asyan.org
добавить свой файл
1 2 ... 4 5
Курсова робота

З міжнародних економічних відносин

Основні типи і моделі розвитку країн, що розвиваються

Зміст
Вступ.............................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1 Риси країн, що розвиваються....................................................................6

РОЗДІЛ 2 Життя в країнах з низьким доходом......................................................10

РОЗДІЛ 3 Населення і спадщина Мальтуса............................................................12

РОЗДІЛ 4 Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і капіталовкладення.....................................................................................................14

РОЗДІЛ 5 Місце і роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарному обміні..........................................................................................................................17

РОЗДІЛ 6 Основні соціально – економічні особливості країн, що розвиваються..............................................................................................................23

РОЗДІЛ 7 Проблеми економічного розвитку.........................................................29

РОЗДІЛ 8 Сучасні підходи до економічного розвитку..........................................34

РОЗДІЛ 9 Динаміка економічного зростання та технологічні зміни...................37

РОЗДІЛ 10 Інвестиції капіталу в економіку країн, що розвиваються................ 42

Висновок.....................................................................................................................48

Список літератури.....................................................................................................51

Додатки ......................................................................................................................52

Вступ

Світова економіка є відображенням господарської структури сучасної цивілізації. Вона розкриває найсуттєвіші прояви економічного життя, яке розгортається і функціонує на рівні домашніх господарств, фірм, підприємств транснаціональних корпорацій, різноманітних галузей, окремих країн, але неодмінно має міжнародне забарвлення.

Становлення економіки як цілісної системи відбувається за умов розвинутої, інтенсивної міжнародної торгівлі, розгалуженого міжнародного поділу й кооперації праці, сформованої відповідної комунікаційної мережі (транспорт, зв’язок тощо). Зрештою, світова економіка є втіленням (продуктом) господарської єдності цивілізації, що складається внаслідок невпинного поглиблення міждержавних економічних відносин.

Світова економіка формувалася протягом тривалого історичного періоду.

Його початковий етап, очевидно, збігається з великими географічними відкриттями, з зародженням світового ринку. Саме в цей час були закладені підвалини планетарної економічної системи, яка в подальшому викристалізувалася у сучасну глобальну економіку.

Наступний етап позначився промисловим переворотом останньої третини XVIII ст., бурхливим розвитком індустріального виробництва, спеціалізації окремих країн, галузей і регіонів у межах міжнародного поділу праці.

Третій, нинішній етап характеризується глобальною економічною єдністю за умов науково-технологічної революції, карколомного зростання фінансового сектора, істотно посилення взаємозалежності країн світу, піднесення ролі регіональних інтерграційних угрупувань.

Термін “світова економіка” вперше з’явився в науковому лексиконі на початку XX ст. Німецький економіст Б. Гармс у роботі опублікованій 1912 р., здійснив спробу обґрунтувати вчення про світове господарство, чи світову економіку (ці поняття він ототожнював). Гармс, зокрема, визначив світову економіку як “сукупність взаємовідносин між окремими господарствами світу, які розвиваються між ними внаслідок розбудови відповідних транспортних комунікацій та державного сприяння і регулювання шляхом укладення міжнародних угод”. Поза сумнівом, наведена дефініція відображала певний етап у розвитку світової економіки. Сучасна її характеристика є значно ширшою, глибшою і суттєвішою.

Глобальна (світова) економіка напередодні III тисячоліття являє собою цілісну диверсифіковану, багаторівневу, ієрархічну систему, що охоплює сукупність міжнародних форм науки, техніки й виробництва, обігу різноманітних товарів та послуг. Її домінантними структурами є глобальні ринки, міжнародні комунікаційно-інформаційні системи, численні суб’єкти, що здійснюють міжнародну економічну політику. Світова економіка становить одну з найскладніших органічних систем сучасності, адекватним теоретичним відображенням якої є універсальне, позитивне економічне знання, що розкриває світову економічну еволюцію.

Водночас світова економіка вирізняється надзвичайною строкатістю за “якістю” своїх підсистем та окремих елементів і суб’єктів.

У її надрах визрівають та загострюються глибокі суперечності, що потребує формування відповідних механізмів для координації та регулювання на найвищому рівні.

З 6 млрд. людей, що мешкають нині на планеті Земля, можливо, 1 млрд. живе у абсолютній бідності і ледве животіє зі дня на день. Хоча бідні країни борються, щоб вирватися зі злиднів, швидке зростання населення зменшує вигоди від вдосконалення сільськогосподарських технологій.

Що спричиняє значну відмінність у багатстві країн та рівні життя ? Чи може світ мирно уживатися з бідністю серед достатку, з сільськогосподарським надлишком в Америці поряд з голодом в Африці ? Яких заходів бідніші країни можуть вживати, щоб покращити свій життєвий рівень? Які ж причини стоять на перешкоді країн, які розвиваються ?

РОЗДІЛ 1

Риси країн, що розвиваються.

Розпад колоніальної системи відкрив перспективи для суверенного розвитку десятків нових держав. Ці держави займають понад 60% території Землі, де проживає 77% світового населення. Тут зосереджено 89,3% розвіданих світових запасів нафти й 50,5% - газу (у країнах-членах ОПЕК, відповідно, - 77,6 і 41,4%). Більше 50% світових запасів і видобутку марганцевої руди, хромітів, кобальту, ванадію, золота, платини, алмазів припадає тільки на країни Африки. За роки незалежності ці країни здійснили складні соціально-економічні перетворення, досягли певних успіхів у створенні основ національної економіки. Проте переважній більшості з них не вдалось істотно скоротити відставання від промислово розвинутих країн з ринковою економікою, вирішити багато гострих соціальних проблем.

Для характеристики колишніх колоній, напівколоній і залежних держав як особливого угрупування у літературі використовують різні терміни: молоді національні держави, країни, що розвиваються, країни “третього світу”, країни, що визволилися, слаборозвинуті держави і т. п. Останнє визначення не відображає диференціації афро-азіатських й латиноамериканських країн за рівнем розвитку продуктивних сил і навряд чи підходить для характеристики їхнього промислового авангарду – нових індустріальних країн. Поняття “молоді національні держави” або “країни, які визволилися”, не враховують специфіки історичного розвитку країн Латинської Америки, що вже тривалий час існують як національні, політично незалежні держави . Нарешті, досить поширений було термін “країни третього світу” за нових реалій світового розвитку – ліквідації біполярної структури світового порядку і конфронтаційної моделі політичних відносин Схід – Захід – практично втрачає сенс. В умовах, коли жоден із згаданих термінів не вповні відображає специфіку та складності різноманітного масиву країн Азії, Африки й Латинської Америки, найбільш усталеним можна вважати термін “країни, що розвиваються ”, хоча й він досить аморфний , адже країн, що не розвиваються, у світовій економіці немає .

Що розуміють під країною, що розвивається, або менш розвиненою країною ? ^ Країна, що розвивається – країна, в якій доход на душу населення низький порівняно з доходом у розвинутих країнах, таких, як Сполучені Штати, Японія, Німеччина тощо . В країнах, що розвиваються, населення має погане здоров’я, низький рівень письменності, непридатне житло і убоге харчування.

Хоча країни, що розвиваються, істотно різняться рівнем економічного розвитку, соціально-економічними структурами, мають національні, історико-культурні, релігійні своєрідності, можна виділити їхні спільні або близькі риси. Це передусім кількісне і якісне відставання продуктивних сил від рівня постіндустріальних держав . Їм притаманна відсталість соціально-економічної структури , яка характеризується багатоукладністю економіки, великою питомою вагою кастово-феодальних та інших докапіталістичних укладів . Спільною рисою переважної більшості цих країн є низький рівень життя населення, слаборозвинутість соціальної інфраструктури . Й нарешті, їхньою особливістю є набагато істотніший і жорстокіший вплив релігій, традицій на соціально-економічний розвиток , ніж в індустріальних країнах.

Зазначені властивості визначають й особливість ринку країн, що розвиваються, “недосконалість” функціонування ринкових механізмів у цих країнах.

Деякі згадані своєрідності даних країн досить стійкі, інші ж (наприклад, рівень індустріального розвитку) змінюються і в останнє десятиріччя “розмиваються”, що й призводить до поглиблення диференціації цих країн .

В економічній літературі часом вказується й на таку спільну ознаку цих країн, як асиметричну взаємозалежність між ними та провідними центрами глобальної економіки .

Тривалий час на аналізі відносин країн, що розвиваються , з країнами з розвинутою ринковою економікою позначалось ідеологічне протистояння у світі . Реальність же переконливо свідчить про необгрунтованість такого ідеологічного підтексту . Суперечності між зазначеними групами країн таки існують (вони можуть модифікуватися, слабнути чи поглиблюватися ), але не є антагоністичними, конфротаційними. Конфліктність не домінує у цих відносинах. Зростання транснаціоналізації виробництва й капіталу, висування на перший план глобальних проблем призводять до такого рівня взаємозалежності держав, що жодна з проблем країн, які розвиваються, не може бути вирішена без тривалого співробітництва вказаних двох груп країн (і не тільки їх). Тим паче це неможливо в умовах антагоністичного конфлікту між ними, що призвело б до глобальних катаклізмів та краху економіки багатьох країн, які розвиваються .

Одним із прикладів такого співробітництва, в ході якого шляхом компромісів, поступок, вироблення прийнятих підходів вдалося запобігти реальній загрозі “вибуху” міжнародних економічних відносин, став пошук розв’язання проблеми заборгованості країн, що розвиваються. Таких же зусиль світового співтовариства у перспективі вимагатиме й розв’язання глобальної проблеми, пов‘язаної з ситуацією у найменш розвинутих країнах.

Отже, конфронтаційна модель відносин “країни, що розвиваються, - розвинуті країни” не відображає сучасну реальність.

Таблиця 20-1 є важливим джерелом даних для розуміння того, хто є основними “гравцями” у світовій економіці, а також показників економічної відсталості. Країни згруповано у розряди з низьким рівнем доходу, з доходом нижчим за середній, з доходом вищим за середній та високим рівнем доходу.

Багато цікавого випливає із даної таблиці. Справді , країни з низьким доходом набагато бідніші від розвинених країн, зокрема США. Доход на душу населення становить приблизно 1/50 доходу високорозвинених країн. Зауважте, однак, що порівняння життєвих рівнів спотворюється використанням офіційних обмінних курсів.

Прихильники новітньої методики, розглядаючи паритет купівельної спроможності, або можна купити на доход, твердять, що доходи в бідніших країнах, можливо, дуже занижені, але великий розрив все ж зберігається.

Крім того, багато показників соціального розвитку і показників здоров‘я характеризують наслідки бідності в країнах з низьким доходом. Середня тривалість життя невелика, рівень освіти і письменності скромний; це відбиває низький рівень інвестицій в людський капітал. Більшість населення в цих країнах працює у сільському господарстві, тоді як в багатих країнах лише невелика частка населення працює в цій галузі.

У таблиці 20-1 також показано значну відмінність між країнами, що розвиваються. Окремі з них постійно залишаються на грані голоду – це найбідніші країни, такі, як Чад, Бангладеш та Ефіопія . Інші країни, що перебувають у розряді найбідніших два або три десятиліття тому, перемістилися у розряд країн з середнім доходом . Найуспішніші з цих країн або територій – Гонконг, Південна Корея Тайвань – називають нині новими індустріальними країнами, або НІК. Країни, що розвиваються, які нині перейшли до категорії НІК, можливо, завтра стануть передовими.

РОЗДІЛ 2

Життя в країнах з низьким доходом.

Щоб побачити відмінність між розвиненими країнами і країнами, що розвиваються, уявімо собі, що типова людина у віці 21 року в одній з країн з низьким доходом, такій наприклад, як Гаїті, Індія або Бангладеш. Ви бідні навіть після врахування тих благ, що ви самі виробляєте і споживаєте. Ваш річний доход в середньому ледве сягає 300 дол. Ваш ровесник у Північній Америці може мати в середньому більш як 20000 дол. доходу. Вам, напевно, буде не зовсім зручно при думці, що лише одна особа з чотирьох на Землі отримує в середньому річний доход більший за 3000 дол.

Кожний другий з ваших ровесників неписьменний. Середня тривалість життя у відсталих країнах становить 4/5 тривалості в розвинених, один або два ваші брати вже померли, не досягнувши повноліття.

Більшість людей у вашій країні зайнята у сільському господарстві. Тільки незначна їх частка може бути вивільнена з виробництва продовольства, щоб працювати на фабриках. Озброєність праці у вашій країні становить лише 1/60 енергоозброєності працівника у Північній Америці.

Ви небагато знаєте про науку, однак добре обізнані з народними традиціями і досвідом.

Населення 40 найбідніших країн становить 55% населення на Землі, але вони отримують лише 5% світового доходу. Ви часто голодні і харчуєтеся в основному грубою їжею. Якщо ви були серед тих, хто ходив до початкової школи, то, мабуть, ви не маєте середньої освіти, і тільки найбагатші здобудуть вищу освіту. Ви працюєте в полі, не використовуючи техніку. Вночі ви спите на підстилці. Ви майже не маєте меблів, можливо, лише стіл і радіо. Ваш єдиний транспорт – пора старих черевиків.

Такий спосіб життя в найбідніших країнах світу.
РОЗДІЛ 3

Населення і спадщина Мальтуса.

Окремі невеликі за чисельністю народи проживають на значних територіях, що багаті ресурсами і родючими землями, інші народи живуть на малих територіях, де немає нерозораного клаптика землі. Теорія народонаселення може допомогти пояснити такі відмінності .

Одним із перших, хто аналізував зв‘язок між населенням і економікою, був Томас Мальтус. Він розвивав свої погляди, дискутуючи з ідеалістичними поглядами свого батька, що людство постійно вдосконалюється. Нарешті, син настільки захопився цією проблемою, що написав книжку “Досвід про закони народонаселення”(1798 р.), яка одразу стала бестселером і з того часу впливає на думки людей на всій планеті щодо взаємозв‘язку населення і економічного зростання.

Мальтус почав із вивчення спостережень Бенджаміна Франкліна про те, що в американських колоніях, багатих на ресурси, населення подвоювалось кожні 25 років чи близько того. Він сформулював універсальний для всіх епох закон народонаселення – поки зростання населення не обмежене кількістю продуктів споживання, його чисельність збільшується експоненційно, тобто в геометричній прогресії. Зрештою, чисельність населення, що подвоюється з кожним поколінням – 1,2,4,8,16,32,64,128,256,512,1024... – настільки збільшиться, що на Землі не буде достатньо місця, щоб кожний стояв би.

Тут Мальтус випустив диявола спадання віддачі. Він доводив, що оскільки розмір Землі не змінюється, а такий фактор, як праця, збільшується, то кількість продуктів споживання може зростати лише в арифметичній, а не в геометричній прогресії.(Порівняйте 1,2,3,4...з 1,2,4,8..). Мальтус зробив такий висновок:

Якщо чисельність подвоюватиметься знову і знову, це означає, що Земля немов би сплющуватиметься раз у раз у своєму розмірі, поки не стане настільки малою щодо кількості населення , що пропозиція предметів споживання буде нижчою від рівня, необхідного від життя .

Коли закон спадання віддачі застосовується до фіксованої пропозиції такого фактора, як земля, то виробництво їжі не може задовольняти потреби експоненційного населення.

Однак Мальтус не стверджував, що населення обов‘язково зростатиме в геометричній прогресії. Він писав, що всюди, в усі часи, в усіх місцях існували перешкоди, що стримувати зростання населення. У своїх пізніших, мало відомих працях, Мальтус відійшов від своєї сумної доктрини, сподіваючись, що зростання населення буде сповільнене регулюванням народжуваності більше, ніж епідемією, голодом чи війною.

Це важливе застосування спадання віддачі показує, які глибокі впливи може мати проста теорія. Ідеї Мальтуса мали широкий резонанс . Його ідеї були використані для перегляду законів про бідняків у Великобританії . Під впливом ідей Мальтуса бідність розглядається як результат лінощів.

Згідно з його підходом вважалося, що немає сенсу підвищувати добробут робітників, бо кожне збільшення заробітної плати штовхатиме їх до збільшення кількості дітей, що знову спричинить падіння рівня життя до фізичного мінімуму.

Зародки істини у доктрині Мальтуса є важливі для розуміння демографічної поведінки населення в Індії, Ефіопії, Китаї та інших країнах , де дотримання співвідношення між чисельністю населення і кількістю продуктів споживання є важливою умовою.
РОЗДІЛ 4

Коефіцієнт народжуваності і смертності та природні ресурси і капіталовкладення.

Більшість країн світу становлять країни, що розвиваються, які мають відносно низький доход на душу населення . Для них характерне швидке зростання населення, низька письменність і висока частка населення, що працює у сільському господарстві.

Основою для розуміння поведінки населення є поняття коефіцієнтів народжуваності та смертності. Це кількість народжувань і смертей на 1000 чоловік населення . Якщо від коефіцієнта народжуваності відняти коефіцієнт смертності , то отримаємо коефіцієнт приросту населення .

Коефіцієнти народжуваності, смертності і приросту населення для деяких країн наведені у таблиці 20-2.

Ряд бідних країн Африки та Азії бідні на природні ресурси, і ті землі та корисні копалини , якими вони дійсно володіють, мають бути розподілені серед значної кількості населення. Можливо, найціннішим природним ресурсом країни, що розвивається, є орні землі. Як показує таблиця 20-1 , більшість робочої сили зайнята у сільському господарстві. Отже, продуктивне використання землі – з відповідними добривами і обробітком, сівозмінами – забезпечує зростання обсягу виробництва бідної країни. Крім того, форма землеволодіння є ключем, який стимулює фермерів робити інвестиції у капітал та технології, щоб збільшувати урожайність земель. Якщо фермери мають власну землю, вони прагнуть робити такі удосконалення, як іригаційні системи та використовувати прогресивні методи обробітку землі.

Очевидно, що руки людей однакові в усьому світі, однак працівники в розвинених країнах мають значно більше капіталу, капіталоозброєність їх праці набагато вища, що збільшує їх продуктивність.

Нагромадження капіталу вимагає відмови у поточному споживанні протягом десятиліть. Тому виникає перешкода, бо найбідніші країни і так близькі до фізичного мінімуму у споживанні. Коли країна бідна, то зменшення поточного споживання для забезпечення майбутнього здається неможливим.

У розвиненій економіці від 10 до 20% доходу йде на нагромадження капіталу, і навпаки, найбідніші аграрні країни часто здатні заощаджувати лише 5% національного доходу. Більше того, значна частина цього невисокого рівня заощаджень йде на забезпечення житлом та простими знаряддями праці зростаючого населення. Тільки мала частка доходу залишається для економічного зростання.

Нехай країні вдалося підвищити норму заощаджень. Якщо навіть так, то необхідно багато десятиліть, щоб нагромадити кошти для залізниць, електростанцій, устаткування, фабрик та інших капітальних товарів, що є основою виробничої структури суспільства.

^ Капітал, що вкладений в інфраструктуру .Коли ми говоримо про капітал, ми не повинні зосереджуватися тільки на вантажних автомобілях та прокатних станах. Великі інвестиції передують індустріалізації чи навіть ефективному збуту сільськогосподарських продуктів.

Приватній економіці , щоб розвиватися, потрібний капітал, вкладений в інфраструктуру. Це великомасштабні проекти, що передують торгівлі та комерції – автомобільні шляхи, залізниці, іригаційні споруди, заходи щодо поліпшення охорони здоров’я тощо. Все це потребує значних інвестицій . Жодна мала або сімейна ферма не може збудувати залізничну мережу; будь-яке приватне підприємство не може сподіватися отримати прибуток з телефонної системи чи системи зрошення, бо вигоди від цих інвестиційних проектів поширюються на всю економіку.

Часто ці проекти приносять вигоду, що обумовлена зовнішніми обставинами, і яку приватні фірми не можуть відчути. Наприклад, районний сільськогосподарський консультант може допомогти усім фермерам у районі; або програму охорони здоров’я, запроваджуючи щеплення людей від тифу та дифтерії, захищає й тих, хто не щеплений. В кожному разі неможливо для окремої фірми визначити суспільні вигоди, бо вона не може збирати внески з тисяч або навіть мільйонів тих, хто отримує економічну вигоду.

Тому саме уряд має втручатися і забезпечувати необхідні кошти й ініціативу та гарантувати інвестиції в інфраструктуру.

РОЗДІЛ 5

Місце і роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарному обміні.

Важливу роль, що визначає положення країн, що розвиваються, у світовому господарстві, грають зовнішньоекономічні зв'язки. Їх розвиток профілює не тільки взаємозв'язки з іншими підсистемами, але і ступінь впливу останніх на внутрішній ринок.

Своєрідність соціально-економічної структури визначає ступінь впливу зовнішньоекономічних зв'язків на країни, що розвиваються. Більш відсталі економічні структури болісно переживають зовнішні впливи в силу особливостей включення їхніх національних господарств у міжнародний поділ праці. Ті ж країни, у яких промисловий переворот охопив усі сфери господарства, більш успішно пристосовуються до перипетій світової господарської системи.

Центральне місце в сегменті зовнішньоекономічних відносин країн, що розвиваються, належить зовнішній торгівлі. Вона розвивалася нерівномірно. У минулому десятилітті до середини 80-х років темпи приросту товарного експорту уступали відповідним показникам промислово розвитих країн. З другої половини 80-х років темпи вивозу товарів із країн, що розвиваються, значно виросли, що свідчить про поглиблення процесів індустріалізації в нових індустріальних країнах (далі – НІК) і зусиллях країн - боржників збільшити валютні надходження для зниження боргового тягаря. Більш конкретні дані об частки країн, що розвиваються, у світовому експорті дає таблиця 1.

Таблиця 1 – Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті, %







1950

1960

1970

1980

1990

1998

Усі країни

33.0

23.9

18.9

29.0

23.6

28.2

Африка

5.3

4.2

4.1

4.6

2.3

2.2

Азія

15.2

11.5

8.5

18.4

16.6

21.4

Західна Азія

3.3

3.3

3.1

10.4

3.7

2.8

Латинська Америка

12.1

7.7

5.5

5.4

4.2

4.6

Найменш розвинуті країни

2.8

2.5

1.7

0.7

0.4

-



следующая страница >>