asyan.org
добавить свой файл
1 2
К.І. Котова

Київський національний лінгвістичний

університет
ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ У ПОВОЄННІЙ ЯПОНІЇ

(МЕХАНІЗМИ ТА ІНСТРУМЕНТАРІЙ

РЕФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ)
Вражаючі досягнення «Країни висхідного сонця», особливо в економіці, загальновідомі та привертають до себе пильну увагу, викликаючи змішані почуття – від здивування і захоплення до заздрості та побоювання. І дійсно, як вдалося Японії, яка зазнала жорстокої поразки під час Другої світової війни та величезних матеріальних і моральних збитків, практично протягом життя одного покоління не тільки піднятися з руїн, але й перетворитися на першокласну індустріально розвинуту державу, яка є визнаним лідером у багатьох галузях промисловості та торгівлі, науки і техніки? Загальне зацікавлення досягненнями Японії спричинило появу різнорідної літератури – від аматорських нотаток до фундаментальних досліджень, присвячених «японському феномену» і «японському виклику». В них містяться і пророцтва як про можливий злет Японії як світової економічної наддержави, так і песимістичні прогнози про неминучий крах «японського дива». Така «розмаїтість» є цілком закономірним явищем, проте набагато важливішим видається осмислення причин «японського економічного дива», або, точніше, феноменального післявоєнного ривка Японії, що вивів її в розряд «економічної наддержави»1.

Здавалося б, що стартові позиції, з яких починала свій післявоєнний розгін Японія, були вельми несприятливими. Національна економіка була виснажена тривалою війною, мешканці великих міст зубожіли, багато промислових підприємств зупинились (на початку 1946 р. рівень промислового виробництва складав 14% від довоєнного). Обділена багатьма важливими природними ресурсами і відірвана від колоніальних джерел їх надходження, Японія, здавалося, була приречена на жалюгідне існування третьорозрядної країни. Але – як це не парадоксально – саме нищівна поразка Японії в Другій світовій війні дала могутній імпульс соціально-економічному розвитку країни, привела до усунення численних економічних і політичних перепон, що заважали вільнішому і природнішому розвитку капіталістичного способу виробництва та формуванню ринкових механізмів.

Реформування японської економіки в післявоєнний період здійснювалося при активному втручанні США і під контролем окупаційної адміністрації, очолюваної генералом Дугласом Макартуром, що формально підпорядковувався міжнародній Далекосхідній комісії у Вашингтоні та Союзній Раді в Токіо, але фактично звітував лише перед Президентом і Конгресом США. У перші ж місяці окупації з’ясувалося, що стара еліта та урядовий апарат, так само як і місцева влада, саботують розпорядження окупаційної адміністрації. Конверсія військової промисловості майже не проводилася, нічого не робилося й для створення інституту вільних підприємців та захисту механізмів ринкової конкуренції. Для цього мав бути проведений масовий перерозподіл прав власності, але найперше слід було продумати способи, знайти виконавців, розробити юридичну базу і забезпечити її дотримання. Все це окупаційна адміністрація взяла на себе, покладаючись на допомогу груп американських експертів, що приїжджали до Японії (місії Едвардса, Дрейпера, Янга, Доджа, Шоупа).

За шість років була здійснена серія системних перетворень: грошова реформа (хоч і не дуже вдала) 1946 р., вжито заходів щодо виведення економіки з кризи (1946–1947 рр.); проведена реформа трудових відносин і форм власності на землю (1947–1949 рр.); демонополізовано економіку (1947–1949 рр.). Наступним кроком у цьому напрямку стала конверсія військових підприємств, а також бюджетна і податкова реформи (1949–1950 рр.). Розмежування повноважень окупаційної адміністрації і японського уряду регламентувалося спеціальними директивами Об’єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США від 29 серпня і 1 листопада 1945 р.2

Головною метою зміни механізму ринкових відносин в Японії була активізація підприємницької діяльності в країні, і на цій основі отримання максимальних результатів у найважливіших сферах – науково-технічній та виробничій. Особливо важливим для японської економіки був вихід на світовий ринок, бо країна не мала достатньої кількості власних сировинних, паливних, продовольчих та інших ресурсів.

Ключовим і високоефективним засобом реалізації цієї мети стало забезпечення найсприятливіших умов для ринкової конкуренції, які в довоєнній японській економіці були відсутні. Ринкова конкуренція в Японії була пригнічена національними монополіями, причому навіть більше, ніж в інших країнах.

^ Демонополізація економіки. Для японської економіки завжди був характерний високий ступінь монополізації. Панівне становище в ній посідали приватні промислово-торгівельно-банківські концерни на чолі з холдингами (дзайбацу). У 1947 р. дев’ять найбільших концернів («Міцуї», «Міцубісі», «Сумітомо», «Ясуда», «Ніссан», «Асано», «Нісікава», «Накадзіма» і «Номура») контролювали 32,5% всього акціонерного капіталу Японії, 49,7% – фінансових операцій, 60,8% – морських перевезень. Сімейні конгломерати, забезпечуючи собі надприбутки на монопольних цінах і заморожуванні зарплати, використовували позаекономічні методи придушення конкурентів та не були зацікавлені в технічному оновленні своїх виробництв (за винятком військових потужностей). Значне технологічне зростання за таких умов було неможливим.

Рішення про ліквідацію монополій ухвалювалося окупаційною владою в односторонньому порядку і значною мірою диктувалося політичними міркуваннями. До осені 1947 р. Комісія з ліквідації холдингів уклала список 83 компаній, з яких 42 (з 26 дочірніми фірмами) підлягали ліквідації. Активи цих концернів були оцінені за балансовою вартістю в цінах 1945 р. (свідомо заниженою) і розділені на пакети акцій із стандартним номіналом в 50 ієн. До березня 1950 р. всі вони були реалізовані: частина – за номіналом у розстрочку робітникам і службовцям компаній, частина – на аукціонах усім бажаючим (при цьому 76% – за номіналом, решта – за ринковими цінами). Відтак 69% акцій опинилися в особистій власності японських громадян, і це в країні, де, на відміну від Сполучених Штатів, у населення ніколи не було традиції вкладати особисті заощадження в акції3.

Складнішим завданням був поділ найбільших виробничих компаній – ринкових монополістів. Проте до березня 1950 р. «велика хірургічна операція» з примусового подрібнення 28 японських монополістів закінчилася, що дозволило закласти основи конкуренції в економіці.

Антимонопольний закон 1947 р., написаний групою фахівців з Міністерства юстиції США, забороняв створення холдингів і встановлював жорсткий контроль над процесом злиття і поглинання компаній. Спрямований проти економічної дискримінації, цей закон був зустрінутий японськими діловими колами з недовірою.

Ліквідація «дзайбацу» на основі нових законів (найважливіший з них – антимонопольний у 1950 р.), так само, як і лібералізація податкової системи стосовно дрібного та середнього бізнесу на внутрішньому ринку, засвідчили початок формування в країні конкурентного середовища з рівними правами і можливостями учасників «ринкової гри». Це, у свою чергу, забезпечило потужний розвиток малого підприємництва, в якому Японія досягла вражаючих результатів. Всі процеси на національному ринку контролювалися Міністерством зовнішньої торгівлі та промисловості Японії (МЗТПЯ) і Комісією із справедливих операцій. Це не означало, що був узятий курс на повне «розмивання» великих японських підприємств, які й сьогодні складають основну частину національного багатства. Зберігаючи «триглавий» устрій колишніх «дзайбацу», тобто об'єднуючи в єдину координаційну структуру торгівлю, виробництво і банківську діяльність, «велика дев’ятка» (йдеться про компанії «Міцубісі седзі», «Міцуї енд Буссан», «Сумітомо седзі», «Марубені», «Сумітомо», «Ніссо-Іваї», «Томен», «Кане мацу госе» і «Нікімен») утримувала за собою чверть усього промислового виробництва країни на зовнішньому ринку, де вони контролювали близько 60% зовнішньоторговельного обороту країни4.

Слід відзначити, що в післявоєнній Японії проводилася послідовна антимонопольна політика, яка спрямовувалась урядовими органами (Комісією із справедливих операцій, МВТПЯ). Це втручання дозволило сформувати конкурентне середовище для малого підприємництва та кардинально реформувати сферу виробництва. Можна з певністю стверджувати, що наріжним принципом антимонопольної політики в Японії став загальний контроль і регулювання національної економіки в цілому (замість практики «покарання порушників», як це мало місце, зокрема, в США).

Коріння японського феномену крилося в тих глибоких перетвореннях національних ринкових структур, які привели до технологічного перевороту. Крім того, у цей період було задіяно цілий комплекс чинників, що застосовувалися і в інших високорозвинутих країнах, але в Японії вони уможливили досягнення значно серйозніших результатів завдяки оновленню ринкового механізму на основі розгортання регламентованої конкуренції. Можна стверджувати, що вдосконалення цього механізму триває до сьогодні, створюючи можливості адаптації національного виробництва до змінних (часто не на його користь) світових умов5.

^ Спроби фінансової стабілізації. Після закінчення війни економіку Японії захопила смуга високої інфляції, що долалася хворобливо і довго. Для полегшення важкої ситуації на споживчому ринку, особливо у великих містах, Японія протягом 1947–1949 рр. отримувала американську допомогу (продуктами, пальним, медикаментами, бавовною та ін.) на суму 2,2 млрд. дол. Ці товари не розподілялися безкоштовно, а продавалися населенню; суми від реалізації вносилися на створений у 1949 р. спеціальний бюджетний рахунок, який на початку 50-х рр. використовувався для цільового фінансування народного господарства через Державний банк розвитку. Після 1962 р. згадувана сума протягом 10 років була повернена Сполученим Штатам.

У 1946 р. в Японії було проведено грошову реформу. Обмін банкнотів був жорстко обмежений. Старі банкноти протягом п’яти днів можна було покласти на депозити, які після цього «заморожувалися», проте гроші з них дозволялося знімати для сплати податків і розрахунків між підприємствами. Вже через сім місяців колишній обсяг грошової емісії був відновлений, а до кінця 1946 р. перевищив 50%.

^ Пошуки виходу з господарської кризи. Після неврожаю 1945 р. продовольче становище країни було важким. Закриття відразу всіх військових заводів, ліквідація системи військових замовлень, припинення постачань імпортної сировини, бюджетно-фінансова криза поставили країну на межу економічної катастрофи. Репатріація з Японії на батьківщину 180 тис. китайських і корейських шахтарів (40% усіх гірників країни), які працювали на шахтах Японії як колоніальна робоча сила, спричинила зупинку копалень, теплових електростанцій, залізниць і металургійних заводів.

За пропозицією окупаційних властей при японському уряді була створена спеціальна антикризова адміністрація – Штаб економічної стабілізації та Управління цін, які очолив прем’єр-міністр. До складу цих урядових структур увійшли професори японських університетів, співробітники МЗС, працівники Центрального банку Японії, співробітники Військового планового бюро та ін.

Проведення грошової реформи стало тільки частиною загальної антикризової програми. Паралельно передбачалося відновити систему постачання населення продовольчими товарами за картками і ввести розподіл вугілля, основних видів промислової сировини і хімічних добрив за фіксованими цінами (на 3 березня 1946 р.). При цьому розподіляти треба було не тільки грошові, але і матеріальні ресурси. Штаб розробив ланцюжки прямого розподілу ресурсів за «формулою пріоритетних виробництв».

Фіксовані ціни на вугілля, газ, чорні метали, бавовну, соду та інші товари виробничого призначення, тарифи на електроенергію (у 1948 р. ця система охоплювала 2129 товарних позицій) були нижчі за собівартість і покривалися прямими бюджетними дотаціями. Виробництвам, що підпадали під категорію пріоритетних, виділялися пільгові кредити для відновлення і оновлення потужностей через спеціально створену Корпорацію фінансування відновлення. У містах було запроваджено обіг карток на 64 види товарів для споживачів з їх прикріпленням до магазинів за місцем проживання.

Поступово інфляція знизилася, але ціни чорного ринку в 1947–1948 рр. зросли в 8–11 разів по відношенню до рівня фіксованих цін, унаслідок чого останні чотири рази переглядалися. Причому при кожному їх перегляді Управління цін прагнуло зберегти співвідношення між рівнями фіксованих цін і «чорного ринку»6.

^ Перетворення в сільському господарстві. Земельна реформа в Японії, яка проводилася в умовах гіперінфляції і розрухи, за своїми масштабами та позитивним впливом на подальший розвиток економіки країни не мала собі рівних у світі. Концепція земельної реформи була підготовлена групою експертів Міністерства землеробства США на чолі з росіянином В.Ладиженським. У жовтні 1946 р. японський парламент ухвалив закон, відповідно до якого площі приватного землеволодіння обмежувалося 1–3 га (у першому випадку для тих, хто особисто не обробляв землю, у другому – для тих, хто обробляв). Решта угідь була викуплена урядом у примусовому порядку і передана в розпорядження місцевих земельних комісій, що були створені для перепродажу землі орендарям і всім бажаючим вести власне господарство. Примусовому перерозподілу підлягало 77% землі, яка продавалася за твердими цінами протягом двох років. В умовах інфляції дуже швидко знизилися і викупні, і продажні ціни ділянок. Таким чином, створення дрібного фермерського господарства вимагало лише мінімальних державних витрат. За два роки продовольча криза в Японії була повністю подолана, а правляча Ліберальна партія забезпечила собі стійку політичну підтримку сільських районів7.

«Шокова терапія» Доджа.


следующая страница >>