asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 4
(«Малишкові»)

Багато значив «Гранослов» і для української поезії. Ця книга продовжувала лінію інтелектуальної лірики, до певної міри підваженої і тривіальними розумуваннями в класичних формах, і метафорично звихреними новаціями молоді, яким не раз бра­кувало власне життєвої посутності. Сама проблема новатор­ства, яку в полемічних герцях інтерпретували то в суто ідеоло­гічному, то в суто стильовому аспектах, виносилася «Гранословом» на матеріалістичний грунт. Творчий приклад Д. Павличка свідчив про те, що істинні художні відкриття зумовлюються осмисленням нових, незайманих життєвих сфер. «Гранослов» стане знаменником великого творчого злету десятиліття, поєд­нає і узгодить традиційний вірш В. Симоненка з карколомним асоціативним рядом І. Драча, емоційну стихію М. Вінграновського із сольфовим співом І. Жиленко. Рідкісне розмаїття індивідуальних форм і стилів примириться на спільному грунті новоосвоюваних життєвих материків.

Після цієї книги вже не так важитиме спосіб висловлювання, як актуальність та проникливість думки, міра правди. Істо­рично складеться так, що «Гранослов» стане в ряд найяскраві­ших літературних явищ, які будуть останнім піком 60-х, за котрим почнеться спад інтелектуально-духовної активності суспільного життя, названий нині періодом застою. Звісно, будуть у ньому свої озоріння й відкриття, крізь товщу догматиз­му та байдужості літературна думка пробиватиметься до дже­рел життя і правди, готуючи майбутнє прозріння. Та «Грано­слов» лишиться одним з найбільших світил, під яким усі нерів­ності літературного поступу, всі його западини, злами та вершини бачитимуться з особливою ясністю.

Д. Павличко вигранив у слові ряд ідей, які десятиліття вино­шувало в розтулених долонях полемік та запальних суперечок. Насамперед це стосується нового масштабу особистості, прилу­ченої до космічного бездна та часового безміру. У всесвітньому безмежжі крилатів історією Демон М. Вінграновського, зі свіч­кою між зірок шукав розгадку буття інтегральний мандрівник І. Драча, щось величезне й притягальне відкрилося людині в надрах атома і неба. Але ця ж людина в п'янкому відчутті могутності вже починала тривожно позиркувати через плече на зелену колиску землі, звідки її вихопила стрімка течія НТР, шукати земну антитезу космічної безконечності як духовної пустоти. Це й низка поезій «пізнього» А. Малишка, і «Крапля» В. Мисика, і «Про хоробрість» Б. Олійника, й чимало іншого, де примирялася «фізика» і «лірика», закладалися підвалини гума­ністичного потрактування космізму як світовідчуття. Д. Пав­личко опоетизував людину як начало всіх начал, показав у її звичайності духовне безмежжя, те, що й пов'язує кожне смертне «я» із вічним всесвітом («Космос»).

Земна велич людини розкрилася в «Гранослові», втихомирю­ючи ентеерівські амбіції та вносячи перспективу в щодення. Д. Павличко зобразив особистість не як володаря природи,— ця популярна в 50-х ідея почала виявляти свою ущербність,— а як частинку цієї природи, невіддільну від усього сущого, фрагмент загадкового круговороту матерії, де відбувається взаємоперехід вічності й миті. Поза цим контекстом просто неможливо зрозу­міти незглибимість Павличкового, писаного з натури малюнка, об'ємність характеру, духовного мікрокосму, який шириться від серця і діловитим сновиганням бджіл, і мовчазним терпінням дерева, і горбкуватістю теплої землі, на якій квіти вигойдують мед:

Біля вуликів на землі

Лежить собі дід мій і куня.

І лазять бджоли по його чолі,

Як по розтрісканім зрізі пня.
І лазять бджоли по запалій щоці,

А він лежить собі, як неживий.

Очі його, немов чорні рубці,

Зашиті сивою ниткою вій.
Не ворухнеться його рука —

нехай беруть собі карий мед

Дідусь мій до смерті своєї звика,

Як звикає до слави поет.

(“Біля вуликів на землі...”)

Придивіться до цієї грандіозної у своїй філософічності й простоті картини — тут немає праху, а є матерія у безконечному триванні, що виявляє різні властивості аж до сві­домості і доброти як вищої її сутності. Поезія, дитя мрії та ідеалу, розкрила духовний космос людини по цей бік буття. В естетиці українського вірша це було на той час звершенням безсумнівно значущим. У земних клопотах і пори­ваннях одкривалася даль духовної безконечності. Й досі не маємо нічого подібного осанні гордої плоті, виспіваній Д. Павличком у сонеті «Лук», у віршах «Очі твої злочинно-гречні», «Моя гріховнице пречиста». Крайня як на нашу літературну традицію відвертість цих поезій виправдовується духовною далиною, що відкривається в торжестві земного кохання. Досі немає рівного «Молитві» Д. Павличка вірша во славу Шевченковому генію, бо тут углибає і розкошує в духовному безмежжі щаслива ним особистість.

Це особливе розкрилля виявляється і в гостроті соціального зору, що лемешем перегортає товщі злежаних і виснажених уявлень. Згодьтеся, потрібна справжня інтелектуальна свобода, аби підважити безгрішність і безсумнівну правоту народної маси так, як це зробив Д. Павличко у вірші «Аутодафе» (тепер публікується під назвою «Ян Гус».) Найпосутнішим словом про діалектику національного й інтернаціонального досі лишається вірш «В кабінеті Леніна», вперше після «Гранослова» пропоно­ваний читачеві. Низкою інвектив («Манекени», «Страх» та ін.) митець утручається в морально-етичні проблеми доби як речник правди і демократії. «Бажаючи дійти суті поетичної творчості Д. Павличка,— пише Ф. Неуважний,— ми б відкрили в ній думку про цілковиту офіру слова в ім'я найвищих цінностей — правди, добра і краси. Буде це також усвідомлення доконечно­сті праці, зусилля, мозольного труда, розуміння потреби поєд­нання в поетичному слові «раціо» та «емоціо». Це буде макси­мальне твердження, виражене у вірші «Navigare necesse est!», що продовжує ідею, висловлену Лесею Українкою в «Contra spem spero» чи І. Франком у «Semper tiro». Слушно підмічена гро­мадянська наснаженість Павличка не мусить, однак, затінюва­ти того факту, що сама вона є виявом різнопланово багатої натури, пошукованої філософами істинно людської сутності. Трибунність поета відрізняється від ораторської наступально­сті чергового на вічі промовця так, як похвала життю від похвали богові, грім небесний од грому овацій, росяна тиша досвітку від тиші келійної. Це — спосіб життєвідчуття, а не одна з його форм, а тому й проявляється в усіх поетичних жанрах, розши­рюючи і саме їх коло.

Перегортаємо чергову сторінку і несподівано опиняємося в прозорій морозності «Зимових краєвидів», «на пленері», де й не видно запаленого ідеєю трибуна, котрий щойно допікав і термосив нас ядерним словом: «Повітря, неначе прозорий граніт, слюда снігова ряхтить, наче манна...». Тільки зрідка долине з глибини пейзажу голос автора («шлях тоді проляже в світ, коли йтимуть за тобою»), але на мить, бо сам він розчи­ниться в ландшафті, його контрастній фактурі, і засніжений простір буде натуральним продовженням його земного єства, впосадженого в оцей матеріальний світ так само, як в історію, філософію, почуття.

З роками поетичний пейзаж Д. Павличка, позначений особли­вою чіткістю штриха, збагачуватиметься філософськими моти­вами, просто переходитиме в жанр натурфілософської лірики. Але й від оцього свого почуття він має зрозумілий онтологічний сенс, оскільки завершує картину духовного космосу людини площиною її земного буття, забезпечує його конкретно-речовим тлом світу.

Зведення такої величної і надійної художньої споруди, яка замикає в гуманістичну цілість людину, суспільство і всесвіт в їх історичному триванні, потребувало величезних творчих енергій, імпульсів і прозрінь, які, здається, виходять за межі можливостей окремого, якого завгодно талановитого «я». Але Д. Павличко не сам,— і в цьому головна загадка його творчості, її рівного руху (хоча і тут гальмівні тенденції далися взнаки: чим, як не декларативним лубком, є, на тверезий розсуд, вірш «На будівництві Токтогульської ГЕС»?). Так, не сам, наскільки взагалі може бути не сам творець.

Збагнути це дозволяє культурологічне підґрунтя творчості Д. Пав личка, безпосередньо явлене у цілій галереї портретів, з яких дивляться на нас митці різних віків і народів. Поетичне мислення Д. Павличка не лише пристрасне й інтелектуально глибоке, а й найвищою мірою запліднене попереднім митецьким досвідом і доробком. Воно увібрало відкривавче животворне зерня багатьох духовних світів, од ренесансового гуманізму Мікеланджело до самозреченого служіння народу І. Франка, од пафосу свободи Г. Сковороди до пафосу гармонії серця і ума М. Рильського. Десятки, сотні світів увійшли в лірику Д. Пав­личка не постаментами возвеличення, а сутністю свого буття в культурі людства, художньо-філософськими ідеями, якими продовжується їх життя сьогодні.

Широта культурних обріїв для письменника обов'язкова, але в ліриці, де бачимо світ крізь позитивне «я», вона, як правило, опосередковується, втрачає первісну багатолику розгорнутість. У Д. Павличка різночасові духовно-інтелектуальні сплески не редукуються і не асимілюються ліричним «я», а продовжуються його обізнаністю, свідомістю зробленого. Звідси — особлива ви­важеність суджень, надійність морально-етичних критеріїв, невичерпність енергії власного поетичного пориву.

Вірш Д. Павличка захоплює обшири світової і, насамперед, вітчизняної культури в їх первородному вигляді, набуваючи особливої ваговитості, духовно-інтелектуальної глибини. Гово­рити так дозволяють не тільки твори на культурно-історичну тему, які складають цілий пласт, що проходить крізь усі книжки поета (згадаймо ранній цикл «Вчителям і друзям», «Київські сонети», портрети із «Сонетів подільської осені» чи безпреце­дентну в нашій поезії Франкіану «Задивлений у будущину»). Річ у тім, що освоєний художньо-філософський досвід проймає всю жанрово-тематичну товщу поезії Д. Павличка, виявляю­чись в культурі думки, її доцільному рухові від зробленого й осмисленого вглиб іще не пізнаного та не освоєного. Коли в сонеті «Бажання» (1972) із відносності знання видобувається його безвідносна цінність — сам процес духовної роботи,— то це крок у «ясне вдалині», що одкрилося Тичині на межі «зросту і сили». Коли в рубаях читаємо: «Дай більше сміху, ніж пла­чу, // Не нарікай на тьму злостиво, // А краще засвіти сві­чу !», — то хіба не чуємо тут продовжену в нові часи Довженкову тезу про обов'язок мистецтва нагадувати людині, що життя саме по собі — найбільше благо? І якщо в ранньому вірші «Коли ми йшли удвох з тобою...» образ коханої, що топче житні колоски, втрачає святість і привабу, то хіба це не крок за грань, означену філософією «Лісової пісні» Лесі Українки?

Йдеться не про горезвісні «впливи», а про те, що Д. Павличко, мислячи оригінальне й самостійно, відштовхується від ідей та оцінок, що увійшли загальнолюдським набутком у суспільну свідомість, її культурний шар. Помітність цих вихідних поло­жень різна, та й залежить від освіченості читача. (Скажімо, в поемі «Князь» 1986 р. позиція автора «Слова о полку Ігоревім» прямо включена в оцінковий ряд, тоді як 6-й сонет «Гранослова» доносить людинолюбний пафос «Мандрівки в молодість» М. Рильського в «знятому» вигляді: «Безсмертя виростає не з могили, // Воно встає з колиски до вікна — //В житті його велика таїна»). Але так чи так думка Д. Павличка колоситься на розораній попередниками ниві, живиться її соками, здобуває на силі, не втрачаючи самобутності. Суть у тім, що весь свій по­етичний світ Д. Павличко розбудовує не в порожнечі, а в обжи­тому людьми часопросторі. І тому він такий багатий, заплідне­ний ідеями та почуттями, а сам Д. Павличко як творець цього світу — не самотній, сповнений згромадженої потуги багатьох.

До речі, через оцю відкритість поетики у величезний куль­турно-історичний простір їй часом ніби бракує самородного формального блиску, сліпучої яскравості, що зачаровує, примі­ром, у ранньому Тичині. Зате й таку глибину змістів, яку несе в собі оксамитна дисциплінованість Павличкових картин, знай­ти ще десь не так легко. Гадаю також, що тут, у вільному засвоєнні світової культури, її творчому пошануванні — поча­ток і кінець Павличкового традиціоналізму, зв'язку й кровного обміну між його лірикою та гуманістичною думкою людства в усій множині її мистецьких виявів. Обмін такий не заважає народ­женню нового, але живить його і в змісті, і у формі.

Вдивляючись у присвячені Франкові вірші Д. Павличка, ці духовні артерії ясно бачив А. Малишко: «Павличкові цикли вір­шів про Каменяра мають своє особливе і особисте забарвлення, якесь тонке, органічне і, я б сказав, автобіографічне карбуван­ня. І їхнє своєрідне, з точним, ніби викутим словом звучання носить на собі печать творчого духу, який не можна переоціни­ти, назвавши його Франковим напрямом у нашій поезії. Є своя особлива принада у відшуканні і відкритті нового, до тебе не сказаного. Але також є принада відкривати нові скарби на тій дорозі, що нею пройшов твій талановитий попередник. У Павличка є обидві риси цього обдаровання».

Кожна велика культура усвідомлює себе не лише ставленням нових генерацій, мільйонне, а й індивідуально, сприйманням ви­датних особистостей, що може з отим ставленням поколінь і розходитися. Праця таких видатних осіб зосереджує в собі вершинні здобутки культури, пов'язує минуле з майбутнім, їх творчість стягає різні часи у вузли культурно-історичного досвіду, що не дають розснуватися й урватися тисячам різнорід­них ниток духовного прядива. Такий скарбівничий обов'язок брали на себе М. Ломоносов, Ромен Роллан, Я. Івашкевич, нев­томний Каменяр, іменем якого тепер і пояснюємо цей особливий тип письменника. Після М. Рильського культурологічні функ­ції української літератури найбільш послідовно перебрав на се­бе Д. Павличко, маючи І. Франка за взірець творчої невтолен­ності, а навіть і мети роботи, що виконується не заради слави. «Учителю, стою перед тобою, // Малий, вчарований до німо­ти» — це не ювілейний уклін Франкові, а захоплення майстром у робітні, де не стихає труд. «Я добровільно став на це каміння люте, // Запалений твоїм натхненням назавжди», «В мені живе одна клітина вогню твого»,— так говорить поет «задивленому в будущину» Франкові. Саме задивленому в майбуття, бо все, що людство створило і нагромадило в культурі за тисячі років, на­ближає грядуще торжество правди і краси. Тому, думаючи про Франка, Павличко стверджує: «Не відходить з ним його епоха,// Вона лише збирається прийти».

Орієнтація на суспільно-естетичний ідеал, діалектичне став­лення до нього позбавляє культурологічний аспект творчості Д. Павличка музейної устояності, утопічної позолоти, яка часом полискує в рафінованих рядках, скажімо, М. Зерова. «Золотий вік» людства для Д. Павличка не позаду, а тільки попереду. Всі засвоювані ним мистецькі здобутки включені в пізнання нових явищ дійсності, суть прологом, а не епілогом оригінале них образних структур.

Так, прометеївський пафос, ще древніми виплекана ідея гу­маністичної самопожертви вияскравлюеться в картинах воєн­ного лихоліття і переводить монолог ліричного героя "поеми «Вогнище» (1979) у філософську площину: «Я вогнищем від­чув себе на полі, // Що спалює людські страждання й болі... ...Прийдіть усі, і в попіл я оберну // Зневаги й рабства заскорузлу скверну!»

Відданість традиції простежується і в стилістиці Д. Павличка, котрий і за найсміливіших новацій молоді віддає перевагу класичним формам, передовсім сонету, нормативному віршеві в усіх поетичних жанрах. «Віршові канонічні форми, — вважає поет, — надзвичайно живучі. Вони фактично незнищені. У бо­ротьбі з ними поети винаходили, винаходять і винаходитимуть нові засоби поетичного висловлювання, але ніколи не переста­нуть народжуватися нові гекзаметри, терцини, сонети. Нові за змістом і вічні за формою. Поетичне новаторство виявляє себе передусім у змісті». Хоча й форма під пером Д. Павличка за­знає змін, «розковується», породжуючи несподівані естетичні ефекти (відгомоном давнього чогось і перевіреного огортається новітній зміст у «Білих сонетах», 1968). Загалом поетові близькі строгі форми — рубаї, терцини, сонети, що відповідають його чіткому мисленню. «Найважливіше, — вважає Д. Павличко,— мовиться і пишеться коротко».

Сказане про культуру стосується й народної пісні, фолькло­ру, що входить у вірш Д. Павличка й етнічно впізнаваним порів­нянням («як дозріває тиші вічна мить і, мов зернятко в яблуці, дзвенить»), і недієвістю картини, навіть за статичної експозиції сповненої руху («зомлів од жару переповий корч»), символікою чисел («Два кольори»), низкою традиційних образів («Впали роси на покоси», «Лелеченьки»). Але головне — ясними етич­ними критеріями, що не дають схибити у розрізненні доброго і злого, чесного і брехливого. Ця вимога ясності раз по раз заявляє про себе і в публіцистичних рядках, і в стриманій медитації, де, здається, сам народ із властивою йому широтою погляду й навіть дотепністю роздумує над життям і смертю: «Благо­слови свої життєві сили, // Щоб так, як він, свою верстати путь, // А помирати можна вже як-будь».

Натурфілософською сторінкою лірики Д. Павличка бачаться «Сонети подільської осені» (1973), відмічені рідкісним поетич­ним живописом, реалістичністю штриха і барви, які лягають на полотно за велінням не самого прискіпливого розуму, а й худож­ницької інтуїції, моментального чуттєвого сплеску («В повітрі потривоженість така // Тонесенька, як голка літака, // Що тягне білу нить за видноколи»).

Здається, ніби за нагальними справами, полеміками, літера­турно-громадською веремією поетові досі й ніколи було побути наодинці з природою, вчаруватися нею, втішитися, і ось випала нарешті така тиха година. З глибини пейзажу, як із самого себе (бо так воно і є!), Д. Павличко видобуває те, що однаково нале­жить і людині, і світу, що лишається по людині в піднебессі і тече рікою часу, торкається нас, зачіпає, збуджуючи неясну тривогу і бажання відповісти на німе, поза словом простягнуте питання:

Зірки колючі і сухі, як стерні,

Земля і небо повні дивних зваб.
Забулося, що жив тут бідний раб,

Збирав по ночах колоски мізерні

І мріяв дідича прибить до дверні,

Та сам помер, бо на журбу заслаб.
Його сліди мене гукають нині.

Печаль стискає серце в самотині —

Лишився тільки погляд в небесах.




<< предыдущая страница   следующая страница >>