asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 13 14 15 16

94


суть була в тому,’’ щоб відмежувати себе. І кінець-
кінцем — знов провінція.

Один з „нищівних“ наших ударів по росіянах: во-
ни втратили слов’янську чистоту (щоб не сказати: чис-
тоту слов’янської крови), помішалися з фінами. Милий
Боже, цей удар б’є не по росіянах, а прямо по нас.
Замість єднатися з тими фінами проти Росії ми стави-
мося до них, як львівська перекупка до вперше поба-
ченого — в уніформі совєтського танкіста — калмика:
страхається сама і лякає ним дітей. їй не зрозуміло,
що це її союзник і друг.

Чому кровні зв’язки з фінами мають компромітува-
ти росіян? Та фіни в тисячу разів культурніші, симпа-
тичніші й порядніші від пересічного росіянина (чим не
хочу сказати, що всі росіяни негідники). Фінська куль-
тура дала людству Акселя Ґаллена, Яна Сібеліюса, „Сім
братів“ Акселя Ківі, Юго Аго, Ейно Лейні і багато інших.
1943 року українець Богдан Кентржинський видав у ні-
мецькому перекладі „Фінські баляди“ Ейно Лейні з чу-
довими ґравюрами Ууно Есколя. На жаль, на превели-
кий жаль, книжка лишилася чужа нашому читачеві. Він
не знає гордого Юлермі, що втратив садибу, дружину,
сина, але не просив пощади й милосердя і не злякався
смерти, коли перед ним розверзлася земля і виригнула
полум’я, бо —„прийде інший час, час жорстокий і твер-
дий, смерть нікого не злякає і не повзома ітимуть лю-
ди в її царство“; не знає „сина рабині“, якому мати рід-
ними піснями вклала в груди ненависть і зневагу до
поневолювачів і який умер, а не скорився ворогові, сло-
ва до нього не промовив; не знає помсти страшного
Кіммо; не знає, як „темна дитина“ подолала страхіття
вогню, води і людської душі і гордо вступила в життя;
не знає віщого Ковти, що збагнув усю премудрість зем-
лі: „Тільки в сталі силу знайде сталь“, „Тільки в крові
силу знайде кров“ і що не здригнувшися вступив у цар-
ство смерти, свідомий, що повернення звідти нема, але
жадібний знати її таємниці: „Він назад не оглядався,
він зорив у ніч, у присмерк смерти. Без поквапу й без
вагання він ішов східцями вниз“.

Чи поводився за останні роки якийнебудь народ
героїчніше від фінів? Прийняти бій з Росією і фактично
завдати їй поразки (1940) — для тримільйонового наро-
ду — чи це мало? Воістину вчитися нам і вчитися у
фінів. І фіни мріють про велику Фінляндію — від Бал-
тики поза Урал, про відродження і влучення в свою ор-

95


біту карелів, комі, мордви і всіх тих галузок фінського
племени, яких розвиток штучно спинила Москва. А ми
переймаємо від Москви зневагу до цих племен і думає-
мо, що цим воюємо з Москвою! Який страшний вияв
провінціялізму!

Зневагу до монголів, семітів і фінів ми позичили з
Москви. Наївну теорію нашої історичної ролі як заборо-
ла Европи від Сходу ми позичили в Варшаві. В Польщі
вона мала тінь рації; бо Польща — найсхідніша като-
лицька •країна (Але тільки тінь!). Поза тим і там вона смі-
шна. Згадаймо, як у „Krzyzowcach“ Зоф’ї Козак-Щуцької
два польські лицарі перемагають невірних під Антіохією

  • і тим рішають долю хрестовою походу, долю Европи
    долю світу. Навіть і там, під Антіохією! Провінційна на-
    ціональна пиха завжди смішна. Її наслідки — тільки
    катастрофи. Чи треба перегортати сторінки історії Поль-
    щі?

Україна — не найсхідніша християнська країна.
Не говорімо про Москву. Але були Грузія, Вірменія,
Візантія, християнські країни Близького Сходу. Азійські
орди стримувала Хозарія. Татар ми стримували, але і
Угорщина, і Польща, і німці. Турків - ми, але і Угор-
щина, і Австрія, і Балкани, і Польща, і Венеція. Маврів

  • Еспанія і Франція. Останнього удару татарам, туркам,
    і маврам завдали не ми.

Ми так само, як зі сходу, боронилися і з заходу. Зга-
дати війни з Польщею від Володимира Великого, з Угор-
щиною, з німцями (Ґрюневальд!). Ми нападали на Візан-
тію і тим посилювали Азію. Кінець-кінцем: всяка країна,
що має східні і західні кордони, борониться з заходу і
сходу. Ми боронилися від Азії, але і від Европи. І так
робив би кожний на нашій території. Якби половці або
печеніги знишили нас, вони рівно такою ж мірою про-
тистояли б дальшим азійським ордам і, отже, були б
„заборолом Европи". Живий доказ — угорці. В IX сторіч-
чі вони вдерлися з Азії в дунайську долину. Відтоді
вони, бувши азіяти, боронили ввесь час Европу проти
сходу — проти турків і татар. Заборольна теорія — са-
мопотішна. Вона була теж доцільна на етапі нашого
відгороджування від світу. Ми переросли й її.

Шанс України — не в заборольності, а якраз у ру-
біжності. Сотні років ми плачемо, що ми — чайка при
битій дорозі. Прежалісна пісня і справді гарна. Пласту-
ни, правда, її на острові не співали. Але шанс України
якраз у тому, що вона при битій дорозі. Що вона і Ев-

96

і


ропа і Азія. Наша культура вбирала елементи з обох
сторін світу. Було багато орієнтальних впливів і зв'яз-
ків. їх треба виділити, вивчити, випнути. Трипілля і Іран.
Візантійське защеплення теж було східне. НІпенґлер
розглядає візантійську культуру як арабську. Слово о
полку Ігоревім зв’язане не тільки з нормандським заґа-
ми і піснею про Ролянда. Воно зв’язане з біблією і епо-
сами Сходу. Злочин Росії не тільки в тому, що вона
відірвала нас від Европи. Вона відірвала нас і від Сходу.
Вона виховувала не тільки европофобство, а і зневагу
до Сходу.

Сходознавчий рух двадцятих років нашого сторіччя
(Кримський—Хвильовий—його полюси)не був випадковіс-
тю. Зв'язки з Туреччиною, Іраном, Японією, Грузією,
Вірменією не були ні грою, ні помилкою. Калмики нам
теж потрібні. Це знав Хвильовий. Це відчувала Гриневи-
чева. Не втямки це епігонам вісниківства і львівській
перекупці. Наш „Березіль“ ішов у ногу з жидівським те-
атром у Москві і грузинським імени Руставелі в Тбілісі,

і імена Курбаса, Ґрановського, Ахметелі мають усі під-
стави стояти поруч. І так їх оцінила Москва, всіх зни-
щивши або вигнавши. Але тим, хто передруковує тепер
Николишина, це байдуже, і вони навіть не знають, що
геніяльний твір Шота Руставелі звався „Витязь у тигро-
вій шкурі“, а не „Витязь у багровій шкурі“.

Картагена нашої провінційности мусить бути зруй-
нована. Суть не в запереченні імперіяльної концепції за-
ради ствердження провінційної, а в виробленні вищої
імперіяльної. Говорячи про імперіяльність, ми не маємо
на увазі клацання зубами і загарбання (в уяві!) чужих
територій. На це ми надто слабкі, та й застарілі вже ці
методи будувати імперії. Кіплінґ — ідеал вісниківства—
сильний поет, але в наш час важливіші квіслінґи, ніж
кіплінґи, а вміння розколоти й розкласти ворога може
важливіше від фронтового пляну генерального штабу. І
наша національна гордість, яку нам треба плекати, пле-
кати й плекати, не ростиме з самозамкнености й знева-
ги до інших різного кольору шкури народів. Судилося
нам бути не тільки Европою, а і Азією. Судилося бути
Україною. Не Францією, не Німеччиною, не Англією. В
епоху кулачного розбору світу недобре було бути чай-
кою при битій дорозі. В нашу епоху позиція ця — ключ
до майбутнього. У Миколи Куліша в образі Марини вже
є проблиски цього відчуття. Зрозуміти це — означає
ствердити себе.

97


Тут наші очі повертаються до школи. Шов сказав:
„Хто вміє щонебудь, робить це; хто нічого не вміє, —
вчить“. Наш учитель не завжди вміє вчити, але героїчно
тримається на національних позиціях. Лихо в тому, що
ці позиції майже завжди були провінціяльні. Позиції не
чіпайте нас — ми не чіпатимемо вас. Не можна вихову-
вати тільки на Квітці-Основ‘яненкоьі і Нечуєві-Левиць-
кому. Прямий шлях приведе учня не до Самчука, Коса-
ча і Осьмачки, а до Кащенка і А. Чайківського. Не до
трагедії наших днів, а до мертвої ідилії колишнього ху-
тора.

Від доби ми засвоїли елементи масовости вихован-
ня. Ми не засвоїли усвідомлення свого місця в світі.
Ми стверджуємо: Україна. Ми забуваємо додати: і світ.
Ми вчимо людей умирати за Україну. Це, на жаль, теж
потрібно. Але чому ми не вчимо жити за Україну? Жан
Ґеенно вимагає, щоб „починаючи від школи, дитину трак-
товано не як масову людину, а як людину“. Він наво-
дить гасло Жореса: не протиставляти еліту масам — „з
самих мас творити людську еліту“. Наскільки це важли-
віше для народу, зараженого і загроженого провінційні-
стю!

Доба функційности убиває галок і віконниці, пери-
ни і жалюзі; мюнхенські голуби теж приречені. їх з'ї-
дять або позвертають їм шиї під час найближчої війни,
як це сталося з голубами в окупованих німцями краї- -
нах. Побут людини перестає бути провінційним. Ми на-
магаємося провезти провінційність з собою — іноді во-
зами Домашніх манатків, іноді — бодай колодою карт,
за якими можна провадити вечір за вечором — ніби, ні-
би нічого не сталося. Ми цілуємо ручки і титулуємо
один одного мертвими титулами. Це все не страшно. Це
буде знищено.

Але наша внутрішня провінційність — це страшна
небезпека. Доба функційної сірости її не винищить. Нав-
паки, вона сприятиме їй. „Душу золотим микробом вмел
рубль“ — писав про своїх сучасників Маяковський. Бу-
де це не рубль, а доляр чи медаль верховного совєта
„За доблесть,, — це не міняє справи. Доба виїдає душу.
Доба виховує масову людину з порожньою душею. Вико-
навця наказів. Егоїста й себелюба. Людину без особис-
тої і національної гордости.

Тут приходить на допомогу наш традиціоналізм.
Не препаровано-нормально прописний псевдоелітарний
типу — „Духу нашої давнини“ Донцова. Не розевроп-

98


лений, розсироплений. Не замкнений у собі. Відкритий
вітрам історії. Хай гудуть з Заходу і зі Сходу. Хай зус-
трічаються. В їх зустрічі, на битій дорозі існує Україна.
Колись Фіхте писав: „Культурна Німеччина не може
сподіватися на тривалість без політичної Німеччини“.
Це стосується і до України. Не мистецтво і не наука
побудують Україну — а зброя і труд, політика і зброя.
Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провін-
ційности, вони означають тільки марні загибелі кращих
людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і
науці.

Коли до лікаря приходить юнак, хворий на тубер-
кульозу і водночас на коліт, лікар спершу береться лі-
кувати коліт. Він знає при цьому: коліт не загрожує
життю пацієнта, — туберкульоза може дуже швидко
обірвати його дні. Але щоб перебороти туберкульозу,
організм мусить сприймати харчі. Травленню перешкод-
жає коліт.

Наш суспільний організм защеплений страшними
туберкульозними бацилами нищення з Москви. Нас мо-
же врятувати політика, зброя, організація. Але цих лі-
ків, пієї харчі не може сприйняти національний організм,
поки він хворий на нестравлення. В медицині воно зветь-
ся коліт, у нашому житті воно зветься провінційність.
Розуміємо обурення і нетерплячку наших політиків, ко-
ли» замість лікувати смертельно небезпечну хворобу
беремося лікувати нібито другорядну. Однак тут лежить
ключ до видужання. І тільки тут. 20 років учив Донцов,
що культурник — лайливе слово. Все змінюється. До
компромітації — на жаль — іде наша політика. Куль-
тура виходить знов на перший плян. Щоб не стало лай-
ливим слово політик — а до того вже недалеко — пот-
рібне щеплення культури.

Не провінція, а світ: Україна і світ. Не Европа і
не Азія, але і Европа і Азія. Отже, ще раз: Україна в
світі. Не острів серед суходолів — припонтійських і
тучних, але що ж з того, — а осередок двох материків.

Ми наближаємося до Мюнхену. Поїзд гуркотить по
вилках і розвилах. Раніше наближення до міста впізна-
валося з розлитого довкола світляного німба. Тепер
міста темні, ліхтарів мало, і вони ледь світяться, і наб-
лиження міста упізнається з руїн. Вищерблені стіни,
купи цегли, бляхи, оголені кімнати, кльозетні чашки,
повислі на привселюдний погляд у повітрі... І хай Мюн-
хен теж провінція, — все таки той факт, що нас зірва-

99


ло з наших островів, з наших тихих озер і ясних зір і
принесло до руїн Мюнхену, — може це добре. Ми не
хотіли, щоб упав наш хутір. Але раз він уже впав, раз
він мусів упасти, — з трагедії хутора виснуймо наш
новий заповіт.

Поїзд стишує рух, нетерпеливі вже вискакують з
вагонів, моментально перон заповняється лявіною людей.
Вони забули про своє куняння в вагоні, вони біжать,
штовхаючися, щоб швидше пройти повз контрольну
будку, щоб зайняти місце в трамваї, щоб швидше бути
при своїх справах. Озеро вже нікому й не в думці.

Прощай, озеро! Драстуй, зруйнований Мюнхене, день
сьогоднішній!

Баварія, березень 1948.

100



<< предыдущая страница