asyan.org
добавить свой файл
1 2
Занепад Російської імперії – як історичний факт
Нація не може загинути, хіба що від самогубства» Ралф Емерсон «Пресвітлійшого і високостольнішого володаря нашого, у всій піднебесній єдиного християнам царя і верховоди святих божих престолів, свята вселенська церква, що замість римської та константинопольської є у богоспасенному граді Москві [у соборі] святого і славного успення пречистої Богородиці, єдина у всесвіті сильніше від сонця світиться. Так, знай, христолюбче і боголюбче, що всі християнські царства прийшли до кінця і зійшлись в єдине царство нашого владаря, за пророчими книгами, себто в ромейське царство. адже два рими впали, а третій стоїть, четвертому ж не бути»1. Ці слова, написані десь між 1510-1524 рр. псковським ченцем Філофеєм, становлять центральну ідею російської месіанської теорії «Москва — третій Рим» (* Тут подаємо стислий варіант Філофеєвої концепції, висловлений ним у «Посланіи къ Мисюре Мунехину против звhздочетцев и латинъ». Розгорнуті редакції цієї концепції містять його «Посланіе къ великому князю Василію. В немъ же о исправлении крестнаго знаменія ї о содомском блудh» (~1510-1511 рр.). ). Саме вони стали азбукою ідейно-духовного мислення тодішніх і наступних російських поколінь, непохитними засадами національного світогляду, Альфою і Омегою усього російського життя. Годі повірити, що скромний ігумен псковського Єлеазарового монастиря Філофей, пишучи свої послання до московських володарів, здогадувався, які далекосяжні наслідки будуть мати його думки для Московської (Російської) держави, її сусідів та й, мабуть, усього світу. Припускати це дозволяє та обставина, що послання, котрі містили месіанську ідею та її обгрунтування, були нічим іншим, як клопотанням перед московськими князями за підкорених ними в тім часі його земляків — псковичів. Терор, влаштований у Пскові завойовника- ми після його остаточного здолання у 1510 р., подібний до того, який трохи раніше був вчинений у Новгороді, спонукав цю чільну духовну особу писати до московського князя Василя Івановича і його псковського намісника Місюри Мунєхіна, згодом до Івана Грозного з проханнями про припинення розправ і грабунку над псковичами: «не порушуй, царю, заповіді, [...] не ображай, царю, божих церков і чесних монастирів», «зміни скупість на щедроти, немилосердя на милість. Утіш плачучих і волаючих день і ніч, порятуй кривджених від кривдників»2 і т.д. Це підтверджується й думкою автора першого наукового дослідження Філофеєвої спадщини (правда, з позицій того ж месіанства) В.Малініна, який не заперечував, що метою послань Філофея до князя було «прагнення викликати співчуття до опальних псковичів»3. Месіанську формулу в текст послань Філофей вкладав, насамперед, намагаючись уласкавити завойовників, підлестити їм, зрештою, для того, аби бути почутим. Шанси для повернення Пскову попереднього статусу були більш ніж примарними, тому треба було, з одного боку, пристосовуватись до нових умов, а з іншого, спробувати припинити переслідування нещасних псковичів, врятувати уціліле; і цього не міг не розуміти Філофей. На користь цього припущення свідчить той факт, що лише п'ять послань, адресованих якраз московським владоможцям, з-поміж більше ніж двадцяти відомих Філофеєвих витворів, містили фрагменти месіанської риторики. Разом з тим, треба визнати, що навряд чи то були звичайні підлабузницькі лестощі. Дуже імовірно, що Філофей, на власні очі побачивши політичну і мілітарну потугу Московської держави, міг підпасти під вплив пануючого тоді забобонного провіденціалізму і актуальні для нього події сприймати як якесь «вище провидіння» чи «Божу кару», а заразом щиро повірити у «божественне» покликання Москви. Не може бути сумніву в одному: сформульована Філофеєм месіанська ідея впала на благодатний грунт московської дійсності. Таким грунтом для молодої агресивної держави були, перш за все, героїчне звільнення від рабської монгольської залежності (1480 р.) і дедалі зростаючий експансіонізм у досить-таки сприятливих для цього геополітичних умовах (дезорієнтовані занепадом Золотої Орди сусіди на сході, неоклиганий від золотоординських наскоків та внутрішнього розбрату Київ на півдні, незрівнянно менша войовничість Литовського князівства на заході). Не останню роль зіграли тут і пануючі серед населення в той час есхатологічні та хіліастичні настрої, пов'язані з неочікувано щасливим закінченням 7000 року за старим літочисленням (1492 р.), дати «кінця світу»: Московське князівство встояло, що на тлі занепаду колись могутньої Візантії сприймалось москвинами незаперечним доказом «богообраності» їхньої батьківщини. Тому Москва була готова сприйняти цю месіанську формулу, так вдало змодельовану до тодішніх московських реалій мудрим ченцем; інакше, навряд чи ми хоча б почули про існування самого Філофея і його концепції. Проте, вже дуже скоро, онтологізуючись шляхом абсолютно некритичного й універсального її застосування московськими керманичами, а потім й усім соціумом, вона сама почала творити цю реальність, впливати на хід історії у Східній Європі, а пізніше й в цілому світі. Уже того ж таки XVI ст., за Івана IV, концепція «Москва — Третій Рим» стає повноцінною державною доктриною. За безпосереднього її впливу відбуваються такі доленосні події, як офіційне проголошення Московського князівства царством і царське вінчання Івана Грозного (1547 р.), церковні собори 1547 і 1549 рр., Стоглав 1551 р. Останні у значній мірі підготували утворення Московського патріархату (1589 р.), ствердженого завізованою підписом і печаткою вселенського патріарха «Уложенной грамотой», куди майже дослівно увійшла Філофеєвська формула. Десь у цей час концепція опановує колами владної еліти, найперше боярами, поступово просочується в ширші народні маси; одне слово, переноситься до сфери побутового вжитку. О.Оглоблин звертає увагу на такий цікавий факт. У 1594 р. двоюрідний брат майбутнього царя Бориса Годунова, боярин Дмитрій Годунов, передаючи в дар одному з монастирів рукописну «Лицевую Псалтырь», зробив напис, що це діялось «року 7102 у Богом береженному і царствуючому граді Москві, Третьому Римі»4. Тут варто також зауважити, що десь у цей час ця концепція цілком оволоділа навіть такою специфічною частиною московського суспільства, як старообрядці, котрі, незважаючи на затяту опозиційність і до офіційного православ'я, і до світської влади, настільки перейнялись месіанськими постулатами, що оголосили їх творця — Філофея — святим. У середині XVII ст., за царя Олексія, концепція отримує чітку зовнішньополітичну об'єктивацію з українським і константинопольським напрямами. Найбільше зусиль було кинуто на перший: незалежна православна Україна становила неабияку загрозу для «третьоримської» Москви, прямо суперечила її ідеології. Адже згідно з Філофеєвою концепцією, Москва залишалась останньою і єдиною православною державою; крім того, саме Київ відігравав у цій теорії надзвичайно важливу роль поєднувальної ланки зі спадщиною «старих Римів», без нього Москва втрачала необхідну основу своєї ідеології — історичну тяглість. Тому Київ, цей потенційний IV Рим, в очах москвинів, не мав права на існування і конче мусив загинути. Тоді ж було вперше накреслено плани оволодіння Константинополем, ІІ Римом. Перетворення Московського царства у Російську імперію у XVIII ст. спричинило до значної еволюції первісної месіанської формули; однак це були зміни фасадні, які жодним чином не вплинули на суть московської месіанської теорії. Знаменита реформа Петра І, спрямована, в першу чергу, на зміни внутрішнього розуміння царської влади та її взаємин із церквою, призвели не до секуляризації, а до остаточного утвердження цезаропапізму, як того вимагала стара концепція Філофея. Надзвичайного піднесення теорія Третього Риму досягла за владарювання Катерини ІІ. В останню чверть XVIII ст. зовнішньополітична активність імперії, що вилилась у низку російсько-турецьких воєн, була буквально пройнята містичними «третьоримськими» мріями загарбання Близького Сходу — так званим «Грецьким проектом» оволодіння Чорним морем, протоками Босфор і Дарданелли і, головне, Константинополем. Символічною ознакою фанатичної віри Катерини у ці грандіозні плани було хрещення її онука ім'ям Константин, іменем славетного візантійського цісаря: «у своїх планах вона уявляла його Візантійським імператором»5, — переконана Н. Полонська-Василенко. Нав'язлива ідея оволодіння Константинополем дістала гідне продовження й у XIX ст. 1807 р. в Тільзіті Олександр І, перекроюючи разом з Наполеоном карту Європи, наполіг на віднесенні Османської імперії та Балкан до сфери російського впливу; а вже через 5 років, воюючи зі своїм недавнім полюбовним партнером, оголосив цю війну «священною». За Миколи І дійшло навіть до того, що чергову війну з Туреччиною (1853 р.) було приурочено до 400-ліття падіння Візантії; зрозуміло, що і на цей раз війні надали «священний» характер — війни проти півмісяця, в оборону хреста. Не полишає ця ідея ні Олександра ІІ, ні, тим більше, Миколу ІІ. Як писав на поч. XX ст. міністр закордонних справ імперії С.Сазонов, «Східне питання» стало «головним питанням російської зовнішньої політики в сенсі вікових очікувань Росії»6. Стара месіанська теорія не лише не була зруйнована «до основанья» більшовицьким режимом, а, навпаки, — отримала друге дихання. Химерні ідеї світової революції та всесвітнього «водительства», концепції на кшталт «експорту революції» — незаперечне цьому підтвердження. Які ж причини отієї надзвичайної ваги і настирливої безперервності Філофеєвої концепції, такого пристрасного захоплення нею росіян уже протягом шести століть? Не будемо ігнорувати суто формальний бік справи. Йдеться про незмінність протягом віків самої «третьоримської» формули (за винятком хіба що незначного корегування месіанської риторики відповідно до історичної кон'юнктури). Цьому треба завдячувати, насамперед, самій особі проникливого псковича, який подбав про належний жанр — послання, що містило значне психологічне навантаження авторитетного напучування нащадків древнім прадідом, мудрецем з глибини віків, а також оригінальний стиль — таке собі релігійне заклинання, витримане в строгому церковно-біблійному дусі. Не можна не брати до уваги й численні випадки фальсифікацій грамот, літописів, легенд тощо книжниками-переписувачами і видавцями з метою їх «узгодження» з теорією ІІІ Риму, особливо у XVI, XVII і XIX віках. Красномовним прикладом можуть слугувати пригоди із документацією свідчень московських очевидців укладення Флорентійської унії Римською і Константинопольською церквами з метою порятунку Візантії від турецької загрози (1439 р.). Навіть російський дослідник часів Миколи ІІ А.Щербина, висловлюючись про авторство одного із творів, який нібито мав належати членові московської делегації на соборі, констатував, що цей витвір вийшов з-під пера людини тямущої, котра в свій час мала авторитет. В будь-якому разі, тільки не з-під пера Ієрея Симеона вилився цей «офіційний» компілятивний твір з доволі ретельною літературною обробкою7. Ця та інші фальсифікації щодо унійних джерел мали на меті спаплюжити саму ідею унії, що було конечним для потвердження важливого пункту концепції «Москва — Третій Рим» — гріховну латинізацію Візантії («...відтоді Константинопольська Церква зруйнована і розклалася, як овочеве сховище»8). Крім того, мали місце перекручення самого тексту послань: наприклад, вживане Філофеєм «Ромhйское царство» (тобто «Візантійське») у багатьох відомих тепер редакціях фігурує не інакше, як «Росейское царство», хоча в час написання послань такого поняття ще не існувало. Проте тут видається доцільнішим зупинитись на таких шести функціональних аспектах концепції ІІІ Риму, котрі, на нашу думку, найбільше спричинились до закорінення цієї форми месіанства в російській свідомості та дійсності:

Експансіоністська функція. Не дивно, що про експансіонізм Москви написано томи: росіяни буквально жили нескінченними війнами і конфліктами, пов'язанами з розширенням своїх політичних кордонів. У всі часи «героїзм» кривавих підкорень держав і народів оспівувався в піснях і поемах, а будь-яка поразка у цій справі вважалась національною трагедією. Мілітарна «велич» імперії переповнювала свідомість володарів і простого люду, тоді як внутрішнє, соціальне життя нації на цьому тлі, здавалось, випадало з російської дійсності, було другорядним. Навряд чи месіанська теорія була першопричиною експансіонізму; таким став невблаганний закон державного виживання у давніх (та й пізніших) часах, помножений на успадкований від Орди непомірний загарбницький запал. Тому ця концепція радше виконувала функцію ідеологічного прикриття і морального виправдання. Однак, без сумніву, вона дуже приклалась до виховання у росіян духу завойовників, яку згодом у світовій літературі назвуть «ментальністю фанатичного Шовіна» — «шовінізмом». Інакше й не могло бути, адже завдяки месіанству експансію в очах москвинів, а згодом росіян, було, фактично, «освячено»: кожна війна московського чи пітерського володаря набувала статусу «священної», «праведної»; всі ці війни провадились в ім'я і задля «божого» покликання, «вищих» цілей, несли світові «спасіння». Отоді вже процес завоювання позбавлявся будь-яких етичних бар'єрів, а сама експансія із засобу перетворювалась на самодостатні ціль і мету.

Функція національної ідеї. Так склалося, що третьоримська концепція Філофея майже одразу почала виконувати національно-об'єднавчу роль, насамперед, через свій надзвичайно мобілізуючий характер. Зрозуміло, це відразу позитивно позначилось на формуванні нації та стало дієвим засобом у протистоянні тиску чужоземних впливів та ідеологій. Це було життєво необхідно в умовах деморалізованого Золотою Ордою московсько-руського суспільства, а також для протиставлення тяжіючим над цим соціумом українсько-руської та візантійської культур. Це можна легко простежити й на прикладі московсько-литовського суперництва. У цьому випадку багатій месіанській думці Литви було протиставлено подібну власну, але вже більш ефективну ідею. Згодом, приблизно у XVII ст., вона перетворилась на справжню національну ідею, здатну наділяти москвинів-росіян усіма необхідними почуваннями для формування у свідомості категорії «ми» і виокремлення себе «з-поміж». Інша справа, що ця ідея була наскрізь етатизованою: власне, в усі часи вона була не «національною», а «державною» ідеєю, чи не найголовнішим призначенням якої було утримування багатонаціонального простору Росії в межах «суперетносу».




следующая страница >>