asyan.org
добавить свой файл
1 2
Коли три часточки одного давно втраченого цілого

зіллються воєдино, давши початок новому життю,

коли між давніми ворогами з’являться нові почуття,

буде знайдена відповідь і вогонь погасне навіки.

І той, хто зробить це посяде праворуч від мене.

Так сказав Горо

Я ВОВК
Частина перша

Думки

Місяць зовсім інший. Це Сонце з дня на день неспішно подорожує по небосхилу незмінним маршрутом не відхиляючись ні на крок від тисячоліттями вивіреного путі. Кожного ранку прокидається у рівно призначений час на сході, і таким же чином ховається за обрій на заході. Дарує людям світло, тепло, радість. Хоча того, хто наважиться бодай одним оком поглянути на його божественну красу, жорстоко карає. Сонце не любить, щоб за ним спостерігали. Сонце. Яке дивне і безглузде прізвисько для того, чиє справжнє ім’я Аро. Яскравого, красивого, гарячого, але водночас зверхнього, самовпевненого і гордовитого бога.

Місяць зовсім інший. Прудко мчиться він поміж зірками по темному нічному небу, не затримуючись ні на мить, і рідко коли навіть ми, його улюблені діти і самовіддані слуги можемо побути з ним наодинці протягом усієї ночі. Кожного разу він постає перед нами зовсім іншим, поступово перетворюючись з тоненького ріжечка на неправильно округлої форми кусень великого жовтого сиру, яким так люблять ласувати люди. Він дивиться з небес на землю своїми незрячими очами. І не бачить нас. Тому що справжні очі і ясний погляд дістались Аро. І тоді над горами котиться протяжний і сумний, краючий душу плач. Плач його дітей. Бережись, хочуть сказати вони, на тебе знов розпочато полювання. І немов підтверджуючи їх застереження, хтось кожної ночі відкушує від його боку по шматочку. Місяць зменшується. А потім і зовсім зникає. Інколи тільки на одну ніч. А інколи і на довше. Люди бояться Місяця. Бояться і не розуміють. Бояться його блідого, тьмяного світла, неправильної форми, сліпого погляду. Бояться можливо тому, що ніч для них – пора жаху. Темрява чатує на людей несподіванками, а несподіванки лякають їх більше будь якого зла. Через те люди вночі забиваються по своїх домівках, зажмурюють очі і поринають у інший світ. Де інколи також буває темно і страшно. Але частіше – світло і радісно. А Місяць залишається на небі, спостерігаючи за цим. Люди не знають, що погляд його незрячий, їм здається, що він за ними стежить. Люди, як і Сонце не люблять, коли за ними стежать. Через це вони також не люблять Місяць. А Місяць зовсім інший. Місяць… Мовчазний бог, на ім’я Горо.

Я підіймаю голову і дивлюся вгору. Я чекаю відповіді. Я той, хто говорить з мовчазним богом. Я той, хто говорить з Горо. Я – Вовк.
Частина друга

Спогади

Вона не прийшла ні того дня, ні наступного. Хоча і обіцяла. Я знав, що вона не прийде. Захоче, але не зможе. Знав, і промовчав. Не хотів її лякати. Нова сутність і так давалася Ярині дуже важко. Вона зі всіх сил ще намагалась утриматись за своє старе, звичне життя, не допустити змін, але це їй з кожним разом вдавалося все важче і важче. І тільки я знав чому. Ярина уже не була людиною. Ніколи не зможе стати і вовком. Тому що в її жилах текла гаряча кров наших далеких пращурів. Тих, на кого не пролився діамантовий дощ. Тих, кого сьогодні майже не залишилось у нашому світі. Отруйна кров. Повільно, крок за кроком, Ярина перетворювалась на Вовкулаку.
Ми зустрілися випадково. Тієї ночі Горо на небі не було. Він часто не з’являвся, не пояснюючи причини, і в такі хвилини мої родичі ховалися хто куди, трясучись з переляку, і по вовчому стану чорним вороном неслася страшна звістка. Горо загинув. Горо більше не повернеться. Марно було докликатись до їх зляканих душ, заспокоїти їх. Тому що в нашій зграї я ізгой. Я той, кого уже давно не існує. Я той, хто говорить з Горо.
Я мчав по лісу, залишаючи позаду довгі перегони. Мчав вперед, не розбираючи дороги. І хоча я знав, що завтра Горо знову буде споглядати на нас з небес, тривога моїх одноплемінників передалася і мені. Щось не так, у такт моїм рухам повторювало серце, сьогодні щось повинно трапиться. Щось, що змінить наше розмірене життя.

І тут я побачив її. Ні, спочатку почув звук. Противний, неприємний звук. Від якого кров у моїх жилах стала крижаною, неначе поверхня лісового ставка лютою зимою. На галявині рядком лежали вухаті. Їх було багато, і всі вони були мертві. Не роздерті на шматки, кожному з них акуратно перерізали горлянку. А над ними стояла вовчиця. Схилившись над одним із тіл, вона, встромивши свої довгі білі ікла в іще теплу тушку, пила кров. Великі рубінові краплі час від часу скочувалися вниз і з тихим схлипуванням зникали в густій зеленій траві. Я занімів від здивування. Вовки так ніколи не полювали. А вовчиця, почувши мою присутність, відірвавшись від свого страшного заняття, підвела голову. Я зустрівся з її поглядом. В величезних, схожих на два бездонних озерця смарагдових очах читався непідробний людський страх. Такого кольору очей у вовків не буває. Як і давно не залишилося в їх погляді нічого людського. І тоді я зрозумів, хто знаходиться переді мною.

Тепер ми часто бували удвох. Вона розповідала мені про себе, про людей. А я вчив її пізнавати свою нову сутність. Керувати нею. Приборкувати її. Хоча і розумів, що це навряд чи вдасться. Вона обіцяла приходити мало не щодня. Та я знав, що це неможливо. Вовкулакам заборонено вільно розгулювати під зірками. Їх предки самі вибрали собі таку долю. Нащадки не здогадуються про це. Але кров пам’ятає. Вона прокидається тільки тоді, коли Горо немає на небі. Коли навкруги немає ні людей, ні вовків. І тоді кров бурлить і кипить. І прагне помсти.
Частина третя

Прокляття

Ми знаходимося на вершечку височенної скелі. Лежимо поряд на м’якій соковитій траві. Далеко внизу шелестить своїми кронами віковий ліс. Сьогодні Горо немає. Людей і вовків також. Сьогодні у цілім світі є тільки я і Ярина. Ми удвох. Для спілкування нам не потрібні слова, якими користуються люди. Наші думки проносяться через простір і час назустріч одна одній, переплітаються між собою, зливаються в єдине ціле.

- Вони вважали мене невиліковно хворою, - говорить Ярина. - З раннього дитинства батьки водили мене до лікарів, цілителів, знахарів, возили по курортах і санаторіях. Наймали найдорожчих психіатрів та психологів. Але все було марно. Батько, відомий політик і державний діяч дуже хвилювався, що про мою хворобу стане відомо, і це зашкодить його кар’єрі. Мати завжди була занята тільки собою. А мною переважно опікувалися лікарі. На мене витрачали величезні гроші. Та все було марно. Хвороба прогресувала, пожираючи мою душу, і з кожним роком мені ставало все гірше і гірше. Спочатку це були просто безпричинні напади меланхолії і замкнутості, які могли різко і несподівано змінитися на припадки паніки та агресії. Одного разу я накинулась на покоївку і роздряпала їй до крові лице. Скандал вдалось зам’яти, заплативши їй щедрі відкупні, але терпець батька урвався. І мене відправили в добровільне ув’язнення на одну із депутатських дач. Чисте гірське повітря і живописні краєвиди, здавалось одразу пішли мені на користь. Але невдовзі сталося жахливе.

Одного разу я сиділа на терасі наодинці зі своїми думками. Усіма покинута, викреслена з життя, нікому не потрібна. У мене була ціла пляшка дорого французького коньяку, та я незчулась, як вона спорожніла. Не пам’ятаю, як мене зморив сон. Раптом я прокинулась. Схвильована, тіло моє била лихоманка, на чолі виступили краплини холодного поту. Була глибока ніч. На небі яскраво сяяли зірки, а прямо наді мною, низько, неначе зачепившись своїм боком за гору, нависав неправдиво великий повний місяць. Він дивився на мене і від цього погляду в мою душу почав закрадатися нечуваний до цього липкий гидкий страх.

З того часу все змінилося. Я з острахом чекала приходу ночі, після чого йшла на терасу і дивилася в небо, на блідо-жовте світило, яке з кожним разом ставало дедалі менше. Страх ріс і ріс в душі, він заполонив усе моє тіло, не даючи мені можливості думати про щось інше, крім нього.

І ось настав день, вірніше ніч, коли все закінчилось. Я знову вийшла на терасу. Небо було пусте. Новий місяць. І в ту ж мить тіло моє вигнуло дугою. Я відчула страшенний біль, неначе під шкіру одночасно загнали сотні, тисячі тонких отруйних голок. М’язи набухли ,і здавалось ось-ось розірвуться від натуги. Я впала на підлогу тераси і забилася в конвульсіях. Кричала, плакала, просила про швидку смерть, не в змозі більше терпіти цієї болі. Але смерть не йшла. Натомість тіло моє почало дивно змінюватись. Ноги зменшились, спину знову вигнуло дугою, різко скорочувалися пальці, а доглянуті, красиво відполіровані нігті тверділи і грубіли, на очах перетворюючись в гострі загнуті відростки. Зі шкіри полізли тонкі волосинки, і ось уже все тіло покрилося сірою шерстю. Закипіла кров, помчалась по моїх жилах, обпікаючи з середини, випалюючи все людське. Вмить моя душа запалала лютим полум’ям. Яке необхідно було терміново загасити. Холодною, чужою кров’ю.

Розпрямившись немов пружина я помчалась вперед. В ту ж ніч я прокралась в один із сусідських дворів. Знайшла повітку в якій тримали кролів. Відкрила клітки, дістала з них нещасних тваринок і випила з їх тіл всю кров. До останньої краплі. Що було далі я не пам’ятаю. Коли зійшло сонце, я прокинулась на підлозі своєї кімнати. Тіло нестерпно боліло, а на правій долоні запеклася маленька краплина бурої крові. Величезних зусиль мені знадобилось, щоб переконати себе, що це був всього-на-всього лише страшний сон. Та через деякий час все повторилося знову. І знову. Змінювалися тільки жертви і місця трагедій. І хоча господарі місцевих угідь намагалися приховати ці криваві події, серед людей невдовзі поповзли тривожні чутки. А в газетах все частіше і частіше стали з’являтися сенсаційні замітки. Про страшного і невловимого звіра, який вбивав свої жертви і випивав з них всю кров – Чупакабру. На мене влаштовували засідки, облави, полювання. Та впіймати мене не могли. Кому як не мені знати людські повадки, звичаї, слабкості. Інколи я йшла на полювання в ліс, відходила від своєї оселі дуже далеко. Так я і зустріла тебе. Свою другу половинку, своє щастя, свою любов. Ти навчив мене справлятися з собою, контролювати себе, не давати своїй тваринній сутності запанувати над людською. Не давати їй вирватися на волю. І залишатися людиною навіть у вовчій шкурі.

- Ні, - тяжко зітхнув я.- Все зовсім не так. Я тобі розповім. Слухай.
Частина четверта

Правда

Колись давно не було неба, Сонця, Місяця, не землі не існувало ні людей, ні вовків. В ті часи під твердим діамантовим куполом розкинувся дивний світ, який Творець подарував своєму наймолодшому і найулюбленішому сину Арагору. Арагор полюбив подарунок всією душею. Виростив він під діамантовим куполом чарівний сад, в якому на берегах озер і рік з кришталево чистою водою росли нечуваної краси дерева і квіти. Ліси заселив своїми дітьми. Це були мирні і надзвичайно розумні створіння. Високі, кремезні і стрункі, вони ходили на двох ногах, а тіла їх були покриті шерстю. Звалися ці створіння Вовлаки. Жили Вовлаки між собою в мирі і злагоді, а батько їх Арагор оселився під діамантовим небом, звідкіля спостерігав за своїми дітьми, і не міг натішитися їх щастю.

Так продовжувалося до тих пір, поки в світі Арагора не з’явився Сата. Будучи старшим сином Творця, Сата ненавидів свого молодшого брата, і завжди намагався заподіяти йому якусь підлість. А коли побачив Сата в якому щасті живе Арагор зі своїми Вовлаками, пелена люті затьмарила йому розум, і поклявся він будь-якою ціною знищити цю ідилію. Кинувся Сата до Творця, припав до його ніг, і відчайдушно зашепотів про щось батькові. Чим довше говорив він, тим похмурішим ставало обличчя Творця. Знав батько про доброту молодшого сина і про підлість старшого. Знав про заздрість Сати до Арагора, і про те, що примирити двох братів між собою неможливо.

Але на цей раз Сата говорив страшні речі. Про те, що задумав Арагор знищити батька, що вирощує для цього особливе військо, яке приступом візьме небеса і тоді Арагор уб’є батька, а сам займе його місце. Розумів Творець, що все це неправда, що придумав цю брехню Сата для того, щоб заподіяти брату підлість. І великий гнів охопив тоді Творця, не на Арагора ні - в молодшому синові батько був впевнений. А от за те, що Сата в ненависті своїй зайшов так далеко, за це Творець пробачити своєму первістку не зміг. Палаючи гнівом піднявся він з небесного трону і відштовхнув від себе негідника.

І тут сталося непередбачуване. Покотився Сата по смарагдових сходинках, які вели до трону Творця і зірвався вниз. Вогненною зіркою промчався він прямо до діамантового куполу. Не витримав крихкий небосхил, тріснув і пролився на землю мільярдами діамантових осколків. А самий більший осколок вцілив прямо в Арагора і розрізав його тіло на дві половини. Діамантовий дощ сіявся на землю і краплі його, мов смертоносні шипи впивалися в тіла дітей загинувшого бога. Сата добився свого.

Смертельний дощ йшов дуже довго, а коли закінчився, над землею замість діамантового куполу розкинулось безкрайнє голубе небо. На ньому було два світила – одне яскраве і гаряче, друге тьмяне і холодне. Поволі вони покотилися по небу в різні сторони і в невдовзі зникли за обрієм. Дві частинки загинувшого бога навіки розійшлись.

З того часу є день і є ніч. Є Аро і Горо. Сонце і Місяць. Вовлаків не стало. Вони, як і їх батько розділилися на дві частини. Одні, серед яких від помсти Творця заховався і звергнутий з небес Сата, прийняли його подобу і стали людьми. Інші перетворилися на вовків. Як Горо став повною протилежністю Аро, так і вовки не можуть тепер жити поряд з людьми. Але існує ще дехто. Нащадки тих, тіла кого не торкнулись діамантові краплі. Душа їх не поділилася навпіл. Вона залишилася такою ж, як і була. Ззовні. Але в середині, не витримавши нестерпного болю, вона отруїлася. Отруїлася жагою помсти. І ім’я їм – вовкулаки. Вночі, коли Горо немає на небі, вовкулаки виходять на полювання. Їх кров кипить і остудити її може тільки кров того, хто знищив усе, заради чого вони жили – кров самого головного ворога. Кров Сати. Через це вони полюють на людей. Шукають серед мільярдів схожих одна на одну душ одну – Сату, який переховується серед людей і понині. Шукають, і ніколи не знайдуть.

- Обов’язково знайдуть. Інколи мені здається, що я його відчуваю. Що він близько. І тоді кров моя кипить по особливому. Я сама знайду його. І знищу. І на землі врешті-решт настане спокій. Для всіх. Я знаю, так буде. Я вірю, - тихо промовила Ярина.

Я промовчав. Мені теж хотілося б вірити. Але я знав, що це неможливо.
Частина п’ята



следующая страница >>