asyan.org
добавить свой файл
  1 2 3 ... 15 16

8


дати по суті... Цього ніколи не робив Д. Донцов. Його
метода: компромітувати противника, паплюжити, обп-
льовувати. Апелювати не до розуму культурної людини
(за його термінологією „еліти“), а до розгнузданих ін-
стинктів черні — за власним висловом Д. Донцова „то-
го шумовиння, тої голоти, яку Бакунін звав „ґранд капай
попюлер“, а Маркс — „люмпенпролетаріятом“.

Чи ж дивно, що далі рух іде вже на виключених
гальмах? Заявляється: „Хто читав промови громоверж-
ців Ґромика чи Молотова, той завважить відразу, з чи-
його арсеналу, з арсеналу чиєї доктрини запозичені об-
винувачення в тих страшних гріхах“. Або: „Великих
слів велика сила, що її знайдете в кожному червоному
чи рожевому часописі“. Тепер ґрунт підготовано,, лео-
пард — правда, — вже беззубий — може зробити новий
.стрибок: „Недавно ще й „Радянська Україна“ знов писа-
ла про поступ... і за співпрацю націй, особливо за „спо-
конвічне братство“ нашого народу з московським“. І ви-
ходить, ніби Юрій Косач обстоював „братерство“ нашо-
го народу з московським“, хоч ні на що подібне в його
статті ані натяку нема. Ланцюг фальсифікацій заверше-
но: низкою підстановок, зрештою дуже нескладних, роз-
рахованих на цілковитого примітива, „доведено“, що
МУР пропаґує большевизм і москвофільство, а вісників-
ство — єдине, що цьому протистоїть.

Чи Д., Донцов справді думає, що Юрій Косач зара-
жений большевизмом? Звичайно, ні. Він прекрасно знає,
що Косач не менший ворог большевизму, ніж він сам.
Але демагогія є демагогія, і її якнайширше пускає в
хід Д. Донцов (як і нерідко його противники). Німці ка-
жуть: Die Lüge hat kurze Beine. Це прекрасно потверд-
жує і наш ватажок леопардизму. Коли він випадкові
фрази або уривки фраз, наведені з творів його против-
ника, зіставляє з так само вихопленими уривками фраз
з большевицької преси, він чудово знає, що він фаль-
шує карти.

До речі ця метода — улюблена метода всіх наших
демагогів. І тому треба підкреслити, що не всі фрази,
вживані большевиками, — погані. Погані часто не фра-
зи, а той реальний зміст, яким большевики їх сповня-
ють. Коли большевицька конституція проголошує низку
прав людини, — в цих фразах є багато слушного, і біда
в тому, що вони в тій системі можуть бути тільки фра-
зами. Коли большевизм розпинається за національне
визволення колоніальних народів Азії, — то під цими



9


фразами цілком можна підписатися, — а зовсім інша
справа, які вчинки, які підступи за ними ховаються. Бо
коли вже йдеться про фрази, то Д. Донцов може в со-
вєтській пресі прочитати — і то в вироку найвищого су-
ду, що А. Крушельницький, зв’язками з яким найбільше
докоряє Д. Донцов Юрієві Косачеві, засуджується до
кари за націоналізм; а друга особа, згадувана Донцовим,
Михайло Рудницький, за час, що минув від днів напи-
сання листа Д. Донцова, теж опинився в шкідливих на-
ціоналістах. От „Радянська Україна“ в числі з 27. 11. 47.
обурюється, що „аж до останнього часу членами Спіл-
ки письменників перебували такі запеклі буржуазні на-
ціоналісти, як П. Карманський, М. Рудницький“. Це фраза
з редакційної статті „За ідейну чистоту, за більшовиць-
ку партійність укр. радянської літератури“! Одначе цим
фразам Д. Донцов не пойме віри, бо вони йому не ви-
гідні! Тож загальний висновок є той, що зіставляти
фрази можна за їхнім реальним змістом, а не за їхнім
звучанням. Зрештою ми далі ще побачимо, що дуже ба-
гато оцінок самого Д. Донцова дуже багатьма рисами
надзвичайно близькі до большевизму, хоч і не будемо
робити з цього висновку, що він є большевик або аґент
большевизму, — дарма що об’єктивно останні писання
Д. Донцова страшно корисні для большевизму.

І тут ще одне типове непорозуміння: як арґумент
правоти Д. Донцова виставляється те, що саме на ньо-
го нападає найбільше большевицька преса. О sancta
simplicitas! Большевики досить вирахувані пропаґандис-
ти, щоб знати, що на одних треба нападати, а інших —
замовчувати. І нападають вони звичайно в двох випад-
ках: або тоді, коли замовчати ніяк не можна, або тоді,
коли з усіх ворогів це, на їхню думку, саме той, який
найлегше дає себе скомпромітувати. І ще треба довес-
ти, з якої саме з цих двох причин большевики напада-
ють на Д. Донцова, водночас замовчуючи, скажімо, Оль-
жича, або Юрія Липу, або Й. Позичанюка, які були
суб’єктивно не меншими ворогами большевизму, а об'-
єктивно може далеко небезпечнішими. Чи може серед
сотень тисяч людей, знищених єжовщиною, не було
страшних для большевизму ворогів? Одначе про них не
згадувано ніде й ніяк. Ні, ця пекельна машинерія дема-
гогії й терору вміє не тільки галасувати, вона вміє і
мовчати. І, здається, не буде помилкою сказати, що
своїх найбільших ворогів вона воліє замовчувати — при-
наймні починаючи від середини 30-х років.


10


Таким чином демагогічність, розрахунок на легко-
вірного, безкритичного читача, що не вміє й не любить
думати, нарешті, беручи об’єктивно, просто фальсифіка-
ція думок і намірів противника — це методи „полемі-
ки“ Д. Донцова. Що дивуватися спритній грі на місці
обрубаними цитатами в полемічних статтях, коли цілі
книжки Д. Донцова побудовані з початку до кінця на
фальсифікації цитат!

От, скажімо, „Дух нашої давнини“ — книжка на
271 сторінку, яка найменше на три чверті складається
з цитат — переважно цитат з нашого старого письмен-
ства. Тільки воістину катастрофічним незнанням у нас
нашої давньої літератури (та ще, правда, незвичайно
нудним характером твору) можна пояснити, що досі ні-
хто всерйоз на це не звернув уваги. Не будемо заніма-
тись гумористикою расової маячні Д. Донцова — це ма-
теріял радше для „Лиса Микити“. Але коли Д. Донцов
окреслює риси української „еліти“, спираючися на ні-
бито наше старе письменство і Шевченка, то справді
камені готові возопити! Рисами еліти Д. Донцов уважає
шляхетність, мудрість і мужність. Згода (хоч мудрість
у розумінні Донцова зовсім не мудрість). Та коли він
починає з ідеалу нашої старої літератури робити яки-
хось фюрероподібних молодчиків, то це виглядає пере-
дусім... комічно. Ось він пише: „У князівській Русі во-
лодарі не дбали про „фізичне збереження нації“, не
дбали про кобилу й поодинокого смерда і його ріллю,
лише про всю Руську Землю“ (165). Лапок нема, але
образи нагадують повчання Володимира Мономаха ді-
тям. Розкриваємо його й читаємо буквально таке: „Всьо-
го ж паче убогих не забувайте, но єлико могуще по си-
лі корміте, і придавайте сироті, і вдовицю оправдіте са-
мі, а не вдавайте сильним погубити чолівіка. Ні права,
ні крива не убивайте, ні повелівайте убити його; аще
буде повинен смерті, а душі не погубляйте нікакої же
християни“. Виходить, що Володимир, в протилежність
твердженню Д. Донцова, навчав дбати не тільки про
землю і про фізичне збереження нації, а і про кожну
людину, і навіть винних (крива!) закликав не вбивати!

За Д. Донцовим Мономах „радив „не зріти на воє-
води і сторожі, або на посадників і на баричі“, —себто
пропонував не звертати жадної уваги на добробут і ща-
стя окремої людини. Розкриваємо текст і читаємо: „На
войну вишед,
не лінітеся, не зріте на воєводи“ і т. д.
Пропущено маленький деталь: те, що у князя Володи-

11


мира було режимом війська в поході, Д. Донцов виДає
за постійну його настанову в житті.

Кирило Турівський закликав славити ХрисТа, пе-
редусім, за те, що він є „вся волки і агнці в єдино ста-
до собравший“. Це не перешкоджає Д. Донцову робити
його теж ідеологом самих вовків — „провідної касти“,
яка не знає жалю і людських почувань взагалі (169).
Те саме з Шевченком, який мріяв про суспільство рів-
них людей, про суспільство-родину, де „врага не буде
супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на
землі“, — а Д. Донцов робить з нього ненависника і
мальтретанта „гречкосіїв“, з яких Д. Донцов хоче зроби-
ти об’єкт зневаги й глуму. Він пише: „Вимріяне демо-
кратами суспільство, яке складалося б лише з селян-
ства або взагалі лише з т. зв. трудящого народу без ок-
ремої провідної вестви — це плебейська фантазія, в
житті неіснуюча“ (121). Зараз для нас не важить, чи це
фантазія і чи справді демократична, — важить тільки
те, що заперечуване Д. Донцовим — прямий переказ
наведених думок Шевченка, і, отже, це Шевченко опи-
няється в плебеях, хоч далі Д. Донцов і буде твердити,
що Шевченко „відтворив нам старі чесноти козацької
провідної верстви“, як їх розуміє Д. Донцов. Не кажемо
вже про бідного Сковороду, з якого наведено, правда,
купу клаптів фраз, але від духу філософії якого в книж-
ці не лишилося ані малого сліду.

При такому поводженні з авторами загально-шано-
ваними, з клясиками, що ж дивуватися такому „різвому“,
як кажуть у Галичині, поводженню з різними там Коса-
чами, Самчуками й Шерехами. От я беру, наприклад,
статтю про МУР „Ідея чи безідейність“ в лондонському
„Українському кличі“ *) і читаю зовсім нові для себе
речі, після яких у дужках стоїть „Листи і статті голо-
ви МУРу У. Самчука“. Скільки не' пригадую, не можу
пригадати, щоб Самчук подібні думки висловлював. Чи
можь я забув? Але читаю далі і знаходжу таку фразу:
„Проповідується „енерґетичний матеріалізм“, „антропо-
центризм“, бож „центр світу і мірило речей є людина“,

*) Стаття ця, правда, підписана ініціялами P., О. Але уся її
фразеологія, словник, методи демагогії, тон і напрям не лишають
сумніву, що ми маємо тут справу з alter ego Д. Донцова. Зрештою
авторство нас тут не цікавить; для нас важливий не Д. Донцов як
особа — бажаємо йому многих літ і доброго здоров’я — а донцов-
щина як стиль життя, писання і... мислення (хоч як мало це слово
відповідає слову донцовщина). А з цього погляду стаття ця — без-
доганний документ, і ми дозволимо собі й далі посилатися на неї.


12


не Бог! Бож на їх думку не треба моралі як „катего-
ричної даности“, ані релігії як „традиційної даности“,
одне і друге мають бути такі, які вибере собі „свобідна
людина“. І після цієї купи нісенітниць, на моє превели-
ке здивування, я знаходжу своє прізвище: в дужках
стоїть „Шерех у МУРі“. Де і коли я говорив усі ці дур-
ниці? Все це суцільна фальсифікація. Я ніде й ніколи
не виступав ні проти моралі, ні проти релігії. Більше
'того: я ніколи не вживав навіть приписаного мені слова
„свобідний“. Воно належить до лексикону Д. Донцова.
І все це навіть не висновки мого критика, а взято в ла-
пки, отже, подане як мої власні слова!

Висновок з усього дуже простий, і його висловив
Юрій Клен, сказавши: „Коли ми зустрічаємося з неетич-
ною методою критики, то єдине, що лишається нам, —
не сідати з тими людьми за один стіл“. Чи подумав Д.
Донцов, наводячи Кленові слова, що вони стосуються,
насамперед, до нього самого?

Тому в дальшій частині статті ми не маємо наміру
полемізувати з Д. Донцовим. Натомість зробимо спробу
в міру можливости об’єктивно висвітлити головні пози-
тивні й неґативні риси донцовщини, чи то пак вісциків-
ства, в час її зародження й розквіту, щоб оцінити її ро-
лю тепер. Не будемо говорити ні про Самчука, ні про
Косача, ні про себе. Самим стилем своєї статті, як ми
вже бачили, Д. Донцов об'єктивно ствердив частину об-
винувачень Юрія Косача: обвинувачення в затисканні не-
милих письменників методами провокації й наклепу, в
створенні певної кліки літературних законодавців. Важ-
ливі не особи, а концепції. Вісниківська концепція в
свій час була доконечна й корисна. Вона визначила со-
бою коло двох десятиріч нашої духовости. Нам, правда,
кажуть, що „Донцов не проводив, а тільки зручно грав
на настроях і захопленні модними гаслами" (Лагодів-
ський). Не аналізуймо, так це чи ні. Америка теж наз-
вана ім’ям не Колюмба. Донцов для нас тут — символ
відтинку нашої історії. Чи був він його Колюмбом, чи
тільки Амеріґо да Веспуччі, це справа другорядна.

Так само не згодні ми з твердженням, що його
„вплив був глибоко неґативний". Говорити так означає
шукати льокальних козлів відпущення для кризи, яку
переживає тепер усе цивілізоване людство. Про це доб-
ре говорив І. Сільоне в своїй промові на конференції
Пен-клюбів: “Тепер кожній серйозній людині повинно
бути ясно, що не можна зформувати жадного осуду кри-



<< предыдущая страница   следующая страница >>