asyan.org
добавить свой файл
1
зробив мене нещасним, гнаним. Я трохи тоді не пішов слідом за великим поетом [Володимиром Маяковським. - Т.Б.]» [8; 372].

ЗО червня 1945 р.: «Москва. Дощ. Болить серце і дзвенить високим безупинним дзвоном в голові. Сиджу біля вікна один, самотній, і хочеться мені зібрать останні сили і полинуть на Вкраїну...

Я один за межами України моєї, землі, за любов до якої мені мало не одрізали голову, піддавши ост­ракізму, великі вожді і малі їх слуги - українські не­добитки убогі в великих і менших чинах» [8; 374].-

11*липня 1945 р.: «Важко мені жити. Нащо мені жити? Дивитися роками, як закопують мене живо­го в землю? Спостерігати, як обходять мене і цура­ються свої люде? Як замовчують моє існування і не­навидять ім'я моє керовані великим генієм людства, Микитою Хрущовим, що проявив у відношенні до мене низькопробну нечесність маленької людини?

Доле, пошли мені силу. Дай мені силу пролива­ти на чужині кров мого серця, як благотворну росу, і всміхатися крізь сльози. Не спустош моєї душі. Дай простити всіх. Піднеси мій дух до високості прощення всіх отут на чужині. Щоб не впав я у відчай, щоб не прокляв нікого, ні за що, щоб до са­мої своєї смерті проніс ніжну палку любов до най­дорожчої в світі моєї батьківщини, до народу. Не одніми в мене творчості, все інше одніми, моя вкраїнська доле» [8; 380].

27 липня 1945 р.: «...Шевченку було легше на за­сланні. До нього долітали птиці. Навколо мене по­рожньо. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Не­вже я вмер уже? Невже мене нема? Невже любов моя до людства, до України і вся моя робота умерла теж і всіма забута?» [8; 383].

15 серпня 1945 р.: «Учора стрів на вулиці Москви артиста-естрадника Аксьонова, що вже другий рік читає моє оповідання "На колючому дроті" скрізь на гастролях з безупинним, як він каже, громовим успіхом, перевіреним на найрізноманітніших авди-торіях. В Дніпропетровську і десь коло Криворіжжя йому читати заборонили, спираючись на заборону взагалі читати мої твори. Щоб не зривати програму і, так би мовити, "коронного" номера артиста, йому дозволяють читати моє оповідання або без вживан­ня мого прізвища, або вигадуючи якесь інше прізви­ще автора, наприклад, Григор'енко чи Іванов, що він і проробляв не один раз, за його власним признан­ням. Я слухав се і не вірив своїм вухам. Потім я по­думав: чому дивуватись?..» [8; 386].

23 серпня 1945 р.: «...Позбавлений громадської роботи, ізольований од народу, од життя. Я дійшов уже до краю. Кара, яку мені придумали великі люде в малості своїй, жорстокіша за розстріл. Я лежу мер­твий на дні глибокої ями і чую щодня, як падає мені на груди земля, застуй за заступом. Навіть над­гробні прокляття й анафеми на мою голову, які ви­голосили мої вбивці... навіть їх я чую... Мене одцу­ралися всі, вся Україна. Я в повному остракізмі, тяжчому за смерть. Невже я такий страшний злочи­нець, що мене одцуралась Україна? Що я зробив та­ке? Яке зло? Кому? О прокляті, прокляті прикаж-

чики, душителі, братовбивці! Ви замучили, нащо ви замучили мене?» [8; 389].

5 листопада 1945 р.: «... Я вмру в Москві, так і не побачивши України. Перед смертю я попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крема­торії, з грудей моїх вийняли серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі. По­шли, доле, щастя людям на поруйнованій, скрив­дженій землі.

Зникни, зненависть! Щезни, убозтво!» [8; 399].

Це лише фрагменти записів, зроблених протягом одного року. Як засвідчують документи, і далі ситу­ація не поліпшилася. У Довженка забирали й те єди­не, що він просив, - можливість творити. «Трудно і тяжко твориться "Життя в цвіту". Власне кажучи, не твориться, а мучиться, скрипить, лається, проклинає мерзоту, що обліпила кінематографію, як короста. От де вже часто доводиться згадувати слова древніх: все вещи в мире случайньї», - писав митець у листі до Дмитра Демуцького 1 квітня 1946 р. [20; 28]. А в архівних матеріалах знаходимо, що художня рада Міністерства кінематографи СРСР раз у раз напо­легливо рекомендує Довженкові змінити сценарій, як-от: «...написать новьіе сценьї, в которьіх показать, что в условиях Советской власти для Мичурина на­ступила новая, настоящая жизнь; необходимо бьіло также показать, что в условиях царской России с ее частно-собственническим сельским хозяйством ми-чуринское учение не могло найти применение й только советский колхозньш строй дает неограни-ченнне возможности для широкого применения уче­ння Мичурина» [7; 627]. Це, до речі, витяги з доповіді на ім'я Сталіна «О художеетвенном кинофильме "Мичурин"» від 7 вересня 1948 р. І наступні свої ро­боти - «Китай», «Прощай, Америко», «Антарктида», «Повість полум'яних літ», «Каховка» Довженко на­зивав «зривами» [8; 547]. А ще кілька десятків творів так і залишилися нереалізованими. З-поміж них дра­ми «Святослав», «Над Дніпром», «Заступник дур­ня», великі епічні твори «Надія», «Загибель Чарлі Чапліна», «Золоті ворота», оповідання «Заворожена трибуна», «Тавро століть», «Ув'язнений музей», «Шістдесят дівочих проклять», «Народжений нена­вистю», історичний діалог «Розмова людини зі звіром», кінофільм «Тарас Бульба» тощо.

10 жовтня 1956 р., трохи більш як за місяць до смерті, у листі до президії Спілки радянських пись­менників УРСР Олександр Петрович просить не­вдячних і глухих земляків допомогти йому повер­нутися в Україну, щоб «бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настир­ливо ночами почали маритись...» [9; т. 5, с. 349].

Отже, перш ніж знайомити школярів із постаттю О.Довженка, учитель обов'язково має опрацювати чимало мемуарних, епістолярних та документаль­них джерел. Можна до цієї роботи залучати й учнів, даючи їм пошукові завдання, як^от: за матеріалами щоденника та листів розповісти про життя митця періоду Другої світової війни чи його останніх років; з'ясувати, які проблеми хвилювали письмен-