asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 12 13 14 15 16

88


карбованців, за що і дістати собі ж таки подяку! Це той
самий етап, що переживала й Німеччина до Бісмарка.

І от просити надокучає. Чи не краще вимагати? Біс-
марк грюкає кулаком об стіл. Гітлер махом руки посилає
військо на схід, захід, північ і південь. Хай знає прок-
лятий світ, що живе в провінційному місті Петро Івано-
вич Бобчинський. І Донцов грюкає по столі і хоче ствер-
дити існування в світі Петра Івановича Бобчинського.
Правда, він не має війська і не має битв під Садовою,
Седаном, Дюнкерком, Ель Алямейном і Сталінградом.
Але хоч у менших маштабах, процес перебігає пара-
лельно і з тією ж закономірністю.

Провінція може ствердити себе тільки тоді, коли
вона, спираючися на свою традицію, висуне надпровін-
ційну ідею. Світ не цікавить існування Бобчинських у
дуже добре гаптованих сорочках і провінційних міст,
де вони живуть. Якщо Бобчинський просить, у нього
„позичать“ 50 карбованців, які прокутять у Санкт-Петер-
бурзі. Якщо він буде грюкати по столі, проти нього ук-
ладуть союз і постараються його знищити. Його не зни-
щать тільки тоді, коли він сам перейде межі своєї про-
вінційности. Світ має жалю ще менше, ніж п’яний Хлес-
таков. Стадія зухвалого Бобчинського кінчається розгро-
мом і відкиненням його на стадію попереднього, жаліс-
но-сльозливого Бобчинського. Так відкинено Німеччину

  1. року. Так відкинено Німеччину 1945 року. А хіба
    мало проявів такого відкинення в рецидивах просвітян-
    щини й просвітянського соціалізму в нашій сьогоднішній
    дійсності, пресі, мистецтві?

Потебня казав: „Наші батьки й діди були сильні в
своїй народності мимоволі і самі, не усвідомлюючи собі
того, могли ще залишатися українцями; але ми вже мо-
жемо бути сильні тільки свідомістю своєї окремішности“.
Цю свідомість окремішности Грінченко прищеплював,
видаючи популярні книжечки про гетьманів, про те, як
постав світ, і про те, чому іде дощ; Сергій Єфремов,
підносячи патріярхальність Марусі і засуджуючи арис-
тократок Ольги Кобилянської і еротику Гната Хоткевича;
Грушевський, ототожнюючи антів з українцями; Степан
Смаль-Стоцький, обґрунтовуючи споконвічність і найсп-
равжнішу слов’янскість української мови; Донцов, дово-
дячи принципову, одвічну несприйнятність російської
культури для українців. Все це було потрібне й добре.
Одначе все це було культивування Пацикова. Все це

89


означало ізоляцію від світу. Все це означало ідеологію
острова. А ми — на материку.

І тому перефразуємо Потебню: Наші народники й
вісниківці ствердили свідомість нашої окремішности;
відкрили нам очі на нашу традицію; обґрунтували нашу
самобутність. Але ми вже можемо бути сильні тільки
вмінням включити себе в світ і — поганий той вояк, що
не вміє бути генералом — повести його за собою. Це
робить тільки ідея. Ідея виростає із схрещення традиції
і самобутности з добою і простором. Хвильовий знав
про це, коли говорив про азіятський ренесанс. Німеч-
чина й досі не знає про це, хоч двома війнами вчено її
цього.

Застережімся: вищий етап не виключає нижчих*
Для малих і дорослих підлітків і тепер корисні Кащенко
й Просвіта. Для юнаків різного віку — від 15 до 80 ро-
ків — і тепер потрібне вісниківство. Кожна культура
многошарова. Вищі шари не виключають існування ниж-
чих. Франція має Валері, Кльоделя і Сартра, але має і
Дюма, Льоті і П’єра Бенуа. Англія має Олдінґтона, Гак-
слі і Еліота — і має Конан-Дойла і його послідовників.
Наше становище ускладняється тим, що при пропорцій-
но малій, незмірно малій кількості інтелектуального ак-
тиву ми мусимо одночасно обслуговувати і активізувати
всі три шари нашої культури. Звідси (і з обмежености
Пацикова) виростає взаємна зневага і поборювання. Прос-
віта ненавидить вісниківство. Вісниківство зневажає
Просвіту. Обоє вони не можуть спокійно говорити про
третій, вищий етап. Цей, з трудом пробиваючи собі шлях
у тяжких обставинах, починає громити просвітянство й
вісниківство як такі, тоді як має виступати тільки про-
ти їх зазіхань на монополію і провід. І так обмежені
національні сили марнотратно вичерпуються у взаємній
боротьбі, тоді як вони мусіли б посісти ділянки спільно-
го фронту одне побіч одного — і цілком звернутися на
війну з зовнішнім ворогом. Перешкоджають цьому тіль-
ки амбіції: як визнати, що моя ділянка, хоч і потрібна,
але не єдина, не головна, а підрядна? Або хоч головна,
але не єдина?

Франція теж не тільки Париж. І вона не може іс-
нувати без Пацикових. Звідти приходять у національний
організм живущі соки, червона кров. Але там Пацикови
знають свою підрядну ролю і не претендують заступи-
ти Париж і з пошаною на Париж дивляться. Історія ли-
шила нас без нашого Парижу, і ми вирішили заступити

90


його Пациковим. Марні спроби, даремні зусилля. Якщо
так триватиме далі, це означатиме самогубство. Не хо-
чемо руйнувати наші Пацикови, але Картагена провін-
ційности як осередку й суті нашої культури й духовос-
ти мусить бути зруйнована. Ми не на острові, ми на
материку.

Але парадоксальність нашого становища в тому,
що ми одночасно мусимо будити елементарну націо-
нальну свідомість і закликати до національної виключ-
ности, закликати до національної виключности і бороти-
ся з нею, прагнучи включитися в світ і обгорнути світ.
Логічно протилежні етапи історично опинилися поруч.
Не маємо права зректися жадного. Тим важливіше виз-
начити місце й межі кожного, виробити основи співпра-
ці, співіснування. Опрацювати диспозицію єдиного
фронту. '

Наш поїзд їде до Мюнхену. Але тепер ми вже зна-
ємо: Мюнхен — провінція. Сучасна провінція. Провінція,
відкинута з позиції зухвалого Петра Івановича Бобчин-
ського на позицію зворушливого (echt menschliches)
Петра Івановича Бобчинського. Водночас провінція sub
speciae Antichristi venturi. Дві столиці світу— Москва і
Нью-Йорк — не вічно будуть столицями світу. Одна втра-
тила свою ідею. Другий — надщерблює її своєю теорією
smelting-pot. Тут шанс Києва. Картагена нашої провін-
ційности мусить бути зруйнована.

Провінція втрачає свої зовнішні атрибути. їх, прав-
да, ще більше, ніж досить. На острові до ясена була
прибита дошка, на ній висів правильник табору. Він по-
чинався так:

„І. Назва та характер табору: Пластовий Юнацький
Табір о характері виховно-вишкільнім із окремим уз-
глядненням водних занять“. Це написано дитячою рукою
на лінованому папері. Але текст складала напевно не
дитина. Ми зберігаємо февдальний звичай цілування ру-
зок усім заміжнім паням і навіть культивуємо це як
чразок чемности в шкільних читанках, затверджених
ЦПУЕ. На сцені найкращого нашого театру співають
арії:

^ Тихе сяйво сонпе з неба шле,

Йому нарешті жінка ти будеш вже.

Це все і багато іншого — від нашого ще недавнього
селюцтва, від культурництва, від бажання скидатися на
панів (Микола Куліш мовляв: Нація дядьків і переклада-
чів), від комплексу меншевартности. Та все це — реш-

91


тки. Поведінка о провінційнім характері ставатиме де-
далі смішнішою і виведеться. На Сході — в Україні і
на Заході — в Америці. Тяжче з смаками, уподобання-
ми, ідеями чи безідейністю.

Ми говоримо про азіатський ренесанс, а при зуст-
річі з людиною Сходу морщимо ніс. Пригадую: я відві-
дав хвору Гриневичеву, що лежала в Мюнхені в лікарні
для ДП. Сусідка її була калмичка. Як захопилася нею
вже тяжко хвора, але завжди— за власним висловом —
geistessprühende Гриневичева! Вона записала від неї
калмицьку абетку, опис жіночих убрань калмицьких, ві-
домості про калмицьку музику, медицину. І вона пере-
повіла мені зустріч німецького пастора з калмичкою.
Пастор відвідує лікарню. Він почув, що лежить буддист-
ка і попросив дозволу розповісти їй буддистську леґен-
ду. Ось леґенда: троє людей своєю святістю так догоди-
ли Богові, що коли вони купалися в ставку, їхні одежі '
висіли в повітрі, як надягнені на них, і вигрівалися на
сонці. Раз, коли вони купалися, налетів орел і вихопив
з води рибу, яка полонила їх блиском своєї луски. Пер-
ший праведник сказав: —Яка зла птиця! —Він сказав це,
і його одежа впала на землю. Другий сказав: Бідна риба!

  • і його одежа впала на землю. Третій промовчав — і
    його одежа лишилася висіти. Він подумав: „ Я не мушу
    втручатися. Хіба риба не полонила нас своєю красою,
    блиском луски в повітрі? І хіба орел не потребує їсти?“

Леґенду розповів німецький пастор-євангелик буд-
дистці - калмичці. І коли він відходив, вона, немолода
вже жінка, буддистка, поцілувала йому, німцеві, моло-
дому, руку.

Цю подію, цю леґенду розповіла мені Катря Грине-
вичева — може найменш провінційна і найбільш аристо-
кратична з усіх українців, що я знав. Це не робилося по-
рядком здійснення теорій про азіатський ренесанс і ро-
лю України в ньому. Це робилося порядком відчуття спо-
ріднености високого. І з таких почувань і зустрічів зрод-
жується роля України в азіятському ренесансі. Але це
означає: вийти за межі нашої провінційности. Пробити
панцер самозамкнености, яким ми мусіли колись відгоро-
дитися від світу, щоб ствердити себе, але який тепер му-
симо скинути з себе, як змія, виростаючи, лиснаву шку-
ру на весні.

Це відчувала Гриневичева. Зате вона все життя ка-
ралась, живучи „ не на своїй вулиці“ — серед міщанства,
плебейства, нетерпимости і естетичної глухоти. Цього

92


не відчувають навіть проповідники провідництва України
в азіятському ренесансі. Такий С.Николишин („Культур-
на політика большевиків і український культурний про-
цес“). Він пише про Хвильового. Він вітає погляди люди-
ни 13-го травня. А трошки далі вже галасує — засмічу-
ють українську літературу „працями семітських та мон-
гольських елементів, в ориґіналі та перекладах“. Семіти,
це араби. До них прислухається Англія, Америка, Росія.
Але що нашій провінції? А монголи! Таж вони з косими
очима й вилицюваті. Ними дітей лякати.

І лякають самих себе, як діти. А водночас всує при-
сягають на ідею азіатського ренесансу. Або визнання а-
зіятського ренесансу, або „засмічування монгольськими
елементами“. Або світовий розгін і розмах, або вузьколо-
бість. Або столиця — або провінція.

Зрештою не будьмо несправедливі. Николишина не-
ма. Його книжка написана перед війною. І вона—суці-
льне борсання. З одного боку — глибокий вгляд у підсо
вєтські справи, часто проникливе розуміння культурно-
політичних процесів. З другого — тенета вісниківської
вузькости, фанатичного самообмеження, яке одначе
тоді було потрібне, бо було закономірним етапом нашого
ставання. За цей час зайшла війна. Вона багато чого
навчила тих, хто вчитися хотів. Хто знає, чи перевидав
би свою кнжку Николишин сьогодні. Бо він мусів би
зважитися: або старе вісниківство — і винищення „мон-
гольських і семітських елементів“ як один з виявів
його —або новий етап. Вісниківство—не тотожність з на-
ціоналізмом. Це один етап його Він був свого часу
потрібний, і навіть його хиби були доконечні. В інших
обставинах етап цей стає мертвий, мулький і шкідливий.
Соціаліст Винниченко писав: „Усяка глупота на світі,
хоч би вона й соціалізмом називалася, не проходить
безкарно“. Перефразуймо це на адресу націоналізму,
Не можна допустити, щоб націоналізм перейшов на
стадію глупоти.

Книжка Николишина має дві орієнтації: на живе
життя і на мертві приклади. Це була книжка роздвоєно-
сте. Коли він писав: „На Запорізькій Січі „Отче наш“
було гаслом, подібним до недавнього „Земля і воля" або
нового — наша держава! І отченаш побідив, як побіди-
ла земля і воля і як побідигь наша держава на чолі
азіятського ренесансу!.. Націоналізм виховує усюди но-
вий тип українця,
що відрізняється од усіх попередніх
вірою у нову велику місію України“, — коли він це

93


писав, він був з живими і широкочолими. Але коли він
твердив: „Модерний націоналізм відкидає асиміляцію, бо
йому не ходить про механічне збільшення числа членів
своєїнації,апро владу людей своєї нації і то всюди. З цієї
причини викидається жидів з модерних націй, хоч вони
й чудово говорять і пишуть і вважають себе за щось
не те, чим вони насправжки є“ — це прямо суперечить
попереднім думкам, це має дуже поганий запах, і це
прямо суперечить фактам. Найбільш пройняті націона-
лізмом країни — Росія, Америка, Італія не викидали
жидів і не боялися асиміляції чужих. Тільки провінцій-
на Німеччина пішла на цю дешевинку. Що ж, провінційне
тягнеться до провінційного.

Тому книжка Николишина — і не „великий осяг
теоретичної роботи“, і не „безсмертна“, і не „геніяльна".
Але вона корисна в аналітичній частині, і вона справді
надзвичайно цікава як психологічний документ — спро-
бою, часто може навіть не усвідомленою, поєднати не-
поєднанне, сполучити несполучне: новий етап із старим
і иве з мертвим. Документ заборсаности розумної люди-
ни в тенетах змертвілого. Не ворожімо, яку позицію
посів би Николишин тепер. Але ясно одне: одну з двох,
не обидві, що сплетені в його книжці.

Так стоїть справа з „монголами й семітами“. Не
краще з росіянами. Ми в стані війни з Росією. Це неза-
перечний факт, і від наслідків війни залежить наше бу-
ти чи не бути. І Росії, зрештою, теж. Здавалось би: тре-
ба вивчати ворога, треба знайти у нього свою п'яту коло-
ну, своїх квіслінґів. Більш,ніж слушно констатував рису
нашої доби Р. Лісовий („Суспільність і наука“ — „Сту-
дентський вісник“, 1): „Війна поширилася на „внутрішні“
чи „глибинні“ виміри“. В сучасній війні все країни розд
воєні. • Росія Сталіна воювала з Росією Власова;
Норвегія Квіслінґа з Норвегією короля; Німеч-
чина Гітлера з Німеччиною Павлюса й Бехера;
Франція де-Ґолля з Францією Петена. Було
дві Італії, дві Румунії, дві Сербії й Хорватії. Росія має
на Україні свою п’яту колону, яку не треба недоціню-
вати. Всякі Крамаренки в Харкові, Штепи в Києві, Се,-
вастьянови в Вінниці, Власовщина в Німеччині навіть
у тісних умовах німецької окупації ого як показали
свої зуби. А ми проголошуємо всіх росіян виродками
і ставимо перед собою суцільну стіну. Знов — катас-
трофічне затримання на попередньому етапі, коли вся



<< предыдущая страница   следующая страница >>