asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4
(«Вечір»)
Своєрідне «інтермеццо», повне малярських чарів, росяної свіжості, неспішної філософської задуми, на яку настроює осіння прозорість, спочила по трудах далина, питальна нота передзим'я.

Бо таки наставала нова пора. Не тільки у подільському, а й суспільному просторі, «зима тривоги нашої» і глибоко затаєних сподівань, глухого подиву від штучної радості і крикливої похвальби, якими метушливо пригорталося нещедре суспільне жниво. Щемку цвіркунову ноту, як сказав І. Драч, повів ніби сам собі, зневажаючи лукавого поціновувача, М. Вінграновський; при корені й кроні під київським небом збився із зоря­ного путі, прикоротив свій карколомний метафоричний крок І. Драч; поменшало доскіпливої в'їдливості в книгах Б. Олій­ника; Ліна Костенко мовчала.

Прагнучи якось пояснити цю живу реакцію літератури на розходження громадянського слова і діла, критика заговорила про занурення її в морально-філософську проблематику. Хоча справді і моральною, і філософською проблематика ця була всупереч войовничій загальниковості й поверховості змісту, до яких атмосферою громадського життя заохочува­лася художня думка. Дорога, якою Д. Павличко обійшов баговиння догматизму, бадьористої софістики та похвальби, пролягла крізь подільську осінь.

А коли митцеві стало тісно в безлюдді, він ступив ізнов на духовний материк, висвітлюючи величні постаті на темному історичному тлі. Драматичну мить тріумфу героя над власною смертю, жорстокою тупістю часу, оточення — ось ракурс, який обирає Д. Павличко, створюючи галерею портретів. «Дух від покори, від брехні вуста, // А зір від злуди відмивати буде // Твого страшного слова чистота! («Юліус Фучік»); «Світ у зір­ках читав його ім'я,// Лиш у пісках Лівійської пустині //Не відала про це сліпа змія» («Антуан де Сент-Екзюпері»); «Стає над ним убивця, як примара,// Впритул стріляє, ще, і ще, і ще...// — Хіба не годі вже,— питає Че.// І сміхом зблискує зіниця кара» («Ернесто Че Гевара»). Бунтом куль­турно-історичних аналогій і прозрінь завершується «інтермеццо» Д. Павличка, котрий не приймає тиші і благодушшя («Я проклинаю тишу супокою,// Блаженство дорогої самоти,// Напоєне трутизною гіркою.// Жду ранку, шуму, крику, суєти»).

«Є насолода у борні»,— ці пушкінські слова пояснюють натуру поета, якого кличуть сурми на світову битву добра і зла, правди і кривди, якому незатишно і нудно стає зрештою скрізь, крім її передового рубежа. Не слава веде митця на неї, а віра в людину. Іспит життям на гуманізм — ось що відбувається в бурхливому ліричному нурті і є митецьким кредо Д. Павличка:

Від полігонів сивіють луки,

Кришиться неба синій азбест, —

Що тут робити? Вмерти з розпуки?

Ні! Navigare necesse est!

Вірші та поеми другої половини 70-х (почасти представлені розділом «Вогнище», в основі якого — одноіменна збірка, 1979) — епізоди цієї боротьби, етичного протистояння, лінія котрого пролягає крізь душі. На думку Д. Павличка, «поезія — найдраматургічніший жанр, в кожному справжньому вірші — схована драма, зачаєний конфлікт. І чим ширший фронт того конфлікту, тим значиміший поетичний твір». Діалектична боротьба суспільне значимих ідей утверджується як визначаль­на риса поетики Д. Павличка, її захоплююча суть.

Тому, як не дивно, про ідейно-змістовні поезії митця в сукуп­ності говорити важко — кожна з них більша чи менша драма, що відбулася на наших очах, вивергнувши чергову глибу жит­тя. Скажімо, у вірші «Вертеп» показано, як у незайманій дитя­чій свідомості відбувається зміна понять святого і грішного, спадають паперові крила християнської чистоти, одіозні перед лицем враз побаченої земної любові, в слухняному «янголові» прокидається одержимець, зманений зі сліпої кліті наївності сяючим, грізним, смертельним життям:

Я не взяв ні гроша. Тільки серце мені

Та опришківська ватра навік переплавила.

Сповіщав я про бога, але в глибині

Свого духу — чекав на пришестя диявола.

Такі відкриття відбуваються чи не в кожному вірші Д. Пав­личка, складаючись в зацікавлене, історично проникливе бачен­ня, переживання дійсності. Поет висвітлює її на зрізі діалектич­них переходів і заперечень, у мить якісних зламів.

Архітектоніка вірша Д. Павличка (з бігом часу це особливо помітно) визначається рухом думки через діалектичне заперечення вихідної тези та й потвердження на новому знаннєвому рівні. Можна бачити в цьому виключний вплив сонетної ком­позиції, якою поет оволодіває досконало. А можна — й більш глибоку традицію, від якої взагалі бере свій початок інтелек­туальне письменство і яка простежується від часів античного театру з періодами строф та антистроф його хорового співу.

Про це красномовно свідчать поеми Д. Павличка. Так, у «По­єдинку» (1978) герої-побратими, зведені у гладіаторському герці, прикидаються, імітують бій, та скоро переконуються, що «не­справжня битва страшніша від справдешньої стократ». Тоді кожен починає зумисне наражатися на меч супротивника-друга, але цей альтруїстичний порив заперечується думкою про ганьбу, яка довіку ляже на переможця. Починається справжня січа, де кожен прагне перебрати на себе страшний моральний гніт і тим урятувати побратима... але ж при цьому вони вже виконують не свою, а диктатора волю, їхня воля лишилася пе­ред поєдинком, на обіцяних їм за відмову битися хрестах: «Не жаль мені життя, ні побратима, // Та жаль, що ми не вмерли на хрестах!..»

В періодах заперечень гартується оцінка Ігоря в поемі «Князь» (1986). Пихатий невдаха, боягуз, що піддався каганові, утікач, котрий зрадив віру, любов і пам'ять загиблих,— через пекельний суд совісті проводить Д. Павличко героя, аби дійти висновку, що й оцей суд — частина його подвижництва, рокована відповідальністю державного діяча.

Якою б сильною не була вихідна, експозиційна ідея твору, во­на обов'язково буде підважена, переглянута і ляже підмурком вищої ідейної споруди. Це стосується й емоційної барви твору, яка під пером Д. Павличка міниться в усьому спектрі людських почувань. Перечитуючи Р. Барадуліна, поет висловив таку дум­ку: «Вміння робити вірш в нутрі емоційно суперечливим свід­чить про витончений, спостережливий і філософський та­лант». Важко не згадати її, вдивляючись у «Таємницю твого обличчя» (1979), занурюючись у цей багатий і складний світ почуттів.

В останні десятиліття (особливо після відходу В. Сосюри) нашій ліриці стало якось незручно говорити про любов — захоплено, жагуче. Сповідь така здалася наївною, хоча на­справді боязню безхитрісної щирості заявило про себе духовне відчуження і навіть зубожіння внаслідок девальвації багатьох морально-суспільних ідеалів. Коли б не вірші М. Вінграновського, І. Драча, Л. Талалая і, може, ще кількох (на розсуд читача), криза інтимного вірша була б незаперечною. Але ж річ у тім, що це не просто криза одного жанру, а втома і вистудженість душі, збайдужіння особистості аж до дна (чи бездна) власного єства.

Це гостро, як біль, як зяючу порожнину в обороні духу відчув Д.Павличко. Тому «Таємниця твого обличчя» хоч і ввійшла в десятиліття явищем майже унікальним, та аж ніяк не випадко­вим. З гуманістичної точки зору її суспільний сенс не поступає­ться найгострішим інвективам та притчам поета.

З вершини життєвого досвіду Д. Павличко оспівав любов як найбільшу цінність життя, запоруку його осмисленості й три­вання; як виклик розжирілому на брехні святеннику і зжовкло­му від нудоти циніку він підніс її горді знаки на філософсько-історичну височінь: «Цілунки стишені й неситі, //Полови сонячна луска; // Як пальми слід на антрациті, // На спині слід від колоска».

Низкою сліпучих, стугнуватих образів ожив в українській поезії поганьблений жанр еротичної лірики, що має в світовій культурі величезну багатовікову традицію від Сапфо й Катулла до Бодлера й Тувіма. «На пахучім сріблі сіна // Чарка любощів терпка. //Дико блиснули коліна, //Як зіниці хижака», «На грудях, на стрункому лоні // Одежу тихо розпина. // Нена­че куля на долоні, // Лежить прекрасна і страшна», — Д. Павличко сьогодні єдиний, хто сміливо, не схиблюючи про­ходить самою гранню естетично припустимої натуралізації малюнка, збагачуючи враженнєве тло поезії, повертаючи їй розріджену романтичним сиропом життєву достовірність і гостроту.

Це не заважає йому сягати філософських висот, доходити вагомих істин. Власне, заради них поет і вдивляється в реаль­ність зблизька, з онтологічною цікавістю і духовним потрясін­ням, закладеним у самій суперечності між безконечною лю­бов'ю і конечним життям: «Та вже не прилетить моя любов про­зора. // І добре, що нема нікому вороття, // Що на одну любов дано одне життя».

Любов як вседержительниця життя — єдиний і наскрізний мотив інтимної лірики, таємниця, розгадувана Д. Павличком. «Поезію творить любов, а не злоба,— пише він у слові «Про се5е».— Ненависть — звіряче почуття, і, власне кажучи, ради того, щоб вона зникла з людських взаємин, жертвували своїм життям великі подвижники й світочі доброти. Якщо в моїх тво­рах присутня ненависть, то це означає, що я жив у жорстокі й складні часи».

1977 р. Д. Павличкові за книгу «Любов і ненависть» була при­суджена Державна премія Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.

80-і роки не вносять у поезію Д. Павличка помітних змін, хіба що видається вона більш зосередженою на соціально-філо­софській проблематиці, більш свідомою власної природи (не випадково збірка 1984 р. має назву «Спіраль» — знак діалекти­ки). Як показав досвід, напрям роботи ще замолоду було обрано правильно: «я радію, що мені болить // Оте ж таки, що зма­лечку боліло». А це — рідний оберіг («Франківщино! Моя висока земле...»), філософсько-публіцистичні роздуми, навіяні мандрівками в чужі краї («Вірші з Парижа», «Вірші з Афга­ністану»), проблеми внутрішнього життя і передовсім — бо­ротьба з лицемірством, облудливістю й кар'єризмом, вимога правдивості, що одна є запорукою тривалості створюва­ного: «В одній словесній непохогшій плоті // Згоряє те, що брех­нями гуде, // А сяє те, що в істині й скорботі».

Не перестаєш лише дивуватися, з якою неослабною енергією внуртовується поет у щодення, як гостро й моментально реагує на кожний прояв соціально-психологічного негаразду, мовби й нема за плечима років та й, що там гріха таїти, невеселого досвіду протистояння казенній тупості й самодурству («Ба­буся з квітами», «Жадаючи лиш слави й пишноти», «Притча про Правду» та ін.). Як ніхто інший він має право на тверджен­ня: «Чуюсь добре лиш на полі бою, // Під вітрами ленінських знамен».

Здавалося б, можна тут згадати й про риси донкіхотства, але заважає... бачення вітряка, безвідмовне почуття реальності, філософська проникливість погляду, що в одній далині відкриває іншу, не даючи розімліти в ейфорії остаточних тверджень, яка закінчується розчаруванням. Говоримо нині про збої у тру­довій, землехазяйській моралі, яка прийшла на зміну земле­власницькій, та була зневажена і ослабла. Саме Д. Павличко ще 1984 р. («Смереки») показав це на рівні зводин із власною совіс­тю того, кому за всіх збитків і втрат однак треба жити, пра­цювати, збирати докупи розшарпану душу,— бо як інакше? У постійно прирощуваній етичній перспективі — суть худо­жньо-філософських одкровень Д. Павличка, заповіданого ним «бездна між словами». Це його свідомо торований митецький шлях, жаждива потреба натури: «Я в кожній пісні вчую но­ту // Душі своєї — сопілчаний, шершавий голос».

Від 60-х років Д. Павличко пише для дітей. Великої популяр­ності зажили його поеми «Золоторогий олень» (1968), «Пригоди кота Мартина» (1987), в яких прозирає поетика народної байки, як її розумів, зокрема, й І. Франко, створюючи свого «Лиса Микиту». Динамічність сюжету, яскравість характерів, жи­тейська виваженість оцінок, за якими боягузтво і скнарість висміюються, а шануються чесність і мужність,— все це не так адаптація для дітей дорослого світобачення, як міта народ­ної етики, зрозуміла і старому, і малому. Поет не вигадує, не сідає перед читачем навпочіпки — він передає дітям успадкова­ну плазму народної моралі у формі поетичної алегорії, байки, дотепу («Папуга», «Півень», «Лелека»). Але цікаво, що так само, як у його «дорослий» вірш не раз перехлюпується збере­жена хлопчача запальність, відчайдухість Котигорошка й задивованість Телесика, так і в «дитячий» вірш переливається часом доросла жура, а точніше, безілюзійне відчуття моменту, буде це мить задуми над сторожким прозорим плесом чи відчуття того, як визріває осінь на червневому осонні: «Дні безжурні, дні веселі, // Тріумфуюча трава! // Тільки джміль з віолончелі // Звуки смутку добува».

Такі вірші («Весна», «Вітряк») багато говорять і дорослим, і дітям, а тому, певне, дітям більше, бо вони більше цінують поважність звернення. Про це інколи забувають наші «дитячі» віршарі. Тим часом життєва мудрість, особистісність або ж характерність і вивищує над плином одноден­них поетичних «метеликів» дотепну й по-дідівськи добру мову

поезій М. Стельмаха, зачаровану власним образом розповідь М. Вінграновського, вимогливу, як іспит, казку Ліни Костенко, далекоглядний вірш Д. Павличка.

«З ініціативи й благословення Рильського почалась моя пере­кладацька служба в українській літературі», — пише Д. Павличко, спогадуючи 1953 рік. Вже тим, що зроблене на цій ниві, поет може звітувати перед своїм народом і часом. Сам лише «Світовий сонет» (1983)—своєрідна індивідуальна антологія, яка укладалася протягом багатьох років і відбила поетичні сма­ки й уподобання Павличка-перекладача, е справою подвижниць­кою. І річ не лише в майстерності відтворення оригіналів, відмі­ченій фахівцями, а й у тому, що зусиллями Д. Павличка фак­том української культури стали цілі поетичні світи. Вони роз­ширили межі національної традиції і явили точки її зіткнення зі світовим літературним процесом. Уповні це дасться взнаки через покоління, але ідейно-естетичний досвід Норвіда й Еліста, Чавчавадзе й Хосе Марті, Вотева і Нєгоша, багатьох інших, частково представлених серед перекладів у третьому томі, засвоюється й нині.



<< предыдущая страница   следующая страница >>