asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 10 11 12 13 14 15 16

76


хах, які своєрідні і неповторні стопи воно давало з чу-
жими середовищами в незвичних ситуаціях — у варя-
зьких дружинах, в міських прицерковних братствах, на
засіданнях Центральної Ради і навіть тепер, у таборо-
вому примітивізмі еміґраційного побуту. І тоді поставмо
питання: що може дати ця незмінна в вічній мінливості
наша найбільша цінність у наші дні? Як вона може виз-
начити місце і місію України в жорстокій і гнітючій хо-
ді нашого часу?

Не будьмо невдячні. Література і малярство на-
ших останніх років дещо дали нам для зрозуміння на-
ших „вічно-селянських“ первнів. Передусім, згадаймо
Барку, Стефановича, Осьмачку, Лятуринську, Галину
Мазепу, і ін. Але будьмо і вимогливі. Література наших
останніх років мало думала над місцем і ролею „вічно-
селянського“ в нашій сучасності. Вона не навчила нас
зорієнтуватися в теперішньому трудному світі. Ми хоче-
мо, щоб вона нас і цього навчила.

В цій вимозі нема нічого принизливого для мистец-
тва. Зв’язок зі своєю епохою означає не рабство, а су-
веренність мистця. Не Держиморда, не Акакій Акакійо-
вич, а проводир Мойсей — так мислимо ми собі сьогод-
нішнього мистця. Цього чекають від нього люди. Відомий
французький літератор Дені де Ружемон пише: „В Аме-
риці не пишуть книжок з наміром, щоб вони тривали,
але бажають, щоб вони вражали й діяли з найбільшою
силою на найкоротшій відстані часу“. І він додає: „Це
ознака здорової культури“. І саме такі книжки тривати-
муть — додамо ми — в віках.

Так, ми ждемо, що мистець буде нашим Мойсеєм.
Для цього він мусить зрозуміти свій час. Не задкувати
по-рабськи за часом, “але, збагнувши його і спираючися
на нашу величну національну традицію, відкрити в ході
часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть
високе і справді дороговказне мистецтво, які через мис-
тецтво, через велич його осягів сповістять оспалому
людові нові скрижалі завіту: українську концепцію на-
шого часу.

Не забираймо, як декому кортить, в мистця права
на самоту — це його високе право говорити сам-на-сам
з Богом. Але ми терпляче ждемо, ще з гори Синаю він
повернеться до нас із скрижалями. Ми приймаємо мис-
тецтво самотнього. Але ми хочемо, щоб із цієї самот-
ности блиснули блискавки, що опромінять нам може
несподіваний для нас самих шлях. ^ Ми приймаємо і доб-

77


ро безумне, добро Дон Кіхота. Але ми пам’ятаємо,
що на практиці Дон Кіхоти занадто часто обертаються '
Акакіями Акакійовичами. І тому ми жадаємо літератури,
що підносить добро розумне, добро, що спирається
не тільки на бажання й суб'єктивні настрої, а і на знан-
ня і розуміння об'єктивної дійсности.

Тому ми живих письменників навіть з тисячею по-
милок, навіть з несимпатичною комусь біографією, на-
віть з невдалими подеколи експериментами, навіть хао-
тичних, цінимо більше, ніж тих, хто п’ятнадцять років
тому завчив кілька тощих істин і, повторяючи їх до ре-
чі й не до речі, думає, що він усе розуміє, йому все
ясно і він може показувати іншим шляхи, а ті інші мо-
жуть багато чого робити, але одного не сміють: самос-
тійно мислити. Це про таких людей говорив Ніцше: „Є
і такі, що сидять у своєму багні і так говорять з оче-
рету: Чеснота — це тихенько сидіти в багні.“

Картагена нашої провінційности мусить бути зруй-
нована. Шлях до майбутнього лежить через уміння мис-
лити й розуміти, не через начотйицтво, сліпу віру і зав-
жди обмежений фанатизм.

Не забуваймо, що і Христос більше цінив розбій-
ника, ніж митарів і фарисеїв.

Мюнхен, листопад 1947.
З

^ При битій дорозі

Картагена нашої провінційности мусить бути зруй-
нована.

Я згадую Миколу Зерова: „Сонце підводиться на
сході, і не можна не вірити, що ми вийшли на широкий
шлях історії, а тим часом скрізь — сліди застарілої
„малоросійщини“, провінціяльности — і „галици свою
річ говоряхуть" (риса запустіння: провінціяльне місто,
зачинені віконниці, тихо — і тільки галки кричать)".

Віконниці — провінція. Галки — провінція. А чи
чули ви музику мюнхенського ранку: ви ще напівсонний,
крізь майже, майже зімкнені повіки ви спостерігаєте, що
в кімнаті вже не поночі, а рожевий присмерк. Але волі-
єте не помічати цього: під периною (О німецькі перини!

І чому вас ніхто не оспівав, як Гоголь скрипучі двері

78


своїх старосвітян-поміщиків! Як ви облягаєте розніжене
тіло вночі! Як пухко вас збивають уранці! Як вивішують у
соняшний день з бальконів і вікон!)—під периною солодко
і тепло. Аж тут враз: взз-взз-гуп,взз-взз-гун... Це в сусідній
кімнаті підносяться жалюзі — одні, другі... І тихше: взз-
гуп — в сусідньому будинку. І знов голосніше: взз-взз-
гуп — під вами, над вами. Це музика мюнхенського
ранку. Ни не заснете більше: дерев’яний ритм підно-
шених жалюзі вигнав рештки сну. Треба вставати і під-
нести й собі — не запізнюючися супроти всіх —жалюзі.

Або мюнхенські голуби: вони гуляють по асфальті
бруку. Чиясь рука з-над вашої голови кидає їм пригор-
шню хлібних крихт. Хвилина гарячкового наскоку, дзьо-
бання — і крихт нема. Знову кид — знову скок і ме-
тушня. Он один з підбитою лапкою. Він шкутильгає, але
нічого, і він не відстає. їде авто або трамвай — голуби
шурхають на ґзимс будинку по другий бік вулиці, під-
битий похапцем біжить на край пішоходу, — проїхало

  • і знов вони походжають по асфальті бруку. Так на-
    ладнано, домовито, певно.

Так що ж: галки — провінція, а голуби — ні? Ві-
конниці — провінція, а жалюзі ні?

А може Мюнхен теж провінція?

Тоді ходім на двірець. „Натовпи, натовпи, натовпи.
Приміських залізниць приплин і відплин“, — писав поет.
Правда, про Харків, а не про Мюнхен. Традиційний
міський — урбаністичний — пейзаж з посиленою дієс-
лівністю: шугають авта, бряжчать трамваї, поспішають
пішохідці. Або, змінивши порядок слів: авта шугають,
трамваї бряжчать, пішохідці поспішають: Червона шап-
ка з потрісканим цератовим верхом — щоб не промока-
ла, і мідною стяжкою на околичнику — артіль гінців.
Білошоломний і білопанчішний ємні думає, що наводить
порядок. Дві повії (вони не суперечать порядкові) на
віддалі п’ять кроків одна від одної: спочатку запрошує
перша, коли не сподобалась — за п’ять кроків друга.
Очевидно, на різні смаки. Жид питає голосно, але при-
хрипло, щоб скидалося на шепіт: Was verkaufen Sie?
Коло льотерійника — море роздертих білих коверт —
програші, програші, програші. Вгорі годинник. Пробитий
дах двірця частково вкритий дошками; частково — не-
бо. На підлозі, пощербленій уламками бомб, калюжі.
Люди біжать до поїздів. Авта шугають. Поліцай на розі
безперервно переводить світлофор: зелене — жовте —
червоне — жовте — зелене — жовте — червоне. Свис-

79

А


ток. Знімають людей з трамвайних підніжок. Трамвай
рушає далі.

І це провінція? Це теж провінція? Чи може це наш
ідеал? Европа. Нова. Психологічна. Одвічна. Ще якась.
Ще якась?

^ О людино в незрушенім, в блимах печі!

Не забудь: поїздам віки гуркотати.

У підручниках речі і поняття мають свої визначен-
ня. їх вивчають до іспитів і забувають, уставши з іс-
питового стільця. В житті речі і поняття тримаються в
свідомості, існують у сприйнятті протиставленнями.
Чорне — не біле, корова — не собака. Такі визначен-
ня неусвідомлено тягнуться в усіх напрямах безконеч-
ними ланцюгами, а все таки поняття існують передусім
у них. Двоє літераторів сперечаються про клясицизм.
Кожний з них свого часу дав своє визначення: що він
розуміє під клясицизмом. Визначення показують, що в це
слово вони вкладають різний зміст. Тепер поет написав
вірш. Перший літератор каже: це добре, бо це кляси-
цизм. Другий каже: це добре, бо це не клясицизм. По-
тім вони починають лаятися. Публіка вдоволена і смі-
ється. Лаятимуться вони вічно, бо їх не цікавлять виз-
начення. Публіка посміється, і їй набридне. Вона розій-
деться і обох уважатиме за дурнів. А вони тільки дове-
ли, що зміст понять визначається не визначеннями, а
протиставленнями.

Клясицизм і літератори мене зараз не цікавлять
(А може вони теж вияв провінційности?). Нас цікавить
провінційність. Якщо ми визначимо її купою абстрактних
слів, це нічого нам не дасть. Якщо ми визначимо її гал-
ками й віконницями, це теж нічого не дасть. Хібащо ми
взяли б галки й віконниці як протилежність голубам і
жалюзі. Але ми ще не знаємо, чи маємо на це право.

Тоді може вважати протилежністю провінційности

  • столицю? Застій і рух? Колотнечу мюнхенського двір-
    ця? Але невже якийсь Карл Ясперс, що живе, не виїж-
    джаючи на жадні конґреси, нікуди, в гайдельберзькій
    кімнаті з жалюзі, які гуркочуть взз-гун, взз-взз-гуп кож-
    ного ранку — провінція, а повія і спекулянт з мюнхен-
    ського двірця — столиця? А може якраз навпаки? Мо-
    же з провінцією так, як з клясицизмом: сперечання без
    розуміння? Двоє рижих на арені цирку?

Пациків—провінція. Париж—столиця. А може навпа-
ки? Отже, оспівав Ів. Багряний Пациків як центр світу,
як столицю землі, як Мекку й Медіну нового людства:

^ 80


Звідкіль вітри історії гудуть“ —


Чи то із Заходу, чи просто десь із Сходу?

Із Кобеляк гудуть, мій друже Паперові
Із Кобеляк гуде той вітер неспокійний,


Що поет назвав Пациків Кобеляками, це не має значен-
ня. Якщо люди сучасности мають по п'ять прізвищ і
ціна людської назви така ж проблематична вартість, як
валютна одиниця в сучасній першій-ліпшій європейській
країні, то і Пациків може мати багато назв.

Так отже: Пациків чи Париж? Ясперс чи повія з
мюнхенського двірця? І коли говоримо, що Картагена
нашої провінційности мусить бути зруйнована, — чи оз-
начає це, що треба зруйнувати Пациків (бо Париж ми
зруйнувати не можемо — це зроблять без нас)? Або ра-
діти, коли нам руйнує його котрийсь із численних на-
ших визволителів?

Руйнувати не тяжко і часто навіть весело. Тут
можна закінчити історію нашого острова. З тиждень то-
му почався навчальний рік, і пластуни повернулися до-
дому. Лишилося троє, щоб упорядкувати господарство
й зліквідувати справи. Це був тиждень солодкого не-
робства. Робити, власне, не було чого. Рибалили з човнів.
Веслували. Гуляли. Спали. Більше нудилися. Навіть їжу
самим собі варили неохоче. З відтяганнями, з запізнен-
нями. Починали варити, коли вже зголодніють.

І раптом учора надвечір (сонце тепер заходить ра-
ніше, і вода в озері холоднішає) почалася біганина, шум,
рух. Виявляється: вирішено спалити все, що спалити
можна. Постягали з усього острова хмиз і сухе галуззя.
Зірвали з пристані вивіску „Водний пластовий табір“.
Зірвали східці до причалу, котрі легше піддавалися. З
ухканням і гейканням підтягли колоду, що лежала над
берегом, і поставили її сторчма. Цього показалося мало,
і стали роздирати руками й пазурями нашвидку позби-
вані з дощок відхідки. Шарпанина й метушня запану-
вала на острові.

Коли стемніло й зійшов місяць, величезною вогня-
ною колоною спахнуло велетенське (а Самчук пише:
великанське), сторчма уставлене багаття, а навколо
затанцювали метелики іскор. Зраділі, як діти, постаті
бігали навколо багаття і підкидали в полум'я ті галузки,
які силою вогню повилітали з пекельного кола не дого-
рівши. На ранок серед купи попелу, поміж зів’яло-звис-
лими від спекоти гілками навколишніх дерев стиочала
обпалена, але не згоріла колода-стовбур щоглою ко-
рабля пожежі. І після того ми покинули острів.

81

в


Ми попрощалися з [островом, потім з озером, і
тепер поїзд везе нас до Мюнхену. До мюнхенського
зруйнованованого, частково перекритого дошками двір-
ця. Цікаво, коли літуни скидали на нього бомби, чи во-
ни теж почували щастя руйнувати? Чи справді в кож-
ному є кусочок Нерона? І якщо спалити Рим — велич-
но, жорстоко і страшно, а спалити відхідки на острові
над озером у Баварії — смішно і по-хлоп'ячому наївно,
то як оцінити нищення мюнхенського двірця?

І взагалі чи не виходить, що провінційність — це
маломаштабність? Міркування не нові. Давно відомо:
убивця одного або десятьох — убивця; убивця сотень
тисяч — геніяльний-вождь і полководець.

З усього висновок: руйнувати Пациків, скликати на
нього хрестовий похід — не кажучи про те, чи це ко-
рисно, чи ні — провінційно. Ми зайшли в зачароване
коло: жити в Пацикові —не можна, руйнувати Пациків

  • смішно і наївно.

Проблеми ніколи не роз’язуються. Розв’язувати проб-
леми практично означає їх заплутувати. Щоб поставити
яйце на дошці стола, нічого не допоможе ані крутити
його з кінчика на кінчик, ані зайнятися обчисленням
кривизни його поверхні. Яйце треба розбити.

Як можна зробити це з нашою провінційністю?
Двоє міст, два дні зможуть нас дечого навчити: 1941 рік.
Харків, 26 жовтня. Львів, 30 червня. Ще позавчора тіка-
ли рештки большевицького війська: авта мчали Лича-
ківською вулицею (Давай назад!), військові хури з након-
фіскованими в дорозі селянськими конячками поволі-во-
лі проскрипіли на Салтівський шлях. Вчора в місто
вступили німці. Старе скінчилося, мало початися нове.
Яке і як?

Харків'яни вийшли на вулицю. Ті, що переховува-
лися від НКВД, і ті, що переховувалися від мобілізації.
Червоноармійці, що похапцем попереодягалися в цивіль-
не на горищах і в льохах, міліціонери, що поскидали
револьвери в Лопань, робітники, що позавчора допома-
гали руйнувати свої заводи, — по-святковому одягнені,
живі, живі, а тому веселі. Плавом пливли обома пішо-
ходами. З пішоходів з кожної склинки від битих іиибок
блищало сонце. Під кроком чавилися й тріщали склян-
ки від битих шибок, що вкрили всі вулиці міста. Вони
тріщали, і вони блищали весело. Колись Вольтер, зда-
ється, казав, що всяка війна — грабунок, грабунок і ще



<< предыдущая страница   следующая страница >>