asyan.org
добавить свой файл
  1 ... 9 10 11 12 13 ... 15 16

69


збурила б усі води, не було. Програми, що створила б
українську концепцію доби.

Було багато слушного. Передусім, — шукання в
самих себе здорових, міцних національних традицій. Не
отих кисло-солодких, мовляв, „Мово рідна, Слово рідне,
хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш ка-
мінь має". Не ідилічно-пейзанських. Ä мужніх і творчих.
Спроба поєднати старі традиції з новою активістичністю.
З хуторянського мрійника зробити людину дії.

Дальшим кроком мусіло бути: зрозуміти ходу часу
і, спираючися на активізовані кращі національні тради-
ції, витворити свою концепцію доби.

Замість цього культ традицій привів до ідеалізації
того в минулому, чого не відродиш — уявної елітарної
чи псевдоелітарної середньовічної лицарськости; а культ
активности розчинився в домінанті муштрованої волі й
фанатичної сліпої віри, при повному приглушенні вмін-
ня думати і міркувати. Практично все це означало —
знову ж таки — деіндивідуалізацію людини, змасовлен-
ня її. Мимо волі творців їхня концепція цілковито відпо-
відала тенденціям часу нашого, а не середньовічного.
Але це було скорення часові, а не використання тенден-
цій часу, щоб здійснити українські ідеали, не пристосу-
вання часу дкя українських потреб і для реалізації ук-
раїнських мрій. Усе сходило на підпорядкування української
людини переможній ході залізної доби, розчавлювало цю
людину і робило з неї добрий ґрунт для всякої диктату-
ри. Практично концепція вироджувалася в організацію

  • організацію ордена, суворого і надлюдяного, де кож-
    ний — тільки сліпе коліщатко в загальному русі. Чим
    це в принципах структури (не говорю про суб'єктивні
    наміри і про систему фразеології) різниться від больше-
    визму? ^ Бажаючи створити українську концепцію поза
    добою, створено об’єктивно концепцію нашої доби, але
    зовсім не українську.


А сучасники, виплекані в тіні вісниківської систе-
ми, виявляють часом уже повну розгубленість і неспро-
можність щось зрозуміти. З одного боку спираючися на
Донцова, вони з другого хочуть спертися на Багряного,
Барку, Подоляка, — себто письменників, які за терміно-
логією Донцова, безперечно, опинилися б у рядах пись-
менників плебейських, свинопаських, гречкосійських чи
ще яких — і це цілком свідомо, послідовно й добро-
вільно.

Вбачаючи в сучасній літературі тільки „демобіліза-

70


цію, кастрацію української літератури, знищення ієрар-
хії понять, моральний розклад“ і „хаос в нашій духово-
еті“ ці СУЧАСНИКИ думають і твердять, що вони гово-
рять від імени України, а в дійсності — тільки від іме-
ни української заспаної й непрочуханої провінції, яка
охоче прийняла „ієрархію“, запропоновану їй Донцовим,
як прийме все, що забезпечить її від подиху живої мис-
лі.

Так довершується еволюція, так закривається її
коло. Почалося з бунту проти провінції, з камінців у бо-
лото під обурене кумкання всіх допотопних малоросій-
ських і цісарсько-королівських жаб. Минуло яких двад-
цять років — і жаби побачили, що хвилюватися, власне,
не було чого, їх кликали до ієрархії, до того, щоб не
мислити, а слухатися й вірити? Будь ласка, з великою
охотою. Систему фраз — засвоїти за двадцять років мо-
жна. А суть — суть лишається стара. Хай собі час іде
своєю ходою, а нам аби було болото.

І коли з’являються нові люди, що наважуються —

о жах — мислити і поставити під сумнів болотяну „іде-
ологію“ і звичаї, о, тоді жаби починають кумкати щоси-
ли і бризкати в тих сміливців болотом, скільки стане
снаги.

(А втім ще Платон пропонував зі своєї держави по-
етів виключити. І Борис Пастернак писав уже в наші
дні: „Вакансия поэта опасна, если не пуста“).

Так, повторюю, довершується еволюція: те, що бу-
ло бунтом проти провінції, стало формою мімікрії тієї
самої провінційности, тільки в новій оболонці бездумно-
го зорганізованого фанатизму.

Так відпала надія на те, що публіцистика виведе
наше мистецтво і нашу духовість з того зачарованого
кола, в якому вони опинилися. Стало ясно, що це мо-
жуть зробити тільки самі мистці. Так зродилася та
спроба, яка ввійшла в нашу дійсність під іменем МУРу.
Звичайно, з орденським фанатизмом, примітивізацією й
провінційністю можна боротися і з позицій реставратор-
ства ще переднішої доби — і такі течії в МУРі є. Одна-
че вони не становлять, дякувати Богові, більшости. По-
за тим мистців різних напрямів об’єднує в МУРі одне:
бажання покінчити з нашою провінційністю, бажання
визначити своє місце супроти епохи. І біда МУРу зов-
сім не в тому, що якийсь письменник не так змалював
українську жінку, як того хотілося комусь там, і не
в тому, що хтось занадто захопився літературними ек-

71


спериментами, а в тому, що мистці, зібрані в МУРі, по-
при всю пристрасність свого бажання, не створили ще
концепції ^ України в нашій добі. Що вони добре знають,
чого не повинно бути, але ще не досить знають, що бу-
ти повинно.

Це їхня біда, але не їхня вина. Мистецтво і спожи-
вач мистецтва — одне. Це тільки здається, що мистець
сам висуває якісь концепції. Він висуває їх у співпраці
зі своїм оточенням і споживачами (коли можна вжити
такого терміну) його творів. Якщо ж „народ безмолвст-
вует“, а ті, хто претендує на ролю критиків, заохочують
його до дальшого „безмолвствия“ і потурають культові
Кащенка і А. Чайківського, то тяжко вимагати від ми-
стців, щоб вони самотуж і в ізоляції створили величну
концепцію ^ України в нашій добі. Мусимо бути їм вдяч-
ні вже й за те, що вони розворушують сонне болото і —
orribile dictu — сіють хаос у нашій духовості, (Якщо
умовно назвати це хаосом). Бо з хаосу може щось зро-
дитися, а з стоячого болота — нічого, крім смороду.
Бо головне і вирішальне — щоб ми, щоб наші люди на-
вчилися мислити — і то не тільки еліта, провід, патри-
ції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мист-
ці, а навіть... на смерть перелякані можливим постан-
ням хаосу наші СУЧАСНИКИ.

Три ставлення до нашого часу відзначили ми на
початку: мріяти в закутку — махати руками перед на-
суванням танка — намагатися зрозуміти час і знайти в
його русі засновки для здійснення своєї програми. Пер-
ші дві концепції вже знайшли своє оформлення, свій ви-
яв у нашому письменстві. Третя — найважливіша — ще
тільки починає виборсуватися з хаосу. Поки вона не
виборсалася, дуже легко шукачів її лаяти й цькувати.
Але: чи лайки й цькування допоможуть їй виборсатися?

Один з провідних наших малярів і графіків гово-
рив на Конґресі мистців приблизно так: Нас кличуть
іти в рівень з добою. Але ми не хочемо цього. Бо що
таке наша доба? Згусток бруду й крови. Зосередження
всього наймерзеннішого, що можна знайти в історії люд-
ства. Тріюмф забріханости й підлости. Чи не краще про-
тиставити їй свої вічні чесноти — віру, щирість—і спи-
ратися на них, ніби доби нема?

Це концепція незалежности мистця від нашого ча-
су. Душі мистця як осередку вічних цінностей, не зв’я-
заних з жадною добою. В літературі ці погляди офор-
мив М. Орест:

^ 72


Покинули землю правда і диво —


І людське життя тече
Злочинне і дике. На мертве жниво
Дивитись душі боляче.


Так характеризує він наш час —і такий він робить
висновок:

^ Оподаль від людей, злочинства і пороку
Плекай душевний мир і тишину глибоку—


І чисті помисли, посталі в тишині,

Надійно проростуть у нетутешні дні.

І чи не про те ж саме говорить і Т. Осьмачка, ко-
ли він протиставить поета—війську і людям:

І всі поети, як у гніздах птицю,
у душах носять вічність-ваготу,
і між людьми, мов журавлі в криницю,
схиляються у чисту самоту;
проз них несуть заковані у крицю
і військо й люди сховану мету,
та не цікавляться поети нею,
неначе тінню давньою своєю...


Але Осьмачка знає вже й те, що автономія мист-
ця неможлива, бо:

Але замурзані у кров гурти
силкуються заглянути артистам
до тихої, мов місяць, самоти,
де спіє людська думка особиста,—
і падають під жорна чи під тин
поети від свавілля і насильства..


У своєму послідовному запровадженні ця концеп-
ція означає зречення поетом світу, мовляв, „люди заня-
ты ненужным, люди заняты земным“ (Ґумільов). Концеп-
ція, яка в кращому випадку відкриває якийсь вихід осо-
бисто для мистця, але не для загалу, не для нації, бо
нація, на жаль чи не на жаль, не може відійти від зем-
ного, стати оподаль від людей. Та і мистець може зро-
бити це як особа, але не може зробити цього як мис-
тець, бо поняття мистця включає в себе автоматично
звернення до сприймачів його творів — ніхто не був ще
добровільно мистцем для самого себе.

І тоді з’являється інша концепція, яку репрезентує
найпослідовніше в нас, мабуть, Багряний, але своє най-
довершеніше стисле формулювання вона знайшла в Оре-
стовому ж таки образі „добра безумного“:

^ Знане безумство в віках: безумство злочинств і мерзоти.

Алеж безумство добра є і повинне прийти.

Формула „добра безумного“ — це не формула доб-
ра оподаль від епохи, це формула добра всупереч епосі
наперекір своєму часові. Тут і там спільне одне: діяти.

^ 73


не зважаючи на епоху,
діяти так, ніби епохи немає, ні-
би людина не існує в рамках часу.

Одначе людина існує в певному часі, як береза —
в часі і просторі. Свідомим зусиллям вона може яко-
юсь мірою вирвати свою мисль, своє почуття з кола бі-
гу сучасности (до певної міри, — бо мав рацію Геґель,
казавши, що коли хто тікає, то шлях його наперед виз-
начений шляхами того, від кого він тікає!). Одначе це
вчинок суто індивідуальний. Перенести на колектив лю-
дей його можна тільки порядком абстрагування й наві-
яння. Навіяння породжує фанатизм. Фанатизм виключає
мислення взагалі або — найменше — ясність мислення.
Без ясности мислення всякий рух сходить на манівці і
перетворюється мимоволі й несвідомо на свою проти-
лежність. Ми бачили це на прикладі „вісниківства“:
зі способу боротьби з провінційністю воно хоч-не-хоч
стало перетворюватися на осередок провінційности, що
існувала перед ним. Комуністичний фанатизм перетво-
рився на машкару й форму російського імперіялізму, —
того, що існувало перед ним. Свого часу фанатики до-
вели були високе християнство до спотворення в інкві-
зиції. Усякий фанатизм убиває те, що він обстоює. Бо
все живе — живе тільки в своєму зіставленні з проти-
лежним. Коли зникає протилежне, зацьковане фанати-
ками, зникає (викривлюється) неминуче й те, що лежа-
ло в основі руху. Не кажу вже про ті відхилення, які
доконечно стаються в процесі боротьби.

Можна звичайно, випередити свій час і можна від-
стати від нього. У такому ракурсі стояв до своєї доби
Стендаль: в епоху романтизму він був аналітиком-дос-
лідником у красному письменстві, — випереджаючи роз-
виток експериментальної психології і теорію експери-
ментального роману Е. Золя. Так випередив свій час
Шевченко і Леся Українка. Недурно „Оргія“ її побачила
сцену мало не за сорок років після свого написання, і
то далеко поза Україною! Так відстав від свого часу в
двадцятих роках нашого сторіччя С. Єфремов як літе-
ратор, а ще більше — сьогоднішні епігони „вісниківст-
ва". Одначе випередити час або відстати від нього —
ще не означає стати над часом. Це означає тільки ми-
моволі включитися в інший час, в іншу добу — і тут
саме важить, в яку — минулу чи майбутню, духово ви-
щу чи духово нижчу. Історик літератури розглядатиме
Стендаля після романтиків, Єфремова — перед Лесею
Українкою, а Кафку — серед сюрреалістів. Наших пе-

74


реляканих СУЧАСНИКІВ він розглядатиме в передму-
рівську добу. Наших поетів, що хочуть стати поза ча-
сом, що діють, не зважаючи на час, він розглядатиме
таки все таки у перспективі нашої доби. Бо своєю тра-
гічною втечею від часу вони якраз мистецьки оформля-
ють хаотичну розгубленість української людини нашого
часу. Якщо дозволено процитувати самого себе, ще два
роки тому на 1-ому з’їзді МУРу я говорив про подібні
настрої і назвав їх виявом теперішнього „етапу великих
розчарувань і випробовувань..., коли розум може втрати-
ти віру в себе і на рятунок мусять прийти не раз іра-
ціоналізм, віра, містика, демонізм... Етапу розколотої
свідомости, розхитаної душі“ („МУР" І, 59). Чи треба го-
ворити, що навіть такий малий період, як два роки ст-
вердив цю прогнозу?

Так, це вияв саме нашого часу, а не якогось іншо-
го. Вияв, але не вихід. Свого часу це прикрасно зфор-
мулював Микола Хвильовии:„Хоче „дідусь“ чи не хоче,
але, коли він художник, епоха кінець-кінцем зробить
його своїм“.Але як зробить, — це вже залежить не
тільки від епохи, а і від нього самого: „Справа тільки
в тому: чи бути тобі Акакієм Акакійовичем, чи Держи-
мордою“ („Камо грядеши?“). Нашим мистцям, що не
хочуть бачити свого часу, незалежно від їхніх бажань,
лишається роля упосліджених Акакіїв Акакійовичів.
Вони самі себе на неї прирікають.

Це не значить, що треба нам іти за добою, включитися
слухняними автоматами в її переможну ходу. Зовсім ні.
Включитися означає приректи себе на рабство. Що ко-
ристи, що воно буде добровільне. Тоді можна було і на
еміґрацію не подаватися. По-своєму концепцію доби
прекрасно здійсняє СССР. Промиваючи золото на Коли-
мі або пишучи оди в „Вітчизні“ (не знаю, що гірше),
люди цілком виконують замовлення й вимоги доби.

Ні, йдеться зовсім не про те,щоб скоритися добі.

Було б звичайною пласкістю кликати до цього. Лишімо
це комуністичній пресі. Звичайно,маршрут часу буде
здійснений так, як того вимагають об’єктивні й суб’єк-
тивні передумови. Але від людської свідомости залежать
форми реалізації цього маршруту. А форми важать ду-
же багато, і саме в них виявляється людське. СССР і
Америка уже здійснили маршрут функційної доби. Але
СССР здійснив його системою терору, тиску й розчав-
лення людської особистости. Америка здійснила його
системою своєрідного розподілу економічних цінностей




і добровільної нівеляції пересічної людини. Обидва спо-
соби не задовольняють людство, але хіба може бути '
сумнів, що один з них все таки незрівняно кращий?

Чи ,не може Україна запропонувати людству і здій-
снити новий і може справді людський варіянт маршруту
доби? Чи не може вона показати людству вищі супроти
досі відомих можливості?

Це не месіяністичні безґрунтовні мрії. Це не тільки
в наших бажаннях і поривах виправдане. Єдиний спосіб
для України заіснувати реально в русі людства — це
витворити й запропонувати людству свою концепцію до-
би. Це виправдано також і причиново. Україна може це
зробити, спираючися на свої національні традиції. Чи
зробить — це залежить і від нас.

У кожному конкретному випадку потреба часу роз-
в’язується у відмінному варіянті залежно від живої, нев-
мирущої спадщини національних традицій того чи того
народу. Давно відома істина: якщо двоє роблять те са-
ме, вони роблять не те саме. Вона стосується не тільки
до осіб, а і до націй. Та сама соціялізація зовсім інак-
ше виглядатиме в Англії, Франції, Росії, Україні, Ал-
банії.

Традиція України, яку вона може принести в нашу
сучасність, це — умовно називаючи — традиція вічно-
селянського в ній, — не в класовому розумінні, а в ду-
ховому. Юрій Липа формулював це поза часом, так би
мовити, і простором: „Ми раса, що її призначенням є
визволити і утвердити вільне й можновладне селянство

  • в Україні й її оточенні“. У такій формулі, якщо розу-
    міти її буквально, це звучить утопійно і нереально. Біль-
    ше: в такій площині формула охоплює історію України
    від часів Трипілля до... розкуркулення. Але не далі. Ко-
    лективізація бо означала смерть вільного й можновлад-
    ного селянства як економічної й соцыяльноъ категорії.

Одначе формулу Юрія Липи не треба розуміти так
спримітивізовано. Розуміймо її „селянство“ як категорію
психологічну. Розуміймо її як ту домінанту, яка завжди в
історії України давала панівний тон. Яка влилася і виз-
начила „звучання“ нашої історії в часи Володимира Ве-
ликого і Ярослава Мудрого, Данила Галицького і Сагай-
дачного, Хмельницького і Мазепи, Шевченка і Юрія Ли-
пи. Розшукаймо це „вічно-селянське" в козацьких вата-
гах під Трапезундом, в універсалах великого Богдана, в
„Книгах битія українського народу", в війську УНР і УПА.
Збагнімо, як це вічно незмінне змінялося в роках і епо-



<< предыдущая страница   следующая страница >>