asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4

Паризька школа (дирижизм) - виникла у 20-30 рр. і спиралась теоретичні засади, запропоновані як неокласиками, так і представниками альтернативного напряму. Формування неоліберальних поглядів у Франції відбувалось за умов тотальної монополізації економіки і традиційно активної ролі держави. Неоліберальна модель суспільного розвитку враховувала цю особливість, закріплюючи за державою дирижистські функції.

Жак-Леон Рюеф (1896-1980) - французький економіст і державний діяч, фундатор французького неолібералізму. Він захищав об'єктивно зумов­лений „соціальний порядок", заснований на „ринковій цивілізащТ -регулюючому потенціалі ринку, вільній конкуренції,, У повоєнні роки брав участь у розробці теоретичних засад економічної політики президента Ш. де Голля, але його неокласичні погляди у той час не знайшли визнання, оскільки де Голль дотримувався ідеї сильної держави. У 1960 р. група експертів на чо­лі з Ж.-Л.Рюефом та Л.Арманом підготувала доповідь „Про перешкоди еко­номічній експансії**, в якій обгрунтувала необхідність захисту державою ме­ханізмів ринкової саморегуляції. Ця доповідь справила значний вплив на по­гляди французьких лібералів, зокрема, М.Алле.

Моріс Алле (нар. 1911) - французький економіст, лауреат Нобелівської премії. Основні праці - „У пошуках економічної дисципліни*' (1943), „Еко­номіка та процент" (1946), „Податок на капітал і грошова реформа" (1976), „Загальна теорія надлишків" (1981), „Про податкову реформу" (1990). Економічну модель суспільства Алле зводить до саморегульованої ринкове- економіки, але держава у ньому відіграє активну роль. Вона є гара­нтом збереження основи ринкової економіки-*»приватної власності, жорстко контролює грошово-кредитну сферу, здійснює антициклічне регулювання, забезпечує розвиток соціальної сфери. Головна проблематика праць Алле 1|| поєднання економічної ефективності к соціальної справедливості. Його до­слідження охоплюють як мікро-, так і макро-рівень економіки.

Він заперечує підходи моделі загальної рівноваги Вальраса (єдиний ринок з єдиною системою цін) і пропонує теорію „економіка ринків". Макроеко-номїчна модель Алле представляє економіку як сукупність локальних ринків, для яких характери, власні замкнуті системи ціноутворення. У межах локаль­них ринків ціни можуть вільно змінюватись, спричиняючи*утворення цінових диспропорцій в економіці. Відтак загальна економічна рівновага залежить від стану окремих ринків. Алле вбачає розв'язання проблеми через узгодження пропорцій виробництва - свідоме створення ситуації рівноваги.

Універсальними у регулюванні економіки вважає монетарні засоби (конт­роль за грошовою масою та регулювання ставки проценту); втручання за ксйн-сіанською схемою, на його думку, дає лише тимчасовий ефект. Державні вида­тки з часом втрачають свій стимулюючий і стабілізуючий вплив. Натомість у межах суворої монетарної політики проблема інвестування розв'язується дер­жавою за допомогою індикативного планування: добре знаючи скільки і чого необхідно виробляти, фірми без зайвого ризику інвестуватимуть капітали у ви­робництво. Алле сформулював власну версію „золотого правила нагромадження" що забезпечує максимальну продуктивність капіталу та максиміза-цію доходу на душу населення: максимальний рівень споживання досягається за нульового значення банківської процентної ставки.

Він є прихильником ..мобілізаційної моделі" державної політики, складо­вими якої є: формування економічно незалежного суспільства на основі осо­бливої державної структурної політики; підпорядкування ринкових відносин загальносуспільним інтересам, наслідком якого може стати розбалансування економіки; важелем збалансування є державне індикативне планування, що не суперечить ринковим відносинам; соціальна політика. Ця теоретична мо­дель була покладена урядом 111. де Голля в основу „політики модернізації".


Чиказька шкода (монетаризм) — течія неолібералізму, що ви­никла в 50-60-х роках XX ст. у Чиказькому університеті як своєрідна реакція на тривалий період ігнорування ролі грошового фактора в господарських процесах; поєднує неокласичні підходи з монетарною концепцією державно­го регулювання. Попередниками сучасного монетаризму були відомі амери­канські дослідники /. Фішер і Л. Мізес

Ірвінг Фішер (1867-1947) - американський економіст і статистик, представник математичної школи в економічній теорії, один із основополож­ників економетрії Фішер розвинув кількісну теорію грошей.

Він розробив модель міжчасоеого вибору, яка пояснювала рішення домогосподарств відносно поточного і майбутнього Шаоживання і стала базовою у розробці теорії багато пері одної економіки. Висновки моделі, згідно з якими споживання залежить не лише віл поточного, а від очікуваного доходу, були використані наступними дослідниками функції споживання і заощадження.

Аюдеіг Miзес (1881-1973) ^американський економіст австрійського походження, професор Віденського, Нью-Йоркського і Чиказького універси­тетів, один з останніх представників Австрійської школи. У своїх досліджен­ня) акцентував на вивченні всіх економічних явищ з суб'єктивної точки зору окремих* господарюючих агентів, надавав вагомого значення фактору часу в економічних процесах, послідовно утверджував застосування маржиналіст-ського підходу до аналізу економічного циклу і порушень грошового обігу. Послідовно і активно захищав принципи економічної свободи, засуджував спроби державного втручання у розвиток економіки. Виступив як критик со­ціалізму, який, на думку Мізеса, означає ліквідацію раціональної економіки, неспроможний забезпечити раціональний розподіл ресурсів через відсутність істинної системи цін.

Мілтон Фрідмен (н. 3912) - видатний американський економіст, лау­реат Нобелівської премії, економічний радник кількох президентів США. Основні праці -„Дослідження у галузі кількісної теорії грошей** (І956Х „Програма монетарної стабілізації" (1959), „ Теоретичні основи аналізу кредитно-грошової системи** (1970), „Гроші та економічний розвиток" (1973), „Монетарна історія США, 1867-1960** (1981, у співавторстві з Ан-ною Шварц). Його концепція увійшла в історію економічної науки під назвою „монетаризм" і пройшла у своєму розвитку ряд етапів.

У 1950-ті роки Фрідмен розробляє теорію перманентного доходу, яка ста­не базовою при розробці положень монетарної політики та аналізу циклу. Мо­дель перманентного доходу будувалася на основі двоперіодного міжчасового бюджетного обмеження. Фрідмен виходить з того, що домогосподарства нада­ють перевагу рівномірному споживанню. Для його підтримки домогосподарст­ва, чиї доходи значно коливаються по роках, використовують фінансовий ри­нок. Отже, споживання домогосподарств залежить не тільки від поточного до­ходу, але й від доходу, очікуваного у майбутньому. Щорічне споживання ви­значається середнім рівнем доходу, очікуваного за довгі роки. Це основне по­ложення теорії перманентного доходу було сформульоване Фрідменом у праці „Теорія функції споживання'* (1957). Теоретики високо оцінили модель пер­манентного доходу, оскільки вона допомогла пояснити ряд емпіричних даних, які не вписувались у кейнсіанську модель поточного доходу.

Наприкінці 50-х - у 60-ті рр. Фрідмен створює монетарну теорію госпо­дарського ииклу.На основі аналізу емпіричних даних він відкриває „видат­ний циклічний феномен": зміни обсягу грошової маси випереджають анало­гічні зміни господарської кон'юнктури в середньому на 12-18 місяців. Це означає, що максимальні темпи зростання грошової маси у часі передують циклічному піднесенню, мінімальні - циклічному спаду. Фрідмен доводить, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, тому лише ви­важена монетарна політика може запобігти як затяжній депресії, так і „пере­гріву" є: ономіки. Держава, виконуючи стабілізаційну функцію, може скорис­татись лише одним інструментом впливу на економіку — регулюванням гро­шового пропонування. -• С

Єдину причину інфляції Фрідмен вбачає у більш високих темпах зростан­ня номінальної грошової маси у порівнянні з темпами зростання реального ВВП. Змміна обсягу грошової маси здатна вплинути на динаміку реальних показників лише М короткостроковому періоді -(6-8 місяців), після чого їх значення повертаються до вихідного рівноважного рівня. У механізмі інфля­ції важлива роль відводиться очікуванням господарюючих суб гктів. які фо­рмуються з урахуванням минулого інфляційного досвіду.,|«|

На -відміну від кейнсіанців. які в аналізі залежності між інфляцією та оез-робіттям посилалися на „криву Філліпса". Фрідмен доводить, у довгостроко­вому періоді такої залежності не існує. Причина в тому, шо з часом економі­чні суб єжти оцінюють свої доходи не у номінальних, а в реальних одиницях, їх цікавить купівельна спроможність зарплати, а не кількість одержаних гро­шових знаків. Якшо інфляція передбачена, то її дестабілізуючий вплив прак­тично зводиться до нуля.!'.Для доказу цього положення була застосована кон-цепція „приводного рівня" безробіття.

Суть монетаристської концепції природного рівня безробіття полягає в тому, шо в умовах рівноваги зберігається стабільний і оптимальний для еко­номіки природний рівень безробіття. Прискорення інфляції позитивно впли­ває на безробіття лише тимчасово, а зайнятість пов'язана лише з непередба­ченою інфляцією, яка є наслідком помилкової діяльності урядових органів і здатна відхиляти рівень безробіття від природного. У довгостроковому пері­оді економіка повертається до ..природного рівня", а інфляція не забезпечує її зростання. На основі концепції ..природного рівня безробіття" була побудо­вана модель Довгострокової кривої Філліпса", пояснене явтяе стагфляції.

У 1970-ті рр. відбувається формування теорії номінального доходу і пояс­нення впливу грошей на основні економічні параметри (..пеоедавальнии^ме-хщіізмІІ). Фрідмен увів поняття „портфелю активів" (сукупності всіх фінансо-вих активів індивіда, фізичного і людського капіталу) як проміжну категорію, шо пов'язує гроші і ВВП. Він посилається на консерватизм людини відносно ..портфелю активів", стійкість якого забезпечує і стабільність ВВП. Фрідмен виводить рівняння довгострокової рівноваги грошового ринку. згідно якого | пропонує підтримувати темп приросту грошової маси на рівні 3-5% на рік. неза­лежно в:л стану кон'юнктури, шо забезпечить ..природний рівень безробіття".

^ Неокласичне відродження - течія в економічній теорії, що вини­кає у 1970-х роках на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втру­чання в економіку. Під час затяжної економічної кризи 60-70-х років ряд за­хідних економістів доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб'єктів, їхню економічну поведінку не можна спряму­вати в потрібному напрямі за допомогою будь-яких важелів впливу; економі­чні рішення, які вони приймають, не є об'єктивно зумовленими. Економічні суб'єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави і на­магаються вжити заходів щодо, нейтралізації їх впливу на власний добробут, завдяки чому економічна політика урядів стає неефективною. На основі цих теоретичних висновків сформувались дві течії у новій неокласичній теорії: .раціональних очікувань" та „економіки пропонування".

Теорія раціональних очікувань. Представники цієї течії ДЖ.Мут. Р. Лукас Т. Сарджент, Н. Уоллес, Е.Прескотт, Р.Барро) нама­гаються створити модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової си­туації. Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення. Прихильники теорії виділя­ють два підходи до оцінки очікувань: „адаптивні очікування" і „раціональ­ні очікування". Адаптивні очікування спираються на колишній досвід -знання наслідків певної урядової політики, урахування колишніх помилок - і визначають пристосувальні реакції фірм та споживачів, стратегію їх поведін­ки. Раціональні очікування базуються на наукових прогнозах, що враховують функціонування реальної економічної моделі: динаміку цін, витрат, ставки проценту, наслідки конкретної економічної політики, вплив урядових рішень на макроеканомічні показники тощо.

Автором ідеї раціональних очікувань" був


<< предыдущая страница   следующая страница >>