asyan.org
добавить свой файл
1 2
Павло Дубинка

бібліофіл, ветеран Великої Вітчизняної війни

(Маріуполь на Донеччині, Україна)
Мої коротенькі анотації присвячені рідним і близьким; всім, хто загинув у час голодомору 1932-1933 рр. Це був найстрахітливіший період в історії українського народу, коли біля керма влади стояли більшовики, котрі намагалися загарбати до своєї системи всіх і вся на Земній кулі. Мені довелося побувати на о. Сахаліні, де були японці в 1945-1947 роках, а також в НДР (Берліні, Дрездені…). Люди тих країн знали про наше лихоліття, а тому, за їхніми словами, не вірили представникам комуністичних держав, які намагалися здійснити так звану соціалістичну революцію, подібну жовтневому перевороту 1917 р.

^

З МИНУЛОГО Й ПЕРЕЖИТОГО



Кожен може написати свою біографію, свій життєвий шлях, але багато з нас, рядових громадян, ніяк не осмілить взяти перо в руку й написати про рідний край, де народилися, про побачене, про людей, з якими зустрічалися, про пережите, почуте і навіть прочитане, після якого завжди залишається певне враження. Адже книги та часописи – то джерело пізнання і духовного збагачення. Чимало додав би щоденник, якби його лагідно й вміло вести хоча б подекадно.

Народився я 14 грудня 1915 р. в сім’ї безземельних батьків. Серед дітей, яких було п’ятеро, був старшим, а тому на мене було покладено обов’язки пастуха корів своєї та сусідів, які за це платили натурою – хлібом тощо.

Красний Кут (тепер Краснокутськ) Харківської обл. – надзвичайно багате селище, природа якого щедра на землю, зелені луки, ліси, водні ресурси (р.Мерло з притоками, малі озерця, на яких багато птахів). В лісах росли ліщина, дикі груші, яблуні, гриби, різні ягоди. Все це було добрим допоміжником для багатьох сімей, заготовлялося на зиму. Ходили в ліс і по хмиз, шишки - паливо на зиму. Готували паливо і з гною, який відповідно обробляли, сушили і складали штабелями в сухому місці під навісом. Такого палива інколи вистачало на цілу зиму, щоб натопити піч й випекти паляниці, натопити грубку для тепла і т.і.

Господарство моїх батьків було бідним: корови, кури, свині (один-два кабанчики), а також присадибна ділянка, на який вирощували овочі (головним чином, картоплю).

Жила наша сім’я до 1925 р. непогано. Хліб прикуповували, а городини сповна вистачало на зиму. Що стосується м’ясних продуктів, то їх було, в основному, обмаль. Святом свят був час, коли зарізали кабанчика. А так протягом року їли квашу, затірку, лемішку, варені буряки (солодуху), пили узвар з хлібом тощо. Коротше кажучи, їли все, що потрапляло до рук. І славили Бога, що давав нам їжу.

Батьки були зовсім неписьменні. Не було в нашій сім’ї ні газет, ні книг, ні журналів, оскільки їх нікому було читати. Більш того, навіть уявлення не було, що є твори майстрів слова. А хотілося багато знати. Ось чому я й присвятив не одне десятиріччя темі популяризації багатьох і багатьох творів у нашій країні та за її межами Т.Г.Шевченка, Лесі Українки, ін. Тим-то світлі образи видатних синів і дочок нашої рідної Вітчизни я й проніс через все своє свідоме життя.

В далекому 1925 р. мене батьки відвели у перший клас. Коли я ввійшов до великого залу нашої школи, запримітив на стіні портрети І.Котляревського, Т.Шевченка, І.Франка, М.Коцюбинського, І.Нечуй-Левицького, Л.Українки, П.Мирного. Про ці портрети мені частково стало відомо лише у п’ятому класі, а тоді вони були для мене, як і для моїх неписьменних батьків, невідомими. Коли я запитав своїх батьків: ”Хто ці люди?”, у відповідь почув: ”Мабуть, святі”. А на питання: “А чому їх немає у церкві?” - почув: “Будуть і там”. Ось таке було моє і не тільки моє уявлення про діячів культури нашої України в далекому минулому. Але мене ніколи не покидала думка про те, як ширше й глибше познайомитися з творами цих письменників, як вшанувати їх імена. Цьому питанню я присвятив 30 років (1961-1991), про що свідчать два журнали: в одному зафіксовано, кому я що подарував, а в другому – куди й про якого творчого діяча писав.

В Красному Куті майже щорічно влаштовувалися ярмарки, на які з’їжджалися трудівники з сіл та селищ, навіть з Харкова. На ярмарках були різні товари, але найбільше – гончарних виробів з Опішні. Декілька разів осінньої пори влаштовувалися своєрідні сільськогосподарські виставки, куди сільські трударі виводили породистих коней, високопродуктивних корів, свиней, а також різну городину (кавуни, дині, величезні гарбузи і п.). Кожний господар виставляв краще з кращого. Такі виставки сприяли тому, аби кожний, хто відвідував їх, впроваджував у себе вдома все передове, краще. Треба підкреслити, що успіхи були чудові.

Базари влаштовувалися щоденно, особливо великі були в недільні дні. Тут було безліч сільськогосподарських продуктів. Йшов обмін товарами, купівля за гроші. Сільські трудівники до всього ставились дуже бережно: одяг носили не один сезон, взуття – лише в осінньо-зимовий період, а так здебільшого ходили босоніж. На святкові дні берегли все краще й одягали на нетривалий час - сходити до церкви, в гості, і знову ховали в скрині чи інші схованки.

Земля Краснокутчини була багата на врожаї. На луках знімали по два укоси (основний і отаву). В річках та озерах було багато риби (щуки, карасі, в’юни тощо). Птахів прилітало безліч (деркачі, бусоли, журавлі), котрі гніздилися на луках, а чорногузи - на клунях, хатах, деревах, і.п. Люди обережно ставились до птахів. Полювання на них не було, за винятком окремих осіб, які мали рушниці. Слід нагадати, що вбивати птахів, як й інших тварин та земноводних істот (черепах тощо) було великим гріхом.

Одноосібне господарство сприяло тому, що окремі трударі поміж собою змагалися за кращого коня, високопродуктивну корову і т.і. Про сільськогосподарську техніку не дуже дбали, оскільки вона була дорога, за нею треба було їхати аби придбати, в Харків чи Полтаву. Дивом було те, коли в Красний Кут прибув першого разу трактор на показ народові. Люди сходились, щоб його побачити, а він, до речі, гуркотів так, що було чутно за кілометр. Не менше диво було й з літака типу “У-2” з Харкова, що прилетів на вигін села. Літак мав назву (якщо не помиляюсь) “Селянин Красного Кута”, оскільки був побудований, як тоді мовили, на кошти, зібрані селянами.

Окрасою селища Красний Кут були 4 церкви – Успенська, Миколаївська, Михайлівська і на цвинтарі, що біля старої цегельні. В церквах і навколо них була ретельна чистота, а по периметру - поховання багатих людей, могили яких прикрашали дорогі мармурові плити, хрести тощо. Все це було знищено під час ліквідації релігійних культових споруд, бо більшовикам, як це не дивно, чомусь релігія була не до вподоби. Існував лозунг “Релігія – опіум для народу”. Коли знищували культ релігії, люди накладали на себе руки, як протест проти злодіянь під час тих акцій.

Молодь проводила дозвілля на вечорницях в окремих хатах, а літньої пори - на вигонах чи біля якогось подвір’я, де були дубки під тином. Молоді дівчата й парубки влаштовували різні ігри, танці, співи. Це були ті клуби, про які писав Остап Вишня. Пізньої ночі співи нагадували рядки з вірша Т.Шевченка “Вечір” (“Садок вишневий коло хати”). Особливо це було зворушливо у літню місячну пору, коли все навкруги вкривала нічна тиша.

А як люди трудилися! Не було дня такого, щоб господар не порався на подвір’ї, в городі, у полі. Праця була джерелом достатку. Цьому привчали своїх дітей, які з раннього віку мали свої обов’язки, виконували все те, що було задано. Сусід перед сусідом змагався, аби був кращий кінь, щоб корова була молочною, а подвір’я було вистелено споришом. Ретельно доглядали сади, які були майже в кожного господаря. В садах було безліч птахів, які виспівували з ранньої весни і до того часу, поки не з’являлись пташенята. Солов’ї гніздились близько біля хат, в кущах бузку. Кожен господар намагався робити все можливе, аби в його садку гніздилися різні птахи, особливо, солов’ї.

Зимової пори також наполегливо працювали. Готували збрую, знаряддя для польових робіт (борони, коси тощо), ремонтували сільськогосподарський інвентар. Старші дуже ремствували, коли молодь пасивно ставилась до праці. Таких називали ледарями, нахлібниками, якщо вони не прилучалися до сільськогосподарської праці. З таких, мовили старики, виростуть ворюги, лиходії, п’янчуги, бродяги.

Основою основ життя простого народу протягом всього віку була фізична праця в сільському господарстві, вирощування високих врожаїв, догляд за худобою. Хліборобство носило генетичний характер, але більшовицька система цей процес зігнорувала, що й призвело до занепаду сільського господарства.

Гроші були дорогі, їх було обмаль у сільських трударів. Тому й виробляли все самі: ткали полотно, обробляли вовну, робили валянки тощо. Дубили шкури з великої рогатої худоби, з яких потім виготовляли взуття (що дуже високо цінувалося. Чоботи носили дорослі, а діти були здебільшого без взуття (згадаємо, як про це писав О.Вишня).

Дореволюційний період люди згадували з піднесенням. От, говорили старики, якби ще років 10-15 не було революції 1917 р., ми зажили б заможно. Адже селяни чи ремісник мав волю на працю, мав волю на її результати, розпоряджався своїми товарами за своїм розсудом, за своєю вигодою. Це був, так би мовити, вільний ринок, знищений в 1917 р., як і всі інші добрі починання, що їх роками виношували й впроваджували в життя.

Надзвичайно цінним було те, що селяни в цьому були дуже ощадливі, економні, розумно витрачали лише для необхідного в сім’ї, у господарстві. Розкошів не дозволяли, ні собі, ні членам сім’ї. Земля давала стільки, скільки може давати, стверджували хлібороби, а тому треба берегти все і вся не лише для себе, але й для нащадків. Тому землю любили, як своїх дітей.

Ласощі в родинах були дуже рідко. Головним чином, на свята.

Про переворот 1917 р., про його здійснення в селах довідались лише тоді, коли більшовики розв’язали громадянську війну, втягуючи в неї все нові і нові маси неписьменних людей, обіцяючи їм землю, що й було стимулом для багатьох безземельних селян, які сподівалися отримати земельний наділ. Земля була й залишилася до наших днів головним багатством для сільських трударів. Коротше кажучи, на молоду радянську владу було стільки сподівань, надій, що кожного разу люди молили Бога за те щастя, що дали народу. Але прийшов час заявити: “Є каяття та нема вороття”. За надану селянам землю довелося розплачуватися своїм життям, висилкою на Соловки і т.і.

В перші після революції роки, аж до 1925 р., на вирішення будь-яких питань люди сходились на свої збори під звуки церковних дзвонів. Такі збори проводились здебільшого у недільні дні біля церкви або сільради, на яких громадою вирішували різні питання відкритим голосуванням. Люди охоче відвідували такі відкриті збори, оскільки на цих зборах вирішувалось відкрито все, що стосувалось життя селища. Коротше кажучи, панувало добро, злагода, радість, зацікавленість, а, головне, робилось все, аби запити людей були вирішені в найповнішому обсязі, щоб не було претензій до влади. В цей час не було посягань на людей, які жили заможно, створювали багатство своїми руками. До заможних трудівників ставились доброзичливо аж до періоду так “добровільної колективізації”.

Напередодні колективізації перестали проводити сходи населення (як це було раніше), де все вирішувалось громадою. До влади стали приходити молоді люди, які про завоювання влади робітників і селян знали з розповідей людей старшого покоління та більшовицької пропаганди про владу народу, про владу, яка (на їх думку), переможе в усьому світі. Але цього не сталося. Нові керманичі керувалося тим, що постановою в кабінеті, а не на майдані, легше буде приборкати тих, хто не згоден з рішенням місцевого начальства, а особливо з вказівками зверху. Коротко кажучи, демократія стала замінятися адміністративними установками, а інколи й погрозами, що вели до репресій. Люди зрозуміли, що настав час насильства, страху, тюрем, особливо з боку представників НКВС, які мали необмежену владу. З 1927 р. повністю відбулося відлучення громадян від сходок і наступив час боротися з “куркулями”, з тими, хто вирощував зернові по 300-400 пудів з десятини, хто сумлінно, зі знанням справи працював на землі, а не лежав в холодку літньої пори, як це робили так звані бідняки, котрі потім галасливо заявляли: “Куркулям не місце на нашій землі… Ліквідуємо куркулів як клас”. Саме в цей час розпочалася кампанія створення СОЗів (Спілок обробітку землі). Це було для народу таке непорозуміння, що дехто кидав своє господарство і тікав до міста, змінював кваліфікацію хлібороба на іншу професію, наймитував по економіях (затим – радгоспах).

В 1928-1929 рр. настав час кампанії “ліквідації куркуля, як класу, як ворога народу”. Коротше кажучи, більшовицька система розпочала наступ на хліборобів, на сільське господарство, на генофонд хліборобської справи, що панував сотні років в Україні. Справжніх хліборобів висилали зимової пори цілими сім’ями до Сибіру, Соловків… Скільки було сліз, скільки плачу й горя зазнали люди під час цих більшовицьких репресій на трудівників, на сільське господарство. Неможливо передати все це на папері. Люди боялися підійти й поговорити з тими, кого висилали на Соловки. Навіть сусіди побоювались щось запитати чи порадити бідним “куркулям”, щоб не потрапити в лабети НКВС, де чинилось беззаконня і свавілля (людей били, натравляли на них собак і т.і.). Ця нечувана “революція” пригнітила людей так, що землю ніхто не бажав мати й обробляти. Земля стала нічийна! З допомогою кампанії розкуркулювання керівництво мало створити на місцях так звану добровільну колективізацію. Але ніхто не подавав заяв для вступу в сільськогосподарські артілі. Були випадки, коли активісти ходили по хатах, зустрічали людей на дорогах біля центру району і вимагали писати заяву про вступ до колгоспу. Але люди заяв не подавали. Селян викликали до хат-читалень нічної пори й вимагали “добровільно” вступити до колгоспу, але й при цій екзекуції заяв не було, хіба що окремі заяви від так званих комнезамівців, які намагались вступити до колгоспу з вигодою для себе: бути комірником чи ближче до керівництва колгоспу. А земля залишалася без господарів. Саме в цей час поширився афоризм “гуртове – чортове”, який протягом десятиріч себе історично виправдав.



следующая страница >>