні «фігури мови» й міцні словесні обороти, що у нападі злості можуть злетіти з ніжних батьківських уст, вони завжди схильні сприймати буквально. Одне слово чіпляється за інше, друге за третє, третє за попереднє, і дитина вже не згадає про карооких ведмежат, подарованих їй на Різдво. Звичайно, рідкісні батьківські випади не можуть стати підставою для розвитку в дитини суїцидального потенціалу, але якщо внутрісімейна ситуація справді складна та переповнена подібними речами, то цілком можливо, що одного прекрасного дня дитя не витримає напруги й тихо піде. І хтось чужий потім розпочне свою звичну роботу — проводитиме посмертний аналіз обставин, які передують і супроводжують самогубство: вивчати біографію, відтворювати події останніх днів, проводити опитування родичів, аналізувати посмертні записки...
На думку вищезгаданої пані Вроно, ключовою фігурою суїцидальних дій дитини завжди є її мати, яка, вносячи елементи дисгармонії в їхні стосунки, може сильно ранити дитя. Окремі суїцидологи переконані в тому, що тема «мати суїцидента» не менш глибока та цікава, ніж світ чи світосприймання його самого, тому що в більшості випадків саме вона виступає першопричиною розвитку суїцидального потенціалу.

Госпіталізація
Якщо спроба суїциду не вдалася і дитина благополучно уникнула фізичних ушкоджень, її батьки, на свій страх і ризик, можуть або звернутися до приватного психолога, або піти «на поступку перед совістю» і госпіталізувати дитину в психіатричну лікарню. За іронією, останню вибирають лише в крайньому випадку, коли дітися вже справді нікуди. Щоб довідатися про подальшу долю суїцидальних дітей і особливості їхнього ведення в психіатричній клініці, «ДТ» звернулося до Ольги Ремівни Гуленко — завідуючої 11-м дитячим відділенням Київської міської клінічної психоневрологічної лікарні №1:
— Для дітей нашого контингенту (від 3 до 12 років) суїцидальна спроба — явище справді досить рідкісне. У 2004—2005 роках у нас лежало четверо дітей. Одна з них — дівчинка одинадцяти років, яка поступила до нас унаслідок надзвичайно складної сімейної ситуації: при розлученні батьків її залишили батьку, але дитина не хотіла жити без рідної матері. Нова школа та новий колектив ще більше погіршили ситуацію, і 1 вересня в неї виникло психологічне збудження — вона страшно металася, намагалася викинутися з вікна. Цей випадок турбував нас поганою перспективою — батько наполягав, щоб дочка, відповідно до рішення опікунської ради, перебувала з ним. Однак ми, бачачи в дівчинки яскраво виражену депресивну симптоматику, вирішили направити до опікунської ради відповідний лист. Не знаю, як вирішився цей конфлікт, але більше ця дівчинка до нас не поступала.
Наступний випадок також був пов’язаний із проблемами в сім’ї: мама розлучилася з батьком восьмирічної дівчинки й незабаром вийшла заміж за іншого. До появи нового тата мала спала з мамою. Все це призвело до того, що якось вночі в дитини сталося психомоторне порушення, дівчинка кинулася на вікно. Слава Богу, її вчасно зупинили. Подібна реакція була спровокована труднощами адаптації до нової сімейної обстановки, тому нам, крім медикаментозної терапії, довелося підключати психологів, які працювали й з батьками, і з дівчинкою.
У третьому випадку хлопчик захотів перевірити, чи зможе він спуститися з дев’ятого поверху з допомогою парасольки. Такий інтерес виник у дитини не раптово. У молодшому віці він також любив проробляти подібні експерименти й стрибав із дахів якихось низеньких будівель, сарайчиків. Його теж вчасно зупинили. Ще одна дитина, маючи органічне ураження головного мозку, надзвичайно зацікавилася питаннями загробного життя і, на жаль, дуже піддавалася навіюванням: після яскравої розповіді однолітків про відділення душі від тіла погодилася на повішення. Цього десятирічного хлопчика встигли зняти з петлі, проте до його проблем додалася ще й органічна симптоматика, тому що легку асфіксію він усе-таки встиг перенести.
- Что посоветуете родителям в целом для профилактики самоубийств, и родителям, дети которых уже заявляют о своем желании совершить такой страшный поступок?
- Прежде будьте чуткими родителями ко всему, что происходит с детьми. Увы, большинство родителей в упор не видят проблем и нестроений у своих детей, а, узнав о них, отгораживаются от решения этих проблем чуть ли не каменной стеной. И получается, что родная мама узнает самая последняя, что ее дочь беременна, или родители понимают, что их сын наркоман, только через несколько месяцев, когда тот уже начал воровать из дома ценности. Ну, а проблемы детей-подростков на почве несчастной любви, конфликтов со сверстниками во дворе, в классе или студенческой группе практически всегда остаются неизвестными для родителей…
- Как уже я говорил, среди молодежи очень много спонтанных самоубийств, происходящих после семейных конфликтов. Если уж внутри семьи родители и дети не могут найти компромисс, конечно, необходимо обращаться к специалистам или даже к умным и уважаемым родственникам, старшим друзьям. Или, например, к священнику. Ведь со стороны всегда бывает проще понять проблему. Все меняется, и дети растут, и родители стареют, нужно учиться находить общий язык в семье. В современном обществе авторитарный тип родительского воспитания - вот мне раньше отец/мать сказал (-а) мы слушались беспрекословно - не эффективен. Резко упало уважение нынешней молодежи к родителям. Есть данные социологических опросов, по которым менее половины подростков хотят быть похожими на родителей, и те имеют непререкаемый авторитет и уважение.
Нужно уделять больше внимания не молодым, нет, нет - так нельзя говорить, НУЖНО БОЛЬШЕ УДЕЛЯТЬ ВНИМАНИЕ ДРУГ ДРУГУ.
- Хочу отметить, указанный подростковый инфантилизм сочетается с колоссальным хамским отношением к родителям, старшим людям! Ты одет, обут, накормлен, высшее образование тебе оплачивают. Да, родители не абрамовичи, не могут себе и тебе позволить дорогой одежды, машины, отдыха на Гавайях. Хотя почему, ты должен отдыхать на Гавайях, ты ведь, еще ничего не сделал полезного для общества. Жить по принципу рекламы, что ты этого достоин, только потому, что появился на свет - это неправильно и опасно.
- Почему ты так плохо отзываешься о родителях, которые тебя вырастили? Ну, ворчат на тебя родители, ну, они старые и отсталые от жизни, с другими моральными ценностями… Разве это повод их ненавидеть и не уважать? Да они тупые! Почему тупые?! Они в компьютерах ничего не понимаю! Они в музыке не разбираются! О чем с ними можно разговаривать!
- Причем неуважение к родителям сочетается с наглыми потребительскими запросами. Требовать, просить молодежь может, а вот что-то дать, помочь родителям не могут. Они не осознают, что жизнь - это система взаимообязательств. Впрочем, в этом безусловная вина и родителей – городская однодетная семья, благоустроенные условия проживания, отсутствие работы в своем подсобном хозяйстве - дети растут необремененные работой по дому, заботой о младших братьях и сестрах. Нынешние родители отдают первый лакомый кусок детям, потакают их капризам, в транспорте детей усаживают в кресла, а сами родители, как и другие взрослые стоят. А потом удивляются, что те растут эгоистами!
- Итак, взаимная любовь и терпение в семье, воспитание в ребенке созидателя, а не потребителя, уважительное отношение к родителям, - не зря ведь в Библии сказано: "Почитай отца твоего и мать твою, чтобы тебе было хорошо и чтобы продлились дни твои" - вот первые условия профилактики самоубийств среди молодежи.
- Взрослым и старикам, прежде всего, нужно терпение и уверенность в будущем, понимание смысла жизни, которые, к сожалению, одними психологическими тренингами в себе нельзя воспитать, как невозможно всем сразу повысить заработную плату и пенсию. Тем более что на Западе очень много случаев суицида среди обеспеченных людей. Поэтому для взрослых людей первейшим фактором, сдерживающим их от самоубийства, является их религиозность.



следующая страница >>