asyan.org
добавить свой файл
1

КОЗАЦЬКА УКРАЇНА - ПРЯМИЙ НАЩАДОК УКРАЇНИ-РУСИ



Радянська історіографія, продовжуючи традиції офіційної історії Радянської імперії, всіляко наголошувала на відірваності козацької України від Київської Русі. Потужним інструментом членування історії українського середньовіччя у повоєнний час стала неоімперська концепція давньоруської народності, якій саме виповнилось 50 років1. Її прибічники твердять, що творцями Київської Русі були не українці на давньоруському етапі історичного розвитку, як вважали М.Костомаров, М.Грушевський, В.Ключевський, М.Покровський, О.Пресняков та ін., а окремий давньоруський етнос. Лицемірно декларуючи, що останній був «спільною колискою трьох братніх народів», радянські ідеологи великодержавності починали російську історію з його зародження під час формування Київської Русі, а українську та білоруську — лише після падіння останньої від монгольської навали у ХІІІ ст. З моменту декларування концепції «спільної колиски» як символу єдності слов’янського ядра радянської імперії, історики Москви, Ленінграда, Києва почали наввипередки подовжувати її життя. Давньоруська народність нищила українську історію як гангрена здорове тіло, поступово відсуваючи її початки у пізнє середньовіччя. Жоден класик української та російської науки до 1948 р. навіть не підозрював про існування такого етносу в Київській Русі, а її творцями вважалися давньоукраїнці. Ця сформульована М. Грушевським 1904 р. науково обгрунтована версія історії східних слов’ян без будь-якої аргументації була з благословення ідеологів ЦК КПРС концепцією давньоруської народності2. Її «відкривач» В.В.Мавродін вважав, що розпад давньоруської народності на російську, українську та білоруську гілки почався за доби феодальної роздробленості і завершився під ударами татар у ХІІІ ст. Одразу ж знайшлися такі палкі прибічники «спільної давньоруської колиски», що побачили навіть у розпаді Київської Русі на окремі князівства нестримне бажання князів об’єднатися в «общерусском единстве»3. І так усім їм цього хотілося, що «объединители» навіть посварилися між собою, бо кожен боровся за «свой вариант единства русской земли». Загроза монгольської навали нібито ще більше консолідувала єдиний давньоруський народ4, мрія якого про «воссоединение в едином государстве» почала втілюватися після виникнення Московського князівства. Така своєрідна марксистська діалектика в інтерпретації минулого, за якою в явних симптомах розпаду вбачають протилежне, привела радянську історичну науку до парадоксальних висновків.

Незважаючи на очевидні всім відцентрові етнічні, мовні, політичні процеси на Русі ХІІ — ХV ст., давньоруська етнічна єдність тільки міцніла. А тому вона нібито існувала і у помонгольський час, закономірно породивши Московську централізовану державу. Вагомий внесок у вкорочення української історії внесли і деякі українські радянські історики. Дехто з них пішов навіть далі своїх московських колег, твердячи, що східні слов’яни «...вважали себе єдиним руським народом і в кінці XVI ст., і в XVII ст. Тому так охоче і радісно сприйняли возз’єднання і на Україні, і в Росії»5. Така собі, за висловом Катерини ІІ, «мало-российская самоотверженность», відмова від власної історії на догоду «старшому брату». Дарма, що таке твердження абсурдне за своєю суттю, бо заперечує очевидне — існування українського та російського етносів навіть за часів Богдана Хмельницького та Олексія Михайловича Романова. Справжня імперська суть концепції «спільної колиски» проявилася в останні роки існування СРСР. Так, на святкуванні 1500-річчя Києва російські історики прямо заявили, що «російська централізована держава виступає спадкоємницею давньоруської»6. А віце-президент Академії наук СРСР П.Н.Федосєєв7 в українському виданні розставив усі крапки над «і» в багатовіковій суперечці «южан і северян»8 щодо справжнього спадкоємця Київської Русі: «соціально-політична спадщина Київської Русі була перебрана Великою Росією, що було значним кроком уперед у розвитку і становленні майбутньої централізації». Так ганебний інтернаціоналізм доктрини, яка проголо-шувала рівність прав усіх східних слов’ян на їх «спільну давньоруську колиску», виявився лицемірною облудою для легковірних «молодших братів». Символом перемоги неоімперських тенденцій в радянській історії східного слов’янства було святкування 1988 року 1000-річчя хрещення Русі не у Києві, а в Москві. Дарма, що під час хрещення киян на етнічній батьківщині росіян Верхній Волзі не існувало не тільки Москви, а й будь-якого слов’янського населення, яке можна було б асоціювати з праросіянами. Так «старший брат» викинув зі «спільної давньоруської колиски» молодших, і змусив їхніх слухняних істориків починати власну історію з пізнього середньовіччя. Однак останні не дуже й пручалися. На той час, як вже згадувалося, погляди українських академічних істориків з відомих причин не грішили зайвим патріотизмом9. Не без їхньої допомоги життя міфічної давньоруської народності було продовжено ще на п’ять століть аж до Переяславської ради, а початки української історії без зайвих церемоній привласнені сусідами. Таким чином, якщо сторіччя тому М.Грушевський з однодумцями відстояв від імперських зазіхань давньоруську сторінку української історії, то разом з втратою державності на початку ХХ ст. києворуська спадщина українців знову була перебрана імперським етносом. Сталося це у повоєнний час в ході чергової трансформації російського імперського міфу в неоімперську концепцію «спільної давньоруської колиски східних слов’ян». Після розпаду Радянського Союзу, що за М.Бердяєвим був Російською імперією на більшовицькому етапі, перед українською історичною наукою постало першочергове завдання повернення права на історичну спадщину Київської Русі прямим нащадкам її державотворчого етносу українцям. Іншими словами, українські історики знову, як і 150 років тому, опинилися перед необхідністю очистити справжню історію східного слов’янства від імперської облуди. Як і за часів М.Костомарова, вони вимушені вкотре доводити очевидне, що українство — явище стародавнє, а козацька

Україна хоч і яскравий, але не перший його історичний прояв, як це фактично випливає з офіційної радянської концепції історії східного слов’янства. Адже витоки етновизначальних ознак українців козацької доби простежуються у попередньому княжому періоді їхньої історії. Такий генетичний зв’язок добре простежується і в царинах матеріальної (домобудівництво, церковна архтектура, народний одяг) та духовної (фольклор, ментальність) культур, мови, літератури, історичної свідомості, в антропологічному типі населення тощо. Традиційна народна культура козацької України є органічним продовженням матеріальної культури південних русичів. Так, народне домобудівництво XVII — XIX ст. за даними археології генетично пов’язано з домобудівництвом Південної Русі. Козацьке бароко в архітектурі є синтезом барочних традицій Заходу з давніми місцевими традиціями церковного будівництва Х — ХІІІ ст.ст. Уявлення про відмінний від традиційного українського давньоруський одяг склалися на підставі іконографічних зображень руської аристократії. Остання вдягалась за інтернаціональною для всієї середньовічної Європи модою, законодавцями якої були Рим та Константинополь. Український національний одяг за даними етнографічних досліджень своїм корінням пов’язаний з одягом окремих південноруських літописних племен. У народному костюмі Південної Русі вже виразно простежуються специфічні особливості українського традиційного вбрання10.

Поховання жінки в традиційному українському строї (довга вишита сорочка специфічного крою, плахта, крайка, очіпок) досліджено археологами біля варязького центру м.Бірки у Південній Швеції. Шведські вчені датують його Х ст. і вважають похованням слов’янської рабині, полоненої під час походу варягів на Русь11. На думку фахівців-етнографів костюм похованої аналогічний вбранню українок Середнього Подніпров’я. Багатий український фольклор (народні пісні, козацькі думи, повір’я, казки, легенди, щедрівки, колядки, звичаї тощо), а також прикладне мистецтво (вишивка, різьба по дереву, писанки, настінний розпис тощо) значною мірою визначають етнічне обличчя українців. Враховуючи архаїчну, дохристиянську семантику, всі ці народні традиції пізньосередньовічна Україна дістала у спадок від Київської Русі і навіть з більш давніх язичницьких часів. Важливим етновизначальним елементом будь-якого етносу є мова. Завдяки багаторічним дослідженням О.Потебні, А.Кримського, Ю.Шевельова12, О.Тараненка, Г.Півторака13, В.Німчука та багатьох інших українських лінгвістів, маємо всі підстави твердити, що княжі Київ, Галич, Чернігів говорили українською на давньоруському етапі її розвитку. На думку А.Кримського, «мова Наддніпрянщини та Червоної Русі ХІ віку — це цілком рельєфна, певно означена, яскраво індивідуальна одиниця: і в ній аж надто легко і виразно можна пізнати прямого предка сучасної української мови, бо вона ж має вже в собі величезну частину сьогочасних особливостей»14. Козацтво як феномен — є одним із найсуттєвіших факторів, що вплинув на формування українського народу. Власне козаки побудували другу українську державу — Гетьманщину.

Однак козацтво не є специфічним явищем обмеженого пізнім середньовіччям періоду української історії. Воно закономірно породжене своєрідним геополітичним місцем України на карті Європи. Розташована на рубежі європейської цивілізації та агресивного Степу, Україна протягом своєї історії продукувала верству воїнів-захисників, яка постійно впливала на характер, ментальність, культуру нації15. Ця верства існувала вже в першій українській державі — Русі. Згадайте богатирські застави на степовому порубіжжі, витязів з билин київського циклу, героїчну боротьбу зі Степом руських князів. Ватаги бродників та берладників ХІІ — ХІІІ ст.ст. крім ухідництва і торгівлі воювали з степовиками. Культурний комплекс українського козацтва містить багато архаїчних елементів, що генетично пов’язують його з княжою дружиною. Маються на увазі родинний принцип формування ватаг, лицарський кодекс поведінки, дуже архаїчні культи коня, меча-шаблі, воїна-звіра, червоної китайки, специфічні зовнішні риси (оселедець, вуса, традиція гоління бороди тощо). Більшість цих паралелей пояснюється тим, що військова культура європейських народів, в т. ч. середньовічного лицарства, формувалась на дуже давньому загальноіндоєвропейському культурному фундаменті16. Невід’ємним елементом останнього є співці військової слави, які властиві як західно-європейському лицарству (барди, скальди, трувери тощо), так і українському козацтву (кобзарі). Безпосередній попередник кобзарів пізнього середньовіччя дружинний співець Боян, «що свої віщі персти на живії струни накладав, — вони вже самі князю славу рокотали». Козацькі думи мають прямі аналогії за структурою, формою, змістом, образами як у лицарських епосах Західної Європи та богатир- ських билинах київського циклу, так і в дружинному епосі «Слово о полку Ігоревім», який не випадково звуть першою козацькою думою. Крім того, на думку Г.Півторака, майже половина лексики давньоруського епосу — це надбання давньоукраїнських діалектів ХІІ ст.17. Отже, козацтво та кобзарство репрезентують собою своєрідний український прояв загальноєвропейських лицарських традицій на пізньосередньовічному етапі розвитку. Вони продовжували військові традиції попереднього етапу української історії, а саме дружинні звичаї Х — ХІV ст.ст. Н.Яковенко переконливо показала як дрібна українська шляхта Волині ХІV — XVI ст.ст. після Люблінської унії 1569 р. опинилася на соціальному маргінесі Польської держави. Вона й очолила щойно народжене козацтво Подніпров’я, принісши в його середовище державотворчі традиції та військову ментальність боярсько-дружинної верстви Київської Русі. Український дух «Слова...» та генетичний зв’язок з ним козацьких дум визнавав навіть В.Бєлінський, який, як відомо, не відзначався симпатіями до малоросів. «Нельзя не заметить чего-то общего между «Словом о полку Игоревом» и козацкими малороссийскими песнями», — пише «несамовитий» революціонер В.Бєлінський.18 Інший росіянин О.Пипін вторує йому: «Как древний Святослав с его чубом и его нравом напомнит в потомстве не московского великоросса, а скорее южнорусского казака, так лирический эпос «Слово о полку Игоревом» отзовется не в северной песне, а скорее в южнорусской думе»19. Прямі паралелі ментальності козацтва, що так вплинули на формування українського характеру, знаходимо в яскравих образах князів-лицарів Південної Русі Святослава, Володимира Мономаха, Ігоря. Саме на цьому грунті постали напівлегендарні герої українського козацтва Байда Вишневецький, Наливайко, Сірко, Палій, Гонта, оспівані в думах кобзарів та безсмертних творах Т.Шевченка та М.Гоголя. Отже, характери козацької України сформувалися значною мірою на дружинно-лицарській ментальності Київської Русі, яка була збережена і привнесена в козацьке середовище нащадками руського боярства українською шляхтою XVI ст.20. Лицарство було стрижнем середньовічної Європи. Феодальна аристократія середньовіччя економічно не залежала від короля, бо спадково володіла значними земельними угіддями. Ця економічна незалежність від влади була підгрунтям лицарських вольностей. Закріплені законо-давством у вигляді станових привілеїв, вони започаткували розподіл влади, що лежить в основі сучасної європейської демократії. Становлення сучасних свобод людини почалося в середньовічній Європі завдяки поступовому поширенню вольностей незалежного лицарського стану на інші суспільні верстви. Російський філософ Г.Померанц писав: «Європейська воля вся виросла з аристократичних і патриційних вольностей». Важлива роль лицарства в формуванні сучасного європейця. Лицарські епоси складали основу пізньосередньовічної поезії та роману. На них розвинулася модерна європейська література, яка й сформувала підгрунтя сучасної європейської ментальності. В середньовічній Україні лицарство було представлене спочатку княжою дружиною та боярством, а пізніше руською шляхтою та частково козацтвом. Українська література та ментальність формувалися відповідно європейській традиції. Творчість Тараса Шевченка, що був батьком не тільки української словесності, але й національної свідомості, постала на козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки «Кобзар»21. Росії невідоме лицарство в європейському розумінні. Деяких нащадків феодально-лицарського стану княжої Русі, бояр, знищив у XVI ст. Іван Грозний за допомогою татарської опричнини. Саме від цього служилого, повністю залежного від самодержця стану походить російське дворянство. Без лицарства в Росії не могли з’явитися власні скальди чи кобзарі, а тому їй не відомий власний лицарський епос. Відсутність останнього зумовила інший, ніж в Європі, шлях формування російської словесності та тісно пов’язаної з нею модерної ментальності. Якщо в Європі, зокрема в Україні, провідну роль у цьому процесі відіграли власні лицарські традиції, то Росія, не маючи власного національного епічного грунту, вимушена була копіювати західні зразки22. Зокрема, мається на увазі відома російська література ХІХ — поч. ХХ ст., постання якої значної мірою пояснюється європеїзацією Росії, глобальним поширенням гуманістичних цінностей західноєвропейської цивілізації на схід. Наприклад, безпрецедентна для Росії творчість О.Пушкіна має масу аналогів серед поетів романтичної доби Західної Європи, зокрема Франції. Важливим аргументом на користь належності держави Русь до української національної історії є неперервність історичного розвитку від Південної Русі до козацької України.

Для сучасної етнології саме тяглість етно-культурного розвитку — єдиний показник віку конкретного етносу.Наголошувала на розриві в історичному процесі між Київською Руссю Х — ХІІІ ст.ст. та козацькою Україною XV — XVIІІ ст.ст. Численні історичні, лінгвістичні, археологічні, антропологічні, етнографічні дані переконливо свідчать про неперервність історичного життя України ХІІІ — XV ст.ст. Татарська навала не призвела до вилюднення Південної Русі та приходу сюди нового населення. За даними археології протягом останнього тисячоліття в лісостеповій та лісовій смузі України домінував один центральноукраїнський антропологічний тип, визначений майже сто років тому видатним українським антропологом Ф.Вовком (1916). Це відносно високі й масивні європеоїди зі смаглявою шкірою, темними очима та волоссям, довгастим обличчям та прямим носом. До нього належала переважна більшість людності Галичини, Волині, Поділля, Середнього Подніпров’я Х — XIV ст.ст., козацької України, сучасних етнічних українців23. Тобто українці XVIІ — ХХ ст.ст. генетично тісно пов’язані з людністю Південної Русі-України, на відміну від більшості білорусів та росіян, які належать до інших антропологічних типів. Велику роль в успадкуванні культурних, духовних, державних надбань Київської Русі людністю козацької України відіграли Київ, Переяслав, Чернігів, Галич, Володимир та інші українські міста. Ці осередки культури, писемності та духовності Русі з численними монастирями та соборами не припиняли своєї діяльності і в найгірші для України часи. Тому козацтво XVI — XVIІІ ст.ст. усвідомлювало себе прямим нащадком традицій княжого Києва, вважаючи себе «племенем народу Руського, що за Олега — монарха Руського... Константинополь штурмувало. Се ж їх предки разом з Володимиром хрестилися». Не випадково саме в козацьку добу відбудовуються давньоруські святині — Софія Київська, Спас на Берестові, Десятинна церква. Про це ж свідчить культ київських князів у писемних джерелах козацької України. Отже, головні політичні, культурні, духовні, економічні центри Південної Русі лишилися ними і в козацьку добу, міцно зв’язавши два нерозривні періоди національної історії України. Таким чином, прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою і глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремих етноси. Традиції першої української держави Русі у Києві перервалася лише 1471 р. після скасування Литвою Великого князівства Київського. А всього лише через 20 років, 1490 р., зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що знаменує початок козацької доби. Універсальність законів етноісторичного розвитку великих етносів середньої смуги Європи свідчить, що всі вони (французи, англо-сакси, німці, чехи, поляки, українці) виникли після падіння Римської імперії в V — VIІ ст.ст. і протягом близько 900 р. створили свої перші національні держави. Аналогічні Київській Русі держави ІХ — Х ст.ст. за європейською традицією вважаються державами відповідних етносів — перші Польське, Англійське, Німецьке, Французьке, Угорське королівства, Празьке князівство чехів тощо. Так що невизнання за Київською Руссю статусу першої держави суперечить універсальним законам історичного розвитку Європи. В наш час це стало можливим лише завдяки появі на світ тенденційно-антинаукової, неоімперської концепції «спільної давньоруської колиски» східних слов’ян. Отже, головні етновизначальні ознаки українців козацької доби були в зародку властиві південним русичам-давньоукраїнцям Х — XIV ст.ст. Іншими словами, козацька українська нація не є новотвір пізньосередньовічної Європи, а прямий генетичний нащадок державотворчого етносу Київської Русі — південних русичів Х — XIV ст.ст. Тобто, Київська Русь та козацька Україна — це два послідовні, органічно зв’язані етапи історичного розвитку єдиного народу, який в наш час відомий під етнонімом українці.
ТАНГІРИ

Символом перемоги неоімперських тенденцій в радянській історії східного слов’янства було святкування 1988 року 1000-річчя хрещення Русі не у Києві, а в Москві. Дарма, що під час хрещення киян на етнічній батьківщині росіян Верхній Волзі не існувало не тільки Москви, а й будь-якого слов’янського населення, яке можна було б асоціювати з праросіянами. Прірва між києворуським та козацьким періодами української історії не була настільки широкою і глибокою, щоб стверджувати, що вона розділяє два окремих етноси. Традиції першої української держави Русі у Києві перервалася лише 1471 р. після скасування Литвою Великого князівства Київського. А всього лише через 20 років, 1490 р., зустрічаємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі, що знаменує початок козацької доби.