asyan.org
добавить свой файл
1
ГУМАННА ПЕДАГОГІКА
Кому-то кажется, что педагогика — наука о воспитании детей

взрослыми. Это не совсем так. Подлинная правда в том,

что в педагогическом процессе Взрослый и Ребенок —

это единое самовоспитывающееся и саморазвивающееся целое,

внутри которого они друг для друга и воспитатели, и воспитанники,

и учителя, и ученики. Разница между ними в том, что Взрослый

действует сознательно, а Ребёнок — в силу своей духовной

и естественной природы. Однако происходит досадная ошибка,

но не со стороны Ребенка, а со стороны Взрослого.

Ребенку не надо знать, что Взрослый, который его воспитывает

и учит, одновременно является его воспитанником и учеником,

а он для него — воспитатель и учитель. Но Взрослый, зная,

что он для Ребенка воспитатель и учитель, как правило,

забывает, что одновременно он тоже есть для Ребенка воспитанник

и ученик, а Ребенок для него — воспитатель и учитель.

И в этом забвении упускается лучшая и своего рода единственная

возможность целеустремленного, сознательного самовоспитания

и самоусовершенствования.

^ Такое забвение ослабляет воспитание Ребенка тоже —

слабеет влияние на него силы устремленности Взрослого,

вместе с которым он является единым воспитательным целым.

^ Ш. Амонашвили

Справжнє виховання дитини — у вихованні самих себе.

Ш. Амонашвілі

Ось уже тривалий час ми із тривогою спостерігаємо деградацію мораль­ності в нашому суспільстві: усе більше й більше люди стають егоїстични­ми, жадібними, байдужими до інших, агресивними, усе рідше проявля­ють такі моральні якості, як співчуття, співпереживання, взаємодопомога, ми­лосердя, щирість, чесність, доброта, людяність. Особливо це стосується ще маленьких, але вже людей, особистостей. І якщо ми, дорослі, вчасно не подамо їм руку допомоги, у них так і залишаться на все життя стереотипи емоційного ре­агування на певні життєві ситуації, засновані тільки на роздратованості, бру­тальності, егоїзмі та егоцентризмі.

Відомо, що недостатньо розвинена емоційна сфера є причиною недоброзич­ливості, озлобленості, черствості й конфліктів, що виникають на цій підставі. Це твердження грунтується на законі емоційної константності, за яким загальна емоційність людини є відносно постійною величиною, але сила та тривалість емоційної реакції в кожній конкретній ситуації може істотно змінюватися залежно від ситуацій, що не залишають людину байдужою. Розширенню кола емоційних ситуацій сприяє загальнокультурний розвиток особистості. Чим вищий культурний рівень людини, тим більшу стриманість у прояві емоцій спостерігають оточуючі у спілкуванні з нею. І навпаки, пристрасті та бурхливі спалахи емоцій, що не управляються, пов'язані, як правило, з обмеженістю сфер прояву емоцій, що характерно для людей з низьким рівнем загальної культури.

Виходячи з цього, ми, педагоги, повинні протистояти мо­ральній деградації та сприяти розвитку не людини, а Людини, особистості, не «Хомо хамус», а «Хомо гуманус».

Саме над цією проблемою нашого буття тривалий час пра­цює видатний діяч сучасної педагогіки, академік, науковий керівник Всеукраїнського центру гуманної педагогіки і просто вчитель початкових класів Шалва Олександрович Амонашвілі. Ідеї гуманної педагогіки, розроблені ним, базуються на творчій спадщині класиків світової педагогіки: Г. Сковороди, М. Пиро­гова, А. Макаренка, В. Сухомлинського, Я.-А. Каменського, М. Монтессорі, С. Гессена, Д. Узнадзе.

Нещодавно створений Всеукраїнський центр гуманної пе­дагогіки сприяє прийняттю педагогічною спільнотою гуманної педагогіки як філософської й соціальної основи сучасної сис­теми освіти. Гуманна педагогіка акцентує нашу увагу на тому, як ми, педагоги й батьки, цілеспрямовано виховуємо й удоско­налюємо нашу духовно-моральну природу, як піднімаємось над собою, якими засобами, зусиллями волі й завдяки чому розвиваються й удосконалюються наші діти.

Гуманізм — це, за визначенням, людяність. Однією з най­важливіших якостей людяності, від розуміння якої залежить ду­же багато, є почуття гідності. Це поняття було і є ключовим для характеристики будь-якого періоду в розвитку людства. Та чи ча­сто дорослі обговорюють з дітьми, які уявлення формуються в їхній свідомості? Розмова про гідність допомагає визначити­ся з власними почуттями, що зараз надзвичайно актуально, особливо для гуманної педагогіки, яка орієнтована на повагу до почуттів і виховання розумної сердечності й духовності.

Сучасному поколінню дітей потрібні сучасні вчителі. Су­часні не за тенденціями моди та зовнішністю, а люди з новим мисленням, свідомістю, яка зможе зрозуміти та прийняти дітей. Ми повинні розширити нашу свідомість, наше уявлення про дитину, про її виховання, бо діти — це наше майбуття, на­ша мрія, наша мета. Наша свідомість є опорою для практичної педагогічної діяльності. Але в багатьох вона обмежена ма­теріалістичним поглядом, який не дозволяє розгледіти в дитині Мандрівника вічності. їх ми не знаходимо й у собі, а дитина по­требує саме таких батьків і вихователів.

Звідси й необхідність розширення нашої свідомості, вона потребує нових припущень. «Щоб отримати оновлену свідомість, треба навчитись припускати. Це найперша умова розвитку свідомості» — східна мудрість.

І справа не в широких знаннях, а в тому, що нам треба звеличити нашу свідомість над матеріалістичним сприйняттям світу, особливо дитини, до духовно­го. Ми не спростовуємо матеріальні цінності та їх значущість, вони існують, і ми в них живемо. Але існує більш важливе, яке визначає матеріальне, — це Дух і Ду­ховність.

Усі підручники традиційної педагогіки нас учать, що виховання визначається трьома факторами: спадковістю, середовищем і спеціально організованим сере­довищем — цілеспрямованим вихованням. Ці три матеріалістичних виміри й дик­тували нашій педагогічній свідомості свою волю, результатом чого став наш авто­ритарний погляд на Дитину та наші силові підходи до неї. Але збігають століття, а виховна практика ніяк не восторжествує. Чому? Винаходимо педагогічну науку, але ідеї виховання не розвиваються. Хіба ми не помічаємо, що віддаляємось від наших дітей, не знаходимо порозуміння?

Людство з тисячоліття в тисячоліття повторює одну й ту ж помилку, а тепер до неї приєднались і ми: уважаємо дитину нерозумною й намагаємося силоміць зро­бити її розумною; уважаємо її злою, непокірною й силоміць прагнемо її підкорити; сприймаємо її як «пусту посудину», яка не бажає наповнюватись чимось хорошим, правильним, і ради неї ж самої намагаємось її силоміць наповнити. Помилка — у нашому нерозумінні того, що духовна та природна сутність дитини не терпить жод­ного насильства, якими б важливими намірами не було воно виправдане.

І виховання, якому треба бути найпрекраснішим, найбожественнішим життє­вим процесом на Землі, стає неживим, потворним, перетворюється на катування і для Дитини, і для нас.

Так чому ж ми помиляємось у вихованні дітей?

Щоб вони нас зрозуміли, теж існує закон, установлений природою, але не тільки матеріальною, а й духовною. В. Сухомлинський назвав цей закон духовною спільністю між дорослим і дитиною й попередив нас: «Без духовної спільності ви­ховання не відбудеться».

Ось і кричи на дитину, щоб вона вислухала твої настанови, — нічого не буде. Не буде зв'язку, тому що переплутали порядок установлення духовної спільності.

Авторитарна педагогіка, що панувала раніше й деінде, зараз є педагогікою бідності й обмеженості нашої свідомості. Як її розширити — нам указують класики світової педагогіки: розширювати свідомість слід від матеріального до духовного з розумінням того, що дух є початком усього матеріального.

Назвемо духовність вищим, четвертим виміром нашої свідомості. Так, є ма­теріалістичні тріади, такі як: час, матерія, простір; довжина, ширина, висота; учень, учитель, батьки тощо. Але існують і реальності, які виражені в поняттях «Вічність», «Безперервність», «Безсмертя», «Дух», «Духовність», «Бог». На них пальцем не вкажеш, не виміряєш. Але про них знає серце, яке своїм духознанням підкаже нам, що ми — Мандрівники Вічності, і це важливіше, ніж бути просто перехожими на Землі. І розум теж нам підтвердить, що «наша душа небесного походження», і що весь досвід людства й еволюція свідомості пов'язані не стіль­ки з наукою, скільки з вірою, яка є передчуттям істини.

Отже. Четвертий — духовний — вимір! Він має три припу­щення:

• Вищий Світ, Світ духовний, Світ Бога є реальним;

• дух людини безсмертний і спрямований на вічне вдоско­налення та сходження;

• земне життя є відрізком Шляху безкінечного духовного сходження.

Ми не зможемо довести ці припущення. Немає такої логіки, фактів, науки, які б довели їх істинність, як немає й та­ких, які б змогли довести протилежне.

Тому залишається одне: або приймати їх як свою власну істину, тобто вірити в них, або особистісно заперечити їх. Тобто повірити у протилежне, і тоді свідомість повинна шукати інші припущення, бо без них думка стигне, життя стає буденним, ру­тинним.

^ Наш виховний процес буде гуманним, якщо ми:

• оточимо Дитину створеними нами образами добра, любові, краси, щирості, відданості, мужності, справедливості, поваги, співпереживання тощо;

• спрямуємо її погляд на свій власний, духовний світ і допоможемо знайти й осягнути там свій Шлях, свою місію, своє Призначення, своє багатство духу, яке треба буде проявити;

• розбудимо в ній почуття, через які проявляються та стверджуються гідні пе­реживання та вчинки;

• розвиватимемо добромислення та прекрасномислення, добромовлення, відповідальність за свої думки та своє слово;

• навчимо жити духовним життям у своєму внутрішньому світі — мислити, ба­жати, уявляти себе героєм і здійснювати гідні вчинки, мріяти, молитися, спілкуватись;

• розвиватимемо волю, сміливість, самостійність, будемо стверджувати в ній щирість, бажання казати правду, бути уважним до думок інших;

• допоможемо осягнути зміст поняття «совість» і жити по совісті;

• збуджуватимемо й розвиватимемо пізнавальну пристрасть, любов до труд­нощів у пізнанні, інтерес до знань, пізнавальний інтерес.

Увесь цей зміст може поміститись у двох поняттях: серце й розум. Виховання гідності є проблемою облагороджування серця й розуму дитини. Думка Л. Толстого допоможе нам ще більше заглибитись у змістовну суть гуманного виховання. Він пише: «Я вважаю, що перше й найголовніше знання, яке при­таманно передавати дітям дорослими, — це відповіді на вічні запитання, що виникають у душі кожної людини, яка має свідомість. Перший:

— Чим я є і яке моє ставлення до нескінченного світу?

— Як мені жити, що вважати завжди хорошим і що завжди поганим?

Відповіді на ці запитання завжди були та є в душі кожної людини. Пояснення цих відповідей містяться в релігії та вченнях моральності, які створили кращі мислителі людства Христос, Сократ, Будда, Конфуцій, Магомет, Руссо, Емерсон, Сковорода та ін.

^ Наш виховний процес стане гуманним та особистісним, якщо ми:

• будемо будувати стосунки з дитиною відповідно до її природи та сутності;

• приймемо її такою, якою вона є;

• будемо шукати шляхи дружби та співробітництва, шляхи духовної спільності з нею;

• матимемо розуміння й терпіння;

• у випадках порушення Дитиною норм поведінки й умов­ності навчимося створювати такі духовно-моральні ситуації, які викличуть у неї переживання й почуття роз­каяння, вибачення, самопокарання;

• крики, роздратування, гнів, приниження, насильство й подібні їм дії руйнують гуманний педагогічний процес, вони нас не гідні.
^ Наш виховний процес стане гуманним, якщо ми зро­зуміємо, що:

• зміст нашої любові до дитини не тільки в тому, що ми не можемо інакше, а й у тому, щоб вона відповіла турбо­тливою любов'ю до нас і до інших;

• зміст турботи про дитину не тільки в тому, щоб захистити її від руйнівного впливу середовища, а в тому, щоб наша тур­бота перетворилась у її душі на турботу про нас, оточуючих;

• щоб наша доброта перетворилась на її доброту у стосун­ку до нас;

• зміст наших справ не тільки в тому, що ми живемо й удосконалюємось, а й у тому, щоб дитина прийняла їх як норму для своїх життєвих діянь.

Наш виховний процес буде більш гуманним і зверненим до особистості Дити­ни, якщо ми самі теж спрямовані до духовного гуманізму, тому що ми творці цьо­го процесу. Він буде таким, якими є ми самі. «Діти морально більш проникливі, ніж дорослі. І вони, часто не демонструючи цього й не усвідомлюючи, помічають не тільки недоліки батьків, а й найгірший з них — лицемірство батьків, і втрачають до них повагу та інтерес до всіх їхніх повчань... Діти чутливі й помічають його відразу ж і відвертаються, стають жорстокими, байдужими», — писав Л. Толстой.

Немає людини без духовного життя. Немає людини без свого власного, прихо­ваного від інших внутрішнього світу, в якому вона живе духовним життям. У когось цей світ світлий і багатий, у когось — бідний та обмежений, злий і ненависний. Але кожний живе у своєму світі по-своєму. Людина живе у своєму духовному світі постійно, ні на мить не залишаючи його. Але одні люблять свій духовний світ, він у них як храм, і живуть там усвідомлено, творчо, зростають і розвиваються.

Інші живуть там напівсвідомо, ліниво, без бажання, не знаючи, що там роби­ти. Людина живе в духовному світі паралельно з життям у внутрішньому світі. Ду­ховне життя й життя матеріальне невіддільні одне від одного, хоча вони різного ха­рактеру буття: духовне життя— вище буття, і від нього народжується зовнішнє життя.

Обидва життя — і внутрішнє, й зовнішнє, — реальні, справжні. Але перше життя — нематеріальне й потайне. Зовнішнє життя відкрите й матеріальне. Той спосіб життя, який існує в духовному світі, яким би бідним він не був, більш широ­кий і багатогранніший, ніж життя в зовнішньому світі. Це тому, що у внутрішньому світі немає умов та обмежень, життя там вільне. Зовнішній світ, навпаки, має умо­ви й безліч обмежень.

Духовне життя є матір'ю зовнішнього, зовнішнє життя — лише тінь духовного життя. Часто з нами відбувається так: ми постійно занурюємо зовнішній світ у свій внутрішній, там уявно його змінюємо. А потім намагаємось перебудувати зовнішній світ так, як собі його уявили. І помічаємо, що не все виходить, існують сили об'єктивні й суб'єктивні, які не допускають наших змін у зовнішньому світі так, як це можливо в нашому внутрішньому світі.

Життя людей на Землі можна уявити як зовнішній діалог їхніх внутрішніх світів. Повсякчас відбуваються зіткнення цих світів, а в зовнішньому світі в цей час виникають конфлікти, протистояння, агресії, війни, перевороти, революції. Усе життя в зовнішньому світі, яким би прекрасним чи потворним воно не було, є ствердженням воля духовного світу минулих і сучасних поколінь людей. Від нас, від нашої свідомої волі залежить змінити обставини й образ зовнішнього життя так, щоби прискорився наш еволюційний розвиток.

Цілком зрозуміло, що якщо в духовному світі панують світлі образи та думки, облагороджені почуття та спрямування, якщо в ньому панують культура й героїчне життя, то з таким духовним життям ми будемо стверджувати в зовнішньому світі піднесені моральні цінності.

Якщо ж світ заповнений пітьмою, злобою, заздрістю, ненавистю, якщо в ньо­му панують почуття власності, гордості, зазнайства, і життя їм підпорядковується, то з таким внутрішнім світом ми будемо приносити нещастя й руйнацію багатьом, не тільки в теперішньому, а й у майбутньому.

«Я вважаю, що під ім'ям гуманної освіти слід розуміти розвиток духу людсько­го й не один лише формальний розвиток», — так мислить К. Ушинський.

Значить, людина гуманна — це не тільки людина добра, людяна, справедли­ва. Усі ці якості є проявом суті, а не самою суттю. А сутність у тому, що «хумен» означає смертний, шукаючий у собі безсмертя, зв'язок з Вишнім. Це пізнання, по­шук і є розвитком духу, духовністю, духовним життям.

Якщо освіта буде сповнена змістом дати учням шлях до самопізнання, до ося­гнення в собі істини, якою буде така освіта? Буде гуманною. Вона і спрямує їх до творіння добра, навчить, як його робити, буде вирощувати в них любов. Це буде гу­манна освіта.

Вона буде гуманною ще й тому, що підхід до дитини стане сутністновідповідним, особистісновідповідним. Гуманний виховний процес не має права корис­туватись насильницькими методами. К. Ушинський пояснює: «Усе шкільне навчан­ня та все шкільне життя повинні бути просякнуті розумним, релігійним і мораль­ним елементом. У школі повинна панувати серйозність, яка допускає гумор, але не перетворює справи в нього, справедливість без зачіпок, доброта без слабкості, порядок без педантизму й, найголовніше, постійна розумна діяльність. Тоді добрі почуття й устремління самі розвинуться в дітей, а задатки поганих схильностей, раніше набутих, трохи зрівняються. Цей, так би мовити, гігієнічний вплив школи діє непомітно. Але надзвичайно сильно та міцно. Він набагато важливіший того па­тологічного впливу, який чинить школа заохоченнями, покараннями та моральни­ми настановами».

Заохочення й покарання не нешкідливі засоби, а ліки, які витісняють хвороби з організму іншою хворобою. І якщо вони й досі інколи необхідні, то це лише озна­чає, що мистецтво виховання недосконале.

Моральні сентенції, мабуть, ще гірші за покарання: привчаючи дітей чути високі слова моральності, зміст яких для них незрозумілий, ми штучно готуємо ли­цемірів, яким зручніше мати вади, і самі дали їм завіси для приховування цих вад.

Отже, нашою особливою задачею є розвиток і збагачення духовного світу дитини. Ми навчаємо дітей любити людей, оточуючих, учимо поважати, бути бла­городними, гідними, вдячними, проявляти співчуття та співпереживання.

Ми намагаємось виховати серце дитини. І тоді ця дитина, яка виросла на світлих ідеалах та образах, буде Людиною, Особистістю, яка допоможе слабшому й оточить близьких турботою та любов'ю.