asyan.org
добавить свой файл
1 2 3 4


ТЕМА 8. КЕЙНСІАНСТВО ТА ЙОГО ЕВОЛЮЦІЯ
Кейнсіанство ~ один з провідних напрямів розвитку сучасної наукової думки, основні положення якого були сформульовані в 30-х роках XX ст видатним англійським економістом Дж. М. Кейнсом. Виникас як реакція на світову економічну кризу 1929-1933 рр, коли економічна думка розпочинає розвідку шляхів забезпечення довгострокової макроекономічної стабільності. Головна ідея кейнсіанства полягала у тому, шо ринкова система не с доско­налою і саморегульованою, тому забезпечення повної зайнятості та економі­чного зростання можливе лише за умови активного державного втручання.

Джон Мейнард Кейнс (1883-1946) - видатний англійський економіст та державний діяч. Основні праці - „Індексний метод9" (1909). „Грошовий обіг і фінанси Індії" (1913), „Економічні наслідки Версальського мирного до-говору" (1919). „ Трактат про грошову реформу {1923), „ Трактат про гро­ші" (1930), „Загальна теорія зайнятості проценту та грошей ( 1936) Кейнс був учнем А.Маршалла та А.Пігу, які уособлювали собою вершину нео­класичної школи. Проте саме він став теоретиком, який відкинув неокласичну доктрину і констатував, шо „цілковите домінування рікардіанського підходу протягом ста років було катастрофою для прогресу економічної науки" Еко­номічна криза 1929-1933 рр. з небаченою силою вдарила по всій системі рин­кової економіки, продемонструвавши неспроможність її саморегулювання. За­вершилася і доба панування неокласичної мікроекономічної теорії.

Кейнс погоджувався з неокласиками,що ринковий механізм через цінові сигнали сприяє підвищенню продуктивності праці і капіталу, скороченню ви­трат виробництва і ефективному розподілу ресурсів. Однак, на відміну від неокласиків, він дійшов висновку, що вирішення всіх найважливіших про­блем економіки, включаючи й проблему зайнятості, потрібно шукати не на боці пропонування, а на боці сукупного попиту, який забезпечує реалізацію виробленого продукту. Тому Кейнс не погодився з відомим висновком Ж.В.Сея, що пропонування автоматично створює свій власний попит, і на пе­рший план поставив проблему формування ефективного попиту і його ос­новних компонентів - споживчого та інвестиційного попиту.

Мікроекономічному підходу неокласиків Кейнс протиставив макроекономічний підхід , дослідження взаємозв'язків і пропорцій між сукупними ве­личинами — національним доходом, інвестиціями, заощадженнями, спожи­ванням тощо. Цей підхід виявив, шо умови"процвітання окремої фірми зовсім не ідентичні умовам процвітання економіки в цілому, що між економічними цілями фірм і суспільства виникають суперечності, вирішення яких потрібно шукати на шляху відповідності сукупного попиту сукупному пропонуванню. Кейнс став першопрохідцем у комплексному дослідженні економіки як єди­ного цілого, заснувавши не лише новий напрям економічної думки, а й нову наукову дисциплінумакроекономіку.

Досліджуючи проблему формування ефективного сукупного попиту,Кейнс.створює концепцію мультиплікатора інвестицій - найбільш оригі­нальну в його теоретичній системі.1 У ній він встановлює зв'язок між чисти­ми інвестиціями, споживанням і національним доходом, який став централь­ною ланкою кейнсіанської теорії. Тривалість і загальний ефект мультипліка­ційного процесу, як і сама величина мультиплікатора, залежать від того, в якій пропорції приріст національного доходу буде розподілятись між спожи­ванням і заощадженням. Кейнс відкриває парадокс ощадливості, згідно з яким зростання заощаджень домогосгюдарств зрештою призводить до змен­шення величини мультиплікатора, скорочення сукупного попиту, зайнятості, національного доходу та наступної стагнації економіки. Тому держава пови­нна всіляко стимулювати сукупний попит.

Основними чинниками сукупного попиту Кейнс вважав схильність до споживання, схильність до інвестицій, переваги ліквідності. Величина спо­живчих видатків визначається схильністю до споживання, на динаміку якої впливає „основний психологічнийзіакон": „люди схильні, як правило, збіг льшувати своє споживання із зростанням доходу, але в меншій мірі, ніж зро­стає доход".2 Це. зрештою, зобільшує .заощадження, стримує зростання спо­живання і сукупного попиту. Між тим вплив „основного психологічного за­кону" може бути скомпенсований іншим чинником - схильністю до інвестицій, збільшенням інвестиційних видатків, котрі покликані поглинути обсяги зростаючих заощаджень. Це можливо, якшо інвестиції дорівнюватимуть за­ощадженням. Але автоматичного механізму вирівнювання інвестицій і за­ощаджень, про який говорили класики, вважаючи шо всі суб'єкти економіки орієнтуються на норму проценту, не існує: суб'єкти заощаджень та інвести­цій - домогосподарства і фірми - керуються у. своїх рішеннях різними моти­вами. Кейнс надавав великого значення суб'єктивно-психологічній характе­ристиці поведінки господарюючих суб'єктів. Він вважав, що поворот до пе­симізму серед інвесторів викликає значне зниження інвестиційної активності і може призвести до скорочення обсягу національного виробництва та зрос­тання безробіття. У разі недостатності споживчих видатків, низької інвести­ційної активності недостатність сукупного попиту повинні виповнювати уря­дові видатки. Потрібна активна державна політика.

^ Кейнс розглядає два основних інструменти державного впливу на сукупний попит - фіскальну та грошово-кредитну політику. Можливість грошово­кредитного регулювання безпосередньо впливає із кейнсіанської теорії про­центу. Вважаючи процент найважливішим параметром, від якого залежить гранична ефективність інвестицій, Кейнс припускав, шо через банківську сис­тему можна регулювати (знижувати) процентну ставку в довготривалій перс­пективі, стимулюючи інвестиційний та сукупний попит. Але якщо зростання грошового пропонування не призводить до зниження процентної ставки, тобто виникає „пастка ліквідності", то грошово-кредитне регулювання виявиться безсилим у стимулюванні сукупного попиту і тому є неефективним інструмен­том подолання депресії. Свої надії на рівноважне економічне зростання і дося­гнення повної зайнятості Кейнс передусім пов'язував з фіскальною політи­кою: збільшення урядових видатків здатне виповнити недостатність попиту приватного сектора економіки. Втручання держави Кейнс визнавав ..єдиним практично можливим засобом уникнення повної руйнації існуючих економіч­них форм і умовою для успішного функціонування приватної ініціативі!*'.

Висновки Кейнса були настільки вражаючими, шо його ідеї були сприйняті економістами як „кейнсіанська революція", а .Загальна теорія зайня­тості* проценту і грошей" донині залишається найбільш значною, фундаментальною працею XX століття в галузі економічної науки. Революційні ідеї Кейнса дали потужний поштовх до розвитку економічної науки в цілому, сформували її сучасне обличчя. Під їх впливом нині перебувають всі напрями економічної думки, як ліберальні, альтернативні кейнсіанству, так і дирижи-стські. Кейнсіанські рекомендації широко застосовувались у практиці ринко­вого регулювання. Протягом 25 повоєнних років їх популярність постійно зростала в усьому світі. Завдяки реалізації цих рекомендацій економіки країн не зазнавали значних коливань ділової активності, всі були переконані, шо знайдено універсальний засіб - держава здатна ефективно запобігати і проти­діяти циклічним спадам. Ці рекомендації є традиційним багажем економічної політики держав країн світу і на початку III тисячоліття, ніби підтверджуючи знаменитий вислів її автора, що ідеї економістів насправді правлять світом.

Неокейнсіанство - модифікований варіант кейнсіанства, що значно більшою мірою відповідав реаліям розвитку економічної системи після Дру­гої світової війни. У ньому домінують дві тенденції: американська, представ­никами якої є Е. Хансен, С Харріс, О.Домар, та європейська, репрезентова­на передовсім дослідженнями англійських економістів Р. Харрода, Дж* Хі-са. Н Калдора, А. Філліпса, які доповнили вчення Кейнса теорією аксе­лератора і моделями економічного зростання, дослідженням взаємозв'язку інфляції та зайнятості. У післявоєнні роки на перший план виходить не стіль­ки проблема забезпечення зайнятості, скільки проблема забезпечення стабі­льних темпів економічного зростання. Неокейнсіанці роблять спробу визначити чинники і створити моделі економічного зростання.

Овсій Домар (нар. 1914) - американський економіст, професор Гарва­рдського університету. Основна праця - „Нариси теорії економічного зрос­тання" (1957). Динамічна збалансованість сукупного попиту і сукупного пропонування у моделі Домара забезпечується динамікою інвестицій, оскі­льки вони створюють нові доходи та новий капітал. У моделі ставилося за­вдання: визначити обсяги і темпи зростання інвестицій, необхідних для під­тримки довгострокового економічного зростання. Модель аналізувалась за умови відсутності економічного прогресу, тобто коли гранична продуктив­ність капіталу постійна. Домар прийшов до висновку, що за даної продуктив­ності капіталу темп економічного зростання залежить від граничної схильно­сті до заощадження.

Рой Харрод (1900-1978) - англійський економіст, професор Оксфорд­ського університету, за яким після виходу його праці „До теорії економічної динаміки" (1948) закріпилася репутація лідера післявоєнного кейнсіанства. Харрод прийшов до висновків, аналогічних висновкам Домара, але на відмі­ну від нього він особливу увагу звернув на зайнятість робочої сили за умов економічного зростання. Харрод використав принцип акселератора. Рівнова­жний темп економічного зростання, який забезпечує повне використання ка­піталу, Харрод у своїй моделі назвав „гарантованим" темпом, а темп, який забезпечив би повну зайнятість - „природним ". Якщо існує повна зайнятість і капіталоозброєність праці постійна, то „природний" темп економічного зро­стання дорівнює темпу зростання трудових ресурсів. Співвідношення між „природним" і „гарантованим" темпом зростання визначає стан економіки. Якщо „природний" темп, рівний темпу зростання трудових ресурсів, менший за „гарантований", тобто, темп зростання капіталу, то нестача трудових ре­сурсів спричиняє падіння обсягу інвестицій, і економіка вступає у фазу де­пресії. Якщо ж „природний" рівень перевищує „гарантований", то виникає надлишок трудових ресурсів, що дозволяє збільшити інвестиції, стимулювати економічне зростання.

Схожість моделей зумовила їх поєднання у 40-х рр. Модифікована модель отримала назву моделі Домара - Харрода і була досить поширена в економі­чній теорії. Згідно з моделлю Домара - Харрода економічне зростання можна забезпечити або шляхом збільшення заощаджень у національному доході, або шляхом підвищення ефективності використання додаткового капіталу. Модель враховує також темп зростання населення*

Елвін Хансен (1887-1975) - американський економіст, професор Гар­вардського університету, світову славу якому принесла праця „Економічні цикли та національний доход" (1951). Хансен розробив класифікацію,еко­номічних циклів („малі, великі, будівельні, вікові"), подібну до „хвиль еко­номічної динаміки'* російського економіста М.Кондратьєва, розвинув інвес­тиційну теорію циклу. Причиною циклічності вважав „коливання динаміки Інвестицій". Вихідною ідеєю його дослідження був поділ інвестицій на ав­тономні та індуковані. Автономні „запускають" механізм мультиплікатора. Приріст доходу, породжений приростом автономних інвестицій, викликає новий приріст інвестицій, які є індукованими, зумовленими приростом дохо­ду. Цей афект був описаний Хансеном у моделі „мультиплікатора - аксе­лератора"} Внаслідок взаємодії мультиплікатора і акселератора розгорта­ється кумулятивне, самопідтримуване піднесення. Величина акселератора, отже, й інтенсивність та тривалість пронесу зростання визначаються виключ­но характером технічного прогресу. Поступове вичерпання автономних інве­стицій внаслідок зниження очікуваної норми прибутку у міру їх зростання, підвищення цін капітальних благ і норми проценту можуть припинити про­цес зростання і викликати економічний спад. В антициклічній програмі Хан-сена. як і в програмах інших неокейнсіанців. на першій план виходять не сті­льки заходи дискреційної фіскальної політики, скільки дія „вбудованих ста­білізаторів". Разом з Дж. Хіксом Хансен розробів модель спільної рівноваги товарного і грошового ринків {ІБЬМ ). яка в сучасній макроекономіиі за­стосовується для дослідження впливу на економічну рівновагу зовнішніх чинників, ефективності фіскальної і монетарної політики.

А.В. Філліпс (1914-1975)- англійський економіст, який у 1958' р. опуб­лікував статтю „Взаємозв'язок між безробіттям та темпами приросту номінальної заробітної плати у Великобританії. 1861-1957". Він виявив .обернену залежність між рівнем безробіття і темпами приросту номінальної заробітної плати, зобразивши цю залежність графічно у вигляді кривої.9 Неокейнсіанці використали інструментарій Філліпса в обгрунтуванні рекоменда­цій для економічної політики. Вони запевняли, що хоча підкачування ефек­тивного попиту за рахунок урядових видатків призводить до зростання дефі­циту бюджету, отже, прискорює інфляцію, підстав для занепокоєння немає інфляція буде регулюватися державою, а регульована інфляція може бути на­віть корисною, оскільки виступає додатковим генератором ефективного по­питу. Таким чином, за виваженого державного регулювання можна збалансу­вати помірну інфляцію з незначним рівнем безробіття. Проте у 70-х роках, коли постійним явищем і головною макроекономічною проблемою багатьох країн стала стагфляція, виявилося, шо „крива Филлипса" не відображає реа­льних економічних процесів. Неокейнсіанці не змогли дати задовільного по­яснення причин стагфляції.10

Посткейнсіанство - течія у розвитку кейнсіанської теорії, представ­ники якої виступили з критикою та переглядом кейнсіанської та неокейнсіанс-кої доктрин. У другій половині 60-х рр„ і особливо в 70-ті рр. XX ст. Виявилося,що практична реалізація кейнсіанських рекомендацій для державної політи­ки у багатьох країнах не забезпечила повної зайнятості та безкризового розвит­ку, натомість викликала нові проблеми - інфляцію, стагфляцію, бюджетний яефіиит. Криза кейнсіанства як офіційної доктрини державного регулювання спричинила значне посилення критики не лише з боку її традиційних опонентів - неокласиків, а й з боку її прихильників. Посткейнсіанство сформувалося че­рез злиття двох наукових течій: англійського лівого кейнсіанства (Дж. Робінсон. Н. Калдор, Н.. Сраффа) і американського монетарного кейнсіанства (Р, Клауер, П.. Девідсону А. Лейопхуфвуд, С. Вайнтрауб, X. Мінскі та ін.). їх представників об'єднала спільна мета - остаточне розвінчання неокласичної теорії, завершення розпочатої Дж. М. Кейнсом „революції*" в економічній тео­рії, створення нового синтезу макро- і мікроекономіки.

Джоан Робінсон — англійська економістка, професор Кембриджського університету, автор теорії недосконалої конкуренції (основна праця - „Еко­номічна теорія недосконалої коикуренції'\ 1933), досліджувала закономірно­сті ціноутворення за умов монополії, в якій збачала чинник дестабілізації рин­кового середовища, застійних явиш у виробництві. Під „недосконалою конку­ренцією" вона розуміє випадок конкуруючих фірммонополістів. За умов недо­сконалої конкуренції фірми виробляють менший обсяг продукції, ніж за умов досконалої. Ціни зростають внаслідок змови між фірмами та обмеження досту­пу в галузь інших фірм. Підвищення цін є джерелом монопольного прибутку, який завжди перевищує середню норму. Це приводить до порушення законів ринку. Робінсон акцентує увагу й на тому, що в умовах недосконалої конкуре­нції фірми не досягають оптимальних розмірів,отже, функціонують неефекти­вно. Для вирішення цих проблем потрібно втручання держави. Вона досліджує можливість використання ціни для впливу на попит і ре­гулювання збуту продукції, застосовуючи поняття „цінової дискримінації", розглядає ситуацію монополії покупця - монопсонію* Наявністю монопсонії на ринку праці Робінсон пояснює встановлення заробітної плати на рівні, нижчому за граничний продукт праці, засобом запобігання експлуатації праці вважає законодавство про мінімальну заробітну' плату і політику профспілок.

У 50-х роках вона запропонувала власну концепцію економічного зрос­тання, в якій визнала суперечливість сучасної ринкової економіки і необхід­ність її реформування. Проблему „ефективного попиту" пов'язала зі здійс­ненням соціальних реформ, підвищенням заробітної плати і визнанням права профспілок на боротьбу за її підвищення, виступила з радикальними црогра-мами державного перерозподілу доходів/скорочення військових витрат, об­меження влади монополій,

Едвард Чемберлін (1899—1967) — американський економіст, професор Гарвардського університету, автор теорїї монополістичної конкуренції (ос­новна праця — „Теорія монополістичної конкуренції: реорєентація теорії вартості" (1933). Чемберлін виходить з того, що „ринки в реальній дійснос­ті більш чи менш недосконалі", але основну увагу звертає на диференціацію продукції за умов монополізації виробництва. "Коли досягається певний рі­вень диференціації, кожен продавець стає монополістом на свій власний про­дукт, але в той же час і суб'єктом конкуренції з боку більш-менш досконалих субститутів". Він розглядає види неціиової та недобросовісної конкуренції. Чемберлін одним з перших звернув увагу на збільшення числа ринкових структур і необхідність їх аналізу, шо потягло за собою перегляд усталених теоретичних уявлень про механізм функціонування ринків, формування ви­трат і цін, взаємодію попиту і пропонування.

ІГсро Сраффа (1898-1984) - англійський економіст, професор Кемб­риджського університету основна праця - „Виробництво товарів за допомо­гою товарів", 1960) вважав за необхідне оновлення вчення Кейнса та доведен­ня до логічного завершення заперечення неокласичної теорії. Під гаслом „антимаржинальноїреволюції"* він доводить, що в сучасній економіці конкуренція не є досконалою. Тому криві руху ціни й доходу неадекватні кривим руху гра­ничної продуктивності тобто не забезпечують однакових умов виробникам. У монополій гранична величина витрат завжди менша, а прибуток більший. Це посилює тенденцію до монополізації. Межею подальшого розширення вироб­ництва для підприємця с проблема реалізації товару, в результаті чого ціни знижуються, а витрати обігу зростають. Якщо існує можливість підвищення цін окремими виробниками, вільної конкуренції не існує. Ціна не є визначаль­ним фактором споживчого вибору, на нього також впливають якість товару, торговельна марка, тощо. Тому окремі покупці готові купувати товар певної фірми за вищою ціною, оскільки він більше відповідає їх уподобанням. Такі фірми за своїм становищем зрівнюються з монополістами.

Иозеф Шумпетер (1883-1950) - австрійський економіст і соціолог, професор Боннського і Гарвардського університетів. Основні праці - „Теорія економічного розвитку99 (1912), „Капіталізм, соціалізм, демократія99 (3942), „Історія економічного аналізу" (1954). Вважав, шс досконала конку­ренція втрачає свое значення і не може розглядатись як модель максимальної ефективності. Ефективна конкуренція Шумпетера - це конкуренція нового типу, побудована на новаторстві. Вона не пов'язана з традиційним ціноутво­ренням. Основним суб'єктом ефективної конкуренції є підприємець-новатор - ініціативна, готова йти на ризик і долати перешкоди особа, яка виступає го­ловною рушійною силою економічного поступу. Важливою умовою ефекти­вної конкуренції вчений вважав монополізацію виробництва, яка дозволяє нагромаджувати кошти для впровадження інноваційних програм. „Будь-яка успішна інновація веде до монополії, - стверджував Шумпєтер, - а будь-яка монополія сприяє інновації". Економічні цикли вчений пов'язував з нерівно­мірністю впровадження інновацій у виробництво.

Дослідження Дж. Робінсон, П.Сраффи. Е.Чемберлша, Й.Шумпетера стали етапними не лише у переосмисленні дії ринкового механізму, але й дій дер­жави у ринковому господарстві.




следующая страница >>